Від Маріуполя до Станиці Луганської: хто і як створює телепроєкт «Повернути Донбас» (ВІДЕО)

Упродовж літа на всіх філіях Національної суспільної телерадіокомпанії України (НСТУ) виходить спецпроєкт «Повернути Донбас», присвячений п’ятій річниці звільнення міст Донбасувід російської окупації. До циклу входить 11 програм, у яких команда регіонального каналу Суспільного мовлення «UA: Донбас» спільно із Центральною дирекцією НСТУ розповідає, з чого починалася російська окупація та як вдалося захистити Маріуполь, Щастя, Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут, Дружківку, Рубіжне, Попасну, Сєвєродонецьк, Лисичанськ і Станицю Луганську. За допомогою інтерв’ю очевидців подій, військових, волонтерів, архівних відео у проєкті «Повернути Донбас» відтворюють хронологію подій та атмосферу в містах із 2014-го по сьогодні.

Ірина Цибух із дирекції регіонального мовлення керувала проєктом. Вона сказала «Детектору медіа», що «Повернути Донбас» — це унікальний проєкт, бо раніше ніхто так детально і зрозуміло для всіх не відтворював хронологію подій на Донбасі.

«Для нас цінно дотримуватись усіх стандартів журналістики, у тому числі доступності. Тому хотілось, щоб у людей, які ніколи не були на Донбасі, а тим більше в зоні АТО / ООС, не виникало питань і все було зрозуміло. Цей проект унікальний, бо раніше ніхто так детально не відтворював хронологію подій і ми не впевнені, що відтворить у майбутньому. Тому хотіли, щоб усе було зрозуміло і для нащадків, які, як ми сподіваємося, захочуть зрозуміти, що саме сталось на Донбасі навеснівлітку2014 року», — розповіла вона.

Ідея «Повернути Донбас» народилася в Києві в Центральній дирекції НСТУ та втілювали її співробітники каналу «UA: Донбасу». Дар’я Расторгуєва-Куценко є шеф-редакторкою новин на «UA: Донбасі», й саме їй, як кураторці проєкту, й кореспондентам новин дісталася левова частка роботи.

В інтерв’ю «Детектору медіа» Дар’я Расторгуєва-Куценко розповіла, хто допомагав кореспондентам потрапити в підвали так званого у 2014-му «штаба Юго-Востока», де бойовики катували людей; про те, чи досі україномовних журналістів називають «бандерівцями» і проганяють із місця подій; як маскуються прихильники «русского мира» і що сталося з проросійсько налаштованими представниками міської влади та ярими прибічниками бойовиків.

— Дар’є, з якого часу ви працюєте на «UA: Донбасі»? Чи працювали на «ЛОТ» або «До ТеБе»?

— Моя робота на «UA: Донбасі» почалася ще влітку 2016 року. На той час це ще був телеканал «ЛОТ».

— Чи лише новинарі з «UA: Донбасу» брали участь у проєкті «Повернути Донбас»? Якщо ні, хто ще із філії долучався?

— У проекті «Повернути Донбас» задіяні виключно кореспонденти новин. Щодо операторської роботи — разом із моїми телеоператорами так само працювали оператори ТО «Ранок».

— Скільки сьогодні людей у новинах? Хто де працює — скільки в Сєвєродонецьку, скільки у Краматорську? У яких містах є кореспонденти?

— Загальна кількість новинарів (то кореспонденти, режисери монтажу, телеоператори) в Бюро новин «UA: Донбасу» наразі понад сорок людей. Частина з них — переселенці з окупованих територій. Щодо Донеччини — є корпункти в Маріуполі, Волновасі, Бахмуті, Слов’янську тощо. На Луганщині корпунктів наразі немає. До найвіддаленіших населених пунктів області, у т. ч. й на передові позиції ЗСУ, їздять журналісти із Сєвєродонецька (загальна кількість новинарів тут — близько двадцяти).

— У кого виникла ідея проєкту? Коли розпочали роботу?

— Ідея проєкту, наскільки мені відомо, була озвучена на одній із нарад продюсерів філій Марією Фрей. Її одразу підтримав продюсер «UA: Донбасу» Сергій Нощенко, бо цьогоріч — п’ята річниця з моменту визволення окупованих у 2014-му міст Донбасу. Ірина Цибух як керівниця проекту продумала чітку структуру й ціль, де заклала обов’язкове хронологічне відтворення подій у кожному окремому місті виключно учасниками або очевидцями подій.

— Серії починаються й завершуються скандуванням «Спасибо». На якому етапі роботи виник цей задум, під час монтажу?

— Спочатку був задум для кожного міста зробити окрему заставку, але таких кадрів із скандуванням «Спа-си-бо» вдалося відшукати не по кожному місту. Найбільш емоційно та радо люди вигукували в Сєвєродонецьку, коли їхнє місто від окупантів звільнив полковник Радієвський. Юрій Старостенко, керівник групи режисерів монтажу, який і створював заставку, сам сєвєродончанин, то для нього це ще й особиста вдячність визволителям.

— Чи уже готові історії про всі 11 міст?

— Станом на 22 липня завершується робота над проектом «Повернути Донбас: Лисичанськ» та розпочаті зйомки проекту «Повернути Донбас: Станиця Луганська». Щодо дев’яти інших міст, ці передачі глядачі вже мали змогу побачити по телебаченню та в інтернеті.

— Скільки тривала робота над однією серією? Чи було таке, що над якоюсь серією працювали довше й мали більше перешкод (зі збиранням інформації, пошуком архівних відео)? Якщо так, із чим це було пов’язано?

— Якщо казати в середньому, то на виготовлення однієї серії (пошук героїв та архівного відео, процес зйомки, написання сценарію та монтаж) творчій групі необхідно було десь близько двох тижнів. Якихось глобальних перешкод не виникало.

— Чи потребували ви допомоги з Центральної дирекції у процесі підготовки проєкту? Чи могла би команда «UA: Донбасу» сама впоратися з проектом від початку до кінця?

— Керівницею цього проекту є Ірина Цибух із Центральної дирекції. Її роль — направити, пояснити ціль та структуру проекту журналістам, пропрацювати поетапну хронологію розвитку подій у кожному окремому місті, знайти фокус, працювати із планом зйомок і сценарієм програми та багато іншого. Вона особисто була присутня під час зйомок серії про Маріуполь та контролювала процес. Так само Ірина паралельно з нами шукала архівні відео, героїв, брала інтерв’ю у військовослужбовця ЗСУ, який звільняв Сєвєродонецьк, Попасну та Лисичанськ. Чи могла би команда «UA: Донбасу» самостійно впоратися з проектом? Ну, на початковому етапі, коли то був іще задум, гадаю, що ні. Але тепер, після «вишколу», порад та рекомендацій від Ірини, думаю, що так. Чітко відповісти «так» чи «ні» можна було б, якщо б ми спробували.

— Де брали архівне відео, окрім власного?

— Окрім власного архівного відео ми брали відео з відкритих інтернет-джерел.

— На архівних відео видно обличчя військових, які сидять чи то у бліндажах, чи на інших локаціях. Це безпечно для них? Оскільки дехто з військових дає вам коментарі з прикритим обличчям.

— Кожен із військових (героїв проекту) вирішує для себе сам: безпечно йому показувати обличчя чи ні. Якщо йдеться про архівні відео з інтернет-джерел, де українські бійці в бліндажах тощо із відкрити обличчями, то всі ці відео будь-який охочий міг подивитися у вільному доступі в інтернеті ще до того, як Суспільне навіть замислилося над створенням проекту.

— Як знаходили героїв — волонтерів, очевидців, командирів? Чи мали на меті знайти когось, кого бачили в архівному відео?

— Із пошуком героїв труднощів не виникало. Адже кореспонденти живуть у цих містах чи працюють у них не перший рік. Їм добре знайомі люди, які зі зброєю в руках, своїми патріотичними переконаннями, волонтерською допомогою визволяли міста. І так, справді, наприклад, у серії про Дружківку, ми відшукали Анатолія Водолазського, який у 2014-му вийшов із українським прапором посеред окупованого міста. За це так звані ополченці його тоді забрали «на підвал» та побили.

— Чи вдалося записати тих, хто у 2014 році був за те, щоб українські військові не входили в їхнє місто, а сьогодні змінили думку?

— Більшість (десь 80 %) людей, із якими ми розмовляли, кажуть, що вони в 2014-му підтримували Україну. Решта (20 % містян) каже, що їм, аби був мир. Ярих прибічників бойовиків та проросійсько налаштованих представників міської влади зараз немає, вони перебралися до самоназваних «ЛДНР». Ті ж, хто лишився, в наших серіях пояснюють, чому дозволили замінити прапор України на прапор так званих ЛДНР, чому стало можливе проведення незаконного «референдуму».

— Чи очевидці подій сьогодні йдуть без упереджень на контакт і готові на камеру розповідати про побачене? Чи розповідають історії, які потім просять не публікувати?

— Наприклад, очевидці подій із боку правоохоронних органів, зокрема поліції, всіляко сприяли зйомкам, так само як і співробітники СБУ. У Сєвєродонецьку нашій знімальній групі вдалося за сприянням поліцейських Луганщини побувати в підвалах так званого у 2014-му «штаба Юго-Востока», де бойовики катували людей. То ексклюзивні кадри. Зараз там розміщується ГУ УМВС Луганської області. Поліцейські відповідали нам на незручні для них запитання, на кшталт: чому їхні колеги у 2014 році не протистояли окупантам, чи багато таких було, де вони тепер. Військові так само діляться спогадами, інколи в їхніх інтерв’ю видно, що це згадувати боляче чи неприємно, але вони говорять. Подекуди з іронією чи сарказмом про події тих часів відповідають волонтери, лікарі, звичайні люди. Жоден спікер не просив нас видалити їхні інтерв’ю.

— Коли йдеться про сутички, очевидці чи учасники часто розповідають журналістам неправдиву інформацію, щоби когось виправдати чи, навпаки, очорнити. Пізніше ця інформація не підтверджується і збиває з пантелику журналістів. Чи були у вас такі випадки?

— Журналісти критично ставляться до кожного спікера. Вони розуміють, що будь-яку інформацію слід перевіряти. Ось, наприклад, є в нас коментар людини, яка стверджує, що після визволення міста їх почали грабувати люди у військовій формі з українською символікою. Робиться запит у поліцію: чи таке було, чи ні. Аналізується кількість випадків мародерства під час окупації та після визволення. Подібне питання кореспонденти ставлять військовому, який брав участь у визволенні. Тож, якщо стисло, ні, в нас таких випадків не було.

— У проєкті не раз звучить думка місцевих, особливо старшого віку, записана у 2014 році: «Йдіть геть, це наша земля, русская». Яка сьогодні атмосфера в цих містах серед людей, які хотіли відокремлення? Чи досі великий відсоток місцевих мають проросійський настрій?

— Про відсотки проукраїнського та проросійсько налаштованого населення натепер відповісти важко. Люди тут зараз спілкуються двома мовами. Якихось відвертих гасел на підтримку країни-агресора в публічних місцях — такого точно немає. Ці люди (я про прихильників «русского мира») є, вони лишаються ще в містах, принаймні про це говорять наші герої впродовж усіх серій, але вони приховують свої погляди, а подекуди навіть під українським прапором.

— В одній із серій у Маріуполі жінки кричать, що їхнього телебачення тут немає, це все бандерівські журналісти. Це поодинокий випадок? Чи нині буває несприйняття українських журналістів серед місцевих?

— Мені здається, що люди просто подекуди не люблять журналістів. Їм байдуже, український то журналіст чи іноземний. Але якщо раніше, коли журналісти ставили свої питання українською, люди просто відмовлялися на них відповідати, то сьогодні — ні, такого немає.

— Чи отримали фідбек на «Повернути Донбас» від жителів звільнених міст?

— Найкращий «фідбек» від глядача, то кількість переглядів. Практично всі серії у фейсбуку щонайменше переглянуло вісім із половиною тисяч людей. Найбільший перегляд у серії про Дружківку — 18 тисяч переглядів. А вже з коментарів під постом розумієш, що люди не просто побачили початок і вимкнули, а додивилися до самісінького кінця, адже в дописах вони цитують слова героїв, які були впродовж серії.

 

 

 

Розмовляла Ольга Жук

 

 

 

 

Джерело: Детектор медіа

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s