Борис Акунін, письменник: Така система хімічно несумісна з демократією

5 серпня 2019  р.

Автор кримінальних бестселерів у вигнанні пояснює, чому він покинув Москву, як художня література та історія проливають світло на путінську Росію і чому впровадження демократії в Росії надалі є важкою справою.

 

Борис Акунін — це псевдонім Григорія Чхартишвілі, відомого російського письменника, автора детективів та історичних романів. Акунін — експерт з японської літератури (є головним редактором 20-томної «Антології японської літератури»). Він також є критиком російського президента Владіміра Путіна. В 2014 році Акунін виступив проти анексії Криму і з тих пір живе в добровільному вигнанні. Нині 63-річний письменник проживає у Франції. Недавно він мав розмову з головним редактором “The American Interest” Джеффрі Ґедміном та кореспондентом “Le Figaro” Лорою Мандевілль.

 

Лора Мандевілль та Джеффрі Гедмін для “The American Interest”: Ви відомі як найкращий автор детективів у Росії. Маєте грузинське і єврейське коріння, і хоча ви жили в Москві з 1958-го до 2014-го, вже п’ять років живете за кордоном. Що змусило вас покинути Росію? З поширеними останнім часом розмовами про ідентичність, як бачите і розумієте себе? Чи вважаєте себе росіянином?

Борис Акунін: Я покинув Росію у 2014-му, коли почався рух до довічної диктатури Владіміра Путіна. На це було гидко дивитись, а тим більше жити всередині цього. Я не був у своїй країні п’ять років — і не повернусь, допоки не почнуться зміни. Чи є росіянином? Я — це я. Не можу описати себе більш точно й адекватно. Я безумовно є частиною російської культури — точніше, російська культура є частиною мене. Як і в більшості людей, що виросли в величезному багатонаціональному мегаполісі, в мене немає етнічного відчуття. Мешканець Москви подібний до лондонця, парижанина, нью-йоркця. Ми всі — діти асфальту, людських мас та шуму.

 

— Ви стали експертом з японської мови та культури, японський театр і література мають великий вплив на вас. Чому саме Японія? Як виник цей інтерес?

— Я багато чого завдячую Японії. В потрібний момент, коли я був студентом, вона навчила мене двох важливих речей. По-перше, «як» значить більше, аніж «для чого». По-друге, що справжня краса ховається в простих речах.

 

— Ви письменник, але також є особою політичною. Ви засудили анексію Криму Росією. Чому? Чи було це для вас політичним пробудженням? В якій точці ви побачили, що Росія рухається у хибному напрямі?

— О, я ніколи не засинав — і ніколи не приховував свого ставлення до путінського режиму. Проте загальна постімперська істерія в 2014-му стала для мене пересадою. Я встав і пішов.

 

— Могли б ви знову жити в Росії? Чи вона стала особисто для вас небезпечним місцем?

— Небезпечним? Ні, просто депресивним. Я не в можу писати книжки, коли в депресії. Напевно, це є основною причиною моєї експатріації.

 

— Сьогоднішня Росія — це не Радянський Союз. Це, мабуть, таки вільніше місце. З якими викликами письменники, інтелектуали та митці стикаються нині? Чи існує цензура? Самоцензура?

— Залежить від того, що ти робиш. Письменники є більш і менш вільними. Слава Богу, Путін не читає книжок і не вважає, що література має якусь вагу. Отож у видавництвах немає цензури. Преса, особливо телебачення, є іншою. Інтернет також перебуває під зростаючим тиском. Будь-яка яка творча активність, що потребує фінансування — фільм, театр, великомасштабне мистецтво, є дуже залежним від держави. Люди мусять цензурувати себе, інакше не зможуть працювати. І, звичайно, багато митців перетворюються у конформістів. Мені пощастило бути письменником. Все, що мені потрібно, це папір і ручка — перепрошую, комп’ютер та картридж!

 

— Володимир Путін виглядає популярним. Чи не так? Як звичайні росіяни бачать Путіна сьогодні? Що інтелектуали і письменники думають про Путіна?

— Всі, кого я знаю особисто, ненавидять і насміхаються над ним. Це більш-менш так, як усі американці, яких я знаю, бачать Трампа. Але більшість росіян дивляться на Путіна інакше. Дехто щиро любить його, але таких небагато. Більшість просто змирилася з ним. Якщо він зникне сьогодні, то не буде багато сліз — і невдовзі його забудуть.

 

— Як ви охарактеризуєте путінську Росію? Що це за політична тварина?

— На мою думку, путінська Росія є консервативною і боїться змін. Це основна особливість. Путінська підтримка базується на цьому страху. Люди не думають, що життя під владою Путіна чудове — але хтозна, можливо, без нього воно стане гіршим. Для цього працюють усі ресурси державної пропагандистської машини. Чи сучасна Росія аж так сильно відрізняється від минулих інкарнацій? Не думаю. Це і надалі гіперцентралізована система, де всі важливі рішення ухвалює центр. Така система хімічно несумісна з демократією. Новий елемент полягає в тому, що капіталізм працює, багато людей навчилися забезпечувати себе, і тепер ми маємо значний середній клас.

 

— Коли Путін зникне, чи зникне коріння путінізму? Чи вже тепер існує система, яка буде після правління Путіна?

— Це не путінізм. Це 500-літня система правління державою, яка ґрунтується на монополії виконавчої влади та на гіперцентралізації. Я схильний думати, що будь-який новий лідер або нова влада, навіть спершу демократична, незабаром відтворять ту саму матрицю — хіба що система зміниться в самій основі.

 

Ви недавно мали лекцію на конференції «Токвільські розмови» в Нормандії щодо важливості татарсько-монгольської традиції для розуміння історичної пастки, в яку Росія себе загнала. Можете пояснити, що саме ви мали на увазі? Чи приречена Росія на автократію?

— Я тепер пишу багатотомну «Історію російської держави». Вирішив піти до самих коренів своєї держави, щоби, можливо, знайти відповіді, чому кожна спроба побудувати вільне суспільство закінчувалася ще більшою несвободою. І думаю, що відповідь я знайшов. Коли Іван III (1462–1505), засновник російської держави, закладав основи майбутнього, то використав найкращий з йому відомих історичних шаблонів — велику імперію Чинґісхана. Неймовірного розширення середньовічній Монголії вдалося досягнути завдяки тому, що система була дивовижно ефективною. Іван III точно відтворив чотири стовпи, на яких стояла ця величезна держава: гіперцентралізація; сакральність монарха; підпорядкування законів волі монарха; верховенство державних інтересів над приватними. Це була, напевне, єдина модель держави, що могла втримати імперію, яка простягалася через половину Європи та Азії. Така структура застаріла щонайменше двісті років тому, проте не будо жодних реальних зусиль змінити «чотири стовпи». Було кілька спроб, але коли один зі стовпів слабшав, країна відразу ж починала розвалюватись: у 1905-му, в 1917-му, в 1991-му. Отож щоразу ці «вічні» стовпи доводилося відновлювати. Тепер, у 21 столітті, ми знову маємо Великого Хана, котрий є священним, котрий ухвалює всі рішення сам, котрий вищий від закону і котрий тепер говорить, що лібералізм мертвий.

Щоби зламати це порочне коло, Росії треба децентралізуватись, стати реальною федерацією чи навіть конфедерацією. Але це довга розмова. Я написав роман, утопію про федералізовану Росію в майбутньому. Називається «Щаслива Росія». Нині це звучить як оксиморон.

 

— У спробі відстоювати «особливий шлях» для Росії теперішня влада заохочує масове переосмислення і переписування історії Росії та Радянського Союзу, посилення «позитивної ролі» Сталіна, реабілітацію таких подій, як вторгнення радянських військ у Чехословаччину 1968-го. Вас тривожить ця тенденція?

— Зовсім ні. В радянські часи історичні книжки були ще гірші. Нас, студентів, вони знуджували, і ми не вірили жодному слову звідти. Те ж саме буде і тепер.

 

— Як може Європа і Сполучені Штати вплинути на розвиток всередині Росії, якщо ми хочемо бачити Росію сильною, плюралістичною і демократичною по духу?

— Залиште Росію в спокої. Це країна, що мусить вирости, сама зробити кілька важливих виборів. Що Захід може зробити і, на мою думку, повинен зробити — це допомогти Україні, новій державі, юній демократії, яка все ще нестабільна і дуже вразлива. Якщо демократія в Україні переможе, це дасть величезний поштовх для демократичного руху в Росії. Для нас Україна — це своєрідна альтернативна Росія, тільки без тягаря імперіалістичної ностальгії і зі свободою вибору лідера. Втім, це бідна й неорганізована країна. Росіяни дивляться на неї і говорять собі: демократія не на користь. Простіше кажучи: якщо при демократії українці почнуть жити краще, ніж росіяни, то Росія почне рухатися в тому ж напрямі. Тому допоможіть нам через допомогу їм.

 

— Є постійна дискусія на Заході про те, як ми «втратили» Росію і не впорались із завданням допомогти країні вибратися з руїн комунізму. Що думаєте про цю дискусію? Якими були і є наші помилки щодо Росії?

— Не дивлюся на це таким чином. Я нічого не очікував від Заходу. Ви нам нічого не винні. Всі помилки були нашими. Ми платимо за них і будемо платити більше. Я вважаю, що вина лежить на моєму поколінні, на інтелігенції. У 1990-х замість уникати політики, бо вона брудна і кітчева, замість занурюватись у наші персональні успішні історії, ми повинні були захищати демократію. Коли ми нарешті прокинулися, було вже запізно. І от, хто я тепер? Письменник, що потрапив до списку бестселерів, а потім втратив свою країну.

 

Прихильники Путіна постійно звинувачують тих, хто критикує теперішню владу, й називають їх русофобами. Що скажете?

— Я думаю, що головним двигуном русофобії в сьогоднішньому світі є Путін. Через його дії Росія остракізована, висміяна, знехтувана.

 

— Чим є Захід для Росії? Ми є компасом чи антикомпасом? Чи і тим, і іншим?

— Компасом, звісно ж. На що ще ми можемо орієнтуватися? На Схід? Ніхто не хоче жити, як в Китаї.

 

— Нині на всьому Заході криза. Існують сумніви щодо еліт, основних партій і певною мірою щодо здоров’я демократичних інститутів і культури. Як ви це бачите? Що вважаєте основою проблеми?

— Я думаю, що демократія досягнула певного рівня і не може рухатися далі. Як жираф, що виріс і досяг стелі своєю головою. Тепер час пробитися в наступний етап. Нові форми і нові слова ще будуть відкриті. Основна загроза західній демократії нині, на мою думку, — це нездатність інтелектуальної еліти адекватно спілкуватися з електоратом. Засоби масової інформації, громадські інтелектуали, ліберальні політики стали надто зарозумілими, занадто застрягли у своєму власному середовищі. Вони говорять і пишуть багато, однак Трамп зі своїм Твіттером, або Ердоган з своїми промовами, або Путін зі своїм патріотичним бла-бла-бла, або безвідповідальні крикливі популісти у Франції та Великобританії, Польщі та Угорщині продають свій товар публіці значно ефективніше. Отож якось уранці ми прокидаємося і дивуємося: «Що?! Брексит? Як взагалі таке можливо? Хіба ми не переконували одне одного, що це абсурд і ніколи не станеться? Хто президент? Трамп?! Невже я сплю?» Ми повинні стати кращими продавцями людської гідності, свободи вибору, толерантності, соціальної і міжнародної емпатії.

 

— Владімір Путін створює міцні зв’язки між ультраправими і традиційними правими партіями, просуваючи ідею, що лібералізм є «мертвою ідеологією», а Захід — неспроможним поняттям. Яка його мета?

— Щоби зробити себе вагомішим на міжнародному рівні. Він хоче бути тим, з ким треба рахуватися. Він хоче, щоб його поважали. Якщо не поважали, то боялися. Не шукайте тут жодних витончених цілей.

 

— Протягом всієї своєї письменницької кар’єри ви преферували історичні декорації. Чому?

— Бо всі очевидці померли. Я можу вигадувати стільки, скільки захочу. Крім того, у мене історична освіта, і все своє життя я читав переважно книги з історії.

 

— Чи фантастика є розвагою? А історія — хобі? Чи можемо чогось навчитися від них — чогось, що може стосуватися нашого сьогоднішнього життя?

— Це залежить від фантастики. Чудовий роман, прочитаний в потрібний момент, може вас змінити. А читання художньої літератури — це єдина можливість влізти в шкуру іншої людини, стати кимось іншим. Ні театр, ні кіно не уможливлюють цього. Щодо історії — що ж, знати її добре є обов’язковим для кожної нормальної людини. Я, щиро кажучи, не розумію, як можна жити, не цікавлячись всіма тими поколіннями, які були тут раніше, їхніми помилками, їхніми перемогами, тим, хто залишив нам цю цивілізацію — таку жахливу і таку прекрасну.

 

— Ви точно знаєте молодих людей, які намагаються стати письменниками. Яку пораду їм дасте?

— Зараз я зазвичай кажу: “Почніть писати літературні тексти в своєму блозі або на Facebook. Подивіться, схочуть люди читати їх чи ні. Коли і якщо у вас є принаймні 1000 фолловерів — приходьте і запитайте мене знову”.

 

 

Джеффрі Ґедмін — головний редактор “The American Interest”.

Лор Мандевіль — французький письменник і старший репортер “Le Figaro”.

Борис Акунін — автор бестселерів, есеїст і літературний перекладач.

 

 

Jeffrey Gedmin & Laure Mandeville
Such a System is Chemically Incompatible with Democracy
A
conversation with Boris Akunin
“The American Interest”
, 12.06.2019
Зреферував Роман Друль

 

 

 

 

 

 

Джерело: Збруч

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s