Павєл Бардін, кінорежисер: Добре, коли кіно зачіпає некомфортні теми

21 листопада 2009 р.

Молодий російський режисер Павєл Бардін — автор драми «Росія 88», що набула небиякого розголосу. Фільм викликав гостру реакцію і в Росії, й в Україні, адже він розповідає про будні московської банди неонацистів, очолюваної харизматичним лідером на прізвисько Штик (Пьотр Фьодоров; він також співпродюсер картини). Як гість київського фестивалю «Молодість», Павєл дав це інтерв’ю.

 

— Наскільки мені відомо, ваша перша велика робота — цілковито гламурна, серіал «Клуб»…

— Найбільша, якщо врахувати кількість витраченого часу. А до цього був іще один серіал і короткий метр, із яким я приїжджав десять років тому на «Молодість».

— Чи важко було так різко міняти стиль і жанр, виламуватися зі стереотипів?

— Було, звісно, страшно, що стереотипи вилазитимуть, але була концепція, яка їх заперечувала. Я ніякого тягаря переходу не відчув, навпаки, це була урочистість, бенкет духу. Після цього якраз я не зміг повернутися в серіал «Клуб», заробляти гроші. Нудно стало зовсім.

— На «Росію 88», очевидно, гроші було знайти набагато складніше. Що спонукало вас узятися за таку тему?

— Перший імпульс — дуже героїчний, оскільки проекти, які передували, — не власні, а продюсерські. Була від них утома в мене, гадаю, що й у великої частини команди — також. Хотілося робити щось своє, було кілька тем, одна з них перемогла. А гроші збирали з миру по нитці.

— Наскільки на вас вплинули західні фільми про скінхедів і ультраправих, такі як «Ромпер-стомпер», «Американська історія Ікс», «Фанатик»?

— «Ромпер-стомпер» із точки зору ідеології бентежить, хоча Рассел Кроу в головній ролі чудовий. Перелік можна продовжити: «Луна-парк», «Бакенбарди»… Багато фільмів. А з точки зору прийому — «Монстро», меншою мірою «Відьма з Блер» і ще кілька картин, знятих суб’єктивною камерою. Ми їх дивилися, обговорювали. Але хотілося не брати звідти, а робити по-своєму.

— Чим викликана необхідність стилізації під документальне кіно?

— Давно хотілося спробувати, до того, як з’явився задум власне «Росії 88». На фільм ця стилістика лягла, бо є «YouТube» і сучасна історія комунікацій, які такі манеру й жанр виправдовують. Окрім того, для малобюджетного кіно це дуже привабливий метод зйомки.

— Врізка з інтерв’ю перехожих — насправді неігрова?

— Так, це єдині документальні кадри у фільмі — інтерв’ю, де Пьотр в образі нашого героя ставив запитання: «Чи підтримуєте ви гасло «Росія для росіян»?». Там немає жодної підставної особи.

— Вони знали, куди підуть ці кадри?

— Ми закону про ЗМІ не порушували, оскільки Пьотр, коли простягав мікрофон, казав: «Здрастуйте, ми знімаємо фільм про Росію». Мені здається, ми не брехали.

— А сцена розгрому ринку?

— Постановочна. Ми дивилися різні ролики й фільми, принципово не мали наміру їх включати. Просто хотілося спробувати існувати на межі художнього й документального. До речі, ми знімали також на Черкізовському, незабаром його закрили — й у нас несподівано опинилася зйомка цього ринку, одна з небагатьох.

— Герой Фьодорова співає у прямому сенсі слова людиноненависницькі пісні. Звідки цей репертуар?

— Це гурт «Кіборг», який базується в Україні. При тому, що мені говорили, що тут такої проблеми взагалі немає, все-таки доволі велика частина ультраправої рок-сцени, як вони самі про себе кажуть, — тут. Лейбли — тут, сайти — тут.

— Ви неодноразово говорили, що головне завдання фільму — викликати дискусію. Чому, на ваш погляд, ця тема не обговорюється в суспільстві?

— Тема не є табуйованою на побутовому рівні, в кухонній розмові зі співробітниками правоохоронних органів, коли починається, умовно кажучи, розмова «про чурків». Замовчується вона в медійному просторі. Але це табу поступово знімається, останні три роки сталися якісь, як говорять чиновники, зрушення. Табуйована тому, що, мені здається, страшно, бо, за визнаннями самих силовиків, це доволі серйозна підпільна організація, з мережевою структурою, що не має центру, складається з автономних груп, із людей зі становищем і грішми, вбудованих у державні структури та правоохоронні органи. Є така думка, що якщо про це говорити, то це залучатиме нових рекрутів у лави руху. Мені здається, що це неправда, що це працює інакше.

— Але багато глядачів, зокрема й в Україні, можуть висунути претензії до фільму — що такого не може бути.

— По-перше, є презумпція невинності. Також є факти, вони доступні: скептики можуть перевірити в інтернеті — безліч матеріалів. Мені здається, Україна не може цього уникнути, адже, по-перше, це спільна проблема, а по-друге, необов’язково на національному ґрунті це може відбуватися — також через статеву орієнтацію, утиски за віковою ознакою, що завгодно.

— Яка доля фільму в Росії?

— Прокатної долі фільм у Росії, на жаль, поки що не має. Є піратський прокат. Було доволі багато некомерційних показів.

— А зарубіжна дистрибуція? Все-таки прем’єра «Росії 88» була в Берліні.

— Наскільки я знаю, ведуться переговори між західними дистриб’юторами та компанією, якій належать права, проте мене більше непокоїть російський прокат. Окрім того, що ми вклали власні гроші й група нічого не отримала, хочеться просто зробити кіно для кіно. На піратських носіях воно вийшло і, наскільки я знаю, навіть популярне, однак це не та якість, у якій варто показувати те, що ми зробили.

— На вашу думку, чому склалося таке становище?

— Були неприємності на двох показах у Москві, де продавалися квитки. До «Ролану» під час фестивалю «кинотеатр.doc» приїжджав автобус із ОМОНом, буцімто для захисту глядачів від можливих провокацій, але при цьому, коли фільм скасували, автобус поїхав раніше від передбачуваного закінчення сеансу. Тобто якби провокатори захотіли з’явитися до закінчення, а не до початку, то прийшли б до гостинного кінотеатру. Якийсь лист із прокуратури… Я точно про це не знаю, оскільки мені сказали лише одне: «Показ скасовано». — «Чому?» — «Немає копії». — «Будь ласка, я сходжу в машину і принесу». Зрозумілих пояснень не було. Те саме сталося в кінотеатрі «Фитиль» у рамках фестивалю «Синефантом». Там прийшли якісь люди, показали якісь посвідчення, які, на жаль, ніхто не переписав. Після цього кінотеатри не горіли бажанням влаштовувати комерційні покази, й домовленості про прокат зависли. Але ми дивимося в майбутнє з оптимізмом, позаяк офіційної реакції немає жодної — ні заборони, ні схвалення. Ми вважаємо, що мовчання — знак згоди, а якесь, як ми це назвали, активне непомагання, на нашу думку, — ініціатива чиновників, котрі бояться, що щось, що не вписується у формат, може дратувати когось нагорі.

— Хіба тільки чиновники винні?

— Я багато в чому звинувачую самоцензуру й відсутність сміливості у комерсантів і адміністраторів. Більше сміливості, хоч як це дивно, у журналістів, тому що були поодинокі випадки цензури на телебаченні, але всі, хто хотів написати, написали. А хто не написав — не захотів або вважав це неправильним.

— А чи доводилося вам спілкуватися з бонхедами (наці-скінхеди) до фільму?

— Горілку з ними також пив… Давно, у 1993-1994 роках, я спілкувався з хлопцями, які тусувалися біля пам’ятника Чайковському. Але це не були чисті бонхеди. Тоді це здебільшого був субкультурний рух, остаточно він політизувався, гадаю, на межі нульових. Але деякі люди з тих, кого я знав, у русі залишилися, наскільки мені відомо. Дуже багато хто пішов, причому почав працювати в кіно: постановниками, освітлювачами. З ними я також стикався. Взагалі тільки здається, що є якесь нацистське підпілля, а окремо — решта життя. У моєї дружини в театрі працюють монтувальники-скінхеди. Пьотр на зйомках стикався, я — також. У мене ж іще журналістський досвід є… Люди контактні й цікаві, мені здається, мають можливість познайомитися з цим середовищем у доволі щільному режимі, інколи цілком мимовільно.

— Після виходу фільму ви з ними спілкувалися?

— Вони приходили на покази з різних об’єднань — НСО, Слов’янська спілка, якісь автономи. Одні хлопці були схильні до діалогу, з іншими, переконаними ідейними догматиками, марно сперечатися; приходили також ті, хто взагалі не розмовляв, напевно, важко було формулювати свої ідеї. Багато неосвічених людей у цьому середовищі, це правда.

— А хуліганства не було?

— На нашу адресу — ні. А ось у Барнаулі сталася бійка фашистів з антифашистами. Однак, на щастя, без серйозних наслідків.

— А як щодо антифа?

— Так, для них влаштували навіть спеціальний показ, але не можу сказати, що я в захваті. Вони також не в захваті від нас. Мені здається, що в них дуже примітивні методи боротьби, значна частина цих хлопців не в ідеології, а в субкультурі — з чого починався і рух бонів. Ідейних лівих-інтернаціоналістів, при цьому ще й вільних від тоталітарної, комуністичної свідомості, я там бачу дуже мало, їх практично немає.

— Проте, можливо, не обов’язково має йтися про ідеологію, адже антифашизм є радше соціальною позицією, яка об’єднує людей вельми різних переконань.

— Як соціальна позиція, це не об’єднує бойовиків-антифа, на мою думку. Я навіть не назвав би їх бойовиками. Це такі вуличні хлопці, яких більшою мірою, повторюся, об’єднує зараз субкультура — одяг і музика. Принаймні тих, котрих я бачив. Імовірно, є якісь соціально відповідальні, ідейні громадяни — може, не роздивився, не зіткнувся. Я би не сказав, що готовий влитися в лави антифа, мені здається, це не той шлях.

— Як вони мотивують своє неприйняття?

— Тим, що ми зняли фільм не про них, а про бонів. Треба було знімати фільм про антифашистів, щоб вони там усіх перемогли й були героями, і тоді до їхнього руху влилися б нові прибічники. Тому наш фільм непотрібний. Мало того, мені здається, вони б і заявили про себе, але в масштабах країни все-таки антифашистський рух голосніший, аніж є насправді. Тому в нашому фільмі їх і немає. Гадаю, це також їм неприємно.

— Водночас я зустрічав на різних форумах твердження, що ви, по суті, виступаєте на боці героїв…

— При цьому самі бонхеди, націоналісти й різного відтінку ультраправі вважають, що ми їх зганьбили, що ми над ними сміємося. Одні вважають, що виправдовуємо, інші — що втоптали в багнюку. Мені здається, це добре, що є крайні позиції, — значить, десь посередині те, що ми хотіли зробити.

— І все-таки, вам не здається, що головний герой вийшов надто людяним?

— Вчинки людини можуть бути антилюдяними, але вона все одно лишається людиною за своєю природою. Робити кіно про нелюдей — краще тоді якоюсь фантастикою займатися, знімати «Чужий проти хижака».

— Він же асоціюється зі своєю компанією…

— Мені здається, ні. Він більш харизматичний і по-своєму інтелектуальніший. Ми вигадували йому біографію, що він читав книжки, на відміну від деяких своїх товаришів по банді. Правильне завдання для кіно — дослідити життя людини, а не малювати плаский портрет або чорно-білу схему. Якби він був однозначно такий негативний, кіно було б ні про що. З приводу фіналу — мені здається, самогубство його ще й частково пояснює, якщо не виправдовує — знову ж частково, звісно.

— Інші варіанти розв’язки обговорювалися?

— Ні. Вона написана першою, одна з небагатьох сцен, у яких немає імпровізації.

— Виходить, він у вас розкаявся?

— Можу сказати, що я з цього приводу думаю. Добре, якщо в глядача виникає своє трактування, допустимий люфт — не дуже сильний. Мені здається, що герой, якщо не розкаявся, то підійшов до усвідомлення максимально близько.

— Чи може таке кіно міняти свідомість людей у кращий бік?

— Звісно, пафосно звучить, і перевірити це практично неможливо, проте хочеться вірити, що так. Тому що, крім усього іншого, це одна з мотивацій робити кіно. Знаю точно, що твердження про те, що жорсткі фільми штовхають людину до агресії, виявилося якщо не помилковим, то безвідповідальним узагальненням. Прямого зв’язку немає. У цьому сенсі ми чисті. Принаймні, якщо не виправити, то хоч би не нашкодити — цієї заповіді ми дотрималися, оскільки візуальної пропаганди насильства як такого у нас немає.

— Але, з іншого боку, розділ «Ми проти фашизму» на сайті «Росії 88» досі не заповнений.

— Дуже просто: немає ресурсів, мало того, це ще, як мінімум, наполовину історія компанії «2PLAN2». Були амбітні плани, щоб відомі й невідомі люди говорили, чому вони проти фашизму, й там розміщували свої думки у вигляді відеороликів і текстів. Але це треба робити до прокату. Оскільки з прокатом поки що туманно, то і ця історія не відбулася, на жаль. Там не повинні бути розміщені саме наші думки — ми вже кіно зробили, яке, сподіваюся, говорить саме за себе. Хотілося показати, що нормальні люди фашизм не приймають — із найрізноманітніших причин. Задум хороший. Але, на жаль, поки що не вийшов.

— Стосовно неприйняття — як реагували перехожі на вашу групу?

— По-різному. Наприклад, двірники, які вже традиційно є у нас приїжджими з Киргизстану й Таджикистану, реагували так, як реагували б на справжніх нацистів. Коли з «ПАЗика» висадилися осіб двадцять і почали голити одне одному голови, двірники зникли, просто ніби телепортувалися. Комічна замальовка. А доволі сумна сцена була, коли ми знімали в метро, випадково проскочили одну зупинку й на станції пересадки перебігали з вагона у вагон. Ми не були схожі на кінематографістів, камеру ховали. І, як у поганому фільмі, ми заскочили до вагона, і двері не зачинилися. А там стояв патруль Внутрішніх військ — близько десяти солдатів термінової служби у формі співробітників міліції. Троє дверей забиті лисими акторами в бомберах і важких черевиках, міліціонери дивляться на нас, тиша, тільки такий електричний звук неприємний. Це тривало дуже довго, за внутрішнім відчуттям. Нам здавалося, що нас зараз заберуть у міліцію, віднімуть камеру, і кіно закінчиться. Але замість цього вони розвернулися й, опустивши очі, пішли. А в цей час, до речі, відбувалась операція «Скінхед».

— Цей контакт між кіно й реальністю нагадав мені, як ви в одному з інтерв’ю нарікали на те, що в Росії не знімають фільмів про повсякденне життя, про людей із вулиці.

— Мені здається, це правда.

— Адже за півтора роки з’явились і ваша стрічка, і «Дзиґа» Васілія Сігарьова, і «Шультес» Бакура Бакурадзе. Напевно, можна все-таки обережно констатувати, що намічається тенденція до відродження соціального кіно в Росії?

— Є три фільми за півтора року. Можна список розширювати або звужувати, відбирати за різними критеріями, але соціальна ситуація така, що подібних фільмів має бути не три, а 33. Й інтерес глядачів також повинен бути до такого кіно, мені здається. Як на мене, неправильно будується схема прокату. Немає діалогу продюсерів із глядачем, немає розуміння прокатників, що така ніша також існує. Встановилися схеми, за якими зручно діяти, але, сподіваюся, рано чи пізно вони перестануть працювати, й ситуація стане гнучкішою.

— Чи плануєте ви в подальшому звертатися до подібних тем?

— Добре, коли кіно зачіпає некомфортні теми. Соціальним кіно в тому чи тому вигляді хотілося б займатися далі. Воно не обов’язково має бути з ручною камерою, жанр і стиль можуть бути зовсім інакшими, але соціальний підтекст, у принципі, кіно не шкодить, навіть легким комедіям. Можна пригадати італійський неореалізм або «Сніданок у Тіффані» — легка лірична історія, але з дуже жорсткою соціальною основою.

— Про що, в такому разі, ваш новий фільм?

— Хочеться виправитися, зробити прокатну історію для глядачів, аби продюсерам також було зрозуміло, що вона глядацька. І тому це комедія, з дрейфом у бік казки, а герої там — цілком національні гопники.

— Певно, подібні історії з таким народом найчастіше і трапляються.

— Так, життя в них більш казкове… І вони наївні, тому вірять у диво.

Фото Тараса Хімчака

 

 

 

 

 

 

Розмовляв Дмитро Десятерик

 

 

 

 

 

Джерело: Сумно

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s