Віталій Манський, кінорежисер: Повернення до радянського минулого – це прояв консерватизму

26 липня 2019 р.

Документаліст Віталій Манський потрапив у поле зору українського глядача з прем’єрою «Рідних», де двоє сестер (одна зі Львову, а інша з Криму) не могли налагодити комунікацію. Це кіно стало близьким і зрозумілим, адже викарбовувало славнозвісний погляд збоку та чітко ілюструвало протилежності, які знайшлися в родині режисера. Манський не боїться серйозних та важких тем. Незважаючи на замовницькі документалки про гурт t.A.T.u., він все ж запам’ятався анти пропагандистським фільмом про Північну Корею («У променях сонця») та викривальним кіно про Володимира Путіна, українська прем’єра якого відбулася в Одесі. Ми поговорили з документалістом, який народився у Львові, про нинішню творчість Олівера Стоуна, заборони і небезпеки гонзо-кіно та ключові моменти політики Путіна.

У «Рідних» та особливо у «Свідках Путіна» є багато сцен з вашою родиною. Коли ви їх знімаєте, вони розуміють, що кожна зйомка може потенційно ввійти у фільм? Як вони реагують на фільми потім, якщо ви їх показуєте?

Це різні історії. У «Рідних» усі розуміли, що вони взяли участь у створенні стрічки, яка розповідає про початок війни. Це було якраз тим моментом природного опору героїв, які не хотіли потрапити в історію в контексті таких трагічних подій. Мені доводилося не тільки переконувати, але в якомусь сенсі «давити» своїх родичів, не залишаючи їм шансу на відмову. Щодо фільму «Свідки Путіна» матеріал, з якого фільм починається, складається з сімейної побутової зйомки, але вони не зовсім були побутовими. У той момент я знімав фільм для телеканалу Arte. Був такий проєкт, де п’ять режисерів знімають фільм про будинок, в якому вони живуть. Там був один фінський режисер, один угорський, бельгійський, німецький і з Росії був я. У цей період я знімав достатньо активно: і своє життя, і своїх сусідів. Тим паче мова йшла про знакову подію зміни символічної цифри 1999 на 2000. З одного боку це така собі побутова сімейна зйомка, а з іншого боку – вони розуміли, що ці кадри можуть бути у фільмі. Але у той фільм цей матеріал не увійшов і, відверто кажучи, всі про нього забули, включно зі мною. Коли ж я став збирати фільм «Свідки Путіна» і передивлятися архіви, я був вражений побаченим. Коли показав своїй дружині, вона теж була вражена тому, що всі забули про ті події, і що вона, власне, тоді говорила.

Ще в «Рідних» мене дуже вразив епізод спілкування двох сестер, де їхній діалог фактично неможливий через блокування теми анексії Криму. Вони не можуть говорити про родичів, бо все одно з’являється оця лють щодо прийняття факту, що вони по різні сторони пропаганди. Як їхня комунікація відбувається зараз, щось змінилось?

Ні, вони не комунікують, і, на жаль, всі залишились при своїй думці. У якомусь сенсі це абсолютно точне відображення того, що зараз відбувається між цими сторонами барикад. У цьому і трагедія, що нічого не змінюється. Саме тому йде війна. Моя позиція по анексії Криму ні для кого не секрет, але не враховувати протилежну позицію було б неправильно. Бо якщо ти її не враховуєш, немає жодного шансу вийти з цієї ситуації. І ми знаходимось на даний момент у найбільш патовому положенні, яке відбивається і на локальному, і на глобальному рівнях.

Поговоримо про фільм «У променях сонця». У вас з’явилася ідея викриття пропаганди відразу, коли взялися за зйомки чи стрічка сформулювалась поступово?

Це все трапилося під час зйомок. Ба більше, перші два-три знімальних дні вся знімальна група була вражена тим рівнем інсценування, яке нам влаштовувала північнокорейська сторона. Перші два-три дні ми шукали виходи з цієї ситуації, намагалися переконувати, влаштовували дискусії, тобто відходили від цієї постановочності. Але вже наприкінці другого дня я майже інтуїтивно став давати доручення знімати з мостами (без вимкнення камери – прим. ред.). Лише на третій день стало очевидно, що ця штучність може і є найбільшим документальним свідченням життя у Північній Кореї. І вже наприкінці третього дня ми прийняли остаточно це рішення і почали знімати. Фокус полягає в тому, що ми то знімали, але я, як режисер фільму, не був впевнений, що зможу це використати, адже ми знаходились у доволі жорсткий договірних відносинах з Північною Кореєю. Тому скоріше ми знімали про всяк випадок, адже була надія, що ми доведемо фільм до кінця і тоді повністю побудуємо його іншим способом. Після двох експедицій нам закрили в’їзд у країну і тим самим північнокорейська сторона вийшла з договірних відносин. У нас були розв’язані руки і вже збирати фільм я став крізь призму цієї фейкової реальності, яка, власне, і стала головним героєм картини.

Яка була ймовірність того, що корейські кінематографісти скажуть «На цьому все!» і завершать виробництво, а російську знімальну групу депортують назад?

Звичайно ця небезпека висіла таким дамокловим мечем над нами. Мені вже якось і не дуже хочеться все це пригадувати, але це була дуже важка психологічна ситуація, перед усім, через те, що ти знаходишся у просторі абсолютної несвободи і навколо тебе знаходяться абсолютно невільні люди. Депортація з країни – це найм’якший і найгуманніший спосіб вийти з цієї ситуації тому, що паралельно була історія з американським студентом, який всього лише вкрав чи взяв як сувенір плакат зі стіни у готелі і отримав за це 22 роки в’язниці. Коли його передали американській владі, він уже був у такому стані, що американська медицина не змогла його відновити і він помер. Йдеться про відповідальність не лише за власне життя, яке не менш тобі дороге, але і про відповідальність за життя людей, яких ти привіз у цю країну. Розумієш всі ці ризики і розумієш, що знімаєш матеріал, який не просто токсичний для корейської влади. Його треба приховувати, а у країні, підконтрольній спецслужбам, ти не можеш залишити цей матеріал у готелі, його неможливо приховати. Мусили цей матеріал копіювати, адже кожен вечір відбувався перегляд результатів зйомок перед спеціальною комісією. І все разом створювало пригнічену атмосферу і емоційний стан. Я вже не кажу про те, що цей матеріал потрібно якось вивезти, що теж при такому рівні контролю не створює ніяких приємних відчуттів. Я для себе цю історію викреслив зі свого життя.

Йдеться про відповідальність не лише за власне життя, яке не менш тобі дороге, але і про відповідальність за життя людей, яких ти привіз у цю країну

Які превентивні міри використовувались для запобігання показів цієї стрічки в Росії? Чи така ж доля спіткала «Свідків Путіна»?

Коли відбулася перша прем’єра фільму «У променях сонця» північнокорейська сторона написала дуже жорстку офіційну ноту до МЗС РФ. У мене вже були прецеденти з нотами на мої фільми інших держав. Була нота на ім’я МЗС від Китаю щодо фільму, у якому йшлося про Далай-Ламу. Тому я маю особистий досвід статуса і рівня цієї ноти. Так от, північнокорейська нота була нереального рівня жорсткості. Вона вимагала знищення фільму, матеріалу, покарань усіх учасників проєкту та мало не видачі нас північнокорейській стороні. Була просто жесть. На ноту Китаю (а Росія дуже залежна від Китаю) у 2009 році Росія відповіла досить коректно. Вони відповіли, що не можуть впливати на рішення російських громадян знімати фільми на ті чи інші теми. А тут російська держава, яка точно не залежить від Північної Кореї прийняла північнокорейську сторону і радник Путіна з питань міжнародних культурних відносин, колишній міністр культури РФ та особисто близька для мене людина Михайло Швидкой в офіційній державній газеті (як колись газета «Правда» у СРСР) опублікував офіційну позицію Росії, яка прийняла сторону Північної Кореї. Міністерство Культури вимагало вилучення з титрів своєї участі у створенні фільму, хоча це був останній з моїх проєктів, який міністерство культури ще підтримувало. Ми не могли отримати прокатного посвідчення і дуже довго боролися за нього. Однак врешті-решт ми його отримали. Стрічка мала вийти у достатньо широкий прокат, бо інтерес до фільму був дуже великий, але 10 чи 15 кінотеатрів погодились взяти фільм, бо ніхто не хотів проблем з владою. З усім тим вона була у цих 10 кінотеатрах досить успішною і однією з найбільш успішних документальних фільмів року у прокаті. Щоправда, бокс-офіс у Росії був набагато меншим, ніж у багатьох інших країнах. Скажімо, на Netflix всі п’ять років контракту ця стрічка була в топ-10 документальних переглядів. І навіть на останній місяць кінопрокату вона була на дев’ятому місці за популярністю на Netflix.

Позаяк «Свідки Путіна» по суті складаються з двох фільмів, то велика доля хронометражу присвячена і Борису Єльцину, який самотньо (незважаючи на присутність родини) сидить перед телевізором. Як вважаєте, присутня у його тодішніх настроях якась доля розчарування, що все так швидко змінилося і народ так швидко прийняв ці зміни, які він же сам і запропонував?

Він мені не передав повноваження робити від його імені якісь заяви. Тим паче, його вже понад 10 років немає у цьому світі. Але те, що я бачив і те, що я відчував, говорить про те, що він був розчарованим.

Для мене поворотним моментом у фільмі для розуміння політики Путіна став епізод з інтерв’ю щодо зміни гімну. Там присутня ця риторика про спробу задовольнити ностальгію великої країни, а колись ще більшої. Що для вас стає ключовим епізодом не у фільмі, а діяльності Путіна у перші роки каденції, який якомога детальніше його характеризує?

Я вважаю якимось везінням і великою мірою неосмисленим везінням момент зйомок цього матеріалу з гімном. Везінням стало те, що саме це символічне повернення Радянського гімну був тією точкою повернення країни до катастрофи, в якій зараз знаходиться держава. Я навіть для себе намагався аналізувати, чому ніхто не звернув уваги на цю ситуацію. Був же лист, на який я, до речі, посилаюся у нашому діалозі. Мовляв, написали поважні люди, що не треба повертати гімн, і він мене завірив, що ці поважні люди не відчувають народ та цієї болі, тому не достатньо віщуватий, а я це все відчуваю. Але це абсолютний цинізм і там є ще більш важлива річ, про яку він говорить: «Для досягнення політичних цілей я повинен підвищувати свій рейтинг». Власне, рейтинг – це намагання задовольнити потреби найбільш консервативної частини суспільства, адже повернення до радянського минулого – це прояв консерватизму. Після фільму я звернув увагу, якби про гімн ніхто і не згадував, всі серйозні аналітики та політологи, чий хліб – визначати тенденції розвитку політичного життя, стали б акцентувати увагу саме на цьому моменті з поверненням гімну як на переломному моменті розвитку путінської Росії.

Рейтинг – це намагання задовольнити потреби найбільш консервативної частини суспільства, адже повернення до радянського минулого – це прояв консерватизму

Що ви думаєте про нинішню творчість Олівера Стоуна?

Чесно кажучи, я зовсім не розумію цю людину. Просто не розумію. Я кажу на дуже банальному побутовому рівні: ну, чувак живе в Лос-Анджелесі у величезній віллі. У його спальні стоїть «Оскар». У кишені – американський паспорт. Ну добре, може в нього немає совісті, але якесь хоча б своє реноме чи гідність мають бути? Навіть не знаю, які це мусять бути гроші, щоб обслуговувати якогось там Медведчука. Мене вражають більш фундаментальні речі, але це якась ницість. Інакше і не можу охарактеризувати.

«У променях сонця» був про Північну Корею, «Рідні» – про Україну, а «Свідки Путіна» – про вас. Куди будете рухатися далі?

Глибше. Тільки глибше.

 

 

 

 

Розмовляв Юрій Самусенко

 

 

 

 

Джерело: Мувіграм

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s