Перекладач Олесь Бережний про Вашингтон та Концерт для сакури з мундиром

5 вересня 2009 р.

Парадокс, але столиця США є водночас і найбільш, і найменш відомим містом серед решти американських мегаполісів. Для одних Вашингтон — центр всесвітнього зла, для інших — центр світової сили, але, в будь-якому разі, мало хто замислюється над тим, що це реально існуюче місто — з вулицями, будинками, людьми. Саме в це місто спробуємо сьогодні зазирнути. Моїм співрозмовником є Олесь Бережний — перекладач, письменник, автор книги оповідань «Червоний борщ» і багаторічний мешканець столиці США.

 

— Як і коли ви опинилися у Вашингтоні?

— Улітку 96-го мене прийняли на магістерську програму з міжнародних відносин водночас у два дуже хороші навчальні заклади на протилежних кінцях Америки: у Монтерейський інститут у Каліфорнії на тихоокеанському Заході та у Джорджтаунський університет у Вашингтоні на східному узбережжі, поблизу Атлантики. Перед тим я кілька років мешкав на Середньому Заході, тобто в серці континенту, на берегах мутної річечки Чикаго й озера Мічиган, у місті, яке дотепно позиціонує себе «Третім узбережжям США» — тобто у вітряному й похмурому Чикаго, після якого сонячна Каліфорнія, звичайно, мені здавалася дуже привабливою. Каліфорнія — це взагалі географічне втілення американської мрії, один із найприємніших і найчарівніших куточків світу, особливо для розваг і відпочинку — оксамитові пляжі, пальми, серфінг, знамениті сонячні долини кіноіндустрії, комп’ютерів і виноробства … але я розважив, що Вашингтон особисто для мене таки привабливіший, з огляду на численні урядові, державні й міжнародні установи, посольства, «мозкові» центри, лобістські фірми, аналітичні штаб-квартири та представництва глобальних корпорацій, які купчаться в цьому місті, а відтак тут аж бринять потенційні можливості знайти цікаву працю в галузі міжнародних відносин.

— Перші враження не розчарували?

— Спершу Вашингтон уявився мені рідним Києвом, який дивним чином перемістився у субтропіки… й водночас позбувся Троєщини з Оболонню, усього Лівобережжя з Борщагівкою й решти житлових, Лісових і Харківських масивів, а замість наших каштанів заріс вічнозеленими духмяними магноліями, розлогими платанами й іншою екзотичною ботанікою.

— Чи складно було вам акліматизуватися в отих субтропіках?

— Призвичаєння до життя у Вашингтоні відбувалось в мене швидше, ніж призвичаєння до Америки загалом. Причина — в інтернаціональному характері цього міста. Переважна більшість людей, які мені траплялися у Вашингтоні, це самі зайди, з інших штатів чи навіть країн. Відтак, тут ставляться до чужинців приязно, з розумінням, цікавістю, й невтомним бажанням розширювати власні обрії світу, з особливою легкістю в налагоджуванні нових знайомств. Говорячи про ритм і атмосферу — розповім не про Вашингтон, а про одне з його передмість, де я мешкаю. На відміну від Нью-Йорка, «Міста, яке ніколи не спить», у цьому добропорядному й охайненькому містечку, передмісті Вашингтона, лягають спати досить рано, як у сенсі переносному, так і буквальному, тому тут не відшукати навіть цілодобового «Мак-Дональдса» чи іншого подібного закладу. Натомість, є чимало чепурних парків, велосипедних доріжок і дитячих майданчиків. Життя в таких ось затишних «спальних» містечках довкола Вашингтона, де дбайливі господарі найбільше піклуються бодай про стан квітників у своїх причепурених вишневих садочках коло хати, може приблизно нагадувати ритм і атмосферу життя у дачних поселеннях навколо Києва. З однією суттєвою відмінністю — браком парканів.

— Що вам найбільше там сподобалося, а що подобається й досі?

— Музеї! Тут їх багато й вони дійсно чудові. Між іншим, переважна більшість вашингтонських музеїв безкоштовні.

— А що дратує?

— Метро та деякі заїжджі автолюбителі — переважно з нью-йоркськими чи дипломатичними номерами. Справа в тім, що водії з Нью-Йорку чи Нью-Джерсі, напевно, за теорією еволюції Дарвіна — дуже агресивні й нервові, поводяться тут як у себе вдома, тобто приблизно так, як пересічний водій на українських дорогах. Буцімто «справжні мачо», для яких поступитися меншому, повільнішому чи дешевшому автомобілю — це вже ніби особиста образа, а не прояв шляхетності й толерантності чи просто здорового глузду і, зрештою, міркувань безпеки руху. З іншого боку, кілька разів бачив на вашингтонських шляхах машини з екзотичними номерними знаками «заокеанських» штатів Аляски та Гаваїв — ото вже до них було достеменно протилежне ставлення, бо здавалося, що кожен місцевий водій не тільки посміхався чи махав їм рукою, але ніби готовий був залюбки кинути свої справи, зупинитися, підказати їм дорогу чи будь-яким іншим чином допомогти. Машини ж дипломатів, якими вашингтонські вулиці аж кишать, їздять і паркуються іноді так само зневажливо й брутально, як і в своїх рідних країнах — щоправда, це цілком залежить, звідки саме. А ще й на додаток, напевно, деякі з дипломатичних автомобілістів почуваються за кермом, як такі собі «круті» в Україні, — бо… справді мають дипломатичний імунітет, що захищає їх від суворих, але здебільшого справедливих американських поліцаїв. Ну, а вашингтонське метро — це окрема тема для розмов. Переконаний, що більшість киян навіть і не підозрює, як їм пощастило з метро! Адже воно, попри усі негаразди й реальні проблеми, разів у сто надійніше й швидше, не кажучи наскільки красивіше чи дешевше, ніж вашингтонське.

— Які ж ваші улюблені місця і маршрути в місті?

W1

 

— Задній двір моєї хати виходить на велосипедно-бігову доріжку, що є найдовшим парковим заповідником у Північній Вірджинії та тягнеться крізь міста й містечка на сотні кілометрів. До 70-х тут проходила залізнична колія. Відтоді її заасфальтували, привели до ладу й віддали на користування пішоходам, бігунам і велосипедистам, чисельність яких невпинно зростає з року в рік. От і я вже починаю замислюватися над тим, чи може варто й собі, з користю як для навколишнього середовища так і для власного здоров’я, діставатися до праці біжки чи верхи на велосипеді, замість того, аби спалювати дедалі дорожчий бензин, чим опосередковано фінансувати арабських терористів і кремлівських неоімперіалістів. Мабуть, з наступного місяця й почну! Ну, а улюблених місць у Вашингтоні повно. На будь-який смак і настрій. Наприклад, щирому й свідомому українцеві ніяк не можна оминути пам’ятника Тарасові Григоровичу, зведеному у Вашингтоні ще на початку 60-х тодішньою завзятою діаспорою, з гарячою прихильністю Конгресу США. До речі, це хіба не найперше монументальне зображення Кобзаря, де він не дивиться, як завжди, на світ вовком, а з відкритим і енергійним поглядом впевнено крокує в світле майбуття, а замість канонічних кожуха й сумних кошлатих вусів має неочікувано бадьорий вигляд, у фасонистому сюртучку, з молодим поголеним обличчям.

— Яким загалом є міський ландшафт?

— Найвиразнішою рисою я назвав би річку Потомак, яка мені дещо нагадує Дніпро. Саме на рівні Вашингтона вона стає широкою, хоча й не дуже глибоководною. Трохи вище за течією — це досить стрімка гірська річка, що торує собі русло крізь мальовничі гранітні скелі й збігає десь з верхів’їв Апалачинських гір. Але за кілька кілометрів від Вашингтона угору вздовж Потомку ви потрапляєте в царство дикої природи з порогами й водоспадами, заповідними хащами, уважними рейнджерами й огородженими доріжками.

W2

— А якщо казати про геометрію — які головні вертикалі й горизонталі?

— Припускаю, що це одне з найбільш геометричних міст у світі. По-перше, якщо глипнути на карту міста, то відразу впадає в око його трохи незавершена квадратність. Прямокутні кордони, що доходять до Потомаку — це той чималенький шматок землі, який під столицю виділив штат Меріленд. А от правий берег Потомаку — округ Арлінгтон і містечко Александрія, яке нібито доповнює уявний квадрат, колись було спершу передали у володіння федеральної столиці, але потім Вірджинія повернула їх собі назад. Усе місто побудовано на геометричних лініях і фігурах, однак не такою нудною матрицею, як, скажімо, Чикаго чи Нью-Йорк. Генеральний план розробляв французький архітектор, який намудрував тут бульвари й проспекти, що променями зірок збігаються й розбігаються містом, щось на кшталт модних на той час урбаністичних викрутасів Парижа. До того ж, любителі конспірології знаходять у цій мудрагельній геометрії Вашингтона незчисленні зашифровані коди, знаки й символи вільних каменярів — набагато більше, ніж на доларовій банкноті. Зі свого боку, вашингтонські масони не дуже тут ховаються, а мають розкішні храми, що приваблюють туристів.

— Тоді, вочевидь, Вашингтон можна назвати таким собі містом-проектом?

— Абсолютно. Це місто, яке спроектовано бути столицею. І на мою цілком упереджену думку, проект виявився успішним.

— Наскільки сильно впливає столичний статус на міське життя, і в який бік? Наскільки вона важка, шапка Мономаха?

— На відміну від, скажімо, Києва чи інших європейських столиць, таких, як Прага чи Варшава, Лондон чи Париж, Вашингтон відразу засновувався і будувався як нова столиця нової держави. Столичний статус був його генеральною ідеєю і єдиною причиною появи на світ.

— Добре, а наскільки Вашингтон вільний або невільний порівняно з іншими американськими містами?

— За цілком ненауковою статистикою, тут спостерігається найбільша у Західній півкулі чисельність краваток і піджаків на душу населення. Також, найбільше скупчення різноманітної поліції, правоохоронців, агентів, служб і спецслужб США. Одні з найсуворіших в Америці законів щодо продажу вогнепальної зброї та одні з найвищих штрафів за порушення дорожніх правил. До речі, саме у Вашингтоні я вперше побачив американців у військовій формі. На загал, американські військовослужбовці з’являються у своїх одностроях за межами військових об’єктів дуже рідко — переважно задля якихось урочистих подій і церемоній. А саме такого протягом року в столичному Вашингтоні, на відміну від решти американських міст, стається доволі багато.

— А якщо продовжувати лінію порівнянь — яке місто вам Вашингтон нагадує?

— Мені Вашингтон подобається, тому він мені нагадує насамперед Київ. Або, можна сказати й так: Вашингтон мені подобається, бо нагадує Київ.

— Чи можна говорити про типового вашингтонця? Чи можете ви змалювати основні міські типи?

— Історично склалося, що Вашингтон — це американське місто з найбільшою часткою афро-американського населення, десь понад 75 відсотків. Утім, варто зазначити, що більшість людей, які працюють у цьому місті, мешкають за його межами, у «спальних» містечках Меріленду й Вірджінії. Місто поділено на чотири квадрати-райони. Південні й східні райони міста — це здебільшого бідні квартали. Натомість, центр, північ і північний захід — це квартали дуже престижні й фешенебельні, там мешкають багатії, урядовці й політики, іноземні посли. Цікаво також, що в місті живе й працює більше жінок, ніж чоловіків. Сім’ї з дітьми живуть у передмістях. Узагалі ж типовий вашингтонець — це молода й неодружена особа, яка має добру освіту чи ще навчається в одному з гарних університетів і водночас працює стажистом чи практикантом у якогось конгресмена чи сенатора, в одному з міністерств чи відомств, міжнародній штаб-квартирі чи «мозковому» центрі, відтак набуває політичного досвіду й має великі амбіції з часом видертися на верхівку вашингтонського Олімпу. Аби задовольнити культурно-розважальні потреби цієї молоді, тут вирує досить жваве музичне життя — у Вашингтоні звучить не тільки першокласна класика у виконанні світових майстрів, традиційні джаз чи блюз, але й панк, пост-панк, грандж і навіть похмура готика. А незабаром сюди завітає легендарний Боно й знамениті «U-2»…

— Розумію, що наразі уподібнююсь газеті «Правда», котра шукає виразки капіталізму, та все ж кортить спитати: чи є в такому благополучному місті якісь знамениті міські божевільні, маргінали? Чи вони приходять з кожною новою демонстрацією?

— У Вашингтоні, як і в будь-якому великому місті, є бездомні, які мешкають на його вулицях. Більшість із них, мабуть, дійсно люди з різноманітними психологічними чи психічними проблемами — тобто ті, кого в Україні називають «божевільними». Варто нагадати, що в Америці «божевільну» людину не можна просто так запроторити до психіатричної лікарні, окрім як за її власним бажанням чи за вироком, коли така особа скоїла злочин і це визнав суд. Здебільшого ж на вулицях живуть просто нещасні люди з тяжкою і складною долею, що мали чи ще мають наркотичну чи алкогольну залежність. Вважається, що вони свідомо обирають собі саме такий спосіб життя, бо нехтують притулками для бездомних чи численними іншими програмами допомоги — благочинними, церковними чи державними. У переважній більшості, гадаю, що ці міські «божевільні» доволі мирні та нешкідливі «фрукти». Інша справа — «божевільні» під час демонстрацій, які пнуться в антиглобалісти, анархісти, чи взагалі химерні прихильники радикальних забарвлень якнайширшої політичної палітри. На мою особисту думку, це переважно «золота молодь», переважно з порядних і небідних родин, яка занадто ледаща аби вчитися чи працювати. І вони аж ніяк не місцеві. І аж ніяк не мирні — тільки й шукають нагоди аби найдошкульніше нашкодити. До таких «божевільних», на відміну від перших, в американського суспільства й зокрема правоохоронців, набагато менше співчуття і толерантності.

W3

(НАЦІОНАЛЬНИЙ СОБОР ВАШИНГТОНА БУДУВАВСЯ ПРОТЯГОМ МАЙЖЕ ВСЬОГО ХХ ст. ХОЧА ХРАМ ЗНАХОДИТЬСЯ В ЮРИСДИКЦІЇ ЄПИСКОПАЛЬНОЇ ЦЕРКВИ, ВІН ВВАЖАЄТЬСЯ ЕКУМЕНІЧНИМ І ВІДКРИТИМ ДЛЯ ІНШИХ ХРИСТИЯНСЬКИХ КОНФЕСІЙ)

 

 

 

 

— За контрастом до попереднього питання: яка найкраща пора року у Вашингтоні?

— Весна! На початку квітня, коли починають розквітати декоративні вишні — справжні сакури, подаровані Японією ще на початку минулого століття — навколо круглого Приливного ставка в центрі міста, біля білосніжної мармурової ротонди — меморіалу президента Джеферсона. А трохи пізніше — починається справжній кольоровий ураган, коли звідусіль вибухають неймовірно яскравими барвами азалії, яких тут росте ціле море. А далі квітнуть тюльпанові тополі — це для мене майже еквівалент цвітіння київських каштанів…

— Цвітіння сакури — то подія знаменита, а є у Вашингтона якісь власні міфи?

— Як на відносно коротке життя цього міста, якісь два сторіччя з невеликим гаком, воно має аж ніяк не менше міфів, ніж старі європейські міста. Мабуть, найбільше міфів Вашингтона пов’язані з його незвичним плануванням і топонімікою. Вулиці розташовуються за Декартовою системою координат, із центром на Капітолійському пагорбі, де знаходиться Конгрес США. Вулиці, орієнтовані за віссю Північ-Південь мають номери, а на осі Схід-Захід — літери. Діагональні авеню носять назви штатів. Вашингтонці можуть пожартувати, розповідаючи про якісь виняткові ресторани чи крамниці на вулиці Джей-стріт. Подібно до того, як корінні кияни можуть забавлятися, навмисно збиваючи з пантелику парними-непарними адресами на вулицях Верхній Вал і Нижній Вал. Справа в тім, що єдина літера англійської абетки, на честь якої не названо вулиці — це якраз літера «J» (Джей). За різними версіями припускається, що або планувальник міста француз Ленфан просто не дуже знався на англійській абетці, або навмисно не хотів увічнити ініціалів одного з тодішніх політиків — Джона Джея, якого буцімто недолюблював. Насправді ж, цю літеру було пропущено з практичних міркувань, аби вона не плуталася з іншими, дещо подібними. З цією ж метою назви вулиць «I», «Q», «U» на письмі найчастіше передають цілими англійськими словами «Eye», «Que» (або «Cue») та «You».

— Отже, неіснуюча, але популярна вулиця — а є інші зачакловані місця? Чи все дуже матеріально?

— На відміну від старосвітської містики столиць Європи, містика столиці Нового Світу новітніша й молодша. Утім, від цього вона не стає менш містичною. Варто згадати лишень те, що знаменитий містик ХІХ сторіччя Едгар По не тільки бував на Вашингтонщині, але й похований у межах Великого Вашингтона — у сусідньому Балтиморі. Ще й дотепер на його могилі щороку стаються дивні речі. Інший значний шар вашингтонської містики пов’язаний з минулим сторіччям і сучасністю, чорними гелікоптерами і теоріями змов, зокрема, щодо таємного світового уряду. А ще в цьому місті на вулиці Пенсильванія-авеню знаходяться кабінети «культових» агентів ФБР Фокса Малдера й Дани Скаллі з телесеріалу «Секретні матеріали». Водночас, подібно до «історичніших» місцевостей, Вашингтон має і своє підземне місто, в якому, зокрема, поховано русло річки Тайбер. Утім, у Вашингтоні ці підземелля є справді «цілком таємними» — з огляду на питання безпеки доступ до них було закрито в середині 90-х, після вибуху в Оклахома-сіті. А після терористичних актів у вересні 2001, спецслужби закрили всі шпаринки до підземного міста і тепер пильнують його надзвичайно ретельно.

— Мабуть, це не остання з тамтешніх таємниць…

— Не можна оминути унікального статусу цього міста та його особливих таємниць як шпигунської столиці світу. Безсумнівно, що на сьогодні саме у Вашингтоні зосереджуються найнапруженіші зусилля усіх закордонних шпигунів і розвідок, таємних організацій і впливових лобістських груп. А ще додати до цього таємниці довкола відвідувачів з позаземних цивілізацій та припущення, що в цілком таємних морозильниках моргу штаб-квартири ФБР поблизу Білого дому і десь зовсім поруч із кабінетами Малдера та Скаллі, зберігаються інопланетні тіла пілотів НЛО…

— Кого ж вам нагадує це місто? Невже інопланетянина?

— Вашингтон — це вайлуватий рожевий слон з лагідними очима, блакитними вухами віслюка, орлиним крилами, хвостом алігатора та дзьобом пелікана, в якому він тримає циркуль вільних каменярів. Віслюк — це символ працьовитості правлячої Демократичної партії, слон — східний символ мудрості, добробуту й багатства, а також — Республіканської партії, орел — це американський герб, а все інше просто навіялося…

 

 

 

 

 

Розмовляв Дмитро Десятерик

 

 

 

 

 

Джерело: Сумно

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s