Ірина Калинець, поетка: Ще немає критичної маси незалежних людей

15 червня 2006 р.

Ірина Калинець – письменниця, за фахом викладач, родом зі Львова, дружина Ігоря Калинця. В молоді роки написала декілька поетичних збірок, пізніше – монографію “Студії над “Словом о полку Ігоревім”, яка здобула визнання у фахівців, книжку “Загадки хрещення України-Русі”. Автор історичного детективу “Тисячолітнє вбивство”, низки оповідань і дитячих казок, а також різних газетних публікацій на актуальні теми.

За виступи в обороні переслідуваних діячів української культури її неодноразово звільняли з праці, а в січні 1972 року засуджена Львівським обласним судом за ст. 62 – “антирадянська агітація і пропаганда” – на 6 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання, які відбувала в Мордовському таборі (разом з І. Сеник, Н. Строкатою, С. Шабатурою, Н. Світличною, Д. Гусяк та ін.). Цього ж року було засуджено й Ігоря Калинця – теж за ст. 62 (як і Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Івана Світличного…). Заслання Ірина та Ігор Калинці відбули у Читинській області. Ігор Ка-линець – лауреат Шевченківської премії. Ірина – одна з Героїнь світу, США, (1998), кавалер орденів Княгині Ольги.

– Пані Ірино, якщо повернутися у Ваше дитинство, юні роки… Що в цей період формувало Вас?

– У дитинстві я аж ніяк не була слухняною – противний характер, а це не вкладалося у критерії батьків, особливо матері, котра мала своєрідне бачення, якою має бути дів-чинка у добропорядній галицькій сі-м’ї. Я ж бо робила майже все напере-кір. Наприклад, матері хотілося, щоб я навчалася музики, а я хотіла чи-тати. І замість нот на пюпітр ставила книжку. Тарабаню по клавішах щось несусвітне і гортаю сторінки книжки. Якось мати застала мене за таким за-няттям. Ох-хо-хо, що то було… Тоді я вдалася до іншого способу – читати ночами під ковдрою, щоб світло не пробивалося. Душно, нестерпно, але якось не дійшло до пожежі.

– А якою Ви були у школі?

-Десь у восьмому класі зіткнулися ми з неабиякою, як на ті часи, подією: вчителька почала виставляти явно завищені оцінки нашій однокласниці. Простежили, з’ясували, знайшли виправлений рукою вчительки твір, організували всім класом збори… Без класного керівника. Результат: мені виставили за чверть поведінку “чотири”, що дорівнювало двійці. Та це миттєвості.

Над буденними дитячими спогадами превалюють інші, нині незбагненні для юного покоління: приглушений шепіт батьків: “Забрали… вивезли”… Ночами – прислухання до гуркоту машин: де зупиниться, по кого?… Одяг, на всяк випадок, акуратно складений на стільці, щоб усе під рукою, коли прийдуть вивозити. Або п’яний стукіт у двері чобітьми: “Вот, квартіра двокомнатная… Падходіт. Ванная, туалет єсть? На общєм балконе? Нє падходіт. Паіщєм єщьо”. Нічний арешт матері, яка пішла на нічне слідство (таку практику ввели енкаведисти, щоб уночі, коли людина стомлена) з кількамісячним брати-ком (потім помер) на руках.

Перший несвідомий урок, як вести себе на енкаведистському слідстві: мати категорично заперечила всі звинувачення. Сибір нас оминув, та не оми-нув він багатьох моїх однокласниць – із 52 учениць першого класу 87-ї СШ у другому класі залишилася половина. Особливо запам’яталася од-на дівчинка – провчилася з нами за-ледве перші кілька днів: вона носила хрестик, і вчителька змушувала її зняти його. Дівчинка затулила хрестик рукою… Через кілька днів не прийшла до школи – вивезли з усією ро-диною.

А ще листи – однокласниця пи-сала з каторги: померли бабуся, ді-дусь, мати, батько… Далі листів не бу-ло. І шкільне (потім) подвір’я – тоді на ньому сиділи, скулившись над сі-рими клуночками, самі як клуночки, люди, сотні людей під дощем, снігом. Етапи на Сибір.

А ще – воєнні роки. Здавалося б, що може запам’ятати чотири-п’ятирічна дитина? Однак і бомбар-дування, і висиджування по підвалах, тихо, “щоб бомба не почула”. А десь по війні мама нарешті взяла мене зі собою на стрих розвішувати білизну. Що таке стрих? Чому туди не можна було дітям ходити?

На загадковому стриху між балок знаходжу книжку з дивними буквами, настільки дивними, що цього від-чуття не позбулася донині. Мати по-бачила: “Це Божа книжка, йди до божниці (синагоги), там віддаси”… Синагога поруч, через вулицю. Гурт людей у чорному, один – сумний з білим, як папір, обличчям, високий-високий. Так мені видалося тоді, бо був він страшно худий. Я тицьнула йому книжку і кинулася втікати, не слухаючи слів вдячності. Там тихий плач жебонів. Отож, виявляється, на го-рищі у час війни ховалися євреї, а, тікаючи від облави, забули Біблію, друковану івритом. Минуло майже шістдесят років відтоді – і три роки тому дуже схожу, так само у чорній обкладинці, на тонкому папері Біблію (Старий Завіт), написану івритом, я придбала біля університету.

А ще – майже родинна трагедія: під час екскурсії до лісу на міні підір-вався товариш дитячих років, школяр Ромчик Брикайло. На екскурсії мене вже не відпускали. Та роки страху не виховали страху. Радше, навпаки – нетерпимість до насильства.

– Які критерії та принципи ста-вите собі за ідеал у житті, за мету, за прагнення?

– Коли життя добігає схилку, радше питаєш: чи хоча б якісь із твоїх ідеальних мрій здійснилися? Україна. Незалежність… Відколи себе пам’ятаю, проголошення незалежності уявлялося мені сповнене дзвонами всіх церков. І Україна – як град небес-ний… Бо ідеал – це віра, вона єдиний критерій і принцип. Віра в єдиний, універсальний Божий Закон, згідно з яким шлях до духовності – це вічний шлях розвитку кожної особистості. І на цьому шляху діє принцип відбору, так само, як і в світі природи. Принцип відбору, базований на любові і жертовності, які є основою справжньої незалежності людини.

– Вашим прагненням була незалежність і України, і людей. Як ця незалежність реалізована сьогодні?

– Ще немає, власне, критичної маси незалежних людей – незалежних від намагання поставити понад усе матеріальні достатки, владу, особисту вигоду… Роки тоталітарного режиму дали свій результат – марксизм-лєнінізм вражаюче спрофанував біблійну науку про сенс життя людини, яке має, немов зерно, про-рости духовним злаком.

Концепцію марксистів-лєніністів іронічно можна передати так: “То-варіщі зьорна, вас обманивают, нікто нікуда не прорастаєт, нікаково нєба і солнца нєт, ето всьо опіум народа. Поетому ешьтє і пєйтє до отвала – і будете толстимі, как картошка…” А на здогад, що “вєчно живой” вождь не зігниє, поселили його плоть в мав-золеї.

І хоча така “наука” нині виразно змиршавіла, жадоба до всеядності залишилася. А з нею ще мало кому хо-четься про проростання, таке болюче, думати, особливо коли голова зайнята “практичними” речами: що і як привласнити, кого обдурити, де і від кого хабара взяти… В результаті бачимо, яким є стан науки, освіти, культури, мови, пам’яток давнини… Та говорити на цю тему вже й оскомно. Бо справа вже й не в комуністах чи соціалістах – в небуття відходить учорашній день їхньої ідеології, але залишається інше – вічний первородний гріх, намагання на власний розсуд, суб’єктивно визначити “добро” і “зло”. Споконвіків нащадки Адама вважають “добром” владу і похітливість, а “злом” – невміння, нездатність чи неспроможність здобути владу й задовольнити свою похітливість, дотримуючись придуманого правила: “Добре те, що для мене особисто добре, і що мені до іншого, якому моє добро боком лізе?” І тисячолітні міркування про загадкову Божу заборону прикрили дорогоцінний наріжний камінь істини: добро – це життя в усій його повноті, зло ж – усе, що протидіє життю, чи це війна за землі, країни, маєтки, чи зневага до мови, культури, віри, до права жити і проростати духовно, тобто жити по-справжньому.

– А що для Вас є справжнім життям?

– Мати сенс життя. Як протидію будь-яким формам насильства і зне-ваги людини над людиною, одного народу над іншим. І ще – невтихаюче захоплення красою природи, куль-тури, здобутків людської думки. З ро-ками особливо загострюється останнє. І загострюється біль – аж до відчуття власної безпомічности. Перед безликими політичними ідеями, наприклад, про якусь начебто толерантність до колишніх злочинців-енкаведистів, гебістів, у яких на руках невинна кров закатованих, репресо-ваних, вивезених на Сибір. Кров ма-леньких дітей, чиї кісточки досі лежать неперепоховані в містечку Жовкві, ненароджених немовлят, чиї тільця енкаведисти скидали у спільну яму на Личаківському цвинтарі чи на страхітливій Саліні…

Тому я за люстрацію, адже злочинці не лише не здатні на покаяння, а й, що найгірше, не просто, доживаючи віку, несуть у собі ненависть до всього українського, а ще й напоюють цією ненавистю своїх онуків. В результаті україножерство стало мало що не узаконеною формою їх-нього існування. Тому створення Інституту національної пам’яті, а також створення у Львові наукового центру-музею злочинів тоталітарних систем на базі тюрми “на Лонцького” (такі центри-музеї є в Угорщині, практично в багатьох постсовєтських країнах, є подібний музей і в Тернополі – всі вони в приміщеннях або тюрмах колишнього НКВС/КДБ) – стане найбільшим досягненням Помаранчевої революції.

– Сьогодні світ стоїть перед проблемою глобалізації, а ідеї космополітизму стали загальносвітовою тенденцію, плекаючи виховання людини без батьківщини. Ваша думка…

– Космополітизм – це фіговий листок, яким прикриваються колишні імперські структури – не випадково ж, мабуть, до “великої сімки” “примкнули” й Росію. Та “фігове” прикриття неспроможне фактично сховати невтихаючий шовінізм, який виявляється у зверхності до інших народів і націй. Достатній приклад цього Росія, яка розв’язала криваву бійню в Ічкерії і водночас голосить на весь світ про загрозу тероризму. А хіба ця бійня не є виразним свідченням державного тероризму? Та-кому глобальному лицемірству, як видається, неможливо протистояти. Та є приклад історії – криваві імперії неминуче кануть у небуття, залишається по них лише жменя “історичного” попелу: Вавилон, Асирія, Єгипет, Римська імперія, Візантія… Булькне у небуття і “Третій Рим”.

Та чи вистоїмо ми, українці, в цей складний час? Не втрачаю надії. Старше покоління часто згіршується сучасною молоддю – а вона, яка ви-росла уже хай і в недосконалих ще умовах свободи, аж ніяк не байдужа до минулого. Для неї таке недалеке й болюче для нас, старших, минуле – вже історія, яка вимагає “не забути, щоб таке більше не повторилося”. Порожнеча безсенсовності чи сенсовтрати життя, яка є результатом втрати віри у Вищу Мудрість та намагання все звести лише до матеріальних благ, неминуче заповнюється усвідомленням “не хлібом єдиним…”

Очевидно, не все нинішнє молоде покоління усвідомлює чи усвідомить цю істину, але життя – це рух, від-вічна боротьба протилежностей. Тож скільки буде сил, які змагатимуть до істини, стільки ж сил, які надають перевагу вегетивному існуванню, протистоятиме цьому змаганню. Та молодь, яка не хоче руху, духовного зростання, – це вже не молодь, а, як вчили біблійні мислителі, – “живі мерці”. По-моєму, у нас немає підстав вважати, що українська молодь така вже неспроможна до боротьби, до справжнього життя. Тому не згіршуймося, що щось ще досі не так, як мріялося, що бандити ще не в тюр-мах… – навесні з-під мерзлоти/мерзоти лізе і добрий злак, і лихий бур’ян. Та не хочу і не можу давати якихось “рецептів”, як далі бути, що робити, що нас чекає – росте молоде і само-достатнє покоління, яке “що постелить – те й матиме”.

– Що Ви зараз робите? Схоже, Ви повністю відійшли від політики?

– Так, і тішуся тим… Політика, яка базується лише на т. зв. економічних гаслах, немов біблійна “ябеш” – суша, бездуховна кам’яна основа, на яку ля-гає життєдайний ґрунт. Десь у принципі ця суша вже сформована, але каміння вилізає на поверхню, щоб не засипало його живе розмаїття. Та можу поділитися щирою надією і вірою, що раз засіяне з ласки Божої зерно нашого національного, тобто духов-ного, буття, не зігниє і не висохне.

За останні роки я зайнялася улюб-леною працею, розпочатою ще в та-бірні роки, – дослідженням історії України давніх часів. Це і питання хрещення Русі та початків нашої пи-семности, і видатні постаті, зокрема митрополит Русі часів Ярослава Мудрого – Теопемпт, святий Теодо-зій Печерський, він же (на моє пере-конання, оскільки у розвідці про ньо-го я намагалася опертися на факти) – й митрополит Іларіон Русин. За-раз зацікавила мене проблема лек-сичних архетипів у Біблії. А також – і це несподівано – вплив учення свя-того Августина (в православії – Бла-женного) на творчість Тараса Шев-ченка.

Розмовляла Ірина Кириченко

Джерело: Час і події

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", шістдесятники

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s