Віолетта Цибочкіна, художниця: Україна для литовців — священна…

16 липня 2019 р.

Про те, що Україна й Литва свого часу мали одну державу і що сьогодні литовці активно допомагають нам боротися за свободу — знаємо всі. Менше відомо про литовців в Україні: чим живуть, як підтримують свою етнічну ідентичність, вивчають свою мову?

 

Про це «УМ» розповідає художниця, активна членкиня Київського товариства литовської культури імені Майроніса Віолетта Цибочкіна. «Я себе відчувала литовкою з дитинства, — каже художниця. — І хотіла про все дізнатися. Для мене це як християнство. У 18 років я прийшла в церкву i попросила похрестити мене. Священник велів іти шукати хрещених. Я знайшла їх за тиждень, і мене похрестили. Мені все доводилося знаходити самій. Думаю, що так воно і працює: людина чогось хоче — шукає і знаходить».

«Якщо не почнеш, то й через 20 років будеш лише мріяти…»

— Віолетто, заснованій вами недільній школі для литовських дітей скоро п’ятий рік. Із чого все починалася?
— Я мала мрію про таку школу ще до Революції гідності. Співаючи у литовському хорі в Києві, де переважно були люди за 50, постійно чула, що у нас немає литовських дітей. Після лютого 2014-го стала обдзвонювати родини і запропонувала безкоштовні мистецькі заняття для маленьких литовців. І діти «знайшлися». Литовці зараз їдуть в Україну — їм подобається тут жити, працювати. Діти в нашій школі вивчають свою мову і народну культуру. Танцюють і співають просто так, без костюмів. Автентичні костюми дуже дорогі, їх важко дістати, а бутафорних не хочеться.
— Ви вже дорослою стали вивчати литовську мову?
— Так. Вивчати її непросто. Буває, що в групу записується до 40 осіб, а за кілька тижнів залишається 9. У балтійській мовній групі всього дві мови — литовська і латиська, і це найстаріші мови в Європі. Рішення вивчати цю мову стало для мене викликом. Але якщо не почнеш, то й через 20 років будеш лише мріяти й розповідати про свої мрії. Цікаво, що зараз усе більше українців приходять вивчати литовську. Просто щоб знати. Ми вже й приміщення шукаємо додаткове.
— Не важко поєднувати литовську ідентичність з українством?
— Литовці, які народжені тут уже в другому-третьому поколінні, визначають себе як українців. Таке й моє відчуття — я українка, просто литовського походження. Для мене Україна є Батьківщиною. А Литва — прабатьківщина. Це добре, коли людина знає своє коріння. Тим паче, литовська культура тісно пов’язана з українською. Свого часу в нас була одна держава, Велике князівство Литовське. Разом захищали свої землі від орди. Між українцями і литовцями багато спільного. Українці часто не замислюються, що хтось із їхніх пращурів міг мати литовське коріння.
— Навіть у письменниці Марка Вовчка бабуся була з литовського роду Радзивіллів.
— От і я не знала про це! До того ж, сучасні литовці багато роблять для України. Наприклад, Марк Петкевич, який керує мережею супермаркетів —OVUS. Або Посол Литви в Україні Марюс Януконіс, якого минулого року визнали в Україні Людиною року. Він дуже переймається подіями в Україні, все знає і розуміє. Ми з ним відвозили гуманітарну допомогу для дітей у Станицю Луганську, посольство дало комп’ютери, а митці зібрали подаруночки та організували творчі майстер-класи. На Різдво ми замість фуршету при посольстві організували благодійний аукціон, щоб закупити необхідне для дітей прифронтової зони.

«…Візьміть мене із собою! Я вас навчу воювати!…»

— Нещодавно литовська делегація, підтримуючи Україну, вийшла з ПАРЄ на знак протесту проти повернення туди Росії. Чому литовці так близько до серця сприймають долю України?
— Тому що в наших народів долі схожі, особливо у ХХ столітті. Литовці просякнуті національною українською ідеєю. У 2014 році ми їздили в Литву на Свято пісні. Воно відбувається раз на чотири роки — упродовж 100 літ! На нього приїж­джають тисячі литовців з усього світу, щоб разом співати. Тоді вже був окупований Крим, тривали страшні події на Донбасі. Ми йшли ходою в національних литовських костюмах із табличкою «Україна». Литовці зі сльозами вигукували нам: «Вальо! Вальо!» Це литовською «Ура!». Один дідусь підбіг і каже: «Візьміть мене з собою! Я вас навчу воювати!». І я плакала від того, як тепло вони до нас ставляться.
У Києві, на відкритті литовського скверу біля Софійського собору, тодішня президентка Литви Даля Грибаускайте говорила українською. Вона завжди вітала Україну з Днем Незалежності. Посол Марюс Януконіс вільно спілкується українською. Директор нашої школи Марієс Пожера минулого року відкривав її українською мовою. Литовсько-українське видавництво «Балтія-друк» перекладає Шевченка та інших українських письменників литовською. Українські поети і прозаїки перекладають iз литовської на українську. Вони стояли біля витоків Литовського товариства у Києві.
Вихідці з України брали участь у 1991 році у звільненні Литви від радянської окупації. А в час Революції гідності Литовська сотня ходила з прапором України і литовськими значками. Це українські литовці. Вони вважають українську землю священною. І в мене таке ж ставлення. Я свого часу збиралася переїхати в Литву. Навіть квартиру там купила. Але після 2014-го переконана: я залишаюся тут. Литовці, звісно потребують Литви. Але Україна потребує литовців. Мені боляче знати, що понад 7 мільйонів людей покинули Україну.
— Литовці свої історико-культурні пам’ятки в Україні теж дбайливо зберігають?
— Так. Утім історичний період Литовського князівства, на жаль, мало висвітлюється в наших музеях, у літературі. В Україні різною мірою збережені 130 замків литовської доби. Навіть у Херсоні є башта Вітовта. При Радянському союзі з цієї пам’ятки зробили водонапірну вежу. Тепер Литовська держава дала кошти для створення там музею.
— А як у самій Литві цінують історичну спадщину, народне мистецтво?
— Музеї Литви дуже сучасні, оснащені QR-кодами. Навіть у невеличких містечках. При вході видають планшет, ти клікаєш біля експонатів і отримуєш чималий обсяг інформації. Усе пильно охороняється. У невеличких селах люди дбайливо зберігають свої вишиваночки, предмети давнього побуту, твори народного мистецтва. У нас є особливий спів, який ЮНЕСКО охороняє як здобуток світової спадщини людства — сутартіне. Це коли частини хору співають разом різні рядки одночасно, з різними ритмами. І виходить так, ніби грає декілька музичних інструментів.
— Де невеличка Литва, з небагатими ресурсами бере кошти на збереження своїх історичних пам’яток?
— Гадаю, це не стільки кошти. Це розуміння цінності. А фінансово Литві дуже допомагає Євросоюз. І литовці, які свого часу виїхали за кордон. У світі — 5 мільйонів литовців, близько 3 мільйонів живуть у Литві. Найбільше громада — у США та в Ірландії. Литва активно працює з діаспорою. Минулого року зробили у «Фейсбуці» всесвітню сторінку для всіх литовців. Там є інформація про всі литовські громади, у кого й чого можна повчитися, до кого приїхати, які є литовські пам’ятки у тій країні — і в Грузії, у Вірменії, в Україні, США, по всьо­му світу. Є акції, які одночасно проводять литовці в різних країнах світу. Це, зокрема, пробіг «П’ять кілометрів за Литву». Щороку в один і той же день усі литовці біжать по 5 кілометрів, символічно оббігаючи земну кулю. Об’єднавчим є також відзначення 6 липня Дня коронації Міндаугаса, що об’єднав Литву. У цей день усі литовці світу через «Ютуб» співають свій гімн.
«…Знання нової культури допомагає краще усвідомити свою власну…»
— Кілька років поспіль ви з вихованцями представляєте литовську культуру на таборі «Джерела толерантності», який щорічно організовує Конгрес національних громад України. Чим цей табір захопив вас?
— Для мене найважливішим є інтеграція, тобто залучення різних етнічних спільнот в українське суспільство. Дискримінація людини за етнічною ознакою — чи то українців, чи євреїв, ромів та кримських татар, має залишитися в минулому. Щоб Україна була об’єднаною, щоб усі етнічні громади допомагали нашій країні розвиватися. Є різні настрої в суспільстві. А табір — для тих, хто шукає єдності. Мені розповіла про табір керівниця моєї громади. Це було якраз після Революції гідності. До того я мало цікавилась громадськими рухами, хоча як художниця брала участь і в Революції гідності, і в Помаранчевій. Ми з колегами малювали плакати, їздили по різних містах. Просто ми тоді не відчували особливого роз’єднання. Навпаки, всі гукали: «Схід і захід разом!».
— А як знання про традиційну культуру різних народів — саме цьому ж присвячений табір — може сприяти порозумінню? Це не застаріло?
— Думаю, що це ніколи не застаріє. Тому що в кожної людини є своя ідентичність. Один військовий із Литви в Національному музеї історії України робив брифінг для українських військових та студентів військових кафедр. Він тоді сказав: «Вивчайте різні мови, бо це ваші додаткові ідентичності, ви так розвиваєте своє Я». Так само знання нової культури, зокрема етнічної, наповнює світ людини, розширює світогляд. І допомагає краще усвідомити свою власну.
— Тобто, «Джерела толерантності» стимулювали вас більше дізнатися про литовську культуру?
— Так. Якраз у 2015 році, після свого першого табору я вирішила, що потрібно відновити литовську недільну школу. І стала одним з її співзасновників. Табір дав мені розуміння, що я можу якийсь проект зініціювати сама і втілювати його. Знаходити однодумців та ресурси. Якщо маєш питання до Всесвіту — він тобі на нього відповість. Головне, щоб у тебе це питання з’явилося.
— Чи щось нове дізналися про Україну завдяки «Джерелам»?
— Дуже багато. Стала більше приділяти увагу різним історичним семінарам, екскурсіям і книжкам, звертати увагу на те, чого раніше не помічала. Скажімо, що до XVIII сторіччя литовці послуговувалися в державних документах старослов’янською, по суті — українсько-білоруською мовою. Я стала небайдужою в таборі і до ромської, польської, єврейської історії. Також почала цікавитися проблемами етнічних спільнот, що проживають у Литві. А це українці, поляки, караїми, кримські татари… Я вважаю, такі табори роблять наше суспільство менш інфантильним, більш усвідомленим.

ДОСЬЄ «УМ»

Віолетта Цибочкіна
Народилася в Києві у 1974 р. Закінчила Київський національний університет харчових технологій (1996) та Національну академію образотворчих мистецтв і архітектури (2011), за спеціальністю «монументальний живопис». Володіє техніками фрески, мозаїки, вітража тощо. Брала участь у багатьох виставках, зокрема, персональних: у Києві та інших містах України, у Сербії та Литві. Картини художниці є у приватних колекціях країн Європи, США, Канади, Австралії. Має творчу студію, навчає дітей і дорослих живопису та графіки.
Розмовляла Ярослава Музиченко

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s