Анжеліка Рудницька, співачка, радниця міністра культури: Волонтерство – це як наркоманія: затягує і не можна від цього позбавитися

13 липня 2019 р.

Майже кожні два тижні Анжеліка Рудницька зі своєю невеликою творчою командою їздить на східні території нашої країни у якості волонтера, співачки та радника міністра культури. Що об’єднує ці три її іпостасі? Серйозна місія – «культурна реінтеграція сходу».

 

Ми зустрілися напередодні чергової поїздки до прифронтових міст. Прийшла заклопотана, трохи втомлена, але усміхнена. Говорить: «Так, душа дуже болить, так, наші кроки маленькі, але вони теплі й робляться з любов’ю та вдячністю. Іншого шляху до створення великої щасливої країни просто немає».

ЗАВЖДИ Є ВИБІР: ВІДПОВІСТИ «САМ ДУРАК!», ЧИ СФОРМУЛЮВАТИ СВОЄ ЗАПЕРЕЧЕННЯ З ПОЗИЦІЇ ЛЮБОВІ

– Пані Анжеліко, що саме ви робите в містах і містечках Луганщини та Донеччини й які завдання перед собою ставите?

– Наше завдання – максимально залучити в культурний процес людей, які там живуть, відволікти їх від важкого побуту, створити психологічну атмосферу, яка б давала їм надію і відчуття того, що вони є частиною нашої країни, і що ми їх любимо.

Коли нам стає боляче чи страшно, ми відмежовуємося від дражливої теми не лише емоційно, а й словами. Припустімо, ми говоримо: війна на сході. А на якому сході? В Японії чи в Кореї? Війна відбувається в Україні! Це просто східна її територія. І я не розділяю країну для себе. Для мене це формулювання – прикрість, навіть більше – частина лінгвістичної війни проти України.

– Тобто, навіть формулювання певним чином нас розділяє?

– Абсолютно точно. Завдання цієї реінтеграції – це не дати відділити ще бодай якусь частину людей. Я не можу сказати, що наша діяльність аж така супер-пупер ефективна, але не тому, що ми мало працюємо, а тому, що неможливо нашими скромними засобами і невеликою командою змінити за короткий термін те, що не змінювали 28 років.

Я роблю те, що можу. Малими, теплими кроками, наповненими натхненням, любов’ю, добром, співчутливістю і вдячністю можна творити велику країну. Іншого шляху нема.

– Як люди сприймають ваше тепло? Адже тривалий час створювався інформаційний фон, що там ніби не люблять українську музику, не знають наших артистів.

– Мені не пощастило зустріти там людей, які не люблять чи відверто погано ставляться до українського мистецтва.

Навіть із тими, хто не є нашими однодумцями в багатьох питаннях, ми все одно знаходимо консенсус. Війна навчила мене ставитися до людей більш толерантно, але я не припинила при цьому бути принциповою, бо чим міцніше ти стоїш на власних позиціях, тим більше людина прислухається до тебе.

Якщо я відчуваю щось негативне чи мені кидають якісь образливі фрази, можна ж у відповідь сказати: «Сам дурак!», а можна погасити в собі першу реакцію і спробувати з позиції любові до ближнього сформулювати своє заперечення. І тоді ви вже не сваритеся, а дискутуєте.

А дискусія в суспільстві – це абсолютно нормальний діалог, навіть якщо у людей різні позиції.

– Крім того, що ви організовуєте культурні заходи, я знаю, що ви ще й регулярно збираєте українські книги для того, щоб поповнювати бібліотеки Луганщини та Донеччини.

– Так, це моя приватна ініціатива. «Територія А» ще з початку війни почала возити книжки до бібліотек тих міст, куди ми приїжджали. Спершу це були просто тонни літератури, бо я не прискіпливо ставилася до відбору, цим займалися волонтери, помічники. А от місцеві бібліотекарі навчили мене бути уважнішою, адже вони були змушені відразу списувати купу книжок, наприклад, гороскопи тисячолітньої давності. Люди ж несуть в «Територію А» весь непотріб, який вигребли зі своїх книжкових шаф, тепер ми все це передивляємося, сортуємо.

Я займаюся волонтерством і вожу туди гуманітарку вже п’ять років, і ось був такий переломний момент – у кількох містах мені сказали: припиніть нам возити цю гуманітарку. Я кажу: «Ми вам більше не потрібні?». А вони говорять: «Ні, ви нам потрібні, але ми хочемо, щоб ви приїжджали сюди з лекціями, розповідями про країну, звичаї, історію, мову, щоб були концерти, зустрічі з письменниками, з поетами, з якимось цікавими людьми».

І для мене, як для митця, і як для радника міністра культури – це щастя і великий успіх!

ВОЛОНТЕРСТО – ЦЕ ЯК НАРКОМАНІЯ, МОЖНА ВТЯГТИСЯ І НЕ МОЖНА ВІД НЬОГО ПОЗБАВИТИСЯ

– Тобто, гуманітарної допомоги у сенсі продовольства чи речей їм достатньо, а від вас вони чекають інтелектуальної і мистецької складової?

– Так, і це здорово! Тому, ми прийняли рішення, що протягом 2019 року Міністерство культури підтримує низові ініціативи. Ми не нав’язуємо – як самі бачимо те чи інше святкування, а підтримуємо те, що пропонують нам міста й містечка на сході.

Вони надіслали велику кількість пропозицій. Звісно, охопити все неможливо: ми порадилися з ними, відібрали, що важливіше, і зробили таку мапу – запланували 28 акцій за рік. Я кожних два тижні їжджу.

– Анжеліко, ось ви вже п’ять років займаєтеся волонтерством, з них два роки – в якості радника міністра культури. За умови зміни Кабінету Міністрів, ви продовжите діяльність у цьому напрямку?

– Я думаю, що це як наркоманія. Можна втягтися – і не можна від цього позбавитися. Тому що є відчуття відповідальності за країну, і коли їй важко – я не можу розвернутися й поїхати деінде жити чи гастролювати.

Хоча для мене, як для митця, існує значно простіший шлях. Я впевнена, що якби я приїхала до Канади й розповідала страшні історії про те, як росіяни вбили мого дядька на початку війни, чи про те, як помер мій тато, а в мене не було роботи і я намагалася вижити, при цьому безкінечно роблячи благодійні заходи, мене б пожаліли: «Хороша дівчинка». І обов’язково знайшли б мені достойну роботу.

Але я вибрала для себе – боротися, працювати, надихатися нашою країною і надихати інших.

Я хочу бачити результати своєї роботи на сході. Це не так легко.

У мистецтві так: ти, наприклад, малюєш, закінчив роботу – і вже отримуєш задоволення.

А коли ми їдемо з концертами, розмовляємо з людьми, то кінцева мета – не отримати від них оплески. Оплески отримати дуже просто, і я знаю, як це робити. Для мене важливо, щоб люди почувалися українцями, щоб їм не потрібно було про це регулярно нагадувати, щоб вони надихалися і самі проводили якісь культурні заходи.

ХОЧУ, ЩОБ У КОЖНОГО МІСТА НА СХОДІ З’ЯВИЛАСЯ СВОЯ ФІШКА, СВОЄ ОБЛИЧЧЯ

– Тобто створювали низові ініціативи, про які ви щойно згадали. То вони вже йдуть, і це вже результат вашої роботи?

– В принципі, так. Я часто буваю там у журі різних музичних чи літературних конкурсів, там багато талановитих людей, я просто не можу нарадуватися.

До речі, конкурс дитячого есе «Країна моєї мрії» виграла дівчинка з Луганська, і для мене це також – результат роботи. Це ще крихітні зернятка, але хочеться, щоб ними були засіяні поля.

Взагалі, схід зараз радує, він змінюється: будуються дороги, відновлюються вулиці, центри міст і навіть малюпусеньких містечок красиво оформлюються. Тобто вони вже почали все робити самі, не чекаючи, доки хтось приїде з Києва.

І цікаво, що в містах є навіть профіцит бюджету. Вони ще не дуже розуміють, куди ці гроші дівати – і дуже часто роблять такі, як на мене, естетичні дурниці (сміється).

Я їх і хвалю, і сварю, говорю: «Ви такі молодці! Зробили, класний простір для відпочинку людей, але, вибачте, хто вам проектував ці фонтани? Коли там, наприклад, голі амурчики, а за ними – церква. Воно трошки не комільфо, вам так не здається?».

Про це ніхто не замислюється, оскільки відсутня міська естетика, немає культури паркобудування, встановлення пам’ятників і всіляких зовнішніх атрибутів, що мають стати обличчям міста.

А я хочу, щоб у кожного міста на сході з’явилася своя фішка, своє обличчя. Воно є, і українська традиційна культура не знищена, її просто треба більше популяризувати, піднімати на прапори, підтримувати, берегти.

З ТЕЛЕЕКРАНІВ НІХТО НІКОЛИ ТЕБЕ НЕ ПОХВАЛИТЬ ЗА ЩОСЬ ГАРНЕ, А ЗРОБИШ ГИДОТУ – ПОКАЖУТЬ УСІ ЗМІ!

– А можна ще трохи поговорити про міську естетику? Бо мені здається, що це проблема не лише східної частини, а й усієї нашої країни. Наприклад, ми не вішаємо квіти на балконах, як це роблять у Європі.

– Не знаю, ми вішаємо (сміється).

– То, може ви особисто й вішаєте, але якщо пройтися центральними вулицями міста з історичною забудовою – ви побачите лише поодинокі вазони з квітами, хоча майже всі старі балкони облаштовані держаками під квіти.

Ми розвиваємо мистецтво в глобальному сенсі, забуваючи про естетику повсякдення. Відчуття прекрасного довкола нас – із нас викорінили чи ще не прищепили?

– Ви праві. Ми дійсно завжди говоримо про культуру так, ніби мається на увазі лише мистецтво. А культура – це значно ширше. І архітектурне мистецтво, й міська естетика – це теж надважливо.

Але, що нам нав’язується? З телеекранів ніхто ніколи тебе не похвалить за щось гарне, а зробиш гидоту – покажуть по всіх каналах! Створив щось красиве – в кращому випадку не помітять, а в гіршому – це просто знищать.

От я, наприклад, у своєму під’їзді розвісила картинки, думаю – нехай радують мене і людей. Вони були в симпатичних рамочках або натягнуті на дерев’яні основи. Прийшов якийсь дядя, поміняти лампочки у під’їзді, ми його самі викликали (!), – і всі ці картинки зникли.

Я спочатку розстроїлася, а потім взяла і знову вивісила репродукції Самчиківського розпису, нехай висять! Вазони з квітами також крали дуже довгий час. Але ось уже з зими ніхто не вкрав жодного (сміється).

– То ви вже привчили один під’їзд до естетики!

– Не знаю, чи я його привчила, але намагаюся. Треба, щоб про це говорили публічні люди. Треба зробити це модним, щоб була у моді любов до країни не лише в гаслах, а й у дрібницях, у малих кроках.

А що модно зараз? Ми гриземося, ми не хочемо бути кращими, нам подобається строїти всіх, критикувати – це ж антиестетика. Це явно не те, що нас надихає!

– У нашій попередній розмові ви назвали нашу країну – країною недолюблених людей. А як нам перетворитися на країну людей, які люблять і яких люблять?

– Це – взагалі моє надзавдання. Я вважаю, що мистецтво окрилює людину. Ти точно це знаєш, бо сама пишеш вірші, і кожного разу, які б не були побутові ситуації в житті, – ти вириваєш для себе цей момент натхнення. Будь від чого – від променя сонця, від смачного запаху кави, від сяючих дитячих очей, від чийогось знаку уваги, або неуваги.

І коли ти пишеш, малюєш, співаєш чи щось створюєш – ти ніби отримуєш особливу благодать, яку тобі подарувало Небо.

Для цього не обов’язково бути митцем, моя мама – педагог у дитячому садочку, але до неї в групу записували своїх діток ще вагітні ними жінки, бо хотіли потрапити саме до неї. Тому що у неї кожна дитина: Любочка, Богданчик, Андрійко, Олечка. У неї всі діти – найкращі в світі. І вони любили її.

– Бо насправді, всі хочуть бути хорошими…

– Звісно! Людина хоче бути кращою, але не знає – як. Говорить: мене не чують, мене не люблять, мене не розуміють. Але для того, щоб отримувати любов, – у першу чергу, треба почати дарувати цю любов іншим! Людина не здатна відчути любов, якщо вона нікого не любить. Із цими недолюбленими людьми найскладніше.

Але інколи – зустрінеш такого «страшного й агресивного», він кричить на тебе, а ти йому: «Дай я тебе обніму». Обнімаєш – і ця людина стає така по-дитячому беззахисна… і не знає куди себе подіти. Вона розуміє, що її агресія чимось вмотивована, але направлена явно не туди, куди треба.

Як боротися? От так. Любити, любити – і ширити цю любов. Але це не означає, що я ніколи не серджусь. Я так само, як усі, впадаю у депресії, сумую, плачу, нервую, дратуюсь. Але я себе лікую цією любов’ю. Те, що я кажу іншим, я кажу й самій собі.

Я МАЛЮЮ ГОЛКОЮ І НИТКОЮ МАЛЕСЕНЬКІ ЮВЕЛІРНІ РОБОТИ

– Ви ще створюєте неймовірні вишиті картини. Хочу розпитати – як називається ця техніка, бо вона якась незвичайна. От найновіша серія під назвою «Сад чеснот», наприклад?

– По-перше, вони малесенькі.

– Невже вони маленькі? А я по фотографіях уявляла, що вони великі!

– Так, всі їх уявляють дуже масштабними, тому що в них є монументальність. Але насправді це маленькі ювелірні роботи.

Я їх малюю голкою і ниткою. Коли я майже рік була паралізована, я почала малювати подумки, але не могла це відтворювати за допомогою кольору – фарбами лежачи не особливо помалюєш. Тому я використала цю техніку.

Мистецтвознавці не називають це вишивкою. Кажуть: голкова техніка, бо ти створюєш не вжиткові речі, а свій всесвіт.

Це художні роботи, які мене вирізняють поміж величезної кількості художників і майстрів. У мене свій цікавий шлях, я дуже люблю цим займатися. Вже набила руку, змішую різні техніки, нитки, хитрую, мудрую. Зі своїми роботами я побувала на всесвітньому фестивалі культури і мистецтв у Південній Кореї, де представляла Україну і отримала нагороду світового майстра «World Masters». Таких нагород вручили 60 на весь світ. До речі, рівно 15 років тому я почала це робити.

– То суцільні приємні круглі дати! Адже 20 років тому Анжеліка Рудницька почала свою сольну кар’єру. А наступного року буде 25 легендарному телевізійному хіт-параду кліпів «Територія А». То, як все починалося?

– Моя мама говорить, що сольну кар’єру я почала, щойно народилася – одразу співала альтом і мене легко було вирізнити поміж інших дітей, які пищали (сміється). У мене справді був низький голос, але я співала весь час. У мене ж вся родина співоча!

– Тим не менш, ви ж не збиралися пов’язати своє життя з музикою. Планували кар’єру журналіста?

– Так. Коли у мене постав вибір – бути журналістом чи музикантом, я обрала журналістику. Бо, як говорив мій тато: журналіст – це все. Ти можеш бути, ким захочеш, і проживати безліч життів разом з іншими людьми, коли з ними спілкуєшся, й пишеш про них. Мене це захоплювало.

Тато дуже це любив. Я їздила з ним у відрядження і теж писала, ще й гонорари отримувала! Розумієш, діти «заробляли» виклянчуванням, а я могла написати – і отримати винагороду. Це ж круто було! Так що спершу я заробляла журналісткою, а не музикою (сміється).

А от щодо співочої кар’єри, то «Територія А» постійно робила якісь великі проекти, в яких я співала по одній фразі – беки комусь, чи ще там щось. Я співала «Стожари», «Якщо любиш, кохай», «Червону руту» і т.д. з цілою когортою тоді відомих і популярних артистів. І це було дуже весело.

А от, першою сольною піснею була «Іграшка» на слова Олександра Бригинця і музику Володимира Бебешка. У ній ідеться про нині дуже модну гендерну проблему. От подивіться, як можна по-жіночному опиратися обставинам і запалювати своїм прикладом інших. За зовнішніми красивостями кліпа ми завжди «ховаємо» серйозні теми.

«ТЕРИТОРІЯ А» СТВОРЮВАЛА ІМЕНА, А НЕ ЛИШЕ МУЗИКУ ЯК МУЗИКУ

– Фактично ж тоді, у 1995 році з «Території А» почалося народження української поп-музики. Молоді виконавці заявляли про себе, а ви допомагали їм ставати зірками.

– Саме так. Молоді. Тому, що тоді було багато традиційної української естради – наших народних, відомих, улюблених і до нині артистів.

Я ж теж була юна і любила слухати музику, але не українську, бо її тоді для мого віку просто не було.

https://static.ukrinform.com/photos/2019_07/1562944076-716.jpg?0.0450797899314237

– То була така умовна «фабрика зірок»? Ви ж, по-моєму, і кліпи їм допомагали створювати? Як це взагалі працювало?

– Можна й так сказати: ми і кліпи знімали, й кліпмейкерів їм радили. Тоді ми збирали співаків, яких помітили десь на конкурсах чи фестивалях, показували і розповідали про них. Тобто, створювали імена. Не лише музику як музику, але й імена.

Сьогодні дуже багато української музики в ефірі, але немає імен. Дивіться, Настя Каменських – це ще з тих часів. Просто тоді вона була маленькою. Оля Полякова – з тих часів. Хіба що, Олега Винника ми тоді не знали, але це тому, що він у хорі співав і займався народною музикою.

Ми тоді взяли усе, чого не було в українському ефірі: хіп-хоп, реп, рок-музику – і змішали разом. Звичайно, така суміш не всім подобалася, бо це не був формат. А нашим форматом була українська прописка і українська мова. Хоча в хіт-параді мови були різні: і російська, і французька, й англійська, і тарабарська. Нам головне – треба було показати, що у нас є своя масова культура.

І я вважаю, що початок наших поразок у гібридній війні – це саме ігнорування масової культури.

У нас є крута власна культура – і класична, й альтернативна, й андеграундна. У нас є класні письменники, блискучі актори, талановиті співаки, але ми тривалий час зневажливо до них ставилися. У нас не було своїх зірок.

До речі, коли я вимовляла в «Території А» слово «зірка», ти не уявляєш собі – скільки на мене кричали: «Боже, хто вони такі? Як ти можеш їх так називати? Зірка – це або на небі, або Майкл Джексон!».

Але ми вперто нав’язували ідею, що це – наші зірки і ми їх можемо любити чи не любити, слухати чи не слухати, але вони у нас є. Тобто, ми почали долати комплекс меншовартості, тому що у нас дуже-дуже багато всього класного з’явилося.

– Я пам’ятаю імена: Юрко Юрченко, «Аква Віта», «The ВЙО», Марина Одольська – вони тоді були мега-популярними, але потім надовго зникли…

– Тому, що людям важко після великої слави втримувати хвилю. Це вимагає постійних інвестицій, і це реально складно психологічно – бути весь час на гребені. Треба мати команду, яка за тобою стоїть.

ХОЧЕШ СТАТИ ЗІРКОЮ – ШУКАЙ ШЛЯХ НА ТЕЛЕБАЧЕННЯ

– А без команди і продюсера – зовсім ніяк? Сама по собі людина не може «вистрілити» і утримувати популярність?

– У світі продюсер – це той, хто створює музику, шукає ідеальне аранжування для пісні, слідкує, щоб все було по-модному, тобто, займається продакшеном.

У нас – продюсером називають менеджера. А менеджерів у нас взагалі по пальцях можна перерахувати.

Так, за дипломами – всі менеджери, але по факту – не можна знайти хорошого адміністратора, міцного менеджера, який би займався концертами і вмів робити це системно.

– Мені здається, що зараз артисту легше вийти на широку аудиторію, ніж було раніше, – через те, що є Інтернет, соцмережі, Ютюб. Ніби, вже й не обов’язково потрапляти в ефіри телеканалів і радіо. Я по вашій реакції вже бачу, що у мене хибна думка?

– Треба обов’язково потрапляти в радіо і телевізійні ефіри! Повірте, не так багато людей стали «зірками» через соціальні мережі й Ютюб.

Вони, безумовно, мають свою аудиторію – і це класно, але для загалу вони залишаються невідомими.

– При тому, що з ким не поговориш, всі кажуть – у них немає телевізора, або вони його не дивляться!

– Але тим не менше, люди піддаються впливу телевізора. Ми взагалі – країна, прив’язана до телеекранів. Тому, хочеш стати зіркою – шукай шлях на телебачення.

Масова культура захопила уми наших співгромадян настільки, що вони проголосували за людину, яка взагалі нічого не розуміє в державному управлінні. Але у нас є президент – людина з телевізора. Це об’єктивна реальність.

Я б дуже хотіла, якщо вже його обрали, щоб він змінився і перетворився на державника. І щоб він вибачився перед країною за ті «жарти», які ми слухали задовго до того, як він став президентом, – і це було зовсім не смішно. Це був би гарний приклад, як можна змінитися – попросити пробачення, подякувати за те, що кожен зробив до нього і запропонувати нарешті ту формулу прекрасної, щасливої, процвітаючої й успішної країни, якої в принципі очікують люди, які за нього проголосували.

Я ДУМАЮ, ЩО ЗАРАЗ НАЙСКЛАДНІШЕ – ПРЕЗИДЕНТУ ЗЕЛЕНСЬКОМУ, І ПЕВНОЮ МІРОЮ ЙОМУ СПІВЧУВАЮ

Минулого року ми отак сиділи разом із вами – і говорили про інфантильність нашого суспільства. Ви сказали, що всі хочуть обрати «класного президента, який візьме чарівну паличку, махне нею тричі, скаже «чари-бари-пух» – і назавтра ми прокинемося, а навкруги все рожеве. От, кажуть, Вакарчук буде президентом – все буде добре, а якщо Зеленського оберуть – то взагалі супер, всім буде весело».

І ось рік минув. Все справдилося, але чи весело всім?

– Я думаю, що найменш смішно самому Зеленському, тому що кожна творча, особливо популярна людина звикла купатися в любові прихильників. Ти звик, що тобі аплодують, носять на руках, беруть автографи, роблять селфі, розказують – який класний і талановитий, а тут – все інше.

І ти бачиш життя не з закулісся і не зі сцени. А воно – зовсім інше. Я думаю, що йому зараз – найскладніше і певною мірою йому співчуваю.

– Зараз багато людей із шоу-бізнесу подалися в політику, вам не пропонували прикрасити список якоїсь політичної сили?

– Всі політичні діячі, з якими я розмовляла, кажуть, що, коли йдеш у політику, ти повинен одягнути на себе скафандр, а зверху – ще й шкуру динозавра, щоб бути непробивним. Тому що завжди є нападки – і всім ти не вгодиш.

Дехто з моїх колег та друзів-акторів виставляли навіть пости у Фейсбук – варто чи не варто їм іти в політику.

Зі мною теж розмовляли кілька партій про мою участь. Але, чесно кажучи, я завжди керуюся принципом: якщо для прийняття рішення я когось запитую – варто мені, чи не варто, хочу я цього чи не хочу, – то значить я в цьому не впевнена.

Мені дуже хочеться зробити ще щось для моєї країни, але я не готова вислуховувати всілякі дурниці, які не стосуються мене. Можливо, я хочу зберегти себе.

Я буду робити те, що робила, і що роблю зараз… Куди я подінуся від усього цього? Як працювала, так і буду працювати, як творила, так і буду творити, як любила, так і буду любити. Навряд чи політики зможуть щось у мені змінити.

 

 

 

 

 

Розмовляла Любов Базів. Київ

Фото: Данііл Шамкін

 

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s