Тарас Компаніченко, кобзар: Не було на чому виписувати свідоцтво про народження. Бланки були тільки на свідоцтва про смерть

27 грудня 2016 р.

Свідомо розмовляти українською Тарас Компаніченко почав із восьмого класу– Юро, я ще не звільнився, – каже по телефону бандурист Тарас Компаніченко. Заходить у кнайп-клуб “Купідон” на столичній вул. Пушкінській. – Це з Юрком Сиротюком хотіли провідати Василя Овсієнка (67-річний колишній політв’язень. – Країна). Він робить списки тих, хто брав участь у визвольних змаганнях. Вони тануть, бо люди відходять. Недавно сам мав операцію в нейрохірургії. Наче, вдало.

 

Давно приятелюєте?

– З 1989 року. Василь із заслання писав листи Ярославі Данилейко, з якою я зустрічався. Вона була активісткою Українського культурологічного клубу. Відповідала йому, щоб підтримати.

У культурологічному клубі на Олегівській зустрічали всіх, хто приходив із заслання – Левка Лук’яненка, Івана Кандибу, Юрія Шухевича. Тоді ще була Оксана Мешко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь.

Думали, станемо наступними політв’язнями. Ми були готові до цього. КДБісти пускали чутки, що “пройдет гласность, и госбезопасность припомнит наши имена”.

Після 1991 року була вже інша динаміка.

Що змінилося?

– Ми досягнули незалежності. Я вирішив, що за Україну треба боротися через пізнання джерел культури. Інші вважали це неправильним. Ігор Бондар (художник-шістдесятник. – Країна) казав: “Я порозбивав би їм ці бандури. Під боком – небезпечний північний сусід, а вони різьблять інструменти”.

Треба було кувати мечі?

– Всі не можуть боротися мечем. Потрібен був час і труд, щоб виховати нове покоління дипломатів. Як от Огризка, Клімкіна, Данила Лубківського. Вони мають честь і чесно працюють. Виноград добрий, бо повільно росте. Треба його плекати.

Тарас КОМПАНІЧЕНКО, 47 років, бандурист. Народився в Києві в сім’ї науковців. Батько – фізик, мати – хімік. Закінчив музичну школу по класу бандури. Хотів влаштуватися у Київську капелу бандуристів. ”Батько не дав. Вирішив, що маю стати художником”. Навчався в Косівському училищі прикладного й декоративного мистецтва на Івано-Франківщині й факультеті мистецтвознавства Львівського художнього інституту. З кінця 1980-х записує стрілецькі й повстанські пісні. Грає на бандурі, козацькій лютні, колісній та корбовій лірах, дуді, джаламаї. Давні пісні знаходить в архівах, приватних колекціях, бібліотеках. 2005 року створив гурт ”Хорея козацька”. Виконують думи, історичні, героїчні й повстанські пісні, гімни, псалми, канти. Волонтерить. Виступає на Донбасі, дає благодійні концерти за кордоном. 27 років не їсть м’яса. Щодня обливається холодною водою. З дружиною Ніною мають дітей 19-річну Вишеславу-Богдану, 17-річного Богуслава-Миколу, 15-річного Святополка-­Віталія-Вітовта і Предиславу-Софію, 13 років. Живуть у приватному будинку в Боярці під Києвом
Тарас КОМПАНІЧЕНКО, 47 років, бандурист. Народився в Києві в сім’ї науковців. Батько – фізик, мати – хімік. Закінчив музичну школу по класу бандури. Хотів влаштуватися у Київську капелу бандуристів. ”Батько не дав. Вирішив, що маю стати художником”. Навчався в Косівському училищі прикладного й декоративного мистецтва на Івано-Франківщині й факультеті мистецтвознавства Львівського художнього інституту. З кінця 1980-х записує стрілецькі й повстанські пісні. Грає на бандурі, козацькій лютні, колісній та корбовій лірах, дуді, джаламаї. Давні пісні знаходить в архівах, приватних колекціях, бібліотеках. 2005 року створив гурт ”Хорея козацька”. Виконують думи, історичні, героїчні й повстанські пісні, гімни, псалми, канти. Волонтерить. Виступає на Донбасі, дає благодійні концерти за кордоном. 27 років не їсть м’яса. Щодня обливається холодною водою. З дружиною Ніною мають дітей 19-річну Вишеславу-Богдану, 17-річного Богуслава-Миколу, 15-річного Святополка-­Віталія-Вітовта і Предиславу-Софію, 13 років. Живуть у приватному будинку в Боярці під Києвом

Які зміни бачите після двох Майданів?

– Кожен Майдан був вчасний і відображав рівень зрілості суспільства. Не треба говорити про втрачені шанси. Це довгий процес.

Найважче побороти злодійкуватість і потребу красти, яка проникла в суспільну свідомість. Це совєтська спадщина.

Заради збагачення пострадянська номенклатура скористалась розрізненістю населення, недовірою, відсутністю громадянського суспільства. Коли пікетували телеканал “Інтер”, я сказав: “Чому герої “Інтера” – не шляхетні українці Василь Стус чи Омелян Ковач, а дурнуваті хохлозаври, які люблять горілку, самогон, сало і сметану?”

Натомість Росія подає Гіркіна як достойного офіцера. “Благородный советский солдат”, при вигляді якого дівчата повинні “чепчики в воздух метать”.

Це спрацьовує, бо не знаємо себе. Середньостатистичний українець не знайомий ні з хорошою українською музикою, ні з поезією. Українець у московському серіалі – зрадник, примітив і нелюд. Із чим себе асоціюватиме людина, яка дивиться телебачення?

Учора приїхав з АТО. Пішов у Музей літератури співати для молоді. На зустрічі частина слухає, інша длубається в носі, третя сидить у ґаджетах. Бо не звикли до такої музики. Тільки до російського шансону або української попси.

Якось їхав зі швейцарського Люцерна до французького Обервіля. По радіо почув українську мову. Читали поезії Галини Крук. У них в ефірі є 20 хвилин зарубіжної поезії в перекладі і в оригіналі.

У нас нема ні свого, ні іноземного. Якось підвозив таксист. Питає: “Ви музикант? А як вас звати? Я всіх знаю”. Кажу: “Мене ви не знаєте. Я веду передачу на радіо “Культура”, але у вас на панелі його нема”. Він при мені ловив-ловив хвилі – тільки шипіло.

Росіяни вкладають величезні ресурси для популяризації своєї культури у світі. Через це з ними рахуються – попри агресивну зовнішню політику. Їхній дипломатії не вірять, але кажуть: “Велика культура Рахманінова і Чайковського не може брехати”. Культура – велика дипломатія. Росія це розуміє.

Як змінилися радіоефіри після впровадження квот?

– Редактори продовжують вимагати музику низького рівня. Тарас Чубай недавно показав пісню, яку написав спеціально для ефіру. Каже: “Це попсовий варіант, ламав себе. Все одно не взяли – неформат”.

Водночас почали писати українською музиканти, від яких цього не очікували. Наприклад, група “Ґрін Ґрей”. На початку літа Світлана Лобода зробила якусь пісню українською.

Коли воювали за квоти, менеджер одної співачки побачив нас – Сашка Ярмолу, Антіна Мухарського, Сергія Василюка, Кирила Стеценка. Каже: “Вы кто такие? Вот если б Славик (Вакарчук. – Країна) сидел, было бы с кем говорить”. Примітивні сноби вважають, що вони – вже хтось, а ми – мікроби і планктон. Такі ж персони вирішують, яка архітектура має змінювати обличчя міста.

Натякаєте на Театр на Подолі?

– То – дискредитація сучасної архітектури, пережоване пережованого. Немає ідеї. Крім того, не вписаний в ансамбль Замкової гори. Якби споруда з’явилася на Позняках чи Троєщині, то мала би право на існування.

Путін з Асадом розбомбили Алеппо. Кремль може повторити це в Україні?

– Путін має важелі, які дозволяють йому робити таке. Це ядерна зброя. З нею всі рахуються. Санкції проти Кремля – це серйозно. Але з ними можна жити. При цьому французький Центр політичних і міжнародних відносин висунув Путіна на Нобелівську премію миру.

Чому до нього так ставляться?

– Причина – у міфах про Росію. І у відсутності знань про Україну. Росіяни роками докладали титанічних зусиль, щоб довести світу, що української нації не існує.

На світовій арені культура працює як дипломатія. Петлюра, коли очолював уряд УНР, знайшов гроші й послав хор Кошиця на закордонні гастролі. Саме тоді “­Щедрик” Леонтовича став всесвітньо відомий.

Як ваша родина опинилася в Росії?

– У нас у роду були самі козаки. В Красному Херсонської області у двоюрідного діда навіть залишилися старі порохівниці.

Прадід служив на яхті царя Миколи ІІ. 1929-го його родину арештували, бо коли комуністи насміхалися з Миколи ІІ, він сказав: “Таким уже поганим він не був”. Розказував, що з царем молилися на палубі, разом сідали за стіл. Цар казав їм: “Їжте-пийте, тільки не буяньте”.

1930-го родину розкуркулили, розкозачили і вивезли на Північ. Коли тягнули з хліва корову – надірвали роги. Родину повантажили у вагони для бидла, з діркою посередині вагона для туалету. Баба розказувала, що її свекруха за 10 днів жодного разу в туалет на сходила – соромилась у всіх на очах.

Везли через Вологду, Архангельськ. Багато дітей подушилися, коли гнали етапом до посьолка Ікса. Там був табір із бараків. Стояли на відстані один від одного за 5 кілометрів. Треба було ходити по продовольчий пайок за 15 кілометрів від бараків. Багато людей загинули.

Тітці Раїсі не було на чому виписувати свідоцтво про народження. Бланки були тільки на свідоцтва про смерть. То їй перекреслили слово “о смерти” і поверх написали “о роджении”. Людей вивозили не для того, щоб народжували.

Ви виросли у доволі російськомовному Києві?

– Ми жили на Академмістечку. Це був окремий світ. Там мешкали “шістдесятники”. Навчався у 200-й школі. З неї вийшло багато інтелігенції. Була своя атмосфера, певний рівень викладачів і учнів. У нашому класі був прецедент у Радянському Союзі – 13 медалістів. Звідти – Сашко Ярмола з гурту “Гайдамаки”. У сусідньому будинку жив. На три роки за мене старший Сашко Піпа (один із засновників гурту “ВВ”. – Країна) був нашим піонерським шефом.

Вчителя Аркадія Родіоновича ми називали Родіоном Акордеоновичем. Дав хлопцям каптьорку. У ній вони утворили прото-“ВВ”, коли ще Олега Скрипки не було.

Більшість учнів удома говорили українською. На днях народження співали українські пісні, підписували книжки українською.

На початку 1980-х ви почали грати на бандурі. Не почувалися білою вороною?

– Почувався. Бандура – величезна, я – маленький. Вийду на сцену, усі сміються. Бандуру не вважали престижною. От гітара – це круто.

З мене сміялися, обстрілювали сніжками. Раз вихопили бандуру і почали тікати. Вона впала, побилась.

Після четвертого класу російськомовними нас робила вулиця. Якщо розмовляв українською, обзивали когутом. Якось прийшов додому і почав говорити російською. Мама сказала: “Тарасику, ти мами не любиш?”

Подзвонив дівчині, яка подобалась, і заговорив українською. Вона: “Кто это говорит?” Відчув себе жлобом, простаком. Ці моменти треба було пережити.

Із восьмого класу свідомо почав розмовляти українською. Зараз зустрічаємося з однокласниками – українськомовні всі.

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Компаніченко Тарас

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s