Сєргєй Міхалок, “Ляпис Трубецкой”: Ми старі люди, просто дуже добре виглядаємо

8 травня 2009 р.

Вперше за два роки київські прихильники білоруського панку могли зустріти своїх кумирів. Гурт «Ляпис Трубецкой» дав концерт в клубі «Бінго». Публіка прийняла космічних аутсайдерів гаряче, довго не хотіла відпускати зі сцени. Перед концертом вокалісти гурту Сєргєй Міхалок та Павєл Булатніков дали прес-конференцію. Павєл переважно мовчав, а Сєргєй Міхалок влаштував міні-бенефіс, в якому розкрив філософію гурту.

 

Як ви дійшли до такого життя?

Сєргєй: Ми дорослі люди і давно не зловживаємо психотропними речовинами, ми не прибічники жодних сект, тому на нас важко впливати. Всі наші кроки усвідомлені, адже увесь наш творчий шлях, все наше дао, якби це пафосно не звучало — поєдання інтуїції та сердечних поривів. Ми не захоплюємося маркетингом, нам не цікаві точні й прораховані кроки. Але інтуїтивно ми відчуваємо, в яку стророну рухатись.
Павєл: На даний момент гурт «Ляпис Трубецкой» перебуває в повній гармонії. Ми граємо саме те, що нам цікаве і близьке.

Що зараз відбується з нашою галактикою?

ляпис трубецкойСєргєй: Взагалі, мені здається, все, що відбувається останнім часом — не так і погано. Для того, щоб знайти якусь хворобу, необхідні серйозні симптоми. Відсутність симптомів, як в серіалі «Доктор Хаус», інколи ставить лікарів у глухий кут. Вони не знають, що відбується з людиною, що лікувати. Бачить, що людину пучить-грючить, але аналізи не дають результатів. А з планетою давним-давно не все гаразд. Те, що відбувається зараз — очевидні симптоми, щоб ми зрозуміли, що не все так райдужно, як здається .

Який симптом був останнім у вашій творчості?

Сєргєй: Ми давно займались сатирою. Наші літературні кумири — Салтиков-Щедрін, Гоголь, Чехов. Це люди, котрі не забували про те, що сатира — сильний прадавній жанр (давні клоуни, скоромохи, театри) , вони ніколи не цурались цинічного погляду на дійсність. Ми – не пророки, щоб говорити, де вихід із ситуації, що склалась. Але як діагности, ми відчуваємо, де правда, а де брехня. Згідно своїх думок, ми робимо висновки і намагаємось надати їм художньої форми. Адже скиглити, канючити, займатися демагогією — не наш жанр. Ми стараємось робити все в дусі нео-футуризму. Так, як робили це брати Бурлюки, Маяковський. Все робиться пафосно, плакатно, іноді гротескно. Ми викликаємо на себе вогонь і нам це цікаво.

Чому ви називаєте себе космічним цирком аутсайдерів?

Сєргєй: Світ поділяється на дві великі касти: переможців та переможених, аутсайдерів. До аутсайдерів скидають всіх, хто не бере участі у цій дикій грі, у цьому спектаклі. Аутсайдером може бути геніальний поет, який не захотів співпрацювати з стрьомним політичним літвиданням, не хоче входити в структуру велетенського літоб’єднання, де розподіл грошей, держзамовлень та дач домінує над, так би мовити, творчістю. Аутсайдером може бути герой пісень Тома Вейтса. Навіть співачка PJ Harvey, як би дивно це не звучало, може бути аутсайдером.
Є переможці — люди, котрі своєю розкішною поведінкою і зовнішністю, своїми легкими, витонченими й куртуазними вчинками символізують те, що буття довершене і доступна небагатьом лижня приносить багато цікавих бонусів.
А є аутсайдери. Ми завжди себе повязували з лівацькими поглядами на світ, анархітичним світоглядом. Наші кумири молодості – Бакунін та Кропоткін. Все це дозволяє нам говорити про те, що в світі розкоші та веселого гламурного хороводу ми представляємо голос аутсайдерів. У всякому разі, ми прагнемо відповідати поняттю «пролетарське мистецтво». Ми не заграємо з прокомуністичними ідеями, бо памятаємо, чим закінчилась ідея державного комунізму. Але нам подобається говорити, що саме розкіш, тяга до надмірного, постійне ненаситне самозадовільнення знищує достатньо світлі й цікаві прагнення людства. Можливо, це звучить пафосно й банально, але з іншого боку, саме така мегазадача повинна стояти в цирку і сучасній цирковій клоунаді. Бо легка іронія, бурлекск з приводів, що складають анатомію людських стосунків, все це на себе приміряли невдахи з різноманітних камеді-шоу. Їм здається, що витончене пікірування віддаляє їх від буржуазних об’єктів насмішок. Над ким ви смієтесь, якщо потім будуєте дачі разом з ними, а на яйця вішаєте паски зі стразами? Я думаю, що сучасний художник має цуратися розкоші та патріархальності.

ляпис трубецкойОстаннім часом часто звучить заява, що позакласове мистецтво померло. Наскільки ви погоджуєтесь з цим твердженням?

Сєргєй:  Мистецтво повинне бути масовим. Вектор має завжди бути масштабним. В будь-якому разі, художник бажає реалізуватись на планетарному рівні. Неможна звужувати рамки. Можна стати гуртом, грати краст-панк чи грайнд-кор і закритись разом з своїми корєшами в підвалі на 200 чоловік. А там, серед обраних — людей, які поділяють твою точку зору, які в курсі системи, начитані філософськими текстами і трактатами, – вести проповіді. Але це неправильно. Я вважаю, що наше мистецтво потребує масштабності. Ми сподіваємося, що люди, далекі від панк-культури, не знайомі з творами Берроуз, Керуака, ті, які не слухали в дитинстві «Sex Pistols», прислухаються до наших достатньо яскравих і не дуже радикальних картинок і розповідей. В цьому сенс.  Ми хочемо розмовляти з більшістю. Мистецтво, яке працювало на буржуазний клас, повністю знівелювало себе. Те, що зараз відбувається з поп-культурою, пахне фейком. Ми залишаємо забагато поліетилену по собі. Ми не лукавимо, нам нецікаві пісні десятирічної давності. Адже сенс в щоденній роботі, яка знаходить нові форми самовираження. Тільки так ми маємо існувати. А ця бонусна вартість, що процвітає в сучасній естраді, заважає руху вперед. Всі ці скам’янілі звязки, патріархальність — одні й ті ж самі артисти й композитори між собою скрючуються. Вони не можуть поступитись лижнею, у них не стає сили. Вони вже не розуміють, на якій планеті живуть і про що говорять. Вони окупували свої телевізійні кнопки і намагаються нам розповідати про нову хвилю. Хоча ця нова хвиля вже по десятому разу виносить на берег одне й теж гівно.

ляпис трубецкойЯкі у вас стосунки з владою?

Сєргєй: Не повірите, ми живемо паралельно і не контактуємо ніяким чином з владою. При цьому, живемо достатньо вільно – нам дозволяють грати концерти.
Павєл: Ми, власне не питаємо нікого.
Сєргєй: Ми себе позиціонуємо як анархо-синдикат. Ми стараємося не співпрацювати з владою. Напевно, десь нам було б легше, бо ми все ж таки знаходимося в нелегальному становищі. Ні я, ні Паша не є культурними персонажами, на кшталт Слави Вакарчука в Україні. Він вже юридична особа.  У своїй державі ми – клоуни-анархісти. Немає ніяких рахунків в банках, ні з ким не співрацюємо, нас немає на центральних каналах. Щоб боротися і залишатися живими, потрібно обманювати систему. Вона не може тебе ідентифікувати, якщо ти не вступаєш з нею у відносини. Тому для системи ми потворні, досить смішні, клоуни-дурники.
Павєл: У нашої влади інші музичні вподобання, тому вони нас всерйоз не сприймають.
Сєргєй: Впливати можна на тих, хто близько. Багато людей обпеклись на цьому. Можна бути придворним блазнем — це весело і почесно, адже в тебе повсякчас є об’їдки, ти в курсі останніх подій, є можливістиь закадрити якусь вельможну даму; але при цьому, якщо в магістрів кепський настрій — то можуть дати стусана. Ми не виражаємо нічиїх інтересів, окрім власних. В цьому сенс! Анархія — це я. У нас не якийсь гурток, ми нікого ні до чого не закликаємо. Я живу так, як вважаю за потрібне і не намагаюсь комусь нав’язати мою ідеологію.

«Рекс-Пекс-Фекс», «Огоньки» – це ностальгія за дитинством?

Сєргєй: Ми старі люди, просто дуже добре виглядаємо. Це наш олд-скул. Дуже добре жити в Англії, згадувати культуру скінхедів, «The Zombies», говорити про протопанк. Чи згадувати старого-доброго Іггі Попа в Америці. Люди усвідомлюють, наскільки важливе коріння в епоху постмодернізму. Вони прекрасно розуміють, якщо вони трохи заплутались зі своєю електронщиною та псевдо-рок-н-рольним звучанням, то можуть повернутися: послухати платівку матьорих дядьок із гурту «MC5» чи «New York Dogs» і подумати: «Оооо, хлопці, ми далеко від них пішли, потрібно повертатися. Давайте знову це звучання!».  А в нашому житті теж багато олд-скула. У хлопців, завдяки відсутності комп’ютерних ігор, телевізійних каналів, було подвір’я. І там, завдяки фантазії та деяким кумирам, був власний світ зі своїми іграми, кодексами честі, бійками район на район, зі своїм сленґом. Якщо ми дивились фільми про мушкетерів, то в мами крали пластикові кришки для банок, які на той час були дефіцитом, і з них робили шпаги. Ще ми грали в пекаря, бігали в доганялки по гаражах… Були певні елементи, котрі зараз складають палітру нашої художньої памяті. Все, що відбувається з людиною в дитинстві, досить серйозно впливає на те, що вона потім зробить. Тому ми інколи використовуємо ці елементи. Але не як ностальгічні переживання. Ми — неофутуристи, нам подобається політ в майбутнє, ми ні про що не шкодуємо, все окєй — вперед у космос! Але, все ж, якісь зазубринки, якісь страховки нам необхідні. Можливо – це память для самих себе, шпаргалки з дитинства. Щоб памятати, що для нас було цікавим в ті часи, що формувало наш смак.

 

 

 

 

Розмовляла Марися Рудська

 

 

 

 

Джерело: Сумно

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s