Юрій Волошин, історик: Якщо ви серйозно обрали фах історика, то налаштовуйтесь на важку системну роботу

липень 2019 р.

«Хотів стати фізруком»

– Де Ви народилися? Які у Вас яскраві дитячі спогади?

– Я виріс на Харківщині в Балаклійському районі у селі з цікавою назвою – Крючки, розташованому на старому Ізюмському шляху, який на час мого народження вже занепав, бо автостраду побудували за іншим маршрутом. Від нього лишилась тільки назва сільської вулиці – «шлях». Село з усіх боків оточене степом.

 

Не було ані річки, ані лісу й одним з головним місць, на якому зосереджувалась наша дитяча увага, був ставок. Влітку ми там купалися й рибалили, а взимку каталися на ковзанах і грали в хокей. Я був неабияким хокеїстом. Наше село, як і всі сусідні, було населене українцями та було повністю україномовним. Навіть команди на уроках фізкультури у школі подавались українською: «Шикуйсь! Струнко!». Російську я чув лише від міських жителів, часто моїх однолітків, які приїздили на літні канікули до бабусь і дідусів з Харкова або міст Донбасу. У дитинстві у мене навіть сформувався стереотип, що люди у селах говорять українською, а у містах – російською. Він розбився, коли у 1973 році нас, школярів, привези на екскурсію у Полтаву. Автобус зупинився біля кондитерського магазину «Полтавчанка» і нам дозволили купити води й морозива. На моє превелике здивування продавчиня морозива говорила українською. Це був шок для мене! Я сказав вдома по приїзді: «Мамо, там говорять так, як у нашому селі!».

А ще я любив слухати українське радіо. Цьому сприяло те, що восени й узимку в селі часто вимикалось світло, читати при гасовій лампі не дозволяли, і тоді рятувало радіо. Пам’ятаю передачу «Театр перед мікрофоном», яку вела Наталя Ужвій. Завдяки цій передачі я переслухав і засвоїв купу української класики. Особливо запам’ятав «Конотопську відьму» Квітки-Основ’яненка.

– Які шкільні предмети Вам найбільше подобалися? Яких вчителів Ви любили?

– Я не був відмінником, але вчився добре. Любив історію, українську мову і літературу. Добре писав твори. У нас були гарні вчителі. Так сталося, що коли я навчався, здається в шостому класі, у нашій школі суттєво оновився педагогічний колектив – з’явилося кілька молодих учительок: Ніна Петрівна Білоус, Олександра Сергіївна Боровик, Світлана Василівна Гнєушева. Вони були, як зараз кажуть, дуже креативні молоді люди й багато часу проводили з нами поза уроками – організовували різні гуртки, проводили вечори, влаштовували концерти й спектаклі. Завдяки їм поступово сформувалась така атмосфера, коли погано вчитися було соромно. Існував якийсь культ знань. Я найбільше любив вчителя фізкультури, Віктора Володимировича Черненка. Він, здається, працює й досі, але в одній зі шкіл свого рідного міста Балаклії. Для нас він був як старший брат. Мені подобалася легка атлетика. Хотів стати фізруком. Поїхав вступати у технікум фізичного виховання у Дніпродзержинськ (зараз м. Кам’янське). Не вступив, на щастя. Був закоханий у Валерія Борзова, олімпійського чемпіона. Читав книжки про нього. Він був спринтером. Тож на вступному іспиті я вибрав спринтерську дистанцію і провалився. Бо звик бігати довгі дистанції. Після цього ми з батьком поїхали у технікум механізації сільського господарства у місто Вовчанськ на кордоні з Росією. До речі, попри те, що це чи не найсхідніше місто Харківської області, воно тоді було абсолютно україномовним. Батько дуже хотів, аби я вступав у цей технікум. Він у мене – висококласний водій, любив техніку.  Хоч мені до того «руки не лежали» – я любив книги. Мама з дитинства привчила нас із сестрою до читання. Передплачувала дитячі журнали – «Малятко», «Барвінок», купляла книги. Мама мріяла бути бібліотекарем, але їй не вийшло.

«Я любив історію. Добре її знав»

Як Ви вирішили вступати у Полтавський педагогічний інститут ім. В.Г. Короленка?

– Після закінчення технікуму я відслужив у радянській армії. Повернувся у село й хотів лишитись назавжди. Однак проживши там рік, зрозумів, що це не моє. Та й робити там особливо було нічого. Молодь масово залишала село щойно закінчувала школу. Ця міграція, за моїми спостереженнями, розпочалася десь наприкінці 60-х, чи може дещо раніше, коли селянам дали паспорти. Моя знайома вчилася у педінституті у тодішньому Ворошиловграді. Розповідала про навчання. Я подумав, що можна вступити й мені. Однак, вступати на історичний факультет Харківського університету не наважився, сумнівався у власних знаннях. Звернувся до директора школи, батькового приятеля, за цільовим направленням. Він сказав, що районний відділ освіти може дати лише у Полтаву. Тоді учителів історії для Харківщини готували у Полтаві, а вчителів фізкультури для Полтавщини – у Харкові. Приїхав я за цільовим направленням. Але воно не спрацювало через бюрократичну помилку в його оформленні. Мені сказали, що все одно матиму пільги при вступі через службу в армії і рік трудового стажу. Тоді багато хто вступав після армії, це заохочували. На нашому курсі були хлопці, які пройшли Афганістан. Один з них, Юрій Коновод, 23 квітня цього року загинув у війні на Донбасі.

– Чому Ви обрали історичний факультет?

– Я любив читати історичні романи. Наприклад, уже в третьому класі прочитав «Спартак» Рафаело Джованьйолі. Потім перечитав усі книги Олександра Дюма. Мені в руки потрапила книжка лубенського письменника Володимира Малика «Посол Урус-Шайтана». Загалом у тій серії було чотири книги. Також я перечитав усі книги сільської бібліотеки, де згадувалися козаки. Вони видавались мені такими собі українськими мушкетерами. У книгах я любив читати примітки. Їх писали вчені, а тому можна було дізнатись про щось більше, ніж написано у шкільному підручнику. В армії на бойовому чергуванні також багато читав, спати було заборонено. Коли постало питання куди вступати, було ясно, що на історичний факультет, бо я любив історію. Добре її знав. Точніше краще ніж інші предмети, наприклад літературу.

– Чи подобалося Вам навчання?

– Я вчився у 1985-1989 рр. – тоді, коли ректором полтавського педінституту був Іван Андрійович Зязюн. В інституті була муштра. Студенти мали дотримуватись специфічного дрескоду: хлопці повинні були ходити з краватками, а дівчатам заборонялось носити штани. Доходило до смішного, коли наявність краватки перевіряли навіть під светром з високим коміром. Забороняли ходити в джинсах. Мені, як людині, яка любила рок-музику й відповідний стиль в одязі, це було важко. Бо джинси й шкіряна куртка тоді були не лише предметом дефіциту, а ще й свідчили про приналежність до певного типу культури. Їх «дістати» було важко, і хоч я їх мав, та носити не забороняли. Я був дорослою і самостійною людиною, а мені розказували, які штани одягати, чи лаяли за те, що прийшов без комсомольського значка. Тоталітаризм був ще той! Після трьох пар щодня була перерва, а далі усі студенти мали повідомити письмово, де вони будуть сидіти й вчитися протягом наступних кількох годин. Це могла бути або бібліотека, або кабінет при кафедрі, де теж була відповідна література. За цим суворо слідкували декан і куратори. Крім того для усіх без виключення предметів, крім конспекту спеціальної літератури, вимагали конспект т. зв. «першоджерел» тобто «класиків марксизму-ленінізму». Більшого ідіотизму годі було й очікувати, адже бідні «класики» зазвичай і не підозрювали, хто такі кроманьйонці чи фараони 17-ї династії. Західних філософів ми тоді ще не могли читати. Їхні твори стали появлятися лише наприкінці нашого навчання, завдяки перебудові. Натомість читали  т. зв. «Філософскіє тєтраді» Леніна. Яка у них філософія? Отже, тоді не було багато варіантів. Але, наприклад «Капітал» Карла Маркса було цікаво читати. Якщо не помиляюсь, десь 1986 чи 1987 році до нас приїхали за обміном польські студенти, які запитували, чому ми Історію України не вчимо за Грушевським і Костомаровим? Я тоді чи не вперше дізнався про їх існування. Ще пам’ятаю, як на першому семінарі нас запитали, що ми прочитали. Один каже: «Підручник». «Ну сідай, «два», – відповів викладач. Після цього я підручники взагалі не читав.

Але насправді, якщо не рахувати ідеологічні предмети, як от історію КПРС, марксистсько-ленінську філософію чи науковий комунізм, з якого у мене єдина «трійка» в дипломі, бо я так і не второпав, про що той предмет, вчитись було цікаво. Поступово, я втягнувся в навчання і вчився навіть з якимсь азартом. Мені це стало дуже подобатись. Не скажу, що за роки навчання я все вивчив, але я вдячним своїм викладачам, що показали де і як шукати необхідне знання. Крім того, два останні курси припали на час, коли стало доступно дуже багато різної забороненої раніше літератури, почалась реабілітація репресованих істориків. Відбувались різні експерименти у навчальному процесі. Наприклад, один семестр був такий «метод занурення»: спершу досконало вивчили два предмети, а потім ще два. Думаю це мало якийсь сенс, бо ми тоді вивчали нову історію та політекономію капіталізму. Пам’ятаю, що коли йшов на іспит з нової історії, то був упевнений, що здам лише на відмінно.

«Мене не прийняли в партію»

– Чи пам’ятаєте своїх викладачів?

– Звичайно. У нас було багато чудових викладачів. Наприклад, філософію читала Ірина Бондаревська, нині – професорка Києво-Могилянської академії. Вона так добре викладала діалектичний матеріалізм, що я його розумів. Ми дуже любили викладача історії античності Віктора Степановича Воловика, який один з небагатьох читав свій курс українською мовою. При чому у побуті він був російськомовним. Я дуже вдячний йому за те, що він в потрібний момент навчив мене зрозуміло формулювати думки й зв’язно говорити публічно. Історію середніх віків вів Олександр Максимович Мельников. На його заняттях ми багато уваги приділяли вивченню середньовічного й ранньомодерного  мистецтва. Маргарита Олександрівна Авдєєва викладала Нову історію. Читала дуже цікаві лекції й неперевершено вела семінари. Привчала нас критично ставитись до джерел, дискутувати над прочитаним. Також у нас був професор Павло Мусійович Денисовець, у часи війни легендарний льотчик, який не отримав звання героя лише через те, що походив з розкуркуленої родини. Він читав історію СРСР, так званий період капіталізму. Центральною темою була селянська реформа. Формулу викупної операції всі мали завчити на пам’ять. Але паралельно він також вів спецкурс з мистецтва. На заліку Павло Мусійович давав десять листівок з зображенням архітектурних споруд, або картин. Треба було розповісти про них: хто автор, який стиль і т. п., якщо помилявся хоча б один раз, він давав наступні десять листівок і так доти, доки все не було бездоганно. Ми тоді сердилися на професора, а зараз згадуємо з вдячністю. Професор Василь Єгорович Лобурець, який був тоді проректором з наукової роботи читав спецкурс: основи наукових досліджень. Коли він викладав його я ще й не мріяв займатись чимсь подібним, але чомусь багато з того, що тоді говорив Василь Єгорович я запам’ятав і згодом використав на практиці. А ще від Василя Єгоровича, ми вперше почули слово «комп’ютер». Буквально перед нашим вступом він відвідав у складі якоїсь делегації з УРСР Канаду. В одному з університетів побачив персональні комп’ютери. Потім 1 вересня, на вступній лекції для першокурсників захоплено про це розповідав. Я пам’ятаю, що нарахував тоді у його виступі 23 згадки цього слова. Очевидно тоді в мені вже підсвідомо зародилася любов до математичних методів та контент-аналізу. Історію України, а тоді її вивчали лише один семестр, викладав Віктор Якович Ревегук. Пам’ятаю, щойно запровадили якийсь експеримент і дозволили вільне відвідування лекцій, але на лекції Віктора Яковича ходив увесь курс! Наскільки цікаво й колоритно він їх читав.

– То Ви були старанним студентом?

– Не дуже, бо мене не прийняли в партію. Два роки я був старостою свого курсу. Зазвичай старосту приймали в партію. На третій рік свого староства я пішов туди проситися, оскільки на той час повним ходом ішла перебудова і я хотів бути серед тих, хто змінює суспільство, як тоді казали «прорабом перебудови». Але голова парторганізації сказав, що для мене немає місця в партії, бо треба приймати старосту гуртожитку. Мене це образило. Я пішов до декана і попросив, щоб мене замінили на посаді старости. За рік, коли у школі, де я почав працювати учителем, мені запропонували вступити в партію, я вже категорично відмовився, бо вже по-іншому ставився до комуністів.  За той час я встиг прочитати купу різної літератури: статті Роя Медвєдєва про сталінізм, «Архіпелаг Гулаг» Александра Солженіцина, «1984» Орвела, різні статті, в яких йшлося про злочини сталінізму. У цьому мені мимоволі допомогла моя мама, яка була начальником поштового відділення. Могла виписати у село будь-які літературні журнали, котрі тоді друкували дуже багато цікавого. Вона вперше розказала мені родинні історії про розкуркулення, Голодомор. Виявилося, мамина родина була розкуркулена, у 1933 році померло двоє її старших братів, а мій дід Василь під час війни потрапив у німецький полон. За це потім відсидів у радянському таборі. Я припинив платити комсомольські внески. Тоді я також вже працював вчителем у школі. До мене прийшла секретарка з райкому комсомолу і спитала, чому я їх не плачу і який приклад показую учням. Я послався на статут, де у другому пункті написано, що за несплату членських внесків протягом двох місяців людина автоматично втрачає членство в організації. І більше мене не турбували, бо були вже інші часи.

Але якщо повернутись до питання, яке Ви задали, то так я, очевидно, був старанним студентом. Принаймні вчитись мені подобалось і робив я це з великим задоволенням.

«Мені завжди везло з учнями, як правило, траплялись добрі. Багато з них і зараз є моїми друзями»

– Як Ви потрапили на роботу до своєї almamater?

– Спершу я працював у школі №5 м. Полтави до 1993 року. Мені там дуже подобалось. У нас був дуже добрий і здебільшого молодий колектив. Це був час, коли історія стала дуже популярною. Вчитель історії був ледь не Богом! Тоді вважалося, що існують закони історії, а найкраще їх знає вчитель історії. Тим більше, що розпочались тектонічні зрушення в радянському суспільстві. Союз валився. Розгортався національний рух. Усі запитували: що ж буде далі? А історія України стала одним з найцікавіших предметів. Мені завжди щастило з учнями – як правило, траплялись добрі. Багато з них і зараз є моїми друзями.  Дітей я любив, але самого викладання історії в школі мені було замало. Я хотів її досліджувати. А шлях до дослідження лежав через педінститут.

Мені допоміг випадок. Після того як влітку 1990 р. було проголошено декларацію про державний суверенітет УРСР, десь нагорі вирішили, що всім студентам слід замість історії партії прочитати курс вітчизняної історії. Якось я йшов містом і зустрів свою однокурсницю, яка шукала, кого туди запросити для викладання цього курсу. Я набрався нахабства і сказав: «Запроси мене!». І мене запросили. Таким чином, перший свій викладацький досвід я здобув у 1990-1991 навчальному році, коли прочитав курс з історії УРСР на педагогічному факультеті. Я щойно його закінчив, а за пару місяців – у серпні 1991 р. Україна стала незалежною. Розпочалося формування кафедри історії України, на яку мене взяли як людину, яка вже мала досвід викладання історії України. Тут я завдячую Аллі Киридон, яка тоді очолила новостворену кафедру. Вона тоді повірила в мене й потім неодноразово підтримувала. Щоправда, два роки я ще працював як сумісник. У нас була дуже «молода» кафедра. Ми ще жартували, що якби не Анатолій Овксентійович Овсяницький, якому було близько п’ятдесяти, у нас середній вік викладачів склав би, мабуть, 25 років. Ми почали готувати перші курси з історії України. Бракувало книг. Як тільки хтось діставав нові книги, ми ними обмінювалися. Це була дуже цікава атмосфера. Читали Михайла Грушевського «Ілюстровану історію України-Руси». У мене був скарб – книжка Ореста Субтельного «Україна. Історія» англійською мовою. Свого часу я прочитав на неї рецензію Станіслава Кульчицького в якомусь журналі. Захотів таку мати. А тут саме відомий меценат з діаспори Мар’ян Коць подарував у школу, де я працював комп’ютери. Я написав йому листа з проханням допомогти з придбанням книжки і він мені надіслав. Так я знайшов Субтельного. У моїй бібліотеці є це торонтське видання, 1990 року. Ми його з колегами і друзями перекладали, як могли, бо англійську тоді знали не дуже добре.

«Мені дуже хотілось ділитися своїми знахідками з широким загалом»

– Паралельно з викладанням Ви вчилися в аспірантурі?

– Не зовсім так. Після вступу, у 1994 до аспірантури я ще рік суміщав викладання й дослідницьку роботу, а потім вирішив, що так я не напишу дисертації, і викладання у вузі полишив. Також, слід зауважити, що тоді була страшна економічна криза – період, коли нам роками не виплачували ні зарплати, ні стипендії, а треба ж було якось утримувати родину. У мене уже було двоє дітей і дружина була вагітною третім. Саме тоді мене запросили викладати у щойно створений обласний ліцей для обдарованих дітей і це суттєво мені допомогло. Ліцей був на обласному фінансуванні й зарплату там платили регулярно. До того ж адміністрація зробила мені поблажку і так організувала графік навчального процесу, щоб я міг їздити по архівах.

Оскільки досліджувати любих моєму серцю козаків в тодішніх умовах у Полтаві було неможливо, бо не було відповідного фахівця, то я обрав тему: «Українська православна церква в часи Другої світової війни». До речі, мені її підказала Алла Киридон. Оскільки я виріс в суспільстві де багато говорили й згадували про війну, вона була мені близькою й цікавою. Моїм науковим керівником став тодішній ректор Володимир Олександрович Пащенко, який щойно захистив докторську дисертацію з історії державно-церковних відносин. Я попросився до нього в аспірантуру і він у мене повірив, за що я йому дуже вдячний. Власне, якби не Володимир Олександрович, то невідомо, як би склався мій шлях у науку. Він мене постійно підтримував і багато допомагав, особливо з роботою в київських архівах. Це був дуже плідний час, адже тоді стали доступними багато раніше таємних фондів державних і партійних органів. Пам’ятаю, що ми чи не першими натрапили на комплект документів, які стосувалися підготовки і проведення Львівського псевдособору 1946 року. Нам вдалося зробити копії цих документів. Я тоді опублікував у 1996 р. одну з перших статей про підготовку собору, а Володимир Олександрович згодом написав цілу монографію про історію УГКЦ того періоду. Поряд з цим я досить активно займався написанням свого дослідження, мені подобалось працювати в архівах і бібліотеках, знаходити цікаві факти та оприлюднювати їх. Мені дуже хотілось ділитися своїми знахідками з широким загалом, тому я намагався друкуватись. Зокрема, мої статті виходили в журналі «Людина і Світ» і навіть у «Сучасності». Я захистив дисертацію за півроку до закінчення аспірантури, у травні 1997. А до кінця року видав скромну монографію за матеріалами дисертації.

Починався новий етап у моєму житті. Через три місяці після захисту я став заступником декана. Це була дуже відповідальна адміністративна посада і можна було думати про якусь кар’єру саме у цьому напрямку. Але така робота поглинала багато часу і я відчував, що це не моє. Я не отримував від цього задоволення, бо більше не міг займатися дослідженням, писати статті, ходити до архіву. Найкращим способом вибратися з цього було вступити у докторантуру. За порадою того ж Володимира Олександровича Пащенка обрав тему старовірів. Про них тоді нічого не було написано. На той час існувало таке уявлення, що досліджуючи історії через архівні документи ми ніби «відкриваємо білі плями». Якщо хтось уже про це писав після 1991 р., то що ж там можна було вже вивчати?

– Ваші дисертації припадають на час «архівної революції». Чи відчували Ви себе її учасником? Як вона вплинула на Ваші дослідження?

Так. Частково, мабуть, відчував. У 1990-х роках дослідники отримали доступ до багатьох архівів, які раніше були закриті. Ми раділи кожному новому знайденому фактові й намагалися його оприлюднити. Інколи виявлялось, що щойно відкриті джерела прямо суперечать тому, що було написано в літературі опублікованій раніше. Наприклад, в одній радянській агітаційній книжці я прочитав, що православні священники доносили в гестапо на «чесних радянських патріотів». Там було й покликання на конкретну архівну справу. Я вирішив перевірити і замовив цю справу в Центральному державному архіві вищих органів влади. Як виявилось, вона знаходилась у фонді матеріалів ОУН-УПА, який раніше був засекречений. Такий документ дійсно існував. Його написав єпископ проросійської Автономної Православної Церкви Мануїл Тарнавський, але «чесними радянськими патріотами» виявилися архієпископ Полікарп Сікорський та члени церковної УАПЦ. Сікорський свого часу був міністром в уряді УНР і до війни мешкав на еміграції.  Насправді в доносі йшлося про те, що всі вони співпрацюють з бандерівцями. Тобто радянський автор свідомо маніпулював фактами, будучи впевненим, що ніхто його не викриє, адже фонд був засекречений.

Крім того існувало таке відчуття, що ось у цих документах якраз і знаходиться справжня історія, яку нам слід оприлюднити. Написаному в них інколи беззастережно вірили, тому часто некритично сприймали. Усвідомлення того, що будь-яке джерело потребує критичного аналізу здобувалося методом спроб і помилок. Так, одного разу ми з колегою написали статтю про митрополита УАПЦ Феофіла Булдовського, використавши як основне джерело матеріали кримінальної справи, яку проти нього завели радянські спецслужби у 1943 р. і яка зберігається в архіві Служби безпеки України.Активний учасник відродження української церкви на Харківщині й усій Лівобережній Україні, він не виїхав в евакуацію, бо нацисти не дали йому квиток на потяг. Після того як у серпні 1943 р., радянські війська визволили Харків, митрополита заарештували й посадили у в’язницю, що на Холодній горі у Харкові. Йому тоді було уже 77 років. У радянському протоколі його допиту зафіксовано, що він визнавав усе, що йому інкримінували. Тож ми написали, що він з усім погоджувався й говорив, що діяв з корисливою метою, хотів захопити ваду у церкві і взагалі виглядав у цьому протоколі не зовсім пристойно, а таким собі підступним інтриганом, який рвався до влади. Рецензент, нашу статтю розкритикував, і запитав: як можна вірити «на слово» таким джерелам? Це змусило мене замислитись і суттєво переглянути свої принципи джерелознавчого аналізу. Відтоді я став критичніше до них ставитись і кожне віднайдене у них твердження ретельно перевіряти.

«Я долучився до спільноти однодумців, лідером якої була й залишається професорка Наталя Яковенко»

– Які ще тогочасні події вплинули на Ваше професійне становлення?

– У червні-липні 2000 році мені пощастило стати учасником літньої школи для молодих істориків, організованої Товариством дослідників Центрально-Східної Європи спільно з фондом «Відродження» у селищі Ворзель під Києвом. Керівниками школи були Наталя Яковенко та Володислав Верстюк. Викладали там відомі історики: Ярослав Ісаєвич, Ольга Андрієвська з Канади, Леонід Зашкільняк, Валентина Шандра, філософи Вілен Горський, Василь Лісовий, Валентин Бичко та ін. Учасниками стали представники навчальних закладів і наукових установ Києва, Чернігова, Полтави, Запоріжжя, Черкас і Луцька. Я тоді познайомився з Наталею Старченко, Олексієм Сокирком, Володимиром Пришляком, Тетяную Вілкул, Надією Гончаренко, Оксаною Міхєєвою, Сергієм Леп’явком, Володимиром Бойком, Олександром Тарасенком та багатьма іншими. Там ми не лише перезнайомилися, а й з багатьма подружилися. Ця дружба триває й досі, багато хто на сьогодні стали відомими істориками. Школа справила на мене величезний вплив. Я приїхав туди вже кандидатом наук, який думав, що знає, як досліджувати історію. На школі я зрозумів, що це не так і мені треба ще дуже багато вчитися. Кардинально змінилося моє уявлення про історію, про те як її слід вивчати. Важливим її результатом для мене було також і те, що я долучився до спільноти однодумців, лідером якої була й залишається професорка Наталя Яковенко. Я став, буваючи в Києві, відвідувати знамениті «семінари по вівторках» на кафедрі історії НАУКМА, інколи навіть спеціально на них приїздив. Я потрапив в інтелектуальне середовище, яке для мене було дуже комфортне.

Очевидно, тут слід загадати, я вже був частково підготовленим до зустрічі з ним, завдяки тому, що після аспірантури мене запросили на кафедру всесвітньої історії і дали читати курс «Історії середніх віків». Викладання цього курсу, а також мій колега й приятель по цій кафедрі Віктор Рибачук стимулювали до читання робіт представників школи «Анналів» від Марка Блока й Люсьєна Февра до Жака Ле Гофа й Жана-Клода Шмідта. В постворзельський період мій інтерес до цього напрямку лише посилився. Ми обмінювались книжками, ідеями, ділилися думками й обговорювали тексти один одного. Реалізовували різні спільні проекти й завжди готові були допомогти.

Наприклад, моє знайомство з історичною демографією відбулось завдяки Наталі Старченко. Якби вона вчасно не зауважила, що можна робити з джерелами, які я щойно для себе відкрив, я, очевидно, ніколи б нею не займався. Я тоді саме почав працювати з т.зв. «Румянцевським описом» – переписом населення Гетьманщини 1765-1767 рр. Я розумів, що джерело унікальне, але як з ним працювати? Наталя принесла мені книжку Павла Габдрахманова, російського історика зі школи медієвіста Юрія Безсмертного про родини у середньовічній Фландрії. А потім поділилась роботою польського демографа Міхала Копчинського про селянську родину в Польщі у XVII-XVIII ст. Ці книжки дуже мені допомогли в пошуках методології. Спираючись на них, можна було вже рухатись далі.

Так Ви обрали тему для докторської дисертації?

– Так, тоді я зрозумів, що буду займатися XVIII століттям. На той час я вже знайшов купу джерел того періоду, які стосувалися російських старовірів. Центральне місце серед них посідали облікові джерела. Тобто я кардинально не змінював тему, залишався зі старовірами. Однак, я вирішив досліджувати тих із них, які мешкали на території Гетьманщини у т.зв. «Описних розкольницьких слободах». Таким чином,  нарешті я займався Гетьманщиною, про що мріяв раніше. По-друге, знайомство з історичною демографією дало мені методологію, за допомогою якої я не просто переказував написане у джерелі, а здійснював справжній науковий аналіз. До того ж я захопився історичною антропологією і поступово зрозумів, що ті джерела, якими я володію, при застосуванні відповідних методик, дають можливість не лише займатись історичною демографією, а досліджувати повсякденне життя і світ уявлень тогочасних людей. Тоді твердження Марка Блока, що історик має зрозуміти тих людей, яких досліджує набуло для мене конкретного сенсу. Я став усвідомлювати, що це можливо. XVIII століття, для цього надається значно краще ніж попередні періоди, хоча б тому що це період суспільних і політичних перетворень, який залишив про себе чимало свідчень. Після того, як у 2006 р. на вченій раді Києво-Могилянської академії захистив дисертацію про демографічні процеси у розкольницьких слободах Гетьманщини, я залишаюся у цьому періоді і мені там добре. Маю кілька цікавих ідей, які хочу реалізувати.

«Переконаний, що історичну демографію треба розвивати, бо без неї неможливе дослідження багатьох інших цікавих проблем»

– Які ще наукові проекти для Вас є важливими?

– Як я вже говорив, під час роботи над докторською дисертацією я фактично «закохався» у Румянцевський опис. А одного разу моя колега Оксана Коваленко поділилась зі мною копією переписної книги Полтави. Мене вона дуже зацікавила і після захисту докторської я вирішив досліджувати рідне місто. Майже вісім років я готував археографічну публікацію «Місто Полтава в Румянцевському описі Малоросії 1765-1769 рр.». Вона вийшла друком у 2012 році. Проте, цього було замало, бо мені хотілося з’ясувати, що собою являла міська спільнота у середині другій половині XVIII століття. Причому самої демографії мені вже не вистачало, я хотів досліджувати повсякденне життя, рівень освіченості населення, стан здоров’я, конфлікти та злочини й т.п. Таким чином народилась книжка «Козаки і посполиті: міська спільнота Полтави другої половини XVIII століття», яка вийшла у 2016 р. Повсякдення Гетьманщини – настільки неоране поле, що там завжди знайдеться до чого можна докласти свої навички. Працюєш над однією темою і мимоволі торкаєшся чогось іншого, що тобі підказує ще один цікавий і не вивчений напрямок. Так, працюючи над «Козаками і посполитими», я мав можливість вивчати протоколи Полтавського ґродського суду і зауважив, що ми майже нічого про нього не знаємо. Виявилося, що козацька спільнота судилася не якимсь там міфічним звичаєвим правом, а на основі реальних законодавчих кодексів – Литовського статуту й Магдебурзького права, яке ще називали Малоросійським правом. Мене дуже зацікавила ця проблема і я вирішив дослідити: що ж власне являв собою ґродський суд у Гетьманщині, чи принаймні у полтавському полку?

– Це дослідження лягло в основу Вашої нової праці, опублікованої на початку червня цього року. Вітаємо Вас з виходом «Козацької феміди»! Чи вдалося Вам вповні реалізувати свій головний задум?

– Дякую. Думаю ні, хоча б тому, що я спершу планував зробити більшим другий розділ, який являє собою публікацію джерела, але потім зрозумів, що мені на це не вистачить сил. Однак, цією книжкою я принаймні спробував актуалізувати проблему. На мою думку, це якраз на часі, бо зараз в Україні зростає інтерес до історії повсякдення й історичної антропології, зокрема й періоду Гетьманщини. Матеріали судових процесів дають чи не найбільше поживи «мисливцям за повсякденням». Вони показують такий зріз суспільних проблем, про які ми навіть і не підозрюємо. Крім того усвідомлення принципів функціонування такого механізму, яким був ґродський суд, дає можливість краще зрозуміти суспільство Гетьманщини і ті процеси, які розвивались у ньому в досліджуваний період. Без з’ясування того, чому ці люди, через більше ніж сто років після Хмельниччини захотіли відродити старий ще річпосполитський суд і, як вони у ньому судилися, годі їх зрозуміти. Сподіваюсь, я це питання принаймні порушив.

– Історична антропологія захопила Вас. А чи продовжуєте займатися історичною демографією?

– Я власне ніколи й не полишав нею займатися. Опубліковано чимало статей, у тому числі за кордоном, книжка про Полтаву містить великий історико-демографічний розділ, той проект, над яким я працюю зараз матиме великий демографічний блок. Я також є членом редколегії журналу «Przeszłość Demograficzna Polski», а двоє моїх аспіранток зараз працюють над історико-демографічними темами. Крім того, мій колишній учень, а нині доволі відомий в Україні історик – Ігор Сердюк, організував центр історичної антропології у нашому університеті, який серед іншого займається й історичною демографією. Цей напрям має велику перспективу в Україні, адже в радянські часи демографічні проблеми майже не досліджували. Зі словосполученням «історична демографія в УРСР» асоціюються лише два імені – Арнольд Перковський та Микола Крикун. Решта займалась, як свого часу справедливо зауважив американський історик Стівен Хок, політичною арифметикою, а не демографією. Переконаний, що історичну демографію треба розвивати, бо без неї неможливе дослідження багатьох інших цікавих проблем. Без неї ми не зможемо уявити й зрозуміти яким було суспільство в Гетьманщині, як народжувались, жили й помирали звичайні люди. Без історичної демографії не було б історичної антропології. Це не я вигадав, це пишуть у французьких словниках для істориків.

Свого часу, я був учасником міжнародного наукового проекту «Мозаїка» про історію народонаселення Європи, зокрема, про структуру сім’ї, історію  родини. Ініціював проект Інститут демографічних досліджень при Інституті імені Макса Планка. Там існувала лабораторія історичної демографії. Мене запросили в цей проект співробітники лабораторії Міколай Шолтисек та Зігфрід Грубер. Головна ідея полягає у створенні великої загальноєвропейської бази даних (Big Data) народонаселення з XVIII – до початку ХХ ст. Ми з моїми учнями й аспірантами опрацьовували для цієї бази матеріали Румянцевського опису. На жаль, проект призупинився, але є ідея, як його реанімувати. За створенням таких баз, а потім дослідженнями на їхній основі – майбутнє. Тому треба рухатись далі.

«Для мене усна історія – це таке хобі, яке шкода кинути»

– Попри те, що Вашою головною науковою темою є Гетьманщина, Ви – знаний дослідник усної історії. Коли у Вас з’явилося зацікавлення нею?

– Я з дитинства слухав розповіді про Другу світову війну. І вони були різні. У нас на Слобожанщині не було айнзатцкоманд, гестапо і СС. У нас була армія – вермахт. Мій дядько Олексій у роки війни був дуже допитливим 13-річним хлопчиком. Його цікавило чому розривається розривна куля, за яким принципом вона діє. Для того щоб це з’ясувати він став колупати її ножем. Куля розірвалася й осколок потрапив у рогівку ока. Його повезли у німецьку військову частину, де був єдиний на всю округу лікар. Той витягнув осколок, поклав ліки й, по суті, врятував хлопцеві око. Ще й дав шоколадку. Дядько все життя з вдячністю згадував того лікаря і ту смачну шоколадку. Моя бабця Анфіса розповідала, що німці їм платили гроші за роботу, а не як радянська влада, яка ставила палички. Сусідка тітка Катерина одного разу запитала мене як історика про пивний кухоль, який зберігала у себе вдома з дитинства. Виявилося, що це австрійський кухоль, якого залишив їй на пам’ять німецький офіцер. Під час війни він квартирував у їхній хаті, а вдома в Австрії у нього лишилась такого ж віку донька. Подібних історій було багато. Одного разу ми з Сергієм Леп’явком обговорювали ці історії. Виявилось, що на Чернігівщині була подібна ситуація і у нас зародилась ідея дослідити образ німецького солдата в усних розповідях людей Східної України. Її, на жаль, не вдалося реалізувати. Але ми з колегами стали шукати людей, які пережили нацистську окупацію і записувати їхні спогади.

На той час я знав про усноісторичний проект Інституту історії Церкви Українського католицького університету і був знайомий з Олегом Турієм та Ігорем Скочилясом, які  там працювали. Тож пізнавати усноісторичні методики ми з колегою Олександром Сакалом поїхали до Львова. Пізніше Олег Турій залучив мене до міжнародної співпраці. Так ми долучилися до проекту про в’язнів концтаборів «Імена замість номерів» і започаткували власний проект про остарбайтерів. Вони відбувалися за фінансової підтримки німецьких громадських організацій та Федерального уряду Німеччини. Коли розпочинали роботу над проектом про в’язнів Дахау, їздили на семінар у Мюнхені, де нас навчали відповідних методик. Були семінари в інших містах. У листопаді 2005 р., по дорозі на семінар до Мюнхена, я опинився в одній маршрутці з Гелінадою Грінченко і Тетяною Пастушенко на українсько-угорському кордоні. Сиділи ми там п’ять годин. Тоді з’явилася ідея заснувати Українську асоціацію усної історії. Вона з’явилася у 2006 році. Далі був надзвичайно цікавий українсько-канадський проект по деколективізації, який організувала професорка Наталя Ханенко-Фрізен з Саскачеванського Університету.

– Як Ви почали викладати вчителям усну історію?

– Свого часу в Ірина Міщенко, методист з Полтавського обласного інституту післядипломної освіти вчителів, запросила мене читати лекції й висловила побажання, щоб тема була ужитковою для вчителів історії. Я тоді подумав, що усна історія може допомогти вчителям, які часто не мають доступу до архівосховищ, хоч частково розв’язати проблему з підготовкою робіт для Малої академії наук, і став читати лекції про усну історію. Згодом, у 2015 році, коли чеська громадська організація «Асоціація з міжнародних питань» перенесла свій проект з Криму на материкову Україну, мені запропонували долучитись до нього і читати ці лекції для вчителів по цілій Україні. Я погодився і через деякий час став координатором проекту в Україні. Цей проект мав назву «Жива історія. Метод усної історії в школі». Ми з колегами, спершу з Миколою Боровиком, далі з Гелінадою Грінченко, а потім з Анастасією Момот, проводили навчальні семінари для вчителів та студентів педагогічних вузів. За чотири роки побували практично в усіх обласних центрах і університетських містах. Для вчителів ми проводили не лише семінари, а й конкурси усноісторичних проектів. Шестеро переможців здійснювали освітню поїздку до Прагу напередодні Різдва. Нам з керівницею проекту Зденкою Вагнеровою хотілось якось красиво завершити цей проект і в липні минулого року ми провели ще й міжнародну літню школу для вчителів, які були учасниками проекту. Усна історія насправді виявилась дуже потрібною для учительської спільноти. Багато хто по цілій Україні або робив щось подібне, або мав якусь ідею. Їм не вистачало методології, а проект її дав. Тому вважаю, що це дуже добра ідея. До того ж у ході роботи над проектом я зрозумів, що усна історія дає усвідомлення того, що прості люди пам’ятають історичні події зовсім не так, як про них пишуть науковці. І це нормально. Але про це треба чесно казати дітям у школі й пояснювати, чому так відбувається. Отже, усна історія – важливий компонент шкільної історії. На щастя, проект не завершився. У цьому році АМО розпочало інший, до якого долучили й семінари з усної історії. А також уже оголошений черговий конкурс, то ж робота триває.  Але для мене усна історія – це таке хобі, яке шкода кинути. Вона дуже цікава і я був би радий, якби в університеті хтось продовжив почате нами ще на початку 2000-х. Наразі поки що це не можливо. Тому в усній історії я скоріше організатор і просвітник, а не науковець. Вона для мене безумовно дуже важлива, але це не те, чим я займаюся глибоко. Я не хочу залишати такий цікавий ранньомодерний час і маю чимало нових ідей.

«Нам важливо, аби популяризаторами знань були професіонали, а не аматори»

– Ви є натхненником і активним учасником Полтавського історичного товариства. Розкажіть, як воно виникло і яка мета його діяльності?

– Я не знаю, чи можу когось надихати, щось останнім часом забагато песимізму. Скоріше це ті молоді люди, з якими я працюю надихають мене. Історичне товариство з’явилось, якщо не помиляюсь, дещо спонтанно. У травні 2016 року, на одну з моїх публічних лекцій у стінах рідного університету прийшло багато людей з-поза його меж. Я запитав: якщо вам цікаво, то може ми будемо читати лекції на постійній основі? Запитав і забув. А на початку осені хтось із моїх фейсбучних друзів написав: а коли почнуться обіцяні лекції? Потрібно було виконувати обіцяне. Тоді ми з істориками Ігорем Сердюком, Оксаною Коваленко, Анастасією Момот та журналістом Сергієм Шебелістом обговорили цю проблему і вирішили створити Полтавське історичне товариство, яке буде займатись організацією й проведенням лекцій на різні теми, переважно з історії міста та інші заходи. Ми навіть придумали своєрідний девіз: «Науковці про історію та сучасність доступною мовою». В межах нашого проекту відбуваються лекції не лише істориків, а й соціологів, архітекторів, літераторів. Нам важливо, аби популяризаторами знань були професіонали, а не аматори. Якщо трапляється нагода запросити когось з-поза меж Полтави, намагаємось її використати. Наприклад, цьогорічний сезон у нас відкривав сам Сергій Плохій. Лекції відбуваються двічі на місяць. Вони розбиті на два блоки з перервою на новорічні й Різдвяні свята. Приходять на наші заходи різні люди, які переважно не є істориками. Це люди різного віку. Тішить чимала усталена група людей, яким близько 40 років, серед яких є й мої колишні учні. Надихає те, що це виявилось потрібним простим полтавцям. Наприклад, серед наших відвідувачок є одна старша жінка. Вона не користується ком’ютером, тож її син знаходить для неї цю інформацію в Інтернеті й повідомляє, коли відбудуться наші заходи. На кожному такому заході ми роздаємо флаєри з описом нашої програми. Ми відпрацювали уже три сезони, а відвідуваність не впала. Тобто думаю сформувалась уже якась своя аудиторія. Приміщення нам дає громадська організація «Нова Полтава». За що ми їй дуже вдячні.

– Якою ще громадською роботою Ви займалися? Чи включилися Ви у процес декомунізації Полтави?

– Міська влада Полтави була не надто активною у процесах декомунізації, тому згідно з законом функції перейменувань перейняла на себе обласна рада. Тоді депутат міськради ветеран АТО Юліан Матвійчук створив громадську комісію, до якої ввійшли громадські активісти (Вадим Ямщиков, Борис Тристанов, Олег Пустовгар) і вчені (Оксана Коваленко, Володимир Мокляк, Тарас Пустовіт). До її діяльності долучився і я. Ми обрали принцип «В історичній частині міста – історичні назви». У більшості випадків нам вдалося його дотримуватися. Правда, одна з найбільших центральних вулиць – тодішня Фрунзе, яка історично звалася Кобеляцька, отримала назву «Європейська». Значна частина членів комісії чомусь не хотіла повертати назву «Кобеляцька». Пропонували якісь інші варіанти і все не могли дійти згоди. Тоді один з ветеранів АТО, присутній на тому засіданні, на жаль забув його ім’я, зауважив: «Ми ж за Європу боролися! Назвіть вулицю Європейська». Були різні випадки у нашій роботі. Приходили з нами і «ветерани» боротися, найстаршим з яких було по 70 років.  Але їм опонували ветерани АТО.

«Не толеруйте недоброчесності та не йдіть на компроміси у питані наукової етики»

– В чому на Вашу думку є відповідальність історика перед суспільством? 

– Ідеальна ситуація для історика – сидіти в тиші кабінету, досліджувати свої джерела, писати цікаві книжки та час від часу відвідувати наукові конференції. Можна також інколи викладати невеликий курс зацікавленим студентам. Тобто жити в такому відносно замкнутому, але надзвичайно комфортному для нього світі. Однак, так, на жаль, не буває, або якщо й буває, то мабуть не в Україні. Ми всі чітко відчуваємо, що світ дуже стрімко змінюється, шаленими темпами розвивається медіа та інтернет-простір, який пропонує величезну кількість історичних проектів. Однак кількість не означає якість. Адже існує популярна думка, що займатись історією, на відміну від фізики чи хімії, не складно і це можуть всі без винятку. Отже, про історію сьогодні говорять і вважають себе спеціалістами в ній будь-хто – від політиків, які полюбляють читати історичні романи чи дивитись художні фільми, до громадських активістів, які з великими потугами отримали диплом істфаку і через це вважають себе «істориками». Така ситуація, на мою думку, просто вимагає, щоб історики виходили з тиші свого кабінету чи з т.зв. «вежі зі слонової кістки» й фахово та зрозуміло для широкого загалу говорили про історію. Це вочевидь нелегко, адже часто їхнє бачення не потрапляє в тренд і вони можуть говорити не популярні речі, але це треба робити. Ясно, що їх обов’язково хтось обізве дурнями чи ще якось образить – це неприємно. Проте історик мусить пояснювати суспільству – особливо, якщо воно активне як наше зараз! – історичні проблеми на основі наукових знань. Ключове слово «наукових». Але для цього, і тут я погоджуюсь із Ярославом Грицаком, він має «насамперед стати добрим істориком». У цьому, на мою думку, й полягає сьогодні відповідальність історика.

– Чи легко стати добрим істориком?

– Думаю ні, але це можливо, якщо налаштуватися на тривалу й нелегку працю та не перейматись швидким набуттям матеріальних благ. А це в сучасному світі дуже непросто. Тому історику часто доводиться відмовлятись від чогось в особистому житті. Ці люди повинні постійно й наполегливо вчитися, не забувати і раніше винайдені методи, і обов’язково опановувати сучасні – якими сьогодні оперує історична наука в усьому світі. Адже ми живемо не в минулому, а в сучасному, зараз. Тай історія, насправді, – це ж не так про минуле, як про сучасність. Пам’ятаєте цю влучну назву англійського історичного журналу – «Past & Present»? Однак, не слід забувати стару й добру критику джерел, яка лежить в основі будь-яких історичних досліджень. Попри те, що заняття історією – це нелегка, але ж надзвичайно цікава й захоплива інтелектуальна мандрівка.

– Що б Ви порадили молодим історикам?

– Не відступати й не здаватись. Якщо ви серйозно обрали цей фах, то налаштовуйтесь на важку системну роботу. Повірте, воно того варте. Опановуйте сучасну методологію й обов’язково інтегруйтеся в сучасний науковий світ. Навчіться говорити з закордонними колегами однією науковою мовою (йдеться не лише про англійську). Не бійтеся критики, а бійтеся її відсутності, адже загальновідомо, що не критикують тих, хто нічого не робить. До того ж критика допоможе побачити досліджувану вами проблему з іншого ракурсу і зробити вашу роботу кращою. Тому візьміть собі за правило обговорювати з колегами власні напрацювання. Отже, намагайтеся брати участь у різноманітних семінарах і наукових конференціях. Контактуйте з колегами по цілій Україні та за її межами. Зараз це не проблема, потрібне лише бажання. Якщо у вашому місті не існує потрібного вам методологічного семінару, організуйте його самостійно. Не чекайте поки вас помітять і покличуть, цього може не статися ніколи – тому не бійтесь пропонувати власні напрацювання. Публікуйтеся, але старайтесь не публікуватись за гроші, бо ви не знатимете, чи добре ви написали свій текст. І повірте, – серйозні наукові журнали насправді безкоштовні. Це важче, ніж за гроші, але можливо. Не толеруйте недоброчесності та не йдіть на компроміси у питані наукової етики. Переконаний у вас все вийде!

– Дякую Вам за розмову.

 

У публікації використано світлини з приватного архіву Юрія Волошина.

______________________

Юрій Волошин – історик, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. Викладав у Національному університету «Києво-Могилянська академія» та в Українському католицькому університеті. У 2006 році захистив докторську дисертацію на тему: «Розкольницькі слободи на території Північної Гетьманщини у XVIII ст.: історико-демографічний аналіз». Наукові інтереси охоплюють: історичну демографію, історичну антропологію й соціальну історію Гетьманщини XVIII ст. Автор п’яти книг, зокрема: «Українська православна церква в роки нацистської окупації (1941-44 рр.)» (Полтава, 1997), «Розкольницькі слободи на території Північної Гетьманщини у XVIII cт.: історико-демографічний аспект» (Полтава, 2005), «Місто Полтава в Румянцевському описі Малоросії 1765-1769 рр.» (Київ, 2012), «Козаки і посполиті: Міська спільнота Полтави другої половини XVIII ст.» (Київ, 2016), «Козацька феміда: ґродське судочинство в Гетьманщині», (Київ, 2019) та ряду статей в українських і зарубіжних видання. Член редакційної ради часопису «Український гуманітарний огляд» (2010-2013), альманаху «Соціум» та часопису «Przeszłośc Demograficzna Polski». Член Наукової ради Національного фонду досліджень України. Учасник  семінарів «Історія населення» (Population History Seminar) та проекту MOSAIC в інституті демографічних досліджень імені Макса Планка (м. Росток, Німеччина). Учасник дослідницьких і видавничих стипендій Американської ради наукових товариств (American Council of Learned Societies), Канадського інституту українських студій (КІУС), Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) в Америці та польського комітету UNESCO. Живе і працює в Полтаві.

 

 

Розмовляла Марта Гавришко

 

 

 

Джерело: Україна модерна

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s