Микола Смілик, депутат сільської ради: Нинішня державна політика вбиває маленькі міста та села

19 червня 2019 р.

Своїм першим указом новообраний президент України Володимир Зеленський вирішив відправити Верховну Раду у відставку і провести дострокові парламентські вибори, які заплановані на 21 липня цього року. Чи відбудуться вибори в липні, або все-таки пройдуть, як і передбачено законодавством, у жовтні, наразі невідомо. Втім, вже зараз партії проводять з’їзди й оголошують свої партійні списки. Так само йде підготовка до виборів й на мажоритарних округах. Про те, як готуються до виборів на Сумщині, які особливості цього регіону, та з якими проблемами найчастіше стикаються на місцях, ми вирішили поговорити з депутатом сільської ради Чернеччинської об’єднаної територіальної громади декількох скликань – Миколою Васильовичем СМІЛИКОМ.

 

– Ви є депутатом сільської ради вже багато років. Які події вважаєте найбільш переломними для вашого регіону за цей період?

– Стільки всього відбулося, що так одразу й не скажеш. Але найбільш значимими, напевно, все-таки є розпад Радянського союзу і указ про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям. Окрім того, значимою подією ще була земельна реформа 2001 року. Ніхто тоді не розумів, як це все буде працювати, і що, власне, на нас усіх чекає.

– А як Сумщина пережила Майдани?

– Перший, помаранчевий, був більш емоційний. Більше віри й сподівань було на нього. Усі були прикуті до телевізорів, багато хто подався до Києва, щоб особисто долучитись до тих пам’ятних подій. Другий – зовсім іншим. Дуже хотілось, щоб він скоріше закінчився, бо надто багато сумних подій було під час нього. Третій, якщо станеться, буде ще більш сумним і драматичним. Але дай Бог, щоб його не було. Ми, завдячуючи цим подіям, стали доросліші, зрозуміли, чим це все може завершитись, і на цих виборах провели “майдан” на виборчих дільницях вже без кровопролиття.

– З якими проблемами зараз найбільше стикається Сумщина?

– Найбільша проблема, і не лише для Сумщини, – це повний розпад економіки в державі. Чимала кількість підприємств просто зупинилася. Сумщина і Охтирщина раніше були найбільшими нафтодобувними регіонами в Україні. Зараз же усі такі підприємства або розвалилися, або пройшли тотальну оптимізацію і скорочення. Про що можна говорити, якщо навіть газове рентабельне виробництво ледве-ледве жевріє?

Через відсутність робочих місць життя людей суттєво погіршилось. Багато хто виїжджає на заробітки. А ті, хто залишається, страждають від поганої екології. Роками тут видобували нафту, але жодного разу за всі роки, що я тут живу, держава не потурбувалась про умови проживання людей на цих територіях.

– Як конкретно екологічний стан впливає на мешканців регіону?

– Нещодавно спілкувався зі знайомим лікарем, так він мене приголомшив даними: в одному з наших районів на усій вулиці в кожному дворі хтось онкохворий. Тільки уявіть собі – уся вулиця. Екологія в кричущому стані. Питна вода не придатна для вживання. Попутній газ і газоконденсат, який добувають із нафтових свердловин, спалюють просто неба, спричиняючи викиди шкідливих речовин у повітря. Технологічне обладнання, нафтопроводи, водопроводи солоної води – давно відпрацювали свій амортизаційний термін, дуже часті пориви. Все це потрапляє в річки і далі з ґрунтовими водами в людські колодязі.

– А є хоч якісь натяки на державну підтримку?

– Нічого нема. Про яку допомогу ми говоримо, якщо цілий заступник міністра охорони здоров`я публічно заявив, що витрачати гроші на онкохворих даремна справа, бо “вони все одно помруть” (мова йде про Олександра Лінчевського, який заявив про це під час виступу в Рахунковій палаті України щодо розгляду звіту про результати аудиту ефективності використання коштів державного бюджету, виділених Міністерству охорони здоров’я для лікування громадян України за кордоном – ред.). Тому усі, хто має змогу, біжать звідси. Держава – остання на кого можна розраховувати в цій ситуації. Розумієте, тільки в нашій країні могла з’явитись фраза: “Хочеш допомогти державі – помри до пенсії”.

– Ви підняли болюче для нашої країни питання трудової міграції. А куди переважно від’їжджають мешканці Сумщини – у Київ чи за кордон?

– Більшість – за кордон. Переважно у Польщу, Чехію. Як виявилось, там вони більш потрібні, ніж тут, і можуть розраховувати на більшу заробітну плату. А у Києві, як не дивно, провінціали почувають себе частіше незахищеними і мало де можуть реалізувати себе. Тут люди звикли працювати руками, в полі, а у Києві добре себе почуваються лише менеджери в бізнес-центрах.

– Така сама ситуація й з молоддю?

– Знаєте, хто як. Наші односельчани-нафтовики (які раніше працювали у нафтогазовому комплексі), ще й досі їздять на заробітки в Росію. Їх туди з великим задоволенням забирають. Оплачують усе – від перельоту до витрат на харчування. Водії переважно влаштувались далекобійниками у Прибалтику. Зовсім недавно зустрів знайомого, який подався отак на заробітки. Питаю: “Де ви є зараз?”. А він мені так легко відповідає: “У центральну Європу їжджу”. Хто б міг подумати, ще вчора він не знав, де там та Центральна Європа і чим вона відрізняється від Східної, а сьогодні вже всі маршрути там відкатав.

Частина молоді, яка не знайшла собі місце тут, на жаль, теж поїхала у Росію. Частина – десь тут на будівництві, або у Польщі на виробництвах.

Ті, хто залишається, знаходить роботу на сільському виробництві. Холдингам, хоч я і не їх великий прихильник, все-таки треба віддати належне: завдяки цим компаніям людям банально є де працювати, отримувати “білу” заробітну плату, відчувати стабільність і впевненість у своєму завтрашньому дні. Бо усе інше – це переважно маленькі фермерські підприємства, де по дві-три людини працює, і комусь новому туди пробитись майже неможливо.

Микола СміликАпостроф / Євген Котенко

Зараз ми стикнулись з іншою проблемою: робота є, а працювати нікому. Водії, наприклад, переважно на заробітках, бо не хочуть працювати за 6-8 тисяч гривен на місяць (це в кращому випадку), а у погані місяці зарплатня ще менша. Тому все частіше в регіоні скорочуються автобусні маршрутні рейси. Люди хочуть більше заробляти. А як вони це можуть зробити, якщо усе скорочується, а нове не створюється? Немає перспектив.

– А яка в цілому середня зарплатня по регіону?

– Якщо це працівники лісового господарства – середня зарплата десь в районі 15-16 тисяч. У сільському господарстві середня зарплата близько 10 тисяч. У комбайнерів може бути і 25 тисяч, але це не більше 3-4 місяців, в інші місяці вони отримують у два, а той в три рази менше. Найменша зарплатня у медсестер та вчителів – від 3,5 до 8 тисяч гривен на місяць.

І найгірше в цій ситуації, що не зрозуміло, як ситуація може змінитись на краще. За рахунок чого? Державної стратегії нема. Виробництв нема. Технології застарілі. Стимулюючих умов нема. Інвестор до нас не йде…

– А чи був колись інтерес у інвесторів до Сумщини?

– Були колись обговорення по нафтогазову комплексу, але нічим це не завершилось. Ще колись хотіли побудувати завод по виробництву скла. Але чи інвестор був недобропорядний, чи з кимось не домовився, але піднявся чималий скандал щодо шкідливості цього виробництва, тому усе залишилось на рівні проекту.

– Якою би ви хотіли бачити Сумщину через 5 років?

– По регіону в цілому дуже багато проблем, починаючи з доріг і закінчуючи освітньо-культурними програмами розвитку. А усе це дуже пов’язано. Погані дороги, до речі, впливають і на ціни на продукцію, тому що нормально перевезти нічого неможливо. В свій час, більшість цих доріг були зруйновані технологічним транспортом нафтовидобувників.

Хотілось би щоб сільське господарство краще розвивалося. Я в цілому вважаю, що аграрна сфера – це наш пріоритет.

Сумщина – золота жила для країни. Навіщо ми закуповуємо нафту і газ десь, якщо є своє під ногами? Нафтогазовий комплекс має запрацювати і стати вагомою бюджетонаповнюючою сферою.

Мрію, щоб наша футбольна команда “Нафтовик” була в найвищий лізі. Щоб будувались нові стадіони, басейни, щоб дітям було де навчатися, розвиватися, щоб будувалося житло.

Дуже розбалансована держава. Немає спільної мети та ідеї. Виконавча ланка не працює. Законодавча, коли треба важливі закони приймати – не працює. Усі кошти – в купки олігархів, а прості люди отримують копійки від зарплати до зарплати і перспектив на зміни не бачать.

– Як оцінюєте реформу децентралізації? Влада у Києві дуже пишається цією реформою, а як на місцях?

– Важко однозначно сказати. Треба віддати належне, що реформу прийняли, тому що перерозподіл коштів дійсно відбувся. Не усі кошти йдуть у центри, частина реально пішла на місця. Ми самі повинні вирішувати як розпоряджатися нашими коштами. Тільки таким чином можна покращити життя. В деяких громадах, де є хороші керівники, дійсно відбувся поштовх: школи та дитячі садки відновлюються, дороги ремонтуються.

Друга сторона медалі – маленькі села потихеньку закриваються. Дитсадок перевозять в ОТГ, фельдшери переїжджають в районі лікарні. Усі маленькі населені пункти відмирають. Якщо так далі піде, то будуть вже об’єднуватись ОТГ, потім райони і т.д. Це вже помітно по кількості дитсадків, поштових відділень, лікарень.

Чому так відбувається? Тому що наші міжнародні партнери, донори, коли заходять сюди кажуть, що у нас велика управлінська структура, яку терміново треба скорочувати. Але для сіл це катастрофа.

Нещодавно мені розказали, що одна область майже залишилась без сіл. Великі агропромислові компанії, холдинги привозять на тралах техніку, зі своїми людьми, швидко усе роблять, збирають врожай і везуть у порт. Селяни їм не потрібні. Робочих місць там нема. Додаткових затрат теж. Отаке майбутнє нас чекає. Села пропали так само, як колись вимерли мамонти.

Тобто, місцями, дійсно хороша ідея. Пиріг грошей поділили. Але й тут не обійшлось без популізму. Держава не подумала, що робити з тими людьми, які там мешкають і поступово залишаються без роботи. А потім дивуються, що у нас потік трудової міграції. З таки темпами робочого класу не буде так само, як нема і середнього.

– Ви маєте намір балотуватись на цих парламентських виборах. Як мандат допоможе вам у вирішені усіх цих проблем, про які ви говорите?

– Я вже стільки разів був у районній раді… Відчуваю себе студентом, який приходить до батька і каже: “Тату, я вже 4 рази подавав документи у технікум, але поступити не можу. Напевно, цей раз піду вже в інститут”. От так і я. Тому що всі мої починання на місцевому рівні зіштовхуються з спротивом системи, що знищує маленькі міста та села. Країні потрібні зміни на найвищому законодавчому рівні, які призведуть до позитивних зрушень на місцях. Сил вже нема дивитись на цю екологію, медицину, на, те як поступово вбивають сільське господарство.

Микола СміликАпостроф / Євген Котенко

– Які конкретно ініціативи маєте намір підтримувати?

– Я маю намір усіляко сприяти створенню належних умов для розвитку нашого аграрного сектору. Нам потрібно забезпечити на державному рівні підтримку фермерських господарств, малих та середніх сільськогосподарських підприємств, а також відновити промисловість у містах.

Треба знаходити шляхи, що сприятимуть збільшенню кількості робочих місць в містах та селах, зменшувати податкове навантаження та впорядкувати відносин між підприємцями і контролюючими органами. Також необхідно проводити заходи спрямовані на створення сприятливих умов для інвестицій, насамперед в сільськогосподарське виробництво.

Нам усім треба докласти зусиль, щоб врегулювати питання пов’язане із земельними паями в регіоні. Жителі мають право і повинні отримувати гідну оплату за користування їхньою землею. Треба вже зараз упорядкувати ринок купівлі-продажу землі.

Однозначно, буду ініціювати питання щодо необхідності відкриття онкологічного центру, який буде спеціалізуватися на профілактиці, ранній діагностиці та лікуванні онкологічних захворювань у дітей та дорослих.

Якщо буде можливість, буду брати участь в оснащенні матеріальної бази шкіл та дошкільних закладів, будівництві нових спортивних та дитячих майданчиків. Маю за мету сприяти розвитку мережі закладів позашкільного виховання та освіти, забезпечення їх сучасним обладнанням та новітніми технологіями і гідними умовами праці для персоналу.

Але, перш за все, треба приймати твердіші та правильніші закони. У нас немає можливості ще раз допустити, щоб 5-6 олігархів правили країною, і усі закони під них приймались. Але Україна починається кожного з нас. Ми маємо самі творити свою історію.

Перемога Зеленського довела, що народ був готовий голосувати за будь-кого, тільки не за стару систему. І цими результатами усій цій загарбницький системі висловили більш ніж красномовну оцінку. Я прожив в цьому регіоні усе своє життя, багато працював, виховав двох дітей і дуже хочу, щоб ми усі пишались нашою землею, щоб не розбігались по іншим країнам в пошуках кращого життя, а будували тут нашу заможну Україну. У нас для цього усе є. Не вистачало лише політичної волі. Але якщо новий парламент буде дійсно працювати на людей і країну, а не на свої кишені – то зміни будуть. І дуже скоро.

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s