Микола Петрущак, політв’язень: Через кормушку у дверях попередив, аби не їли. Зупа була солодкава, у ній плавали поламані нігті

13 червня 2019 р.

Більшовики змушували школярів ходити на фільми про Чапаєва 

У нашому селі був сезонний дитсадок на літо. Учили співати стрілецьких пісень, щонеділі показували виставу. Дозвіл на кожну ведучий брав у Дрогобицькому воєводстві. На спектакль приходив польський поліцай і сідав на першу лавку. Мій товариш мав такі слова: “Я малий козак, я не знаю, що це ляк, я не дам, я не дам Вітчизни ворогам”. Поліцаю почулося “лях”, а то для поляків образливо. Устав, підняв кріса (рушниця або мушкет. – Країна). Заспокоївся, коли повторили йому слово в слово. То був початок 1937 року.

Двоюрідного брата Терентія Піхоцького 1937-го забрали до Самбірської тюрми. Через річку бачив, як його в кайданках виводили з хати. Він був провідником округу Організації українських націоналістів. Перед тим показав фотографії діячів Біласа і Данилишина однолітку – синові священика. Той проговорився. У Терентія провели обшук. Засудили на два роки.

Микола ПЕТРУЩАК, 89 років, політв’язень. Народився 6 січня 1930 року в селі Сторона Львівського воєводства, що належало до Польщі, тепер – Дрогобицький район на Львівщині. Батько Яким і мати Таціянна були селянами. ”Ми мали 5 гектарів землі, три корови і двоє коней. Із того й жили. Одежа дорого коштувала. У 9 років справили мені дреліхове (із грубого полотна. – Країна) вбрання за 10 золотих. За корову треба було віддати 50, а за центнер пшениці – 20”. У грудні 1944-го під час облави затримали радянські спецслужби і звинуватили в допомозі українському підпіллю. Звільнили через брак доказів. Вступив до Бориславського медичного училища. Навчання покинув через переслідування НКВС. 1947-го очолив молодіжну боївку. Мав псевдо ”Малий”. У травні того ж року арештували за участь у національно-визвольному русі й засудили до 10 років тюрми. До 18-ліття рік перебував у Дрогобицькій колонії для непов­нолітніх. Дорогою до місця заслання утік. Повернувся додому і продовжив підпільну боротьбу. У травні 1949-го потрапив у засідку. Під слідством був у тюрмах Борислава і Дрогобича, у Львівській пересильній тюрмі №25. Отримав ще 10 років ув’язнення та п’ять – позбавлення громадянських прав. Відбував покарання у виправно-трудових таборах Інти в Комі АРСР. На волю вийшов 1954 року. Закінчив Львівське медичне училище. Працював фельдшером. Після здобуття Україною незалежності став станичним Самбірської станиці Братства ОУН-УПА. Живе в Самборі на Львівщині. Дружина 82-річна Ярослава Петрівна за фахом педіатр. Виховали трьох доньок. Мають четверо внуків
Микола ПЕТРУЩАК, 89 років, політв’язень. Народився 6 січня 1930 року в селі Сторона Львівського воєводства, що належало до Польщі, тепер – Дрогобицький район на Львівщині. Батько Яким і мати Таціянна були селянами. ”Ми мали 5 гектарів землі, три корови і двоє коней. Із того й жили. Одежа дорого коштувала. У 9 років справили мені дреліхове (із грубого полотна. – Країна) вбрання за 10 золотих. За корову треба було віддати 50, а за центнер пшениці – 20”. У грудні 1944-го під час облави затримали радянські спецслужби і звинуватили в допомозі українському підпіллю. Звільнили через брак доказів. Вступив до Бориславського медичного училища. Навчання покинув через переслідування НКВС. 1947-го очолив молодіжну боївку. Мав псевдо ”Малий”. У травні того ж року арештували за участь у національно-визвольному русі й засудили до 10 років тюрми. До 18-ліття рік перебував у Дрогобицькій колонії для непов­нолітніх. Дорогою до місця заслання утік. Повернувся додому і продовжив підпільну боротьбу. У травні 1949-го потрапив у засідку. Під слідством був у тюрмах Борислава і Дрогобича, у Львівській пересильній тюрмі №25. Отримав ще 10 років ув’язнення та п’ять – позбавлення громадянських прав. Відбував покарання у виправно-трудових таборах Інти в Комі АРСР. На волю вийшов 1954 року. Закінчив Львівське медичне училище. Працював фельдшером. Після здобуття Україною незалежності став станичним Самбірської станиці Братства ОУН-УПА. Живе в Самборі на Львівщині. Дружина 82-річна Ярослава Петрівна за фахом педіатр. Виховали трьох доньок. Мають четверо внуків

1939 року Терентій був у тюрмі в Стрию. Як почалася війна, поляки-наглядачі повтікали. Терентій приїхав додому і сказав, що йдуть більшовики. Вирішив податися за Сян. Із ним були ще 15 хлопців і двоє дівчат. Загинув у листопаді 1944-го.

Українським учителям поляки не давали викладати, бо вчили рідною мовою. У другому класі на урок зайшов інспектор. Попросив розказати вірша. У нас висіли герб, портрет польського президента і розп’яття. Я підніс руку і почав польською: “Орел білий висить у класі і над дверима класи теж. На знак нашої могутності й слави того знаку стережи”. Вчителька мене погладила по голові. За кілька років розказала, що я врятував її від виселення в Польщу.

Більшовики в гостроверхих шапках із червоною зіркою в’їхали в село на конях 10 вересня 1939-го. Тримали барабани з патронами. Просили хліба. Люди з острахом давали.

Зробили сільраду і призначили міліціонера. Переписали людей і сказали, аби кожен поміряв свою землю. Поділили їх на кулаків, середняків і бідняків. Ми належали до других. До кінця осені почали вивозити сім’ї. Першими – дві польські родини.

Книжки з читальні ми позабирали до хати, а більшовики поставили там портрети Леніна. Сцену завісили червоними крутинами (плакатами. – Країна). Які були там раніше – із панорамою Києва, Софійського собору, знімками героїв Крут – вони попалили. Показували кіно про Чапаєва і змушували ходити всіх школярів.

Двох моїх двоюрідних братів і 15-річного сусіда арештували на Різдво. Ворогом народу оголошували за те, що ходив до читальні і співав у церковному хорі. Хлопці числилися у Дрогобицькій тюрмі, але їх не знайшов донині.

Дочка в’язня Самбірської тюрми розказувала, що 1940 року там годували людським м’ясом. Один із місцевих розносив баланду. Через кормушку у дверях попередив, аби не їли. Зупа була солодкава на смак, у ній плавали поламані нігті.

22 червня ми з татом гнали на пасовисько дві корови й коня. Решту худоби батько віддав сестрі, щоб не бути підкуркульником. За 25 кілометрів від Самбора низько літали німецькі літаки, а в самому місті падали бомби. Більшовики скликали збори, щоб знати, скільки є людей призовного віку, а хто виїхав за кордон. У сільраді був наш чоловік. Тих, хто народився 1926-го, записав на чотири роки пізніше. Тому з нашого села в армію пішло мало хлопців.

Більшовики налетіли на місцеву інтелігенцію. З усіма забрали батька мого родича, який був директором школи у Підбужі (Дрогобицький район Львівської області. – Країна). Однієї ночі капітан НКВС, якого директор учив німецької, вивів його на тюремне подвір’я. Підставив плече і сказав, щоб ліз через огорожу. А наступного дня в’язнів розстріляли й покололи штриками під Нагуєвичами. Тіла кидали у фос (канава, рівчак. – Країна).

Мамин брат Осип Крисяк працював лісничим у Доброгостові біля Трускавця. Мав у розпорядженні новий, тільки полакований, залізничний вагон. Він возив вузькоколійкою робітників ліс пиляти. Комуністи почепили на нього плакати “Хай живе товариш Сталін”. Осип розірвав, бо не зрозумів, для чого було їх цвяхами прибивати. Його забрали до Самбірської тюрми. Щодня кликали в’язнів із прізвищами на одну букву. Хто озвався – розстрілювали. Дядько з товаришами кілька днів не відгукувалися, тому й вижили.

1944 року знову прийшла Червона армія. До нашої хати вдерлися. Поставили батьків, сестер і мене біля стіни. Брат Василь був в УПА. Із шафи витягли його пальто, спитали, чиє. Батько сказав – його. У столі знайшли “Кобзар” і збірку Івана Франка “З вершин і низин”. Сестра сказала, що книжки її. “Хорошо, пойдьош с нами”, – гаркнув один із червоноармійців. “Ну і буржуї”, – заматюкався старший. Інший приніс із комори засоленого сала, у креденсі (буфет. – Країна) знайшли горілку. Налили в горнята і сіли пити. Коли виходили, забрали на віз шафи, крісла, дві тумбочки, столи. Сестру повезли в Підбуж у тюрму. Того дня в селі арештували 50 людей.

Сестра пізніше розповідала, що в тюрмі півсотні людей сиділи в кімнаті на 25 “квадратів”. Спали по черзі. “Параша” стояла в кутку. В камерах кишіли воші, а вночі блощиці кусали до крові. Щури бігали по обличчях.

Автор: фото надане Миколою ПЕТРУЩАКОМ
Свідоцтво про звільнення Миколі Петрущаку видали 19 липня 1954-го. За участь у національно-визвольному русі його засудили до 10 років ув’язнення і п’яти – позбавлення громадянських прав. Відбував покарання у виправно-трудових таборах Інти в  Комі АРСР. На волю вийшов достроково – за п’ять років потрапив під амністію
Свідоцтво про звільнення Миколі Петрущаку видали 19 липня 1954-го. За участь у національно-визвольному русі його засудили до 10 років ув’язнення і п’яти – позбавлення громадянських прав. Відбував покарання у виправно-трудових таборах Інти в  Комі АРСР. На волю вийшов достроково – за п’ять років потрапив під амністію

У грудні 1944-го мене з батьком арештували. Коли саджали на віз, НКВДист ударив тата в лице. Я підскочив: “Не смій рухати мого батька!” Він відступив на кілька кроків і витягнув автомат. Але солдат, який стояв поряд, повернув зброю – і кулі пролетіли повз наші вуха. Завезли до Підбузької тюрми. Слідчий Міхайленко притискав мені пальці дверима, револьвером роздер піднебіння і задню стінку гортані. Хотів, щоб розповів про бункери з харчами, де переховувалися мої брати та стрийко Микола. Відповідав, що нічого не знаю. На Святий вечір 1945-го мене звільнили.

Мати чекала під тюремними воротами. Пішли в село, але нашої хати вже не було – спалили 15 грудня. Ми розселилися по родичах. У квітні в бою з НКВДистами загинув стрийко Микола, у липні – брат Василь.

Я допомагав підпільникам. Наша організація була розділена на трійки або п’ятірки. Удень працювали на своїх господарках на полі, а вночі брали зброю і йшли на засідки й акції. Палили бланки у сільрадах, писали “Геть Сталіна!”

Наш арсенал поповнився автоматами ППШ (пістолет-кулемет Шпагіна, вражає на відстані до 200 м. – Країна) із повним диском патронів після одного весілля. До односельчан зайшли двоє НКВДистів по самогонку й добряче вп’яніли. Біля них сидів підпільник Степан Чіпак на псевдо “Верх”. Задув нафтову лампу, вихопив у них автомати й утік через вікно.

Весною 1947 року мене вдруге арештували. Побратим Остап Пагутяк під тортурами признався, що ми збирали харчі й розносили листівки. Мене засудили на 10 років – вважали за організатора і старшого. Рік до повноліття сидів у Дрогобицькій і Стрийській тюрмах. Нас роздягнених на кілька днів саджали в карцер. Стіни були вкриті памороззю, спали на цементній підлозі.

У липні 1948-го нас посадили у столипінський вагон (товарний вагон, пристосований для перевезення в’язнів у Росії. 1908 року ними доправляли переселенців у Сибір. Назвали за іменем ініціатора переселення міністра царської Росії Петра Столипіна. – Країна). Від станції Клевань по черзі колупали рамку заґратованого вікна маленьким куском заліза, який сховали у пайці хліба. Щоб не чути було шкрябання, робили це під час вечері чи коли в’язні виходили в туалет. Ту ділянку прикривали куфайкою. Біля станції Лозова в Харківській області вдалося у своєму “купе” вибити віконечко й утекти.

Коли стрибав із поїзда, покалічив ноги колючками терну і вивихнув плече. Зустрів жінку з глечиком молока. Дала напитися і почала вправляти руку, нашіптуючи якісь слова. Та в неї не вийшло. Повела до іншої жінки, яка нянею в садку працювала. Вона допомогла. Після Голоду 1947 року на тих землях було мало харчів, але люди дали хліба, щоб зміг дійти додому.

У Павлограді сховався у вагоні з вугіллям. Мене витягли й закрили у кімнаті на вокзалі. Там були широкі ґрати, й мені вдалося втекти городами. Одна жінка дала сорочку і штани. Через 50 кілометрів під Новомосковськом наздогнала вантажівка, в якій сидів міліціонер. Вигадав, що йду із села Олександрівка до тітки в Дніпропетровськ. Сказав, що живу на проспекті Карла Маркса, 24, квартира 6, а вчусь у фабрично-заводському училищі. Він наказав сідати в машину: “Вона їде в міліцію, перевіримо”. Відповів: “Добре, цього не боюся”. У Дніпропетровську втік. Потім мене ще кілька разів ловили чекісти, але таки вдалося дістатися своїх країв.

Кущовий “Вихор” мене зустрів з пересторогою, передав кущовому “Шуму”. Наказав дістати для себе якісь документи й налагодити контакт із Бориславським підпіллям. 15 травня 1945 року я потрапив у засідку. Дві кулі пройшли крізь печінку і кишківник. Після операції мене судили. Дали ще 10 років і п’ять – позбавлення громадянських прав.

У таборі в Інті важив 39 кілограмів при зрості 170 сантиметрів. Мене записали фельдшером. Медики зі Львова дали підручник для медсестер. За місяць підтягнув фармакологію. Навчився робити ін’єкції. З патолого­анатомом ходив до секції трупів і так вивчав патологічну анатомію. Кожен другий гинув у таборі від виснаження й туберкульозу.

Лікування зводилося до лежання на нарах та поліпшеного харчування. При пневмоніях, гострих бронхітах і респіраторних інфекціях ми ставили банки. 1952 року у нас з’явився сульфідин (антибактеріальний препарат. – Країна).

Потрапив під амністію 1954-го. Поки вчився у Львівському медучилищі, працював фельдшером у селах Баранчичі та Воля-Баранецька. Тоді були поширені кір, вітряна віспа, тиф, дизентерія, коклюш, дифтерія. За день обходив більш як 30 людей. За місяць згнили чоботи.

Оженився 1962 року, коли працював фельдшером у Дублянах біля Самбора. Грошей справляти весілля не мали. Мій головний лікар закликав нас у ресторан. Були там учотирьох – ще старша медсестра з нами. Шлюб брали трохи пізніше – на квартирі у Львові.

Донедавна по 9 гривень доплачували до пенсії за поранення. А до учасників бойових дій нас хіба на папері прирівняли.

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", ОУН, УПА

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s