Ірина Козерецька, науковець: Антарктида як верифікація людини

30 травня 2019 р.

Про непростий шлях українського біолога в Антарктиду, міжнародну наукову співпрацю та перспективи наукових досліджень українських полярників розповіла «Експедиції ХХІ» заступник директора з наукових питань Національного антарктичного наукового центру, доктор біологічних наук Ірина Козерецька.

 

Пропозиція, від якої не можна відмовитися

– Ірино Анатоліївно, як складався Ваш шлях в Антарктику? Мрія, поставлена мета чи професійна необхідність?

– Коли у 2004 році я отримала пропозицію від поляків попрацювати на їхній станції, то чітко усвідомлювала, що наступного шансу може просто не бути. До антарктичної тематики на той час вже була готова, оскільки я генетик за фахом, а генетики працюють з різноманітними об’єктами.

А починалася Антарктида для мене з проекту INTAS, керівником якого був Володимир Безруков. Це був 2002 рік. На жаль, цей проект закінчився без публікацій з моїм співавторством, але велика робота була проведена. Моїм завданням було дослідження білкового поліморфізму віслюкових пінгвінів. Отримані результати я представила у Бремені на конференції SCAR у 2004 році.

На постерній сесії мій постер випадково розмістили поруч з постером польської дослідниці, морського біолога Марти Потоцької (Marta Potocka). Її керівник – Анна Кідава (Anna Kidawa) гарно володіла російською і протягом постерної сесії ми втрьох багато спілкувалися й ділилися враженнями.

А ввечері у ратуші Бремена був прийом – мер міста приймав представників конференції. Враження від середньовічної ратуші було таке, що я навіть зараз, згадуючи це, відчуваю ейфорію від перебування у тих стінах. Я дуже ціную, люблю і прекрасно почуваю себе у старих будівлях, архітектурних пам’ятках. І от за таких обставин до мене підходить професор Ракуса-Сущевський і, подивившись з висоти свого росту, питає: «Ти хочеш зі мною співпрацювати?» Я, не думаючи, відповіла «Так, звісно!» і побігла далі щось там роздивлятися.

Наступного дня я приїхала на конференцію не на початок, а трохи пізніше, і перше, що я зустріла – це учасників української делегації, які суворо запитували: «Де ти ходиш? Професор Ракуса-Сущевський тебе шукає, а тебе досі нема!» Мені досі смішно, тому що спочатку вони зовсім не зауважували моєї присутності. Коли я стояла з постером, до мене жоден з них не підійшов. А коли професор Ракуса-Сущевський мене роздивився, всім стала до мене справа.

Станіслав Ракуса-Сущевський  (Stanisław Rakusa-Suszczewski) – польський біолог, океанолог, полярний дослідник, співзасновник польської полярної програми, засновник Польської антарктичної станції ім. Генрика Арцтовського на острові Кінг-Джордж у Західній Антарктиці, член-кореспондент Польської академії наук. 25 грудня 2013 року Національна академія наук України надала йому звання почесного доктора.

Професор добре знав тогочасні реалії України, тому він сказав, що хоч йому пообіцяли, що оплатять мені дорогу, та він розуміє, що, скоріш за все, цього не буде. «Але вони знають, що я тебе хочу бачити у Варшаві».

І ось, я прийшла у Центр з тим, що мене запросили у Варшаву на співбесіду, на що мені відповіли – грошей нема. Що ж, я поїхала за інші кошти. Там я зробила декілька презентацій про нашу роботу, на цей семінар було запрошено багато науковців, мене вислухали, задавали запитання. Професор Ракуса-Сущевський водив мене на співбесіди в декілька польських інституцій і ми спілкувалися з багатьма науковцями. А десь на третій день професор зробив мені пропозицію на роботу в антарктичній експедиції 2005 року.

Він розумів, що зразу я не готова дати відповідь, сказавши при цьому, що хоче, аби це був абсолютно інший напрямок досліджень, яким до того в Україні не займалися взагалі, а саме – судинні рослини Антарктики. Тому що на той час у нього була співробітниця, яка теж тільки починала, і він хотів такої колаборації, для того, щоб це рухалося швидше. Тобто у нього були абсолютно прагматичні цілі, він навіть напередодні нашої зустрічі приїжджав в Україну і шукав тут відповідну людину.

Приїхавши додому, я озвучила пропозицію, яку отримала у Варшаві. Мій чоловік сказав, що далі Борисполя я не доїду: мене не випустять з України «як надбання українського народу». Він справді мав такий настрій, але у мене був чудовий свекор, який сказав тоді чоловікові: «Ніколи не заважай їй робити те, чого вона хоче». І за місяць мій чоловік почав мені допомагати – думати про оформлення документів, готуватися – і погодився залишитися з дітьми. З цим у мене не було проблем, бо він ще й чудовий батько. І, забігаючи наперед, скажу, що за весь період експедиції вдома не трапилося нічого такого, через що я могла б жалкувати, що поїхала.

Підготовка і перепони

Далі почалася підготовка. Антарктичний центр вже повідомили, що я запрошена у польську експедицію. Але у відповідь Антарктичний центр відправив у Варшаву листа, в якому зазначалося, що в Україні є набагато більш вартісні кандидатури, ніж я, і вони пропонують мене замінити. На це Ракуса-Сущевський відповів, що він погоджується тільки на таку кандидатуру як я.

– Не надто приємна ситуація. Але Вас таке ставлення колег не відохотило від наміченого шляху?

– Насправді, «все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». І якби, можливо, не було такого скаженого спротиву, якого я зазнала в цей період і після того, я не певна, що я б досягла того, чого досягла у цьому напрямку. Можливо, у якийсь момент я б зважила, що у житті є інші більш важливі речі, і треба ними займатися, а не цією антарктичною тематикою. Але, оскільки антарктична тематика дісталася мені потом і кров’ю, то мені було шкода її покинути. Я рухалася стільки, скільки могла.

Отже, мене відправили з Антарктичного центру, не оформивши мені дозволу на біологічну роботу в Антарктиці. Оскільки я їхала вперше, то не мала поняття, які документи готувати і що робити. Мені ж казали – все в порядку. Треба віддати належне, український Антарктичний центр оплатив мені авіаквитки до Мар-дель-Плата (Аргентина). А далі вже був зафрахтований російський корабель «Polar Pioneer», який перевозив польських дослідників на сезон в Антарктику. І я вже, звісно, разом з ними.

Але в Антарктичному центрі були і є особливі люди, які зсередини бачили, що відбувається. Мене попередили: терміново пиши полякам, що в тебе немає дозволу на біологічні дослідження. А такий дозвіл міжнародної організації необхідний для наукової роботи біолога в Антарктиці. Я написала, і мене внесли у відповідний польський дозвіл. Але, весь Антарктичний центр, крім цієї однієї людини, вважав, що я поїхала без такого дозволу. Думаю, зараз я можу назвати його ім’я, це Геннадій Міліневський, і я все життя йому вдячна, за те, що він для мене зробив. А коли почалося його шельмування в цьому центрі, то я ніколи не стала на бік тих людей, які цим займалися.

Відповідно, ці документи в мене були. І, знову забігаючи наперед, маю сказати, що на момент мого повернення в Україну, в університеті вже був лист на ім’я ректора про те, що я в порушення міжнародних угод працювала в Антарктиці без дозволу на біологічні дослідження, поставивши Україну на межу виключення з усіх антарктичних програм. Мене викликали на Наукову раду, і лише коли я почала доповідати про свою роботу, поклала цей папір на стіл. Звичайно, було багато галасу, але потім я з величезним задоволенням спалила того листа, який був направлений на університет. Окремо мені хочеться зазначити, що протягом усієї цієї епопеї Людмила Іванівна Остапченко, декан, а в подальшому директор ННЦ «Інститут біології» підтримувала мене.

Немає поганих країн, немає поганих національностей, є погані люди. Люди, яким для досягнення мети власними силами не вистачає розуму і вмінь. Тому вони обирають інший шлях: не дати можливості реалізуватися іншим, яких часто самі ж вони оцінюють вище.

Та це було потім. А до того було ще отримання віз. Мені страшенно хотілося отримати іспанську візу, бо в мене був квиток через Мадрид. Іспанське консульство постійно вимагало якихось чергових документів і підтверджень, поки я не обурилась і не стала вимагати зустрічі з консулом. Консул запитав, навіщо мені іспанська віза, коли я їду в Антарктиду? Я пояснила йому, що дуже хочу побачити Іспанію, і рішення відразу ж було прийняте, а віза отримана.

– Схоже, вони побоювались, що насправді Ви збираєтеся залишитись в Іспанії, а експедиція в Антарктику – лише підстава для цього.

– Можливо. Мадрид – це казка і залишає феєричне враження. Я обожнюю фламенко, і коли на одній з центральних площ я побачила, як пара професійно танцює фламенко, це було щось неймовірне.

Важкий шлях

Коли ж я прилетіла в Буенос-Айрес, і до пересадки на Мар-дель-Плата хотіла вийти в місто, то виявилось, що в аеропорту немає камер схову, бо там крадуть. Відтак, я мусила кілька годин сидіти з багажем в аеропорту, і не змогла подивилася Буенос-Айреса, чим була страшенно засмучена.

У Мар-дель-Плата без знання іспанської було непросто знайти потрібний мені корабель, але якось і це вдалося, а далі все було простіше. Ми стояли ще кілька діб у порту, і Мар-дель-Плата – це був величезний урок на все моє життя. Тому що ми жили у 90-ті роки і всі плакали, що в нас немає що їсти. І з Москви також приїжджала моя однокласниця, й казала: «Всі плачуться, що немає що їсти, а морди у всіх – хоч пацюків бий». Тільки в Аргентині я зрозуміла, що таке голодні люди.

Одного разу я сама вийшла в місто, повісивши на шию камеру, і більше я так не робила. Тому що у під’їздах будинків стояли дорослі чоловіки, а в їхніх очах… До цього я ніколи не бачила голодних у своєму житті. Пам’ятаю тільки розповіді своєї сім’ї про цей жах. Я бачила, що для цих людей у мене на шиї висіла не камера, а кусень хліба. Я запам’ятала це на все життя, і коли в нас черговий раз починають казати про зубожіння чи щось подібне, люди просто не усвідомлюють і не знають, що таке справжній голод. Коли реально немає роботи, і коли чоловік при силі не може заробити на кусень хліба.

Далі був перехід з Мар-дель-Плата на Кінг Джордж. Уздовж Аргентини був чи-то 6-бальний, чи 7-бальний шторм, і виявилося, що у мене морська хвороба. До того ж, мене поселили на верхній палубі. На кораблі я потрапила у специфічну ситуацію, тому що поляки не вважали мене за свою, а росіяни вважали мене членом польської експедиції. І перші дві-три доби я помирала сама. Звісно, я не ходила вниз їсти, тому що в цьому не було ніякого сенсу. Але російські дівчата – працівниці кубрика – звернули увагу, що мене дві доби немає. І вони спочатку прислали до мене поляків, які принесли мені йогурт.

Я пам’ятаю, як літає по каюті мій чемодан, а я не можу встати і собі думаю: «Боже, скільки це ще буде продовжуватись». На третю добу до мене вже прийшла медсестра і дуже вчасно, бо саме тоді я вдарилась і сильно розбила лоба. Мені надали допомогу, а згодом шторм затих.

Ми прийшли в Адміралтейську затоку, вивантажилися з корабля. І перше враження, яке я не забуду: частина людей, які прибули, ставши на землю Антарктики, опускались на коліна і цілували її. Тепер я розумію чому, а в той момент це було для мене трохи дивно.

– Що означає ця традиція?

– Розумієте, Антарктида – особливе місце. Там не залишається «сірих» людей, як у звичайному світі, де кожен має світлу і темну сторону. Антарктида не залишає сірого. Там всі майже зразу діляться на «білих» і «чорних», і третього просто не буває. І тих людей, які «білі», ти згадуєш з вдячністю, пам’ятаєш, радо з ними спілкуєшся. А коли вони йдуть з життя, залишають добру пам’ять і вдячність. І я пам’ятаю «чорну сторону» також, і їм я вдячна також за мої уроки.

Я мріяла і мрію туди повернутися. І, якщо коли-небудь таке трапиться, я зроблю так, як тоді зробили поляки – стану на коліна і цілуватиму землю Антарктики.

Робота за покликанням

Від початку перебування на польській антарктичній станції ім. Генрика Арцтовського я зрозуміла, що для польської експедиції була певною мірою чужою. Коли були зібрані перші збори дослідників-біологів, аби обговорити нашу роботу, я відразу ж запропонувала співпрацю. Адже це так цікаво й корисно – можна робити порівняльні дослідження у різних віддалених районах і т.п. Цим викликала нерозуміння і отримала протилежний результат.

Тут я маю зробити відступ і пояснити один аспект, стосовно свого характеру. Те, ким я є і якою я є, повністю завдячую своєму татові – Анатолію Пількевичу, сину «ворога народу», який відсидів у концтаборах за те, що після війни був лісником у Карпатах. Це були часи українського спротиву, хоч він і не брав участі у підпільній боротьбі. Походив з Житомирської області, нащадок поляків. Та вже у школі я читала заборонені твори самвидаву і знала про злочини комуністичної системи. Тому поляки на станції погано собі уявляли з ким мають справу.

Звичайно, як і скрізь, серед членів польської експедиції були різні люди. Один із зимівників – дизеліст Кшиштоф – залюбки складав мені компанію, коли потрібно було збирати матеріали. Адже в Антарктиці людина не має права ходити і робити свої дослідження сама. Завдяки йому я могла робити свою роботу на віддалених ділянках. Сташек позичав мені штани, бо в нього їх було декілька, Міхал – кухар – врятував мої пісні штрудлі на Різдво. Марта та Юліта стали з часом рідними і я гірко плакала при розставанні з ними.

Було багато і хвилюючих, і цікавих моментів. Добре, що на польській станції була можливість жити в окремій кімнаті. Також пощастило, що у цій експедиції був хороший лікар – виходець з України. Він розмовляв зі мною українською, тоді як старші поляки розмовляли зі мною російською, а молодші – англійською. Лікар пояснив, що безсоння у білі ночі – це нормально і до порушеного режиму потрібно пристосуватися.

Тривали робочі будні і я мала багато роботи, тому що добре розуміла, що невідомо коли наступний раз хтось з українських дослідників матиме можливість попрацювати на іноземній станції. Відтак, перед від’їздом я обійшла всіх колег і перепитала, які зразки їм потрібні і якими методами їх збирати. Найкраще тут реалізувався Іван Парнікоза, який перед поїздкою навчив мене, як аналізувати майданчики, дослідні ділянки. Адже я генетик і ніколи перед тим не працювала як ботанік.

Отже, на станції я займалася аналізом угрупувань судинних рослин на різних ділянках. Для цього потрібно було постійно ставати на коліна, бо це така низенька травичка між камінням. І згодом поляки розповіли, що вони дивувалися, бо здалеку це виглядало так, ніби я б’ю поклони.

На Святого Миколая росіяни з сусідньої станції «Беллінсгаузен» запросили поляків до себе у гості, і вони взяли мене з собою. Тут я маю пояснити, що сезонникам не видають спеціального одягу. Тому я мала купити чи пошити його сама. Тоді ще не продавали такого одягу як зараз, і вимога була, що він має бути з яскравої тканини. І коли я вибирала водонепроникну вітронепроникну тканину, то їх виявилось три кольори – сірий, яскраво-жовтий і голубий. Тож я сприйняла цей натяк долі і зробила собі жовто-блакитний костюм.

До «Беллінсгаузена» нас доправив один з військових Аргентинських кораблів, які там постійно моніторять акваторію. Вони охоче беруть на борт жінок через тривалий брак жіночого товариства, і під час цього переходу мені зовсім не було погано. Можливо тому, що море було спокійне.

На станції «Беллінсгаузен» я отримала моральний відпочинок. Там я познайомилась з начальником станції Олегом Сахаровим, який надалі мене підтримував і допомагав. Це ще один мій «ангел-охоронець» в Антарктиці, я буду завжди йому вдячна.

На їхній станції є прекрасна церковця Святої Трійці. Тоді у їхній експедиції був столяр і священик, з яким я познайомилась, на прізвище Романенко. Згодом він зробив карколомну кар’єру в РПЦ. Розмова з ним теж дала мені таку потрібну моральну підтримку і заспокоєння.

Також там був російський ботанік Міхаїл Андрєєв, з яким згодом ми співпрацювали і який став нашим співавтором. А ще я там зустріла німецьких колег, Осаму Мустафу, Крістіну Браун та Сімону. Співпраця з німецькими колегами продовжується і сьогодні.

Через протоку, за 11 кілометрів від станції Арцтовського розташована бразильська станція «Команданте Ферраз». З бразильцями я познайомилася раніше, на День подяки 24 листопада. Але потрапила на їхню станцію тільки на Новий рік. За три доби на станції Ферраз я встигла зробити дуже багато. Після того при кожній нагоді бразильці забирали мене з собою, що дало мені змогу закласти дослідні ділянки в 11 км від станції Арцтовського, по інший бік затоки.

Після зустрічі 19 грудня Олег Сахаров щотижня виходив по радіо і зі мною розмовляв. Ми ніколи не домовлялися, що це буде якийсь певний час. Тому, коли він зв’язувався, поляки бігали й шукали мене, оскільки вже на той час він мав великий авторитет для всіх полярників острова. Це значно підняло мій статус. А одного разу Олег Сахаров попросив мене передати йому перлинницю з корінням і ґрунтом, якої не було в околицях «Беллінсгаузена». І за цією передачею при нагоді залетів іспанський гелікоптер.

На православне Різдво поляки хотіли побачити нашу традицію і святкування. Нам допоміг польський кухар Міхал (Michał Kaczmarczyk), ми приготували святкову вечерю. Тож я вдячна полякам за те, що ми також гарно відсвяткували українське Різдво.

Далі знову була робота і поляки вважали мене трудоголіком. Але там нічим іншим особливо не було зайнятися, і робиш те, що тобі насправді цікаво.

В кінці сезону корабель, який повертався з української станції Академік Вернадський, зайшов на сусідню станцію Ферраз. Мене закинули туди, де мене зустріли Олександр Колосков і Віктор Ситов.

За час експедиції мені вдалось зібрати матеріали, на яких публікувалися наукові статті протягом восьми років. Аж до наступної експедиції Івана Парнікози. Тут треба віддати належне Віктору Анатолійовичу Кунаху, член-кореспонденту НАН. Завдяки йому, відділ генетики клітинних популяцій Інституту молекулярної біології і генетики НАН України продовжує працювати над антарктичною тематикою і зараз.

– Які зараз наукові перспективи НАНЦ?

– Я вважаю, що нашому Центру просто неймовірно пощастило, що його очолив науковець. Тому що логіст бачить метою функціонування станції як такої, як об’єкта. Натомість, науковець бачить можливості здобути кошти на подальші дослідження і розвиток завдяки власне дослідженням і публікаціям. Це така спіраль розвитку. І тут дуже важливо на початкових етапах вкладати гроші, бо неможливо зробити наукову роботу на порожньому місці. Отже, спочатку потрібно вкласти, показати, що ми можемо, а потім з’явиться можливість отримувати наукові гранти і брати участь у міжнародних наукових програмах.

І на останок, звісно, я пам’ятаю набагато більше людей, яких зустріла в цьому особливому куточку Землі і прошу у них вибачення, що у цій розповіді їх не згадала. Але я вдячна за все і пам’ятаю.

 

Довідка

Ірина Анатоліївна Козерецька – доцент кафедри загальної та молекулярної генетики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор біологічних наук, заступник директора Національного антарктичного наукового центру.

Вона є членом Українського товариства генетиків і селекціонерів ім. М. І. Вавилова, Німецького полярного товариства. Членом Радіобіологічного товариства України, Українського біохімічного товариства  та асоційованим членом Українського наукового клубу.

Ірина Козерецька є автором більше 80 наукових публікацій. Галузі наукових інтересів – генетика, екологія наземних екосистем Антарктики.

Учасниця сезонних загонів 30-ї Польської та 10-ї Української антарктичних експедицій.

 

 

 

 

 

Розмовляв Богдан Олексюк

 

 

 

 

 

Джерело: Експедиція

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s