Вікторія Кравчук, вдова вояка АТО: Не потрібно мене розуміти, просто зробіть те, що належить

31 травня 2019 р.

фото: Василь Артюшенко, DT.UA

Офіцер Володимир Кравчук загинув на самому початку війни, у червні 2014 року, за кілька місяців до свого весілля.  До ротації йому залишалося кілька днів. 

Але ця історія не про Володимира, а про його маму Вікторію. І про сотні інших матерів та батьків, діти яких загинули на Донбасі.

 

Вікторія Кравчук дуже важко переживала загибель сина, але згодом не лише знайшла в собі сили жити далі, а й почала допомагати таким самим мамам, як і сама. Вона стала активісткою громадської організації “Об’єднання дружин і матерів ветеранів — бійців АТО” і навіть очолила її київську філію.

— Пані Вікторіє, я хотіла запитати вас про сина. Але якщо це важко, не буду. 

— Запитуйте. Я розумію, що така моя доля. І для батьків важливо, коли живе пам’ять про їхніх дітей.

— Ви знали, що Володя пішов служити на передову?

— Спочатку ні. Він сказав, що просто їде у відрядження. Йому зателефонували при мені, він вийшов до іншої кімнати, з кимось поговорив, зразу нічого не сказав, а потім, десь за годину, каже: “До речі, я завтра їду у відрядження. За два тижні повернуся”. Згодом стало відомо, що син служить на передовій.

Він відмовився від першої ротації, потім від другої. Я його запитувала: ну коли ти повернешся, ти ж мені обіцяв два тижні. А він говорив: “Мамо, війна іде, повернусь тоді, коли вона закінчиться”.

Я розуміла, що мій син кадровий військовий, і на війні усяке може статися — поранення, каліцтво. І я не раз собі думала, що якщо з ним трапиться якесь важке, страшне поранення, буду його доглядати, лікувати, реабілітувати. Я знала, що у нього вистачить сили духу побороти усе і жити далі повноцінним життям. Тому що він був дуже життєрадісним і мав велику жагу до життя. А такий страшний варіант, що він загине, я навіть не могла собі уявити. У сина була наречена, вони збиралися одружитися. Він взагалі не повинен був брати участь у тому бою. У нього була ротація, і за кілька днів Володя мав бути вдома, але дізнався, що готується спецоперація, і наполіг на тому, щоб затриматися. Син загинув за кілька місяців до свого весілля.

Звісно, родичі і знайомі дуже опікали мене після загибелі Володі, але я не хотіла цього. Я мала все виплакати в перші дні. Пам’ятаю, звістка про те, що син загинув, надійшла у четвер, і три дні, поки його привезли, мені давали якісь пігулки, вони дурманили голову. Я все спостерігала ніби збоку: розуміла, що це зі мною сталося, але нібито і не зі мною; ніби сплю, ніби ні. Ані плакати не могла, ані кричати. А на душі була така, знаєте, каменюка, що просто дихати не можна. І коли пігулка перестала діяти, я попросила: будь ласка, дайте мені не таку сильну, я хочу просто поплакати.

Ті страшні похорони пам’ятаю уривками. Після них я рік щодня ходила на кладовище. Не було чому радіти, не хотілося жити, але я розуміла, що потрібно жити заради пам’яті свого сина. Приблизно два роки я не хотіла ні з ким спілкуватися.

Потім багато людей телефонували і підтримували. І школа, де навчався мій син, теж підтримала. Діти, які входили до учнівського самоврядування, прийшли до голови району і попросили, щоб школа носила ім’я мого сина і щоб це було офіційно записано в реєстрі шкіл. Районна влада підтримала ідею — повісили на школу пам’ятну дошку, підготували документи.

— Ви працюєте у цій школі? Я питаю, тому що звернула увагу — на вашій сторінці у Фейсбуці багато репостів зі сторінки школи: чим вона живе, які змагання, турніри чи свята у ній проходять, хто переміг у олімпіадах. 

— Ні, я там не працюю. Я тепер живу цією школою. Тут дуже патріотичний колектив, дружний і сімейний, вони кличуть мене на всі заходи. Спочатку приходити до них було дуже тяжко, бо до цієї школи я ходила з першого класу мого сина. Тут ще пам’ятають, як він грав у футбол і ходив цими коридорами. І зараз є вчителі, які вчили Володю, і учні, які його пам’ятають. Син загинув у червні 2014-го, а у вересні вчителька української мови дала дітям твір на тему “Я пам’ятаю Володю Кравчука”. Це був твір за бажанням. І багато дітей написали — хтось про те, яким пам’ятає Володю, а хтось — яким його собі уявляє. Усі твори я не читала, бо це було важко, але деякі бачила, вони дуже цікаві. У школі створили музей, там багато фотографій і особистих речей мого сина. А найголовніше — та каска, у якій він загинув.

— Як ви її знайшли?

— Я звернулася з проханням до командира, і нам зробили таке виключення — віддали Володіну каску. У мого сина влучив снайпер — куля потрапила у скроню. І коли дивишся на цю каску, взагалі не можна сказати, що крізь неї пройшла смертельна куля. Ззовні там така маленька дірочка, як сірникова голівка, а вже всередині каски видно великий отвір. Кілька місяців я тримала цю каску вдома, і кожного дня біля неї плакала. Але потім зрозуміла, що так зійду з глузду, і віддала її до шкільного музею.

 

— Вікторіє, як ви познайомилися з іншими мамами, у яких, як і у вас, загинули на війні сини?

— Напевно, прийшов для цього час. Перші два роки після загибелі сина я дуже хворіла і нікуди не виходила. Так, до речі, було не тільки у мене, а й у інших мам — психосоматику ніхто ж не відміняв. Взагалі у нас дуже багато спільного в оцих от етапах горя.

Деяким мамам “пощастило”, якщо можна так сказати. Розшукуючи сина, вони спочатку прийшли до моргу на упізнання. Одна мама мені розповідала: “Я дивлюся — ну дуже схоже на мого сина, але наче і не він. Коли ми здали аналіз ДНК і чекали три тижні на його результати, я вже привчила себе до думки, що збіг буде на 100%. Так і відбулося. І от, коли я приїхала на повторну експертизу, була готова до того, що мій син дійсно загинув”. Для мене ж звістка про загибель сина була раптовою.

Ну не хоче наш організм сприймати такі стреси, відмовляється вірити, що той, кого ти хорониш, — син. Я от, наприклад, дивилася на свого сина, коли його привезли, і не сприймала. Так, це його руки, його очі, його обличчя, але це не він. І нічого з цим не могла зробити. У такому стані знаходиться багато батьків. Більше того, часто вони в агресії: “Чому загинуло саме моє дитя?”. Але поступово це проходить. Знаю, бо теж таке пережила. Я розуміла, що такі думки — це неправильно, що вони мене руйнують, що треба виходити до людей.

Якось мене запросили до КМДА, де збирали родичів загиблих, щоб поінформувати стосовно пільг і такого іншого. Я підійшла до кількох мам, ми розговорилися, і я дізналася, що вони гуртуються. Ми обмінялися телефонами, почали спілкуватися. Але мені хотілось якихось дій, а не просто розмов. І от якось напередодні Нового року голова ВГО “Об’єднання дружин і матерів бійців-учасників АТО” Наталя Московець запропонувала мені підписати листівки батькам загиблих. Я залюбки погодилася. Тоді вже ніде не працювала, тому що просто не могла ходити на роботу, втомилася від людей. У мене була образа — вони живуть своїм життям так, ніби війни немає: їздять на моря, святкують дні народження, гуляють весілля, народжують дітей, відзначають свята. Потім я сказала собі: але ж за все це і воюють та гинуть наші хлопці — щоб тут народжувалися діти і святкувалися свята. І стало легше.

І от ми з Наталею підписали тоді 300 новорічних листівок, а потім вона мені запропонувала з’їздити з подарунками до хлопців на блокпости. Ми наготували пиріжків, млинців, котлет. Коли приїхали до наших військових, я зрозуміла, що теж можу бути корисною.

Наталя згуртувала на наші поїздки таких, як я, мам, і ми почали спілкуватися частіше. Потім, коли я вже очолила Київську філію нашої громадської організації “Об’єднання дружин та матерів бійців-учасників АТО”, я почала розвивати цей напрямок роботи — “мама до мами”. Тому що по регіонах та навіть у Києві є багато мам, які сидять у депресії, закриті від світу. Так само, як у свій час сиділа я. І вони нікому не потрібні, тому що організований державою соціальний супровід діє тільки один місяць. Я пам’ятаю, як він мені “допомагав”. Прийшли якісь люди (я вже потім зрозуміла, що то був соцзахист), я їм підписала якісь папери, потім через місяць вони прийшли і сказали: “Супровід закінчився, якщо вам буде щось потрібно — телефонуйте. А зараз підпишіть папери”. Я вдруге підписала, і на цьому все скінчилося. Я подумала, що можу також приходити до такої самої мами, як я, і також з нею спілкуватися. Можливо, потрібна якась допомога. Можливо, навіть хліба купити чи допомогти якусь пільгу отримати. Так поступово народився у нас проект “Рівний рівному: від болю до зцілення”. Минулого року наша громадська організація виграла для нього фінансування у громадському бюджеті Києва.

— Розкажіть про ваш проект.

— Цей проект ми здійснюємо у партнерстві з Київським міським центром соціальних послуг при КМДА. Проект підтримує батьків загиблих. Наприклад, є у нас така мама, яка не хоче нікуди ходити і ні з ким не може спілкуватися. Спочатку я їй зрідка телефонувала, потім частіше, і врешті-решт ми вже до того до дорозмовлялися, що почали зустрічатися. Спочатку виходили просто прогулятися чи попити десь кави, потім вона почала запрошувати до себе додому. Звісно, приходити з порожніми руками не можна, і я купувала за свої кошти якісь продукти чи смаколики. А тепер на це є кошти у бюджеті.

Ще один напрям нашої роботи — допомога хворим. Є мами після інсульту, є ті, хто у візочках сидять, серед них є взагалі одинокі. Ми допомагаємо їм впоратися з проблемами, підтримуємо. Нам мами відкриваються швидше, ніж соціальним службам. Чиновники їм кажуть: “Ми вас розуміємо”. Ні, ви не можете це зрозуміти. От ви будете стояти поряд зі мною, і я візьму і з усієї сили випадково приб’ю собі пальця. Ви зрозумієте, що то боляче, але ви не зрозумієте, наскільки. А от коли ви самі приб’єте палець, от тоді зможете зрозуміти, як це. Тому мене страшенно дратує коли чиновники мені кажуть: “Я вас розумію”. Я кажу: “Не потрібно мене розуміти, краще просто сприйміть інформацію і зробіть те, що належить”.

Ми дуже багато зробили. За кілька років виробили свою модель супроводу “рівний рівному” і працюємо разом з місцевою владою.

— Є якась історія ваших підопічних, яка вас найбільше вразила? 

— Так, є. Коли ми запровадили свій супровід для мам, у яких загинули в АТО діти, інформацію про них нам ніхто не давав, ми самі дізнавалися завдяки сарафанному радіо. Так нам стало відомо про одну маму, чий син загинув, як і мій, у 2014 році. Нам розповіли, що вона хворіє, живе сама і з дому не виходить. Коли ми до неї прийшли, вона вийшла, тримаючись за стіну, і постійно плакала. Після загибелі сина ця мама перенесла три інсульти і два інфаркти. А їй було усього 54 роки. Вона хотіла довести себе до такого стану, щоб померти. Поступово ми почали з нею спілкуватися, час від часу приїздили у гості, і це відбувалося все частіше. Коли наша ГО виграла громадський бюджет для проекту “Від болю до зцілення”, я зателефонувала цій мамі і кажу: беру вас під свій супровід. А вона мені відповідає: “І навіщо ти мені потрібна зі своїм супроводом, я сама хочу працювати в цьому проекті як супровід для інших”. Людина взяла себе в руки і знайшла сили жити. Ця історія дуже надихає.

Сподіваюся, що і цього року наш проект “Від болю до зціленнябуде підтриманий на голосуванні, отримає фінансування з громадського бюджету і ми зможемо його продовжити. Ми подали заявку.

— Я подивилася перебіг голосування — на жаль, поки що він набрав мало голосів, трохи більше двох сотень. Але будемо сподіватися, вболіватимемо за ваш проект. Окрім супроводу мам, чиї сини загинули в АТО, чим ще займається ваша організація?

— Окрім мам загиблих, до нашої організації входять родини військовослужбовців, які мають стосунок до АТО: і вдови, і дружини, і ветерани. Але кожен з волонтерів відповідає за свій напрямок. Не так давно ми робили проект “Від діалогу до працевлаштування”. Він стосувався ветеранів АТО, які прийшли з війни і не можуть працевлаштуватися. Я теж була задіяна в ньому, але в принципі мій основний напрямок — це допомога мамам, бо я й сама така, ми один до одного і тулимося.

З нами спілкується дуже багато дружин загиблих військовослужбовців. Усі разом ми їздимо у “поїздки вихідного дня”. Ці подорожі розраховані на спілкування. Хтось бере онуків, і це дуже добре, тому що діти розряджають обстановку і не дають багато плакати. У своєму колі ми один одного розуміємо. Якщо хочеш поплакати — плач. Деякі мами постійно говорять про своїх загиблих дітей. А якщо це нова мама, їй потрібно дати можливість виговоритися про все, що в неї на душі, тому що певний час її ніхто не слухав. І на жаль, таких дуже багато у регіонах.

Кожного разу ми беремо в поїздку інших батьків чи дружин, щоб вони зав’язували нові знайомства. Так, наприклад цього року ми їздили в Ужгород. Оскільки у нашої організації там немає філії, ми попросили місцеву владу організувати зустріч з родинами загиблих. На жаль, зустріч не організували, перед нами виправдовувалися, але то вже таке. Зате нам дали списки, і ми самі спілкувалися з цими родинами, запросили їх до Києва на 8 травня, на велику Ходу родин загиблих бійців. Три дружини потім приїздили до Києва і брали участь у цій Ході.

— Ви весь час говорите про мам і лише кілька разів згадали про тат. Допомагаєте їм?

— Так, звісно. Чоловіки теж дуже тяжко переносять втрату. Хтось п’є, хтось у депресії сидить вдома. Насправді тат складніше витягнути. У них завжди знаходиться якась причина для того, щоб залишитися вдома — курі, гусі, собаки. Хоча це, насправді, не проблема, і є сусіди, невістка, діти, які можуть приглянути за господарством. Тому ми почали запрошувати тат у поїздки вихідногодня і навіть наполягати на тому, щоб вони поїхали з нами. У поїздках чоловіків завжди мало, і вони мамам увагу приділяють: руку подадуть, сумочку піднесуть, і такі моменти хорошого емоційного спілкування відволікають від горя. Є у нас тата, які вже з нами постійно. Кажуть: запрошуйте нас, ми будемо їздити.

— Зі сторінки вашої організації у соцмережах видно, що ви не тільки допомагаєте, а й організуєте заходи для батьків на вшанування пам’яті дітей. Хода дружин і матерів загиблих, що пройшла у Києві 8 травня, була дуже зворушливою і мала розголос. 

— Так, цього року ми вирішили зробити кілька заходів. Спочатку ми зібрали у колонному залі КМДА близько 400 батьків загиблих героїв з різних регіонів. Спільно з Міноборони відзначили спеціальними нагородами від МО “Знаком пошани” та подяками 250 мам і татусів.

Багато хто з батьків хотів би потрапити до Стіни пам’яті, і саме біля неї проходила Хода. Це вийшло дійсно мужньо, сильно і емоційно. Після того провели урочистий молебен з митрополитом Епіфанієм.

Потім батьки гуляли Києвом, спілкувалися. Тих, хто мав квиточки на вечірній потяг, ми повозили по Києву, показали екскурсії, а потім провели на вокзал. Ми не можемо просто покинути батьків і сказати “все, дякуємо, до побачення”.

Другий великий захід для батьків у пам’ять про загиблих дітей — “Час не лікує”. Ми проводимо його щорічно 28 серпня, у роковини Іловайської трагедії. У цей день ми згадуємо усіх загиблих, а не лише тих, хто під Іловайськом. Чому саме 28 серпня? Тому що тоді дуже багато дітей загинуло.

Чимало хлопців-військових у ці дні святкують свій другий день народження. І це зрозуміло, вони вийшли з того пекла, вони лишилися живі. І це, можливо, правильно, вони мають святкувати. Але про батьків загиблих ніхто не згадує. Та суспільство повинно знати, що поряд живуть от такі родини, і до них треба ставитися з повагою. Мами розповідають іноді такі історії, що серце розривається. Наприклад, жіночка з села бідкалася: “Виплати мені зробили, але я відчуваю себе як ізгой. Прийдеш попросити якоїсь допомоги і чуєш у відповідь від сусідів і навіть місцевої влади “о, попрошайка прийшла”. Відчуваю зневагу. Сепари убили мого сина, і, здається, я сама живу серед сепарів”. Ми хочемо не просто вшанувати пам’ять, а звернути увагу влади і суспільства на те, що треба розслідувати трагедії котлів і треба вшановувати пам’ять загиблих на державному рівні, а не лише на рівні громадських організацій. Ми, громадськість, можемо лише підтримувати державу, а виходить трішки навпаки.

— Ви є членом Громадської ради при департаменті соціального захисту Київської міської держадміністрації. Як вважаєте, як держава може допомогти таким батькам, як ви?

— У першу чергу було б добре, якби для держави всі батьки були в рівних умовах. Що я маю на увазі? Дуже багато виплат покладено на місцеве самоврядування. Але ж у Києві і, наприклад, у якомусь маленькому містечку, бюджети різні. Значить, і суми виплат різні. Має ж бути адекватна підтримка для батьків.

Але не все пропишеш у законах. Повинна бути людяність по відношенню до таких людей. Щоб люди розуміли: я сплю у своєму ліжку і мої діти біля мене, бо син цієї мами загинув. Здається, це не кожен розуміє. Чому батьки загиблих мають щось просити? Місцева влада сама повинна прийти до них і сказати: “Знаєте, Ганно Йосипівно, вам за законом належить те-то і те-то, давайте оформимо це”. І за руку провести цю жіночку, яка сидить відгороджена від світу у своєму горі. На жаль, такого не відбувається.

— Ви пропонуєте якісь програми підтримки сімей загиблих?

— Пропонуємо і наполягаємо, але ж такі ініціативи, зазвичай, не дуже підтримують. Однак ми потроху працюємо.

— На День Героїв, 23 травня, ви їздили туди, де загинув ваш син — на Ямпільське перехрестя біля міста Лиман на Донеччині. Тут поставили пам’ятний знак на честь Володимира — мармуровий хрест. Приїхало багато гостей з різних міст. Що для вас було б важливим і втішило (якщо тут доречне це слово) як пам’ять про вашого сина?

— Це дуже важливо, коли пам’ятають про наших загиблих дітей. Відкриття пам’ятного знаку — це було дуже зворушливо. Пам’ятник стоїть край дороги, і військові, проїжджаючи повз нього на передову, віддають йому честь.

виктория кравчук_2

Кожна з мам, таких як я, вчиться жити зі своїм болем. Донедавна мені не давало спокою одне запитання. За наказами, мій син не мав бути у тому останньому бою, він мав їхати додому. Але сам відмовився від ротації і наполіг, щоб його залучили до спецоперації. І я не раз запитувала його подумки: “Ну чому ти так зробив, ти ж знав, що в тебе весілля скоро, ти знав, як ти мені потрібен!” І коли я зрозуміла відповідь на це питання, я не хочу сказати, що стало легше, але все стало на свої місця. Бо я запитала себе: що б я робила на його місці? Я знаю, що я зробила б усе так само, як він. Я його так виховала.

Що для мене важливо у пам’ять про сина? Я просто хотіла б, щоб хлопці, які попервах дуже багато телефонували і приїздили, не зникали. Зараз їх коло звузилося. Я розумію, це життя, хлопці одружуються, у них свої родини. І знаю, що коли вони час від часу зустрічаються, то обов’язково згадують мого сина. Дехто приходить на кладовище, і мені не треба телефонувати йому і нагадувати. Я за це дуже вдячна. Але не зникайте.

Я була б, звісно, дуже щаслива, якби від мого синочка залишилися онучка чи онучок, але, на жаль, Бог так розпорядився… Я була б вдячна усім, щоб вони пам’ятали завжди всіх загиблих, кому вони мають дякувати за те, що у їхніх містах не було обстрілів.

Так склалося, що зараз я активно займаюся громадською діяльністю. Для себе я вирішила, що буду жити так, щоб потім, коли я зустрінуся зі своїм сином, мені не було соромно за своє життя.

 

 

 

 

 

Розмовляла Оксана Онищенко

 

 

 

 

Джерело: Дзеркало тижня

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Третя російсько-українська війна

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s