Леонід Кантер, мандрівник і режисер: Ми хотіли перевірити світ і себе на людяність (До річниці смерті…)

21 липня 2011 р.

Світ просувають вперед божевільні ідеї, які продукують вільні люди. Сім років тому київський режисер Леонід Кантер вирішив взяти простий кухонний табурет і віднести його до океану. Зібрав друзів і таки відніс. Подорожували без грошей автостопом. Результатом подорожі став фільм і план віднести ще три табурети до решти океанів. За сім років Леонід пройшов увесь світ. У цих подорожах він знайшов кохану жінку і народив двох дочок. «Галицький кореспондент» розмовляє з Леонідом – вільним і щасливим.

 

– Все вже позаду, а як починалось?

Якраз часи такі були – революційні, і здавалось, що тепер все почнеться по-новому, що кіно почнуть знімати не заради відкатів. Але ми побігали трошки і побачили, що нова влада крісла ділить, свариться, і їй абсолютно нема справи до нашого кіна. Сиділи, пили чай на кухні, над сценарієм думали. І я тоді так конкретно відчув, що ми намагаємось не від серця працювати, а головою. Насправді, найбільше у житті хотілося мандрів – щоб з друзями йти і грати вуличні вистави. Щоб людей іноземних веселити. Щось ми їм розкажемо, щось вони нам. Так і кіно буде живим, як саме життя, бо нема кращого режисера, ніж Бог. От тоді й виникла ідея понести табурет до океану.

– Ідея абсолютно божевільна, на перший погляд. Чи є аналоги таких подорожей у світі і як на це все реагували?

Мені тітка у посольстві Канади претензію кинула: «Це ненормально, щоб дитина спала під відкритим небом!» А що тут ненормального? Ненормально – це те, що у них приміщення без вікон, що треба всю їжу і воду лишити при вході і цілий день від задухи, голоду та спраги дуріти, бо у посольському кулері нема стаканчиків. Що ця тітка має гостей щиро вітати, а вона ікла виставляє. Нормальність і божевільність сильно поплутались сьогодні у наших головах. Якось ми з табуретом зайшли у Лодзі до фільмової академії. Нам там показали студентський фільм Полянського «Двоє з шафою». Про те, як двоє хлопців шафу тарабанять. Вони з моря вийшли й у море повернулись. Десь перегукується, га?

 

– За які гроші подорожували, що носили в наплічнику?

Грошей не було. Ми вилетіли з 33 доларами і 33 центами на брата. Ідея була в тому, щоб перевірити цей світ і себе на людяність. І ти знаєш, ми всюди знаходили підтримку. Люди по світу дуже добрі у своїй більшості. Тільки їх дуже заморочили тим, що їм щось постійно треба купувати. От вони і бігають, як ті ховрахи. Наплічники теж маленькі були. Бритва там, мило, простирадло і килимок. Одяг – лиш то, що на собі. Але ті, хто читатиме твою газету, хай розуміють, що треба пратися, голитися і митися, щоб не втрачати людської подоби. Щоб у будь-який час було не соромно з міністром зустрітись.

 

– Ти пройшов із сім’єю, можна сказати, цілий світ – розкажи детальніше, як ви це пережили за ці роки?

За ці шість років мандрів я побрався з Діаною. Вона у мене ідеальна жінка. Красива, з відкритою головою та серцем. У всьому мені допомагає і намагається зрозуміти такого мене, якого навіть я сам часом не розумію. Як ми з нею їхали на Льодовитий океан, то зачали у Норвегії першу донечку. Вона у нас блакитноока блондинка. Бо ми саме ночували на даху недобудови, а норвезький лелека, що малечу ніс, не здогадався, що на даху кохаються українці.

 

– В тебе в подорожі народилась донька – чиє громадянство вона отримала, як з такою крихіткою вдалося не перервати задумане?

Ми мандрували більше року, і за цей час моя жінка завагітніла і народила. Причому це сталося в Аргентині. Точніше, не просто в Аргентині, а на Вогняній Землі. Народжувала у таксі до мене на руки. Таксист на другий день з квітами приходив. Назвали Патагонія на честь цього дивовижного краю. Від народження вона мала громадянство Аргентини, а тоді ми зробили їй українське, щоб можна без візи додому вернутись. Але ці всі паспорти і громадянства – щиро кажучи, дурість.

 

– Побачивши мало не весь світ, можеш сказати, що таке наша планета і народи на ній?

О, братику, ти знав, що спитати. Мене поки що ніхто не сприймає серйозно, бо людям не дуже є час на ці філософські побрехеньки. Один сказав: «Хай філософи думають», а другий каже: «Просто камінь. Шмат метеорита». Але якщо гарненько походити, подивитись, з індіанцями поговорити, то можна помітити, що те, на чому ми з тобою живемо, – це жива істота. Так, це щось неясне, це не черепаха на трьох слонах. Це щось інше. Кругле… Але воно дихає, у ньому пульсує серце, біжить жилами кров. Таких істот у тому, що ми називаємо Сонячна система, кілька, але вони чи то вже віджили, чи ще не народились повною мірою. От яблука теж не всі достигають одночасно. Одне маленьке, друге гниле, а третє он яке гарне. На такому гарному яблуку, як Земля, зародилося життя. Різні організми, маленькі інфузорії і великі динозаври. А потім завелось людство. Під час своєї еволюції з «доброякісного» людство стало «злоякісним», і Земля нами не на жарт захворіла. У «планети» підвищилась температура – те, що ми називаємо «глобальне потепління». Це тема цікава, але щоб сильно не вантажити людей, краще на цьому зупинитись. Бо завтра ніхто на завод не піде.

– Як тепер тобі живеться після таких вражень і що буде наступним божевільним проектом, який потягне в дорогу?

Живу добре, спокійно і без метушні. Я уже все, що хотів у житті, зробив, деталі залишились. Індіанці кажуть, що треба за кожну народжену дитину висадити сто дерев. То якраз на осінь займусь. А тоді покажу людям фільм, і наче все.

 

– Які найголовніші, на твою думку, застороги, практичні поради в таких подорожах?

Найголовніша порада – не зробитися трутнем. Бо легко брати та користуватися з когось, але завжди треба більше віддавати, ніж брати. Хай у тебе нема нічого, не біда. Дрова порубай, хату прибери, посуд помий. Щоб енергетичний баланс був. А ще хай той, хто йде, завжди пам’ятає, що настане завтра. А отже, все мине і немає безнадії.

 

– Чи були дійсно небезпечні місця та люди, куди би ти ні в якому разі не радив потрапити?

Були різні ситуації. Колись бомж, поки я спав, хотів мені очі великими ножицями виколоти, колись риба-камінь у ногу вколола, що я два тижні паралізований лежав. Але все, що було, то на користь. Це те саме, що малечі казати на ровері не кататись, щоби руки не ламати. Треба мандрувати і знайомитись з Землею, що за інтерес сидіти роками у себе на районі?

 

– Де люди найдобріші і де найсмачніша їжа на цьому світі?

Понад рік не їв оселедців, кабачкової ікри та квашеної капусти. Дивись, яка тенденція. Чим країна багатша – Штати, Канада, Західна Європа чи Бразилія, наприклад – тим люди більш жадібні, в хату не пускають, бо бояться за свої капітали. Ще гірше – країни «перехідного періоду», як Україна у дев’яностих чи нині Йорданія, де люди багато років вірили у Бога, а тепер вірять лише у гроші і секс. В цих країнах хороша їжа є, але вона не доступна простим смертним. Вони їдять пластикову їжу у макдональдсах. Разом з тим, є бідні країни. Наприклад, Болівія, Перу, Гватемала, Грузія та Україна. Життя у цих країнах дешеве, а люди добрі. На базарах нелегально торгують домашнім сиром, манго чи яблуками бабусі. Ці товари не сертифіковані, яблука червиві, але справжній їх смак не сплутаєш ні з якими замінниками. Колись ми біля Радивилова попросили у людей води напитись, то вони нам відро молока дали. Хто не мандрував, той бачить в Україні лише погане, все критикує, ганить і сварить. А хто трохи поїздив, той знає, що в нас є багато такого хорошого, що в інших зникло чи чого у них ніколи не було і не буде.

 

 

 

 

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

 

 

 

 

Джерело: Галицький кореспондент

Залишити коментар

Filed under "2011-2013", Кантер Леонід

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s