Володимир Тарасюк, український школяр, який врятував у горах Непалу новозеландського альпініста: Через бурю наш штурм тривав понад 13 годин

25 травня 2019 р.

В ніч з 3 на 4 травня група українських альпіністів штурмувала одну з найвищих вершин в Непалі – Мера Пік. Їм вкрай не пощастило з погодою: сильна буря і практично нульова видимість. Кажуть, почувалися, як в невагомості – навколо молоко, і не зрозумієш, де верх, а де низ. Одна зв’язка відстала, заблукала і буквально наосліп повернулася до штурмового табору.

 

А зв’язка, в якій йшов шістнадцятирічний Володя Тарасюк, все ж досягла своєї мети і підкорила гімалайський шеститисячник. Але хлопець пишається зовсім не цим, а тим, що в екстремальних умовах допоміг врятувати життя людині.

Вже на спуску з вершини вони знайшли в тріщині новозеландського альпініста, який провалився і застряг на глибині 4 метри. Самостійно вибратися з крижаного полону у нього шансів не було…

 

– Володю, у свої шістнадцять ти підкорив вже другу гору, про сходження на яку не кожен дорослий навіть подумати зважитися. Не страшно було підніматися на шеститисячник?

– Вершина Мера Пік – 6 тисяч 476 метрів, за непальскими мірками вона не дуже висока, але для мого рівня – доволі серйозна. До цього я вже побував на Кіліманджаро – восени підкорив найвищу точку гори Пік Ухуру (5895 м – ред.). Страшно, звичайно, не було, тому що я готувався фізично і морально, а також вивчав теорію. Це зіграло роль.

Підкорення Кіліманджаро було більше перевіркою себе на міцність, а сходження на Мера Пік вже як захоплення – перевірити себе на більш високому рівні і досягти гармонії з природою. У Гімалаях вона абсолютно інша, ніж в Африці.

– Скільки днів зайняв весь шлях від моменту, коли ви прилетіли до Катманду?

– До точки штурму ми йшли майже 10 днів – наш похід стартував 24 квітня з висоти 2900 метрів, а безпосередньо штурм був в ніч з 3 на 4 травня.

Дорогою ночували у мінімально облаштованих кам’яних лоджах, а вище п’ятитисячної висоти – у наметах, і потім вже штурмували Мера Пік. Зазвичай цей останній ривок до вершини займає 10 годин. Треба вийти вночі, щоб встигнути повернутися до обіду, коли в горах майже завжди псується погода. Але у зв’язку з бурею та південним циклоном, який на нас рухався, наш штурм тривав понад 13 годин, і увесь цей час ми йшли без зупинки.

– Яка температура була на самому верху?

– Як не дивно, на самій вершині було не холодно, приблизно -25, досить тепло для тих місць (сміється).

– Ви були добре екіпіровані? Яке спорядження на вас було? Трекінгові палиці, льодоруби?

– Палиць у нас не було. Та й льодорубів теж. До цього цілий місяць була чудова погода, і шерп (місцевий гід – ред.) сказав, що нам льодоруби не знадобляться, залишаємо їх у таборі. Він брав один з собою на всяк випадок.

На нас були висотні черевики, а на них – кішки, спеціальні альпіністські шипи, щоб не ковзати по льоду. Купа шарів термобілизни, дуже теплі пуховики, альпіністські шапки, висотні рукавиці і гірськолижні маски, які не рекомендувалося знімати, але я знімав, за що і поплатився зрештою.

– А що сталося?

Це була «снігова сліпота». (Снігова офтальмія або снігова сліпота – опік кон’юнктиви і рогівки ока ультрафіолетовими променями сонця, відбитими від снігових кристалів – ред.).

Я розумів, що не можна, але мені доводилося постійно знімати маску. Вона пітніла, і мені елементарно треба було бачити тріщини, щоб їх обходити і просто бачити що відбувається, тому що видимість нульова!

– Тобто, навіть за нульової видимості сніг так «сяяв», що обпік тобі очі?

– Так, це сталося практично в темряві, при сильному тумані і бурі. Але справа не у видимості, а в радіації. На таких висотах вона набагато вище, оскільки озоновий шар набагато тонше. Відповідно, від радіації немає ніякого захисту – навіть якщо навколо хмари, це не рятує тебе.

Є встановлений факт: спеціаліст з радіації Боб Керр заміряв радіацію на вершині Евересту і прийшов до висновку, що отримав там за кілька днів дозу, яка в 5 разів перевищує ту, яку отримують в середньому за цілий рік працівники атомних електростанцій – приблизно 1 мілізіверт.

Слава Богу, що я відчув симптоми «снігової сліпоти» вже внизу, коли ми спустилися, а не під час самого спуску. Почали пекельно боліти очі, і поступово погіршувався зір. Потім мені ще тиждень довелося ходити в темних окулярах, щоб не напружувати очі. Зараз вже все нормально, зір повністю відновився.

– Я знаю, що, крім твоїх проблем із зором, не обійшлося і без конкретних траблів з усією групою. Під час штурму ваша експедиція розділилася і через жахливу видимість частина її учасників загубилася. Як це було?

– Загалом в експедиції було 9 осіб: наша група з 6 осіб (всі українці і один громадянин США – ред.), два основних гіди – один з Києва і місцевий шерп-гід, а також помічник шерпа.

Щоб не затримувати один одного, ми йшли удвох зв’язках: основна йшла більш повільно, в ній було шестеро під керівництвом помічника шерпа. Ми з батьком у тому числі.

У передовій групі, яка йшла швидше, було всього три людини, в тому числі сам шерп-гід.

Спочатку видимість була нормальною, ми добре бачили один одного, але сніг ішов постійно і нічого хорошого це не віщувало. Один з учасників нашої «повільної» групи втомився, почав значно сповільнювати темп, чим всіх затримував, тому я вирішив перейти в «передову». Тоді ж одному учаснику «передової» групи стало погано, і він вирішив перейти на моє місце. Таким чином, ми з батьком опинилися в різних зв’язках.

– Ви кажете, «стало погано». Це були симптоми гірської хвороби?

– Так, у людини з «передової» зв’язки гірська хвороба проявилася в чистому вигляді, з нудотою і галюцинаціями. У іншого чоловіка, напевно, через вік, організм виснажився, він постійно падав.

– А перед виходом вас просили надати підтвердження, що у вас немає проблем зі здоров’ям? Оформляли страховку?

– Є обов’язково норми фізичної підготовки, які ти повинен пройти перед сходженням. Також, щоб брати участь у такій експедиції, потрібен висотний досвід – ти вже повинен був побувати вище 5 тисяч метрів. Звичайна людина без усього цього піти не змогла б. Страховка оформляється, але великою мірою всі страхи і ризики ти береш на себе.

– Обмежень за віком, я так розумію, немає?

– На цій горі немає. Я був наймолодшим у групі, мені 16 років, а найстаршому – 66 років, решта – в районі сорока років.

Тут я трошки порушу стандартний хід інтерв’ю і для інтерактиву підключу до нашої розмови Валерія – батька Володі. Адже він опинився у зв’язці, яка відстала і буквально загубилася на безкрайніх гімалайських просторах. Серед них була єдина жінка Вікторія Баторшина і найдоросліший учасник експедиції Фаріт Нізамов.

– Валерію, ми знаємо, що у вашої історії геппі-енд, але, повертаючись в ту травневу ніч, ви не пошкодували, що втягнули сина в таку екстремальну пригоду?

– Почнемо з того, що це він тягнув мене (сміється). Але тут, як у будь-якій трагедії, збіглося відразу кілька факторів. Здавалося б, мирна, порівняно невисока для альпінізму вершина Мера Пік, але збіг обставин перетворив її штурм на пригоду, яка запам’ятається нам назавжди.

Одночасно з погіршенням погоди, один з членів основної групи Фаріт почав падати від знемоги. Його піднімали і просили йти вниз, але він відмовлявся, бо йому було незручно перед нами. Хоча, треба бути завжди готовим повернутися, якщо тобі погано. І поки ми возилися з ним, втратили візуальний контакт з передовою групою.

У зв’язок мали б бути рації для того, щоб спілкуватися в разі, якщо станеться те, що, власне, і сталося – одна група втратила іншу з поля зору. Рація у нас була, але виявилося, що наш гід забув її зарядити – і вона не працює!

Ми нарешті вмовляємо Фаріта повертатися з помічником гіда, вони починають спуск, а ми збираємося йти по слідах основної групи вгору. Проходимо 10 метрів і розуміємо, що не бачимо слідів…

– Тобто, під час вашої заминки ви не лише втратили візуальний контакт з ними, але навіть їхні сліди замело повністю?

– Ми взагалі не розуміли, куди йти і вирішили усі разом повертатися вниз до штурмового табору, звідки вийшли. Але де цей табір, ми теж не розуміли!

Ми йшли за помічником шерпа, він проходить 50 метрів і зупиняється, я розумію – щось тут не те. І усі це розуміють, тому що до цього ми йшли умовно твердою стежкою, на якій в сніг провалюєшся, але неглибоко, а тут провалюємося все глибше і глибше – вже по коліно, а видимості нуль. Раптом він зупинився, похилив голову і каже: вибачте, я заблукав і не знаю куди йти.

Ініціативу в свої руки взяв український гід Андрій Дубок, у якого виявився GPS-навігатор, але він пропрацював зовсім недовго. Потім Андрій намагався вести нас по навігатору в айфоні. А вітер віє, мете сніг, мокрий сніг, по айфону течуть струмки, і всі розуміють, що він зараз вирубиться. А у нас більше нічого немає, ми по пояс в снігу і кожен крок – це виснаження.

Гімалаї – це безкрайні простори, де на кілька днів шляху немає жодних поселень.

І ще один важливий чинник: у всіх закінчилася вода. Всі як змовилися і взяли з собою мінімальну кількість, у нас з Вовою було два термоси – спеціально з Києва привезли, так ні! Взяли один на двох – і випили його ще до того, як розділилися. Більше ні краплі нема, а в горлі страшно пересохло.

– Сніг не їли?

– Їли! Але це не допомагає. Я чудово знаю, що сніг не можна їсти, але що робити, якщо не можеш дихати і в роті все пересохло? Доводиться…

До того ж, це постійне провалювання в сніг по коліна і вище, потім витягування ноги, а тобі треба йти і йти… У мене була паніка, що я розділився з сином. У всіх членів відсталої групи були думки, що, можливо, це вже кінець. Я заспокоював себе лише тим, що у Вови в тій зв’язці мають бути непогані шанси, бо там дійсно висотний гід – абориген, який навіть із закритими очима повинен їх вивести.

Йдемо мовчки, кожен у своїх думках, і раптом Фаріт каже: «Ой, я вже пожив, нічого страшного, а от Вікочку так шкода, така молоденька, гарна». Уявляєте таку фразу в тій атмосфері?

– Скільки годин тривав ваш рух у невідомість?

– Години 2-3. Точно не можу сказати, нам це здалося вічністю. Але головне, що ми зуміли потрапити до штурмового табору, і все закінчилося добре.

Я знову підключаю до розмови Володю, щоб дізнатися, що відбувалося в цей час з його групою, яка рухалася в маленькій зв’язці з трьох осіб по вертикалі до вершини Мера Пік. І видимість у них теж була нульовою.

Володю, які думки були у вас, коли виявилося, що ви втратили дорогою частину своїх?

– Думки у нас були аналогічні: що з ними? І що буде з нами? Навколо – суцільне молоко. До того ж, ми почали наштовхуватися на тріщини. А маршрути до цієї вершини вважаються небезпечними якраз через велику кількість тріщин.

Після першої тріщини мені здалося, що гід-шерп подивився на нас з натяком, що треба розвертатися, але нічого не сказав. Він обійшов тріщину і в найвужчому місці ми перестрибнули її всі втрьох у зв’язці. Наш український гід не допустив би перестрибування тріщин.

Погода почала стрімко псуватися. Ми не бачили не то що, де верх і де низ, ми не бачили навіть своїх витягнутих рук.

При цьому довіра до гіда у нас була не дуже великою, здавалося, що ми йшли незрозуміло куди. Коли я питав у нього, де вершина, він показував кудись в туман, де не видно ні обрію, ні рельєфу. Спочатку казав, що прийдемо через півгодини, проходило півгодини, година, півтори, дві, а вершини все не було. Мені постійно здавалося, що він заблукав.

– В умовах цієї екстремально обмеженої видимості якими були відчуття? Ви не запанікували?

– Було відчуття, що ми в якійсь невагомості, в космосі, і немає виходу ні назад, ні вперед. Ти піднімаєшся вгору не з відчуттям завойовника, а від безвиході, бо вже не бачиш сенсу йти вниз.

Здавалося, що зверху більше шансів на порятунок, і, звичайно, коли ми побачили вершину, відчули величезне моральне полегшення. Повірили, що шерп знає, куди йде.

– Не зарікався, ось, мовляв, якщо дійду до вершини, то зроблю те-то і те-то? А трагічних думок, як у батька, в тебе не було?

– У нього були реалістичні думки. У мене були такі самі – я хвилювався і за тата, і за себе, тому що ситуація була реально жорсткою.

– Не плакав?

– Ні, тому що сенсу не було. Це все одно не допомогло б. Вершину Мера Пік ми побачили буквально за п’ять метрів, такою поганою була видимість. Перед нами виник різкий підйом – 50 метрів, до якого теж було важко підібратися через свіжий сніг, що нападав під час бурі.

Коли ми підійшли до підніжжя, то зверху якраз спускалася передостання на сьогодні групка людей, їх було двоє – новозеландець і його особистий шерп-провідник. Ми ж були того дня замикаючою групою туристів.

Ми запитали у них, скільки ще до вершини, в надії почути: 5 хвилин, але вони сказали: півгодини. Нам здалося це вічністю.

– У вас було що пити, чи ви, як і та частина групи, знемагали від спраги?

– У мене не було, але у Діми в термосі було кілька ковтків чаю, і ми його випили на вершині.

Останній ривок пройшли благополучно і доволі легко, на резервах, коли вже йдеш і відчуваєш, як втрачаєш вагу. Вийшли на гребінь і опинилися за кілька десятків метрів від найвищої точки Непалу – вершини Мера Пік, з якої в ясну погоду відкривається панорама на 5 з 6 найвищих вершин світу: Еверест, Канченджанга, Лхоцзе, Макалу і Чо-Ойю. Але, як я вже сказав, того дня видимість була нульовою і дув неймовірно сильний ураганний вітер, кілометрів 70-80 кілометрів на годину.

Нам дуже хотілося розгорнути там український прапор, але всі наші прапори залишилися в батьковому рюкзаці та інших членів групи, яким довелося спуститися. Я все одно вважаю, що ми принесли туди Україну в своєму серці. Ми сфотографувалися, записали відео і пішли вниз.

– Спуск вниз до штурмового табору проходив вже легше?

– Наш спуск був навіть більш цікавим, ніж підйом! Тому що у нас відбулася ще одна зустріч з тільки-но згаданим новозеландцем, для якого, як виявилося, похід на Мера Пік міг стати фатальним.

Ми знесилено йшли вниз вже приблизно півгодини, і здавалося, що треба ще йти безмежно довго, аж тут в просвіті туману побачили шерпа, який стояв біля краю тріщини і тримав у руках мотузку.

Ми з Дімою спочатку навіть не зрозуміли, що відбувається. Але наш шерп все зрозумів моментально і пояснив, що у тріщині на мотузці людина, яка туди провалилася. Він дуже холоднокровно, як мені здалося, запитав: хочете підійти туди? Ми в один голос: звичайно, йдемо, там же людина!

Першим запитанням було: чи жива людина? Вона була, слава богу, живою і подавала голос. На глибині 4-5 метрів, на мотузці від зв’язки висів зустрінутий нами новозеландець! Шерп вже близько години намагався його витягти, але зробити цього не міг.

Ми швидко почали нашу рятувальну операцію і зв’язали спеціальну канатну систему поліспаст (Поліспаст – вантажопідйомний пристрій, який складається із зібраних в рухому і нерухому обойми блоків, які послідовно огинаються канатом або ланцюгом, і призначений для виграшу в силі – ред.). Це важільна система, принцип підйомного крана, ми усі вчотирьох підналягли і витягли його.

Курт, так звати нашого врятованого, буквально виповз з тієї злощасної тріщини, почав на емоціях плакати, дякувати нам, запитав, з якої ми країни. Зрозуміло, людина таке пережила… Не уявляю, які думки у нього вже були в голові за цей час! Адже все могло погано скінчитися вже навіть до нашого приходу.

– Тобто, ви остання група, яка того дня спускалася і могла помітити його?

– Так, це було неймовірне везіння! Ще й в умовах такої видимості. Якби ми хоч трохи відхилилися від курсу і пройшли повз, ймовірно, все скінчилося б дуже погано. Єдиний можливий вихід – шерпу довелося б зафіксувати Курта до крижаних стінок у тріщині і бігти вниз за підмогою.

Спуск зайняв би 3 години, і підйом – ще 5 годин. Рятувальники повернулися б смерком і не факт, що вони б вийшли саме на це місце. Далі вже ризики: чи знайшли б вони цю тріщину, зменшилася б вона чи збільшилася за цей час, чи засипало б її снігом… Навіть думати про це зараз не хочеться.

– Володю, набувши такого цікавого досвіду, пройшовши такі жорсткі випробування, чи залишилося бажання підкорювати нові вершини?

– Наразі треба фізично відновитися. Поки що просто відпочиваємо. А далі, можливо, Аконкагуа, яку ще називають «Колосом Америки». Це найвища вершина Аргентини, Південної Америки, західної та південної півкуль, яка входить до списку «Сімох вершин».

 

 

 

 

 

 

Розмовляла Любов Базів. Київ

Фото з особистого архіву Володимира Тарасюка

 

 

 

 

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s