Іван Михайлецький, десантник: Прибіг офіцер “Альфи”: “Або нам допомагаєте, або кидаю вам до машини гранату”

13 травня 2019 р.

Початок війни 2014-го для більшості військових був шоком. Бійці не зовсім вміли і були готові воювати. Не було досвідчених командирів, які в своїх випадках просто боялися приймати якісь вольові рішення. Що спричиняло численні жертви серед наших воїнів.

 

Але спільними зусиллями усіх ланок оборони – добровольців і бійців ЗСУ – окупантів вдалося зупинити. Серед них був 24-річний старший лейтенант 80 десантно-штурмової бригади ЗСУ Іван Михайлецький із Тернопільщини.

Автор: Надані Іваном Михайлецьким
Офіцер 80-ї десантно-штурмової бригади Іван Михайлецький воював у 2014 році за Слов'янськ
Офіцер 80-ї десантно-штурмової бригади Іван Михайлецький воював у 2014 році за Слов’янськ

З початком Майдану нас усіх перевели на казармовий посилений режим. Із полігону повернули усіх бійців, які тренувались стрибати із парашута. І кілька місяців ми перебували в приміщені казарми.

У лютому бригаду перекинули до Сумщини, пізніше – Харківщини. А потім був Луганськ. Звідти одна рота пішла до Луганського аеропорту. 3 рота з 12 на 13 квітня 2014-го заступила до Слов’янська. Ще одна рота знаходилася в Харкові.

Я перебував разом із 3 ротою, де незабаром ми прийняли перший бій.

Давайте повернемося до Майдану. Як поводився особовий склад бригади під час Революції в Києві? Було бажання допомагати мирному населенню у бійців?

Тодішній командир бригади сказав, що ми за межами політики. Нас пробували провокувати, намагалися брати штурмом, щоб захопити зброю. Але бійцям була дана чітка команда: ми захищаємо свою країну від зовнішнього ворога. І я вважаю, що це правильна позиція. Тим паче, що ми були закриті від зовнішнього світу. Тому інформацію отримували не всю.

Навіть у лютому, виїжджаючи до східних кордонів України, ми не знали, що відбувається і куди їдемо? Знав про це тільки комбриг і його заступники. Я тоді був командиром взводу у званні старший лейтенант. Проте інформацією не володів.

На місці ми навчали особовий склад, як правильно охороняти мости, проводити розвідку. Все це було незвичним для нас. Проте особливо радувала в ті дніпідтримка місцевого населення у місті Конотоп. Нас навіть у Тернополі чи Львові так не зустрічали.

Місцева влада приїхала до нас, побачила дірявий намет, замінила на новий. Відремонтували БТР, бійці милися в бані, ми забули про військове харчування. Люди приносили гарячу домашню їжу. Привозили карти поповнення, щоб ми мали можливість телефонувати додому.

Мер міста пропонував, щоб ми залишалися в Конотопі. І обіцяв зарплату втричі більшу, ніж ми отримували. Я мав на той час понад 3 тисяч гривень. Але потім нас перекинули до Харківської області, а звідти – до Луганська.

 

У квітні 2014-го у Луганську уже були російські терористи. Ви знали про це? Що вам було наказано робити?

Зайняли стару військову частину за 2 кілометра від Луганська. Виставили пости і тримали оборону. У частині не було геть нічого. Спали на карематах, харчувалися тим, що привезли із собою. До нас приїжджало місцеве населення, люди із зброєю. Погрожували, вимагали, щоб ми залишили межі частини і забиралися звідти.

Ми, в принципі, були готові до штурму з боку росіян. Знали, що відбувалося на Майдані, чули про Крим. Але наказу на якісь дії не було.

 

Ви були готові до бою. А ваші рідні усвідомлювали, де перебувають? Вони морально підтримували вас?

Мої батьки уже 24 роки живуть в Греції. Я їм говорив, що знаходжуся на навчанні. Але вони побачили моє інтерв’ю із зони бойових дій. І приїхали з теплих країв в Україну, щоб витягнути сина із війни. Були готові на все, щоб забрати мене в мирну країну. Але я не міг залишити своїх хлопців. Який же я після цього буду офіцер?

Хоча були випадки, коли син чинного генерала ЗСУ залишив нас одразу ж після першого обстрілу. Наступного дня нібито мати його захворіла з братом. І він був змушений повернутися, хоча всі розуміли, що генерал витягує свого сина.

Пізніше, коли небезпека минула, цей синок пробував хлопцями командувати. Та бійці просто посилали його у відомому напрямку. Генерал перевів свою дитину до іншого сектора. Після перших боїв я і побратими по офіцерському складу повернулися додому лейтенантами. А цей мажор – майором. Ось таке буває в армії.

Наскільки важко було перебувати на цій базі під Луганськом?

На той момент у бригаді були класні хлопці, які могли виконати будь який наказ. Хочу вам розказати про підполковника Таракулова. Він був начальником із тилового забезпечення 80 бригади на той момент. Примудрявся переодягатися в цивільне, їхати до Луганська та закупляти продукти до частини. Це було дуже ризиковано, але в нього все виходило.

У військовій частині до середини квітня знаходилося до 500 людей із технікою, боєприпасами. На мій погляд, якби нас залишили у Луганську, місто б ніхто не здав. До сьогоднішнього дня не розумію, чому нашу бригаду вивели? Чому до Слов’янська не кинули військових інших підрозділів?

Автор: Надані Іваном Михайлецьким
Іван Михайлецький біля БТр на одному з блокпостів на Донбасі
Іван Михайлецький біля БТр на одному з блокпостів на Донбасі

Як взагалі відбувся вихід із Луганська? Яка була дана команда бійцям?

Близько третьої ночі 12 квітня 2014-го дали наказ вирушати з військової частини під Слов’янськ. Щоб імітувати нашу присутність.

Офіцерам видали бронежилети першого ступеня захисту. Особовий склад знаходився в БТР. Сказали, що там немає бойових дій і в місті тільки мирне населення.

13 квітня ми зупинилися в селі Семенівка, що біля Слов’янська. Виставили пости охорони і почали спостерігати. Поряд знаходився комбриг – Віктор Копачинський, якісь люди у цивільному. Вони про щось домовлялися, з нас ніхто не володів ситуацією.

Я стояв біля БТР разом із своїм старшиною. Який був другим командиром взводу. Ми дивилися за цим процесом і не знали, як діяти. До нас підходили якісь люди, ми наводили на них зброю, тому що не знали, хто це такі. Як потім виявилося, це були офіцери “Альфи”, перевдягнуті в цивільний одяг.

До нас підійшов комбриг і сказав, щоб патрон у патронник не досилали. Зараз будемо їхати на штурм Слов’янська, який теж мав бути імітацією. У той момент до перехрестя під’їхало таксі, по нам почали стріляти. Прозвучала команда – залазити в машини, але вогонь не відкривати. Тобто по нас стріляють, а ми мовчимо.

Бійці говорили, що це навчання почалися, гра “контр страйк”. Ми всі так вважали. Ніхто не сприймав стрілянину серйозно. Лишень, коли побачили, як упав капітан, як розстріляли мікроавтобус, на якому приїхала “Альфа”, зрозуміли, що це – війна.

Що зробив на той момент командир бригади, коли терористи московські відкрили по вас вогонь?

Він заліз у машину і задраїв люк. Операцією, якщо її можна так назвати, командував ротний Вадим Сухаревський (тепер командир 503 батальйону морської піхоти. – Gazeta.ua). Але команд майже не було чути, ми користувалися дешевими раціями.

Швидко застрибнули в машини і почали спостерігати за боєм. При цьому не розуміли, де наші, а де вороги. Єдина різниця, що українські офіцери відстрілювалися з пістолетів, а окупанти гатили автоматами. На той момент до мого БТР прибіг офіцер “Альфи” і сказав: “Або ви нам допомагаєте, або я кидаю вам до машини гранату”.

Ми трохи протверезіли і під’їхали машинами до епіцентру бою. Таким чином вдалося прикрити “альфівців”. Один з бійців, прізвище – Лаврінчук, дав чергу з КПВТ (великокаліберний кулемет на БТР. – Gazeta.ua) у напрямку окупантів. Хоча комбриг кричав, щоб не стріляли.

Нам вдалося підібрати поранених, безпосередньо моя машина взяла 2 бійців. Ще одного забрав старший лейтенант Гадевич, заступник комроти, і ми поїхали в напрямку якогось населеного пункту. Там знайшли фельдшерський пункт. Місцеві медики перев’язали рани офіцерам. Але вони були надто глибокі, тому довелося викликати “швидку”.

Машина приїхала і забрала постраждалих. Ми ж повернулися на місце бою.

Вас не переслідували окупанти, коли ви везли поранених?

Проти нас були більшість жителів, куди б ми не приїжджали. У цьому селі, де надавалася допомога, підійшов хтось із місцевих чиновників і попросив, щоб ми залишили межі населеного пункту. Тому що люди уже групуються, з’явилися особи із зброєю. І вони виступатимуть проти нас. Тоді у всіх бійців відкрилися очі. Пройшов перший шок, смерть зазирнула в очі. Хоча до неї ніхто не був готовий.

Паніки, як такої, не було. Але ніхто не розумів, що відбувається і що робити далі. Тим паче, що всі окупанти були в цивільному.

Автор: Надані Іваном Михайлецьким
Праворуч - Іван Михайлецький, посередині старший прапорщик Назар Пеприк. Ліворуч - командир роти Вадим Сухаревський. Луганський аеропорт
Праворуч – Іван Михайлецький, посередині старший прапорщик Назар Пеприк. Ліворуч – командир роти Вадим Сухаревський. Луганський аеропорт

На місці бою на вас чекали московські найманці чи вони залишили його?

Звідти ми поїхали під місто Ізюм на Харківщині. Там перебували кілька днів, хоча уже була оголошена Антитерористична операція. Лишень 16 квітня розпочався штурм російсько-сепаратистських блокпостів. Тоді появилося розуміння, чому нас перекинули до зони бойових дій.

Вже пізніше ви не задавали запитання командирам бригади чи безпосередньо комбригу: чому не стріляли в той момент, як загарбники гатили по вас?

А в кого запитувати? Я ж чув, як сам комбриг віддавав ці команди. Вже пізніше йому ці запитання задавали журналісти. Він не знав, що відповідати.

Який характер боїв відбувався під Слов’янськом?

На штурм терористів від нашої роти залучався кулеметник бойової машини, офіцер і водій. Кістяк колони, яка штурмувала Слов’янськ, становили бійці Нацгвардії та спецпризначенці підрозділу “Ягуар”. Колона просувалася до безпосереднього контакту з ворогом. Лунали постріли з обох боків і ми поверталися. Такими недолугими були перші наші кроки.

До речі, на цих блокпостах під російським стягом воював мій одногрупник – Ярослав Аніка. До початку війни він служив у 25 десантній бригаді. Коли розпочалися бойові дії, Ярослав перебував у відрядженні за кордоном. Він телефонував, говорив, що скоро повернеться. А потім ми побачили по телевізору, що він зрадив Україну і перейшов на бік окупантів.

Він сам був із Лисичанська. Я з ним навчався в Академії Сухопутних військ міста Львова. Моє ліжко стояло поряд із його 3 роки.

Кол їхали на штурм російського поста під Слов’янськом – “трійки”, то зателефонували йому, запитали, чи він там, щоб готував каву – зараз приїдемо. Він відповів російською: “Давайте, под’їжджайте, роблю каву. Зустріну вас”.

Проте нам так і не довелося перетнутись. Одного разу, коли захоплювали блокпост, побачили, як його машина втекла звідти. Ще б декілька хвилин і ми могли зійтися в бою.

Коли уже були в Луганському аеропорту, то частенько телефонували Ярославу. Запитували, чому він у терористів? Відповідав, що непогано платять і ще згадував щось про патріотизм. Хоча насправді, він зрадив країну, яка його ростила, годувала та вчила.

2015-го він отримав звання підполковника у їхніх космічних військах. Ми ще пробували до нього телефонувати 2016-го, але він не відповідав.

Взагалі, з мого взводу на бік окупантів перейшло 2 бійця. Аніка під Словянськом і такий собі Сергій Попроцький. Той служив у морських піхотинцях і зрадив Україну ще в Криму. Коли розпочалися бої за Слов’янськ, Сергій телефонував нам і сказав, що російських морпіхів відправляють воювати теж до цього населеного пункту. І просив якось домовитися, щоб не стріляти одне в одного.

Я не знаю, був він особисто чи ні в Слов’янську. Проте чорні російські берети ми бачили там і воювали з ними.

Автор: Надані Іваном Михайлецьким
Будні офіцерів 80-ї десантно-штурмової бригади
Будні офіцерів 80-ї десантно-штурмової бригади

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Син помирав і його останні слова були: “я зробив усе, що зміг”

Коли розпочалися активні дії з визволення Слов’янська?

Наприкінці квітня 2014-го ми почали активно штурмувати Нас переодягнули, дали нові бронежилети, підсилили. І почалася активна фаза бойових дій.

Вражало одне тоді. Ми бачили, як вони йшли колонами із Слов’янська на нас. Ми їх “косили”, вони падали. На місце вбитих виходили інші.

Це в голові не вкладалося. Тим паче, що вони були без бронежилетів та інших засобів захисту. Пізніше, коли ми мінували підходи до своєї центральної дороги, вдалося знайти тіло одного із цих виродків. Він був весь сколений – звичайнісінький наркоман. Тоді зрозуміли, чому вони такі хоробрі.

Стрелков кидав проти нас різну наволоч, бандитів, які уявлення не мали, чому і за що воюють.

Як у реальному бою поводилися бійці?

У моєму взводі був боєць які навідріз відмовлявся стріляти у ворогів. Зараз це виглядає смішно, а на той момент я хотів його роздерти. Він був готовий, щоб його вбили, лишень, щоб не натискати на курок. Довелося відправити до частину його, щоб там мив підлогу і ходив у наряди.

Проте не той боєць був головною проблемою. Крім наркоманів місцевих та алкоголіків, проти нас воювали російські найманці. І вони показували, що насправді вміють. Особливо це наочно продемонструвалося 5 травня при штурмі села Семенівка.

Наші бійці сформували колону машин для наступу. Точніше – броня була наша, а піхота – із СБУ. При в’їзді до Семенівки розташовані багатоповерхівки та приватні особняки. Практично в кожному будинку були зосереджені великі сили окупантів. Вони зустріли наших бійців шквальним вогнем. Було вбито кілька офіцерів СБУ. Це призвело до чергового непорозуміння.

Адже після вбивства капітана СБУ Генадія Білліченка ми не мали втрат. А тут одразу кілька людей. Тобто ми готові були вбивати, а втрачати – не готові. Важко сприймалася смерть своїх побратимів.

Автор: Надані Іваном Михайлецьким
Іван Михайлецький на блокпосту з бійцями роти і добровольцями
Іван Михайлецький на блокпосту з бійцями роти і добровольцями

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Не могли знайти броду, щоб техніка перейшла річку. По росіянам вдарили наші “Гради”, “Смерчі”

Яким був загальний результат бою? І хто керував цією операцією? Невже, штурмуючи місто, ви не знали, що окупанти готові до вашого наступу?

Керували всім офіцери СБУ. Чи була проведена розвідка і які вона мала результати, мені невідомо. Під час наступу бійців на Семенівку я з побратимами знаходився на блокпосту за кілька кілометрів від населеного пункту.

Коли розпочалася бійня, нас викликали на підмогу. Ми сіли на БТРи і поїхали витягувати поранених. Відстань до ворогів становила 50-100 метрів. Ми бачили, як вони перебігають між будинками, як стріляють по нас. Ми ж відкривали вогонь у відповідь. Забрали вбитих, поранених і відійшли. Вже тоді було розуміння, що нам не вистачає підготовки, щоб штурмувати місто.

Відійшовши на свій блокпост, ще кілька днів його утримували, щоб не дати окупантам вийти з Семенівки. А потім нас перекинули до Луганського аеропорту. Але – це уже інша історія.

Пригадую, що під час перебування на третьому блокпосту до нас на допомогу перекинули взвод “беркутівців”. Це було необдумано з боку командування. Там тоді перебували бійці Нацгвардії з батальйону генерала Кульчицького. Вони ледь не постріляли одне одного. Коли ми запитували, чому вони йшли на Майдані проти мирного населення, відповідали, що просто виконували наказ.

Автор: Надані Іваном Михайлецьким

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Третя російсько-українська війна

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s