Віктор Козюк, член Ради НБУ: Перегляд повноважень між Радою і правлінням означатиме зміну балансу впливу на монетарні рішення поміж президентом, парламентом і Кабміном (повна розмова)

17 травня 2019 р.

Ексклюзивне інтерв’ю члена Ради НБУ Віктора Козюка агентству “Інтерфакс-Україна”.

 

– Перше засідання Ради Нацбанка відбулося у жовтні 2016 року. До цього Нацбанк більше року працював без неї, а попередній склад Ради конфліктував з правлінням, називав його політику такою, що загрожує ціновій стабільності, та виступав за розширення своїх повноважень.

Як ви наразі оцінюєте результати двох з половиною років роботи нового складу Ради? Які головні досягнення, недоліки?

– Я хочу відзначити, що існує дуже велика відмінність між усіма попередніми Радами і нашою Радою в теперішньому складі, тому що змінився відповідний закон. Він суттєво розширив повноваження Ради, а також передбачив, що Рада поєднує стратегічну місію у вигляді санкціонування режиму монетарної політики і місію повноцінного наглядового органу відповідно до стандартів корпоративного управління. Сукупність цих двох речей – головна відмінність цієї Ради від усіх попередніх.

Що відбулося за цих два з половиною роки? Були повністю створені інституціональні підвалини роботи Ради. Ми не просто стартували із ухвалення рішення про перерахування суми прибутку до бюджету, а розпочали роботу із комунікаційного та політико-економічного обґрунтування рішення щодо вибору монетарного режиму, що ми мали зафіксувати в Основних засадах грошово-кредитної політики (вони тоді ухвалювалися із запізненням). Нам хотілося, щоб цей документ передбачав перехід на новий монетарний режим (інфляційне таргетування – ІФ). Дуже багато зусиль було спрямовано на те, щоб політично, комунікативно супроводжувати зміни монетарного режиму, що було відображено у рішенні Ради щодо Основних засад грошово-кредитної політики на 2017 рік.

Паралельно з цим вибудовувалася робота аудиторського комітету, робота, пов’язана з кошторисними питаннями і питаннями внутрішнього аудиту. Цей блок – це блок корпоративного управління.

Важливо було також структурувати внутрішні організаційні моменти, пов’язані з відповідальністю кожного з членів Ради за якийсь блок, де він є найбільш професійним. Такий функціональний підхід демонструє спроможність Ради ефективно продукувати рішення, які в багатьох випадках за змістом відокреплені один від лругого. Наприклад, у макроекономічному блоці чи аудиторському. Так, не всі мають однакові погляди та однаковий бекграунд (в плані попереднього досвіду та наукового підґрунтя) щодо всіх питань з розгалуженого функціоналу повноважень Ради. Але такі відмінності в розрізі членів Ради створюють певну синергію.

Що стосується досягнень. Особисто для мене найбільшим з них є те, що Рада санкціонувала перехід до нового монетарного режиму, і з року в рік підтверджує його в Основних засадах, і що ми ухвалили Стратегію монетарної політики. Цей документ чітко визначає, що нашим монетарним режимом є інфляційне таргетування, що це середньострокова стратегія. В Основних засадах на кожен наступний рік ми тепер не просто його підтверджуємо, а вносимо уточнення, розглядаємо певні специфічні моменти, ризики, прогнози і т.д. Щоб не було якихось непорозумінь між учасниками ринку, щоб не було ризиків – підтвердить Рада мандат на інфляційне таргетування чи ні? Стратегія дає чітку відповідь на це запитання.

Але робота не стоїть на місці. Ми запроваджуємо новий підхід до реалізації функції щодо контролю монетарної політики, зокрема процедуру слухань правління з приводу рішень щодо процентної ставки.

– Це якісь періодичні слухання, пов‘язані з рішеннями монетарного комітету?

– Так, через чітко визначений наперед час після рішення щодо ставки ми вислуховуємо правління з його мотивацією: яким був прогноз і яке рішення було прийнято. Для чого це робиться? – Стара ідеологія оцінок виконання засад грошово-кредитної політики зводилася до того, що ми формально щось підтверджуємо або не підтверджуємо, аналізуємо той чи інший набір цифр. Але в режимі інфляційного таргетування найбільш важливим є не це. Мандат Національного банку – це цінова стабільність. Є кількісна ціль, яка фігурує в стратегії монетарної політики і підтверджується в Основних засадах, і є рішення, яке ухвалюється для того, щоб досягти цієї цілі. В процесі реалізації монетарної політики можуть бути ті чи інші обставини, які перешкоджають досягненню цілі або створюють ситуацію, коли досягнення цілі краще відтермінувати на майбутнє і допустити певне відхилення. Тож ми маємо чітко розуміти, яка була мотивація рішень з приводу процентної ставки, як такі рішення співвідносяться з очікуванням щодо майбутньої інфляції, які є припущення і модельні специфікації. Все це в сукупності і визначає для Ради втілення контролю за монетарною політикою, а ще оцінку того, наскільки монетарна політика відповідає логіці мандату і духу режиму інфляційного таргетування. Мені здається, це один з дуже серйозних новаторських кроків.

– Коли були запроваджені такі слухання правління?

– Ми це практикуємо з жовтня 2018 року. Я впевнений, що такі дискусії збагачують і правління, і Раду. Такий підхід до реалізації контрольної функції Ради добре узгоджується із законом, який жорстко обмежує втручання Ради в операційну діяльність правління.

Окрім того Рада напрацювала досить багато аналітичних питань, пов’язаних з оцінкою діяльності правління за іншими функціональними напрямками, зокрема щодо банківського регулювання, політики щодо валютного курсу і т.д. Я впевнений, що на майбутнє робота буде тільки покращуватися.

Є ще аудиторський блок. Це дуже специфічна щоденна робота, пов’язана з кошторисом, визначенням і підтвердженням суми до перерахування в державний бюджет. І те саме можна сказати про функцію, пов’язану із внутрішнім контролем.

Тож члени Ради мають дуже серйозне навантаження. І тут головне навіть не формальне завантаження в часі, а те, що кожен привносить в роботу Ради своє розуміння відповідальності перед країною.

– А якщо правління не дослуховується до порад Ради? Наприклад, питання щодо депозитних сертифікатів (ДС), по якому Рада кілька разів, як на мене, дорікала правлінню.

– Я б не сказав, що Рада напряму, як колегіальний орган, якимось своїм рішенням стверджує, що потрібно зробити те і те, зменшити те і те… Бо це пряме порушення принципу невтручання в операційну діяльність. Але можна давати оцінку того, наскільки ефективним є такий монетарний інструмент і наскільки він відповідає цілям.

Давайте будемо відвертими. По-перше, операційна діяльність або рішення з приводу операційного каркасу монетарної політики – це відповідальність правління. І правління вибирає саме таку модальність.

По-друге, якщо ми говоримо, що центральний банк таргетує інфляцію, то процентна ставка є ключовим інструментом, і вона має задавати нам точку відліку для кривої доходності. В чому зміст депозитних сертифікатів як інструментів постійного доступу? Коли центральний банк чи операції Казначейства збільшують ліквідність, вони спрямовані на мінімізування коливання міжбанківської процентної ставки. Коли ставка перебуває в досить жорсткому коридорі, це дає усій банківській спільноті чітке розуміння, скільки буде коштувати в короткостроковому періоді гривневий ресурс. Це є перший крок для визначення того, якими повинні бути процентні ставки в гривнях з урахуванням у подальшому ризиків ліквідності та строковості. Найбільша перевага цього каркасу полягає в тому, що міжбанківська ставка прив’язується через ці операції постійного доступу до облікової ставки, яка встановлюється відповідно до макроекономічних пріоритетів.

Я хочу вам поставити питання по-іншому. Добре, а якщо у нас не буде депозитних сертифікатів, то як ми забезпечимо функціонування депозитних операцій на принципах інструменту постійного доступу?

– Уряд каже, що зможе підставити плече у вигляді держоблігацій (ОВДП), і тоді за меншою конкуренції з депозитними сертифікатами Нацбанку Мінфін залучатиме гроші дешевше.

– Так, інколи центральні банки так і працюють – через зворотне репо з ОВДП. Але з точки зору витрат це буде те саме з тією лише відмінністю, що в умовах України, коли є суттєві суверенні ризики, коли ринок ОВДП ще недостатньо еластичний і глибокий, інструмент у вигляді держоблігацій може і не спрацювати настільки надійно, як працює інструмент депозитних сертифікатів (ДС) Нацбанку.

І інший дуже важливий момент: динаміка операцій з ДС жорстко прив’язана до змін в обсягах банківської ліквідності. І на піки емісії ДС чітко впливають або зменшення рахунків Казначейства, або збільшення викупу на міжбанку валюти. Тобто, по великому рахунку, ДС якраз і спрямованиі на мінімізування впливу волатильності змін в коррахунках, в обсягах ліквідності, яка є на ринку, для того, щоб не спровокувати надмірні коливання міжбанківської ставки і щоб ліквідність не перетікала на інші сегменти і не порушувала там структуру доходності.

Це ми говоримо про роль ДС в операціях постійного доступу. Але якщо у нас основним джерелом надходження гривні є придбання іноземної валюти, то коли ми через ДС обмежуємо коливання міжбанківської ставки вниз, то у такий спосіб сертифікати опосередковано також стають стерилізаційним інструментом. (Хоч це і не є прямим їх призначенням.)

Тож коли у нас точаться жваві дискусії з приводу того, що це дорого, я можу сказати: а не підтримувати валютні резерви для нас буде дешевше? Всі країни, які активно нагромаджували валютні резерви, рано чи пізно стикалися з проблемою, що за це потрібно платити. Тому що різниці в процентних ставках, за якими генерують валютні резерви і за якими їх стерилізують, можуть бути дуже суттєвими. Більше того, для таких країн, як Китай, Корея, Японія витрати на підтримку резервів сягнули вже відсотків ВВП. Якщо б ми говорили, що нам не потрібно накопичувати валютні резерви, що ми готові до ще більшої амплітуди коливань обмінного курсу і що рефінансування у нас стає ключовим інструментом збільшення ліквідності, то обсяги ДС автоматично знизяться.

В одному з офіційних звітів Нацбанк наводив приклад Грузії. Вони стартували з такої ж ситуації, коли їх ДС (та їх еквівалент) домінував в операційному каркасі. Потім вони пройшли період, коли не було однозначної домінуючох визначеності, а потім, зменшуючи обсяг валютних інтервенцій, тобто розширюючи діапазон коливань ларі і зменшуючи попит на валютні резерви, побачили, що в них основним інструментом стає рефінансування. Думаю, що ми, якоюсь мірою, також йдемо цим шляхом.

– Через два з половиною роки роботи Ради як ви можете оцінити рішення виключити з її складу представників уряду?

– Воно було цілком вірним. Бо якщо тільки з’являються представники уряду в наглядовому чи в виконавчому органі центрального банку, то це автоматично ставить питання не просто про незалежність центрального банку, а й про перманентний конфлікт інтересів між монетарною і фіскальною політикою. Члени уряду є політичними особами, тож може бути політичний вплив, і запобіжники, виставлені в законі України про Нацбанк, абсолютно вірні і захищають його незалежність. Це дуже важливий момент.

– А той факт, що в проект держбюджету часто закладається цифра відрахувань від Нацбанку більша, ніж та, що реально виходить, це фантомні болі?

– Як правило, є така тенденція, але мені не хочеться коментувати рішення парламентського бюджетного комітету. Я радий з приводу того, що існує принцип подвійного підтвердження суми перерахунку до бюджету: незалежним аудитором, а потім Радою НБУ. Якщо хтось один не підтверджує, то немає законних підстав для перерахування. Це є дуже серйозний запобіжник з приводу політичного тиску.

– Навіть після формування нової Ради НБУ час від часу звучать заклики щодо розширення її повноважень. Як ви вважаєте, це доцільно?

– Дуже складне і непросте питання. В листопаді-грудні проскакували такі інформаційні моменти, щоб Раді надати функцію встановлення процентних ставок. Але тоді ми повинні повністю переписати закон про Нацбанк і поставити питання: а наскільки він буде відповідати конституційно визначеному мандату Ради? Згідно Конституції, Рада не є виконавчим органом, або органом, який реалізує операційний рівень монетарної політики. Як мені здається, потрібно більшою мірою говорити не стільки про повноваження Ради, скільки про більш широкий баланс стримування і противаг щодо монетарної політики Нацбанку. Якщо ми готові ставити питання про те, що потрібен інший баланс стримування противаг, тоді можна обговорювати якийсь новий дизайн повноважень Ради.

Ми повинні чітко розуміти, що на сьогодні будь-який перегляд повноважень між Радою і правлінням також автоматично означає зміну балансу впливу на монетарні рішення в розрізі президента, парламенту, Кабінету міністрів і т.д. Оскільки так питання по Конституції не може ставитися, то відповідно недоцільно говорити, що Раді потрібні ще якісь додаткові повноваження. Теперишні повноваження відображають баланс стримувань і противаг більш високого рівня і достатньо повною мірою дозволяють врахувати принцип операційної незалежності правління.

Квазі-політичний та квазі-технокритичний принцип функціонування Ради, яка за своїм змістом також є незалежною, є продовженням і гарантією незалежності центрального банку.

Тому дискусії щодо додаткових повноважень Ради, як на мене, можуть бути певною мірою “піщєй для ума” для якихось інтелектуальних вправ, але не повинні виходити на якийсь інший рівень.

– Наприкінці 2016 року заступник голови Ради Тимофій Милованов сказав, що в ній сформувалися дві ідеологічних групи. Одна вважає за пріоритет боротьбу з інфляцією, інша – стимулювання економічного розвитку. Як йдуть справи зараз?

– Пам’ятаю цей пост Тимофія. Пам’ятаю, що також неодноразово мав розмови з цього приводу цього, і можу сказати: є такий поведінковий підхід, коли кроки інституції визначаються на основі аналізу персонального складу її учасників. Вважаю, що за аналізом колонок, попередніх публікацій, попереднього доступу спільнота експертів давним-давно визначилася стосовно того, хто є хто і які макроекономічні позиції відстоює. І це чудово, коли є така інформаційна симетрія.

Що стосується погляду на цю проблему зсередини Ради, не буду заперечувати, що ми можемо відрізнятися в плані економічного світогляду. Більше того, це абсолютно нормальна практика дуже багатьох центробанків, коли хтось є голубом, а хтось – яструбом щодо жорсткості реакції ставок на інфляцію, хтось є більш кейнсіансько орієнтованим, а хтось – менше. Дискутувати треба. Ось прості приклади: якою є краща траєкторія обмінного курсу? Як Нацбанк у своїх рішеннях має враховувати поведінку реального ефективного обмінного курсу? Яким має бути інфляційний таргет? Як обґрунтовувати пояснення відхилення? Є досить багато різних технічних нюансів, котрі вже можуть спровокувати дуже жваву дискусію.

У нашому випадку головне, що навіть за потенційних світоглядних відмінностей щодо економіки, коли конфігурація окремих голосувань є багатоплановою і багатоманітною, з ключових питань зберігається одностайність і ми знаходимо компроміс. Тому загострення фокусу на цій проблемі вже не настільки актуально.

Переходимо до поточних справ. Останнє рішення Ради Нацбанку було присвячено роботі держбанків. Наскільки я розумію, це ваша зона відповідальності?

– Не моя ідея, був план роботи, я був лише доповідачем.

– Якщо можна, прохання простими словами пояснити, як виправити недосконалість трансмісійного механізму, зумовлену великою часткою держбанків на ринку. Що має вдіяти уряд, що має зробити Нацбанк, оскільки швидко зменшити частку держбанків на ринку буде важко.

– Тут є декілька проблем. Почнемо з більш широкої. Є рішення центробанку щодо зміни процентної ставки. І будь-який центробанк потенційно оцінює, як воно вплине на зміну кредитних і депозитних ставок. Це загальний алгоритм. А далі включаються дуже багато інших моментів: попит на кредити, пропозиція депозитів, стан банківських балансів, очікування щодо інфляції, ринкова структура позичальників та самих банків (мається на увазі їх концентрація)… Через таку велику кількість ринкових факторів, котрі впливають на ступінь і напрямок зв’язку між ставками центробанку і ставками по кредитах і депозитах, не існує однакової реакції процентних ставок для всіх країн.

Як велика частка держбанків може спотворювати такий алгоритм роботи трансмісійного механізму? Це залежить від того, яка політика держбанків. Якщо політика закачати максимум кредитів в економіку, то чи будуть вони реагувати своїми ставками на ставку центробанку? Напевне, ні. Якщо держбанки асиметрично мають довіру до решти банківської системи, то це дає їм можливість не підвищувати депозитну ставку, коли центробанк підвищую свою.

Що стосується випадку з Україною, то багато експертів звернули увагу, з якою затримкою у 2018 році реагували депозитні ставки на рішення Нацбанку щодо підвищення процентної ставки.

Ми бачили, що чотири ставки (по кредитах для юросіб, для фізосіб, по депозитах для юросіб і ставка по ОВДП) рухалися майже синхронно, і лише ставка по депозитах фізосіб не рухалася. І це зрозуміло, бо у нас на держбанки припадає понад 60% депозитного ринку, вони мають перевагу щодо філіальної мережі, у Ощадбанку є гарантія покриття 100% вкладу, а Приват має конкуренту перевагу в наборі електронних сервісів. Ще й до того є неоднозначне сприйняття ризиків щодо інших банків. Чому держбанки мають тоді рухатися в бік підвищення ставок? Навіщо платити більше?

Є ще важливі моменти, чому саме ставки депозитів фізосіб так реагують. По-перше, останній час ми спостерігаємо дуже серйозну тенденцію до підвищення номінальних і, відповідно, реальних заробітних плат. Будь-який банківський менеджер розраховує, що якась частка цього зростання сформує пропозицію депозитів, а це також призводить до млявої реакції на рішення Нацбанку щодо підвищення ставки. По-друге, у нас основна маса ліквідності формується через викуп валюти і формування резервів, а це створює подвійний тиск на депозитні ставки.

Але чому саме держбанки так непокоять? Бо вони на собі сфокусували принцип to big to fail і елементи морального ризику, пов’язаного з тим, що економічні агенти сприймають вклади в такі банки як неявно застраховані. І в такий спосіб викривлюється функціонування трансмісійного механізму.

Як Нацбанк має це враховувати у своїх рішеннях? Тривалість підтримання ставок має бути довшою для того, що сформувався той стан ліквідності, який би спонукав банки поступово реагувати (ефект затримки).

– Рада пропонує полегшити доступ населення до ОВДП, бо дивною є ситуація, коли держава бере під 19% без оподаткування відсотків, а в держбанку реальна ставка виходить вдвічі меншою.

– Так, у нас є певні бар’єри на шляху фізосіб до цього ринку і немає еластичного перетоку коштів з ОВДП на ринок депозитів. Можна дискутувати, потрібен він чи ні, але сьогодні реальна ефективна доходність на ринку ОВДП є вища ще й через те, що доход за депозитами оподатковується, а за ОВДП – ні.

Однак логіка рекомендації щодо спрощення доступу населення до ринку ОВДП не тільки в тому, щоби заповнити оцю арбітражну нішу. Банківська система має бути розвантажена від концентрації своїх активів на ОВДП. Це було б легше зробити, якби в країні активно працювали інститути спільного інвестування, пенсійні фонди, страхові компанії. Але вони ще не настільки розвинуті, щоб стати потужними гравцями на ринку ОВДП, тож спрощений доступ населення може компенсувати цю нерозвиненість ринку капіталу.

– Можливо, варто ввести якісь обмеження стосовно володіння ОВДП державними банками? Ми всі знаємо, що час від часу саме державні банки є рятівниками для бюджету.

– Це питання краще адресувати, напевне, Мінфіну, який відповідає за політику державних банків. Для Нацбанку набагато важливішим є те, щоб ставки по ОВДП формувалися на ринкових умовах.

– Тобто, наразі все більш-менш добре?

– Поки що все досить нормально, але нам теж добре відомі з минулої історії випадки, коли держбанки просто виконували роль фіскального буферу, коли ніхто не хотів купувати ОВДП, а вони повинні були купувати. Проблема в тому, що, коли держбанки постійно (я не кажу конкретно про вітчизняні держбанки) підтримують первинний ринок державного боргу, суспільство втрачає орієнтир, яким є процентний тягар цього держборгу. В короткостроковому періоді це полегшує доступ Мінфіну до ринку: створюється такий собі елемент легкої фіскальної анестезії. Але потім в один прекрасний момент що ми бачимо? — Держбанки переобтяжені держборгом на своїх балансах. Ми запитуємо, чому держбанки не кредитують компанії? А тому що в довгостроковому періоді від такої політики у них атрофується вміння кредитувати бізнес. І в таких довгострокових ефектах ми можемо бачити, що й держборг може бути завищений, і ринок капіталів не буде розвиватися, і державні банки втратять хист до кредитування. А все через те, що в якийсь момент часу уряду було вигідно, щоб державні банки просто скуповували всі ОВДП, котрі виходять на ринок.

Тепер стосовно обмеження частки ОВДП в активах. Гадаю, не варто вводити якийсь конкретний портфельний ліміт на володіння ОВДП, тим більше Мінфін буде категорично проти цього. Питання оптимальної частки ОВДП у балансах мають визначати безпосередньо держбанки через свої інститути управління ризиками і власну політику стосовно своїх активів. Це вже однозначно питання взаємодії уряду і держбанків.

– Зараз створюються незалежні наглядові Ради в Ощадбанку та Укрексімбанку. Як, на ваш погляд, цей фактор може вплинути на їх управління? На ринку є чотири держбанки, в кожного своя незалежна рада, але власник один. Це, звичайно, жарт, але, можливо, потрібна якась координаційна рада незалежних наглядових рад?

– Я не вважаю, що можу давати конкретну рекомендацію Мінфіну, але можу сказати: рішення про створення незалежних наглядових рад є вкрай назрілим питанням введення в держбанках корпоративного управління, як мінімум, для нейтралізації принципу політичного вмотивованого кредитування.

По-друге, це встановлення чітких інституціональних рамок політики управління ризиками і відповідним чином забезпечення операційної ефективності держбанків. Ради мають визначати якісь стандарти, диверсифікацію, управління ризиками, щоб банк був не просто операційно ефективним, а й був ліквідним, платоспроможним та відповідав іншим наглядовим вимогам Нацбанку. Без ефективного корпоративного управління навряд чи можна розраховувати на те, що держбанки перестануть бути “годівничками” для якихось груп, кланів, використовуватися у тіньових схемах з кредитування невідомо-кого під заставу невідомо-чого.

І про те, про що ви запитали. Коли в кожному нашому банку вводиться незалежна наглядова рада, а таких банків – кілька, ми одразу бачимо проблему: а наскільки такі банки стають автоматично конкуруючими? Як на мене, це є певним викликом уряду. Бо, з одного боку, логічно було б запровадити спеціалізацію, а з іншого – стратегія банку має бути в компетенції наглядової ради. Це насправді дуже тонка межа. Можемо наразитися на ситуацію, коли декілька ключових банківських інституцій, шукаючи операційну ефективність, можуть конкурувати на одному сегменті.

Ми на Раді обговорювали наявність певних макропруденційних ризиків, що випливають з посилення конкуренції в сегменті споживчого чи МСБ-кредитування в умовах існування інституціональних та правових бар’єрів збільшення кредитів в корпоративному секторі, який досі продовжує перебувати в стані делевериджингу (зменшення обсягу своєї позикової позиції).

Крім того, є проблема, коли великі корпоративні позичальники потребують значних обсягів кредитів, які можуть наражатися на відповідні ліміти ризиків кожного конкретного банку, а кредитування пов‘язаних осіб кануло у вічність після того, як Нацбанк припинив заплющувати на це очі. І це процеси дуже тривалого налагодження інститутів, які регулювали б формальні та неформальні взаємини між корпораціями й банками. Тож я радий тим, що ми отримали відповідь правління про те, що рекомендацію щодо макропруденційного ризику посилення конкуренції в сегменті споживчого чи МСБ-кредитування враховано.

– Ви особисто вірите у приватизацію держбанків?

– Наскільки мені відомо, по Укргазбанку питання вже вирішено, а стосовно інших держбанків я поки що не бачу якогось чіткого розуміння, як рухатися далі. Можу лише з упевненістю сказати: уряду потрібно залишити як мінімум один банк, спроможний кредитувати деякі чутливі сектори, а також виконувати якусь певну місію щодо підтримки експортерів. За логікою, уряду було б достатньо, щоб у його власності залишився лише Укрексімбанк. Але це не виключає проблеми самоідентифікації для інших держбанків. Можливо, варто й справді повернутися назад: до того, щоб було два держбанки – Укрексімбанк і Ощадбанк.

Знову ж таки це все – дискусія, але я не певен, що за такої конфігурації ринку є якась необхідність мати окремий ПриватБанк і окремий – Ощадбанк, котрі, за великим рахунком, з точки зору розвитку своєї філіальної мережі, є прямими конкурентами.

Тобто, насправді є над чим розмірковувати. Гадаю, Нацбанк буде лише зацікавлений в тому, щоб цю проблему було якомога швидше розв’язано.

— Ваша кандидатська дисертація була присвячена питанню держборгу…

– “Держборг в перехідній економіці України”. Захищена 19 грудня 2000 року в Львівському національному університеті імені Івана Франка.

— На той час Україна вже провела першу реструктуризацію держборгу, а деякі іноземні інвестори вимушені були гроші від ОВДП конвертувати в будівництво олійного заводу. Як ви наразі, як експерт, оцінюєте загрозу боргового тягаря для фінансової стабільності України? Як Рада і правління Нацбанку можуть зменшити цей ризик?

— По-перше, фіскальна ситуація. Бо вона так чи інакше впливає на інфляційні очікування і боргову траєкторію. Чим менше фіскальні тенденції впливатимуть на монетарні процеси, тим більшою мірою економічні агенти не будуть схильні ототожнювати інфляційні очікування і боргову траєкторію. Інакше фіскальна ситуація генеруватиме постійні ризики вірогідного тиску на Нацбанк чи обмінний курс і платіжний баланс, тож економічні агенті погіршуватимуть свої інфляційні очікування. А це вже пряма зона відповідальності центрального банку. Я не можу сказати, що 100% цієї тенденції не простежується: проблема бюджетного дефіциту, політична проблема виконання вимог міжнародних кредиторів є. І ці проблеми інтегровані з очікуваннями щодо інфляції.

По-друге, запозичення і первинний дефіцит (бюджетний дефіцит за мінусом процентних витрат). Уряд продовжує позичати навіть незважаючи на те, що в нас зберігається первинний профіцит бюджету. Через це я не бачу дуже великого приводу для оптимізму, що в нас держборг зменшився з 80,9% ВВП у 2016 році до 60,9% ВВП у 2018 році, хоч формально це хороший результат. Але за таким зниженням стоїть те, що номінальний ВВП випереджає темп знецінення гривні. Мене дуже серйозно засмучує те, що в нас величина держборгу не корелює з величиною первинного балансу бюджету.

По-третє, капіталізація банків. З одного боку, і в Іспанії, і в Ірландії, і в Греції, і в Португалії – в усіх країнах, які пережили досить серйозно фінансову банківську кризу, теж була ця проблема. Банки рекапіталізували за рахунок збільшення держборгу, і Україна не найгірший приклад. В Іспанії за один рік держборг зріс в два рази: було 40% ВВП до кризи, а стало понад 80% ВВП, а потім – понад 100% ВВП. Але проблема докапіталізації банків в Іспанії виникла через те, що вони були зациклені на кредитуванні бульбашки на ринку нерухомості. А у нас докапіталізація банків не пов’язана з такою бульбашкою. Вона частково була пов’язана із втратою активів на окупованих територіях, але частково – із втратами від політично мотивованого кредитування на попередніх етапах. І є ще Приват – це великий кейс, про який ми всі знаємо. І треба розуміти ціну такого зростання держборгу, бо ми ж не дороги за цей борг побудували.

Сподіваюся, що будемо рухатися в правильному напрямку, коли докапіталізації банків вже не будуть формувати тиск на борг, а боргова траєкторія буде набагато більшою мірою визначатися динамікою сальдо первинного бюджету. Якщо в нас зменшення боргу до ВВП буде виключно за рахунок поведінки реального обмінного курсу, це дуже хитка і нестабільна довгострокова траєкторія. Як правило, вона матиме тенденцію дуже швидко перериватися. А найбільш важливе інше – в зменшенні боргу, зумовленому реальним обмінним курсом, криється дуже великий ризик мати фіскальну спокусу збільшувати запозичення надалі: мовляв, борг зменшується, чому б нам не збільшити бюджетний дефіцит?

— І останнє запитання щодо особистих фінансів… Згідно із вашою декларацію, десь по 38% заощаджень у вас в гривнях та євро, решта — в доларах. З цих грошей десь 20% – це готівка. Такий розклад незвичний тим, що частка євро велика. Є давня дискусія, чи не потрібно Нацбанку потрохи збільшувати частку активів і резервів в євро, а ви вже це робите? Поділіться власною стратегію заощаджень.

– Якщо говорити про мене особисто, то коли я ще не був членом ради НБУ, то дійсно формував свої заощадження, відштовхуючись від принципу недовіри до політики фіксованого обмінного курсу. Я не боюся це визнати.

Наступне… був період часу, коли я справді заощаджував виключно в євро, а до того ж в мене впродовж певного часу є дохід в євро: я читаю лекції в Греції за спільною університетською програмою. Ось і пояснення частки євро.

Коли я вже став членом ради НБУ, то вирішив, що не буду вносити якісь зміни в свій портфель активів і відповідно не буду змінювати його структуру, щоб мене ніхто не звинуватив в інсайдерських рішеннях. Якщо я отримую винагороду, я заощаджую в тій валюті, в якій цю винагороду отримав. Ось і вся стратегія.

Тепер що стосується вашого питання про євро і Нацбанк. Дійсно, якщо ми візьмемо валютну структуру валютних резервів, то 74% – це доллар США, а 15% – євро. Наскільки це відповідає загальним трендам? Якщо ми візьмемо структуру загальних валютних резервів по emerging markets, то десь вона приблизно такою і буде. Якщо ми візьмемо всі країни, ситуація трохи зміниться на користь того, до доларів буде десь 60% з чимось, а євро – в районі 20%. І така тенденція в глобальних валютних резервах зберігається, вже мабуть, останні 10 років.

— А той факт, що в нас частка торгівлі з Євросоюзом вже більше 40%?

– До чого я це веду. Чим більшою мірою в нас буде розвиватися торгівля в євро, чим більшою мірою у нас буде зовнішнє зобов’язання приватного сектора формуватися в євро, тим рано чи пізно буде змінюватися валютна структура валютного ринку і центральний банк буде переорієнтовуватися. Ми вже бачимо, що частка євро починає суттєво зростати, зокрема через канал грошових переказів.

Але є один момент: все ж-таки в більшості своїй ціни на commodities визначаються в доларах, і це може бути фактором затримки пристосування інтервенційної політики Нацбанку і політики управління валютною структурою резервів порівняно з тою, яка вже потенційно могла б диктуватися валютною структурою міжнародної торгівлі. Якщо ми візьмемо приклад країн Центральної і Східної Європи, не всі ж вони відразу переорієнтувалися на євро (спочатку – на німецьку марку). Вони перейшли на євро тільки з якогось моменту, коли частка євро в їх операціях перетнула ту позначку, до якої ми ще не наблизилися.

Тож якщо ми будемо говорити про перспективу 5-7-10 років, я думаю, що структура валютних операцій та валютного ринку, при незмінності курсу (сподіваюся, він буде незмінним згідно Конституції) та за інших рівних умов, буде мінятися.

 

 

 

 

 

Джерело: Інтерфакс

 

 

 

 

 

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s