Юрій Андрухович, письменник: Значення сім’ї неможливо переоцінити, але й – не варто ідеалізувати

10 червня 2008 р.

Не так давно сучасний письменник Юрій Андрухович, якого за лаштунками літературної тусовки вже охрестили живим класиком, пішов «на підвищення» – став дідусем. Його 25-річна донька, письменниця і перекладачка Софія Андрухович народила йому онуку Варвару. Чи вже звик літератор-дідусь до нового статусу і чи закінчилася нарешті його творча відпустка, яку він оголосив після написання роману «Таємниця» я поцікавилася у автора.

– Малій Варварі уже два місяці, – розповів Юрій Андрухович. – Останнім часом маю нагоду щодня спостерігати за цією малесенькою істотою і за собою. Цікаво стежити, як вона перестає бути чимось абстрактним і стає реальною особою, яка набуває з кожним днем все більше і більше людської виразності і своїх особливостей. Наразі вони написані в міміці, гримасках, рухах, але з кожною хвилиною стають все більше осмисленими, чіткими. Це свого роду повторне переживання певних емоцій батьківства, коли зовсім нове життя приходить у світ, і починаєш щось для нього робити, хочеться захистити, допомогти. Це досить хвилююче і важливе відчуття.

– Чому саме – Варвара?
– Ім’я для онучки вибирали донька з зятем, і я цілком їх підтримав. Воно ще достатньо рідкісне, але має перспективу стати модним. Дедалі частіше з’являється на слуху, але ще не настільки часто, щоб вже встигло стати «попсою».

– Поява малечі у родині вплинула якось на вашу творчість?
– Можливо, колись і почну писати казки, але наразі про щось більше говорити передчасно. Все почнеться, коли ми перебуватимемо у вербальному діалозі….

– Що для вас означає сім’я?
– Сім’я – це, безумовно, величезний тягар. Це одна з форм людського єднання, яка покликана рятувати людину від самотності, але необов’язково і не завжди так стається і відбувається. Значення сім’ї неможливо переоцінити, а з іншого боку – не варто ідеалізувати. Я – людина, яка живе в розгойданому, маятниковому режимі. Сімейний затишок, коли часто буваєш поза домом, їздиш кудись, – для мене важлива нагода побути всередині свого світу.

– На презентації роману «Таємниця», який разом з вами промували «Мертві півні», ви – заспівали. Згодом, гастролювали із польським гуртом «Карбідо» із проектом «Самогон»… Чи не стало це початком вашої співочої кар’єри?
– Ні. Андрухович – співак – це якось ні в тин ні в ворота. Я полюбив цю справу і хотів би ще й з іншими музикантами її продовжувати. Але ніколи в житті не переключуся на неї до такого ступеня, щоб називати себе співаком. Атракційність цього дійства полягає у тому, що письменник робить щось спільне з музикантами. А якщо він перестане бути письменником і захоче залишитися в музиці, то це буде провально.

Юрій Андрухович

– То може з наступним романом грати почнете?
– Я так і не навчився грати на жодному інструменті. У дитинстві мені самому не хотілося ходити до музичної школи. Якби мене батьки туди запроторили, я б протестував, але, на щастя, вони цього не зробили. У підлітковому віці у мене з’явилося захоплення музикою. Це була музика не дуже поширена, не завжди дозволена – західний рок. Паралельно з тим виникло бажання навчитися грати на гітарі, але тоді вже було пізно, та й не було кому вчити.
Минулого року був анекдотичний випадок. Організатор фестивалю органної музики «Діапазон» Ірина Цайтц попросила мене вивчити вступну фразу Іоана Себастіана Баха «Токати і фуги» і зіграти її на відкритті фесту. Я два тижні вправлявся вдома на фортепіано. На відкритті зумів з бідою її зіграти. Хоча й не з першого разу. Під час підготовки мені здавалося, що я довів її до такого автоматизму, що зможу зіграти будь-коли, навіть із закритими очима. Але щойно вийшовши на сцену, сівши до інструменту, раптово відчув, що пальці мене не слухаються…

– Після написання «Таємниці» ви взяли творчу паузу… Потім займалися перекладами. Творча розминка, якою ви називали роботу над ними, після письменницької відпустки вже минула?
– Ще не зовсім. Проте, нещодавно на весняному конгресі Німецької академії мови та поезії у Львові я запрезентував спеціально написаний для цього читання текст, Принаймні його первинну версію, але усі таємниці не хотілося б відкривати… Що ж до решти, то почався божевільний час. Весна-літо – це постійні виступи, роз’їзди, робота «з сьогодні на завтра», добре що не «на вчора». Шекспірівські переклади, які маємо на меті видати спільно із видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» наразі довелося відкласти.

– Ваша «Таємниця» і «Сьомга» Софії Андрухович претендували на звання «Книга року Бі-Бі-Сі», проте лише книжка Софії потрапила до п’ятірки фіналістів…

– Я просив, щоб «Таємницю» зняли з розгляду. Щороку прошу про те, щоб мої книги не виставляли на конкурс. На попередньому етапі мої твори завжди набирають чи не найбільше голосів від читачів, але треба розуміти, що жодне журі в нашій країні ніколи не дасть мені першого місця. А друге і третє місце – для мене рівнозначні нічому. Тверезо оцінюючи ситуацію, вже на попередній стадії прошу не розглядати мої книжки.

– Чи можна «Сьомгу» назвати своєрідною відповіддю Чемберлену – гіпер відвертістю на вашу відвертість у «Таємниці»?
– Ні. Ми писали приблизно в один і той же час, але Софія не знала, що я пишу. А я не знав, що пише вона.

Юрій Андрухович

– Чому івано-франківська влада так хоче вирізнятися з-поміж інших, застосовуючи до всього заборони? То їм «Скрябін» не вгодив, тепер скасували концерт «ДДТ» у рамках всеукраїнського туру з нагоди 1020-ліття Хрещення Русі…
– Дії мерії пояснити складно. Щодо туру, то мені не подобається злиття митців, рок-музикантів з церковниками. Я церковникам не надто довіряю, особливо, якщо вони представляють Московський патріархат… Вони для мене швидше партійно-ідеологічні працівники. Як слухач я також проти такої акції.

– Згідно з опитуваннями, наркотиком ХХІ століття, люди визнали голод…
– Я практикую щось близьке до цього. Переважно коли сиджу на місці вдома, два дні на тиждень не вживаю ніякої їжі. Але до цього часу я не вважав себе наркоманом, а тепер буду так про себе думати (Сміється). Такі результати опитувань – це, мабуть, наслідок «хвилі» пов’язаної з модельками, в яких розвинулося певне психічне відхилення, коли людині весь час здається, що у неї є зайва вага. Це певне зрушення в свідомості, яке дійшло до такого ступеня, що дівчата від виснаження помирали просто на подіумі. Тому такі люди, як дизайнери і модельєри, особи, які створюють стереотипи і моду, щоразу частіше вдаються до протилежної концепції.

– Ви якось сказали, що хочете жити у вільній країні. За яких умов Україну можна вважати вільною?
– Перш за все, це наявність основоположних громадянських свобод – свобода слова, зборів, сумління. Проте, як виявилося цих наріжних каменів недостатньо, тому що ми в Україні наче б то їх маємо, але вважати країну цілком вільною не можемо. Тому йдеться ще про справедливі суди, про цілий набір усіх функціональних атрибутів демократії. Хоча, мабуть, Україна стоїть на доброму шляху. Бо нині волі у нас набагато більше ніж було раніше, і набагато більше ніж у інших країнах світу. І цьому також треба вміти радіти.

 

 

 

 

 

Розмовляла Божена Городницька

 

 

 

 

Джерело: Сумно

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", Андрухович Юрій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s