Цінний кадр: як українець Єгор Сігнієнко сконструював власний фотоапарат за допомогою 3D-принтера

10 жовтня 2018 р.
Щодня ми робимо мільйони знімків, використовуючи різні девайси – телефони, планшети, веб-камери, цифрові та плівкові фотоапарати. Але чи замислювався хтось із нас, наскільки чарівним і разом із тим складним є процес створення фотоапарату? Український графічний дизайнер і фотограф Єгор Сігнієнко розробив та сконструював свою власну плівкову широкоформатну камеру. Platfor.ma розпитала його про ідею та покрокову реалізацію, а також попросила поділитися матеріалами, які ілюструють усю цю магію.

 

– Як давно ти став фотографувати? З чого це почалося?

– Фотографувати я почав ще зі школи батьковим «Зенитом», а ось більш серйозно почав займатися вже в інституті. Але це було все таке, неспішне, знімав два рази на рік.

– Знаю, у тебе була серія «Coffee time», про яку у тебе брав інтерв’ю журналіст з Daily Mail. Розкажи, як ти взагалі вирішив зробити подібні фото?

– Так, але вже скільки часу пройшло – це був десь 2006-2007 рік. На той момент я надихнувся одним фотографом, який знімав дівчат в «одязі» з молока. Мені стало це цікаво з технічної точки зору. Я вирішив спробувати зробити щось подібне, навіть прогулював пари в інституті. Фотографував я просто на своєму робочому столі – зробив фон, приготувався витратити купу молока та часу на подальше прибирання. Результати вийшли непоганими, як я тоді думав, і захотілося десь цю парочку кадрів показати.

У мене з’явилася можливість виставити роботи в одному закладі, але для цього знімків на одну тему потрібно було не менше десяти. Довелося дознімати – на сьомій фотографії я вже був знесилений і висмоктував ідеї з пальця. Тобто перші дві роботи мені було дико цікаво зробити, я горів і багатьом для цього жертвував, а ось останні дві вже вимучував як міг.

– Як думаєш, чому це викликало такий загальний хайп?

– Не знаю! Я ще й знімав тоді «по-бідному». У мене був один-єдиний спалах із парасолькою, Nikon D40 старенький… Якість цих знімків жахлива, зараз я на них без сліз дивитися не можу. Але тим не менш, ці роботи сильно розійшлися по інтернету – мені навіть друзі постійно надсилали посилання, натикаючись на публікації. Можливо, тоді технології були не настільки розвиненими, а люди – не розбещеними. Адже цей самий Nikon D40 ще десять років тому був нормальною камерою – для початківців її з головою вистачало.

– Фотографія схожа на залежність?

– У мене не спостерігається. Я знаю людей, які не розлучаються з камерою, у мене теж це якийсь час було. А зараз з’явилася якась «надивленність» – все підряд фотографувати вже не хочеться. Дивишся на потенційний кадр і думаєш: «Це знімати? Ну не знаю…», тому що не хочеться тиражувати однакові знімки.

А взагалі, я б хотів знімати більше портретів. Я людина не особливо товариська і підійти познайомитися з кимось, щоб сказати «підемо фотографувати» – не можу. Відразу думки: «Що про мене подумають? Приймуть за якогось маніяка чи вбивцю» Тому я мало людей фотографую. Часто у мене з’являються якісь творчі ідеї, але все лежать у голові в очікуванні свого моменту, а потім просто забуваються, так і не побачивши світ.

– Але ідея зробити свою власну камеру таки втілилася в життя! Як вона з’явилася?

– Крупноформатні камери взагалі вже досягли свого апогею та особливо інноваційного зараз нічого немає. Все трохи вдосконалюється, змінюються матеріали, з’являються якісь нові технології, але система, по суті, все та ж. Тобто копіюй з якихось вже наявних камер, підлаштовуй це під свої можливості та роби.

У мене був старий фотокор, але, якщо чесно, знімати на нього ще те задоволення. Цю камеру навіть соромно на поличку поставити для краси – мотлох мотлохом. До того ж вона розрахована на метричний розмір плівки, а вона вся зараз випускається в дюймах. Тому потрібно було міряти, підрізати, шматувати – це не дуже зручно.

Я вирішив або купити, або зробити свою камеру, і звернувся до знайомого, який на цьому питанні собаку з’їв – він володіє достатньою кількістю технічної інформації про широкий формат. Тому що, наприклад, я не знав, які потрібні зрушення – для великого формату це найголовніша складова, вони допомагають змінювати перспективу.

Наприклад, у живописі є правило, що всі вертикалі повинні бути паралельними – по суті, якщо ми подивимося на будівлю в перспективі, то вона буде звужуватися вверх. Це вважається нехудожнім. А зрушення дозволяють ці перспективні викривлення виправити. Навіть якщо ми зайдемо на сайт Apple, то побачимо, що всі вертикальні лінії в продукції паралельні – це класика зображення.

Спочатку покупка мене більше приваблювала. Знайомий тоді скинув мені посилання на хлопців, які роблять камери на сучасному виробництві – дуже круті, але й коштують кілька тисяч доларів. Зайвих грошей у мене не було, а ось робити щось своїми руками мені завжди подобалося. І я подумав: «Чому я не можу створити свою камеру?»

– І з чого ти почав?

– У мене якраз був вільний час і я став вираховувати, у скільки мені це обійдеться, малювати креслення і запчастини цієї камери. З’ясувалося, що коштувати вона буде стільки ж, як якщо б я купив таку ж поюзану десь на eBay. Але навіщо купувати старе, якщо набагато цікавіше зробити щось своє.

Тож я почав прикидати, як це все буде рухатися. Потрібно було зробити так, щоб камера складалася, тому що зазвичай фотоапарати великого формату величезні та незручні в транспортуванні. Мій задум полягав у тому, щоб у складеному стані розмір відповідав якійсь, скажімо, дзеркальній камері. Ця ідея мені дуже сподобалася і я став це все анімувати, щоб побачити, як воно виглядатиме в дії. По ходу визначив деякі проблеми, які можуть бути пов’язані з цим складанням – десь щось чіплялося, кудись не вписувалося, скажімо, в поворот не заходило.

Коли я остаточно все розрахував, то звернувся до іншого знайомого, який спеціалізується на 3D-друці – він розповів, які краще використовувати матеріали. Потім я урочисто віддав все на друк, чекав близько трьох тижнів – компанія, до якої я звернувся, мала дешевшу середню ціну на ринку, але і працювала в рази довше. Так я ж нікуди й не поспішав – замовив об’єктив, касети. По суті, я придумав свій дизайн. Об’єктив і касети використовував стандартні – їх випускала фірма Graflex.

– І що ж, потім ти просто забрав деталі, склав їх разом і вуаля?

– Не все так просто. З надрукованою моделлю теж почалися проблеми. Для фокусування вздовж всієї камери у мене був передбачений отвір під гвинт, я спочатку планував вставляти туди металеву шпильку (це такий довгий болт). Але виявилося, що її крок різьби дуже маленький і доводиться її довго крутити, щоб навести об’єктив на різкість. Можна було замінити спеціальним кроковим гвинтом, вони зазвичай використовуються для 3D-принтерів, але і тут заковика – він був більшого діаметру, ніж мий отвір під шпильку. Але хто шукає, той завжди знайде, так? Тому я помітив відповідний гвинт на сайті у якихось китайців – не знаю, для кого вони їх роблять, напевно, для таких експериментаторів, як я.

Ось і стали спливати подібні моменти: десь доводилося відпилювати шматок камери, десь, навпаки, приклеювати. Я брав до рук паяльник, пінцет, інші прилади – ніби пацієнта лікував. Тобто були такі моменти, які я не врахував на етапі моделювання в 3D.

– На якій стадії виникли найбільші труднощі?

– Найскладніше було в створенні міху для цієї камери – це така гармошка, як на баяні. Пристрій складається, тому міх повинен бути максимально компактним, щоб система могла закритися. Але знайти тонку тканину, яка при цьому не буде пропускати світло, виявилося тим ще завданням. Я рази чотири їздив в тканинні магазини – благо, в Києві їх багато – і відчував себе ідіотом. Тому що я ходив між рядами та ліхтариком світив через всі матеріали, які там були, щоб знайти те, що мені потрібно.

І тут цікаве спостереження: вся тканина, яка не пропускає світло – на гумовій або вініловій основі, а весь гумовий клей – а тільки такий і представлений у нас на ринку – її роз’їдає. Завдання полягало в тому, щоб помістити всередину міху тонкі ламелі, які будуть як ребра жорсткості тримати форму та складатися. Тому потрібен був засіб, який можна швидко нанести рівним шаром – я про такий врешті дізнався, це теж гумовий клей, але в спреї. Але це, чорт забирай, така рідкість… У підсумку я знайшов і купив його на автомобільному ринку у якогось мужичка.

Складно було зрозуміти, як кріпити об’єктив і задню частину камери, на якій знаходиться екран фокусування і куди вставляються касети. Є таке поняття «об’єктивна дошка» – власне, об’єктив у великоформатних камерах прикручується до дошки, а вона вже на засувках кріпиться до основної частини. Я зробив кріплення на неодимових магнітах – виявилося, що це прекрасне рішення. У них гарне зчеплення і все тримається намертво.

Також я зробив екран фокусування – це, по суті, просте матове скло. Але довелося помучитися з тим, щоб площі екрану та плівки в касеті збігалися.

– І ось у тебе вже готовий фотоапарат, який ти зробив своїми руками. Які були відчуття?

– Суперечливі. Коли я тримав у руках вже повністю зібрану камеру, мені не вистачало тільки одного – того самого крокового гвинта, про який я розповідав раніше, тобто не можна було нормально фокусуватися. Боже, я цілими днями крутив цю камеру в очікуванні, примірявся, відчував її вагу, розглядав. Коли вже й гвинт приїхав, то моє щастя не знало меж. Я почав фотографувати вид із вікна, квіти в будинку, створював якісь натюрморти. Це ж плівка, ще й великий формат – потрібно ж на чомусь потренуватися, перш ніж знімати щось серйозне.

– І як, виходило?

– Звичайно. Але ще з самого початку тестування я сам себе обдурив. Замовив із США плівку, спокусився на те, що вона супернова і недорога. Потім виявилося, що у неї висока контрастність, довга витримка та дуже маленька чутливість – 6 ISO. Тобто у неї є чорний, білий і якийсь середній сірий кольори – немає ніяких градацій, а всі кадри у результаті вийшли схожими на малюнки. Тобто, коли я знімав вид з вікна, то на виході отримував кадри з фільму «Місто гріхів».

Відчувши впевненість, я запропонував деяким людям зробити пару портретів. На зустріч я брав зазвичай касети для чотирьох кадрів, з яких два виходили успішними, а інші два просто йшли в утиль із різних причин – неправильно зняв, камеру ворухнув, на одну і ту ж сторону два рази клацнув. Все одно це справа тонка, а камера великого формату дуже вибаглива – їй потрібна увага, турбота і навіть якась маніакальна скрупульозність. Це складніше й довше, ніж просто знімати на плівку, а вже про цифру я взагалі мовчу.

– Що тебе надихало не кидати цей задум на півдорозі? Ти ж зіткнувся із проблемами, пройшов стільки етапів.

– Так хотілося вже якось довести діло до кінця. Ось коли я фотографую людей, то часто в голові продумую якісь декорації, замальовую те, як це бачу, готуюся – в більшості своїй такі ідеї так і не знаходять вираження в реальному світі, тому що просто нема кого знімати. А у цьому випадку все залежало тільки від мене.

– Ти взагалі задоволений результатом?

– Так, дуже навіть. В принципі, камера знімає добре, але, звичайно, їй далеко до заводських зразків, тому що більшість деталей зроблені з пластику, що надає їй гнучкості. Тобто деякі її частини при достатньому зусиллі відгинаються, але так само просто стають на місце. Якщо надалі у мене будуть гроші та час, то я б зробив більш вдосконалений зразок. Зовнішній вигляд мені повністю подобається, але наступного разу я б працював з алюмінієм.

– Чи може подібна камера конкурувати з цифровою?

– Ні, я думаю, що це просто інша альтернативна галузь розвитку камер. Зараз пристрої подібного формату використовуються професійними фотографами в основному для предметної зйомки або каталогів, адже вони дозволяють, як я говорив раніше, керувати перспективою і глибиною різкості. Їх часто використовують для зйомок у студії. Але моя камера, напевно, через свою конструктивну недосконалість більше схожа на художню. Я її назвав Pintar Cam. Pintar з іспанської перекладається як «малювати», а взагалі це ще й прізвище мого прадіда.

– Тобто, якщо є бажання і фінансова можливість, кожен може зробити собі таку камеру?

– Так, звичайно. Загалом я витратив на камеру приблизно $270: об’єктив –  $100, 3D-друк – теж десь $100, різні гвинтики та гайки – 200 грн, об’єктивна дошка – 150 грн, міх – 300 грн, касети для плівки – близько $40, магніти – 50 грн, латунні спрямовувачі – 60 грн, та ще якась сумма на інші комплектуючі.

По суті, якщо тримати у себе все в голові, знати, як воно повинно працювати і, що важливо, перевірених людей, то на виготовлення камери потрібно десь тиждень-два максимум. Але, чесно кажучи, якщо людина не горить самим процесом створення чогось свого, легше купити готову десь на eBay.

 

Розмовляла Тетяна Капустинська
Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s