Олександр Чекменьов, фотограф: Як той, хто знімає, я бачу людину і несправедливість

23 квітня 2019 р.

У рамках п’ятого фотофестивалю Odesa Photo Days відбулося відкриття виставки «Транзит», яку можна буде відвідати до 5 травня. На ній представлено роботи Віктора та Сергія Кочетових, а також Олександра Чекменьова. Кураторами експозиції стали Сергій Лебединський та Олександра Осадча – представники нещодавно створеного Музею харківської школи фотографії. Неочікуване поєднання цих двох несхожих авторів (а Кочетови, каже Олександра, себе репрезентують саме як одного автора), на думку кураторів, якнайкраще відповідає головній темі виставки – відображенню перманентного перехідного стану, у якому знову, як і 30 років тому, перебуває наша країна.

 

За декілька днів до відкриття експозиції нам вдалося поспілкуватися з Олександром Чекменьовим. Він приїхав до Одеси на фестиваль шукати героїв для своєї нової серії.

 

По завершенню минулорічного Photo Days я зрозумів, що за рік буду на ньому волонтерити. І ось я стою посеред Літературного музею в Одесі, де триває монтаж «Транзиту». Як виявилося зранку, коли приїхали фотографії Олександра, повісити деякі з них неможливо – пластикові трубки, розташовані під стелею, навряд чи витримають вагу дерев’яної рами довжиною 180 см. Сергій Лебединський, куратор виставки, приймає рішення залишити великі роботи стояти на підлозі, натомість менші та компактні роботи Кочетова підвісити на ті самі трубки. Я радий, що можу бути корисним: допомагаю переносити та вішати фотографії, рекомендую типографію для друку стейтменту виставки та біографій авторів. Пізніше Олександр скаже мені, що досі не може звикнути до вигляду своїх фотографій у такому масштабі – він ходить залою та ніби вперше дивиться на власні роботи. Розміри дійсно вражають. Завдяки цьому реалізм Чекменьова стає ще більш натуральним та промовистим. Я пропоную Саші інтерв’ю, хоча зовсім не знаю, про що з ним говорити. Як у журналіста, в мене до нього немає запитань,. Мені ж особисто він цікавий саме з точки зору його бачення навколишнього світу й комунікації з ним, а на цьому, як кажуть, далеко не поїдеш. Тому його: «Давай, але тільки не сидячи в кафе. Я б краще розмовляв під час зйомки, на вулиці», миттєво потрапляє в ціль – так зручніше, адже прогулянка сама приноситиме теми для розмови.

«Як той, хто знімає, я бачу людину і несправедливість»: фотограф Олександр Чекменьов в Одесі.

Ми зустрічаємося на вулиці Лейтенанта Шмідта, що недалеко від залізничного вокзалу. Дивно, але чомусь цю вулицю досі не декомунізували. Можливо, її назва – така собі відсилка до роману Ільфа й Петрова, маяк для всіх «дітей» лейтенанта, що досі блукають планетою.

Саша знайомить мене з Юрою – новим героєм для його серії про безхатьків. Юра народився у Львові наприкінці 70-х, працював будівельником. Одного дня після п’янки він прокинувся поряд із закривавленим чоловіком, як виявилося – мертвим. Міліція, не роздумуючи, звинуватила його в убивстві, і Юрій отримав вісім років ув’язнення. Після цього почалося нове життя – без домівки, родини та майбутнього. Переїхав до Одеси – тут тепліше і є море, до того ж у Львові йому загрожував черговий арешт через те, що він так і не зміг влаштуватися на роботу та знайти житло.

В одній із арок, у якій ми намагаємося зробити портрет, до нас підходить літній чоловік. Спочатку він зацікавлено дивиться на те, як Саша пояснює Юрі позу та готує камеру і світло, аж потім різко наближається до нас і кричить, щоб ми негайно вийшли за межі двору, кличе охорону. Я бачу, що Юрі некомфортно, соромно, поки Саша намагається пояснити чоловікові, що не треба ображати незнайомих людей, ким би ті не були. Невдалі спроби заспокоїти його тільки викликали більше обурення. Він рекомендує нам повертатися до «свого Києва, який ми і так засрали, а тепер приїхали засирати Одесу». Довелося пообіцяти, що ми підемо. Охоронець, спокійний, із добрим обличчям, пояснив нам, після того як чоловік пішов, що той все життя пропрацював у міліції та прокуратурі, а тепер на пенсії, і йому нема на кому виміщати свою злість, тому він, мабуть, так і поводився.

«Це не страшно, мене все одно не влаштовувало там світло».

«Як той, хто знімає, я бачу людину і несправедливість»: фотограф Олександр Чекменьов в Одесі.

Ми йдемо шукати іншу арку. Виходимо на Пантелеймонівську, проходимо метрів 200 і потрапляємо таки у прочинені ворота. У подвір’ї тиша, стара бабуся вішає простирадла, інші жителі будинку не звертають на нас увагу. Картина дуже фотогенічна, якщо можна так сказати, але вся увага – на середньоформатній камері, плівці та світлі з карманного китайського LED-світильника на моноподі.

Я спостерігаю за тим, як Саша працює з Юрієм. Спокійно, із повагою звертається до нього, просить прикрити рукою плече з білою плямою. Хоч і зрозуміло, що Юра не звик бути в ролі моделі, видно, що він Саші довіряє – вони розмовляють однією мовою. Саша не просто фотографує його, а щиро цікавиться його життям і розповідає про своє. Наостанок бажає йому знайти жінку – може, це допоможе. Тиснуть руки.

«Світ круглий, дасть Бог – побачимося», – каже Юрій.

«Світ квадратний – побачимося за рогом», – відповідає Саша і сміється.

Розходимося.

Як давно ви знімаєте проект про безхатьків і як довго він триватиме?

Я не люблю слово «проект» і не знімаю проектами. Я знімаю теми, серії для мене це важливіше, серйозніше і глибше. Ми можемо з тобою, скажімо, зробити «проект» про те, як люди їдять чи сруть. Знімати їхні обличчя: здивовані, щасливі, шоковані, різні стани, зах***ти це все діло за один день і стати успішними. А в цьому випадку я витрачаю багато часу на комунікацію, більшість роботи залишається невидимою. Далеко не кожен погодиться фотографуватися, навіть якщо ви добре поговорите. Буквально вчора я спілкувався з чотирма різними людьми, і от найбільш фотогенічний із них відмовився фотографуватися.

«Як той, хто знімає, я бачу людину і несправедливість»: фотограф Олександр Чекменьов в Одесі.

А як взагалі відбувається фільтрація героїв? Що для вас у пріоритеті: їхня історія чи фотогенічність?

Для мене завжди на першому місті обличчя. Лише потім я дізнаюся історію. Наше спілкування не закінчується фактом фотографування ми розмовляємо. Мені цікаво дізнатися: звідки вони, чим займалися до того, як втратили дім. Я завжди в уяві «перевдягаю» їх у цивільний костюм і переді мною звичайна пересічна людина зі своєю непересічною історією.  

Ви якось допомагаєте їм надалі? Я бачив ви постите у Фейсбуці портрети безхатьків разом з їхніми історіями. Для чого?

Напевно, мені пощастило, що я зустрів таку людину ентузіаста Олексія Кучапіна. Вони з жінкою –  віряни, і відкрили Дім милосердя в Києві винаймають дві квартири, у яких постійно проживають 10-11 людей. За три роки свого існування вони врятували вже більше 100 людей. Вони допомагають відновити паспорт, оформити пенсію чи знайти роботу, дають житло та їжу. Нас познайомили у Фейсбуці. Я побачив у Олексія фотографії тих людей, яких я знімав, і зрозумів, що це реальна людина, яка надає реальну допомогу. Тепер наше спілкування на такому рівні, що Олексій пише мені, коли в них з’являється нова людина, і я їду до них робити її портрет. Потім фото викладається в соцмережі з інформацією про збір коштів на допомогу.

«Як той, хто знімає, я бачу людину і несправедливість»: фотограф Олександр Чекменьов в Одесі.

Якщо абстрагуватися від непростої історії ваших героїв, їхньої долі, чи вбачаєте ви певну естетику, яка вас приваблює в їхніх типажах?

Я не оперую таким терміном як «естетика». Це вже слово людей, що пишуть. А я, як той, хто знімає, бачу людину і несправедливість. Людину, що за певних обставин опинилася біля фіналу свого життя в тому чи іншому прояві. Усі ми проходимо певні етапи на нашому шляху у них є початок і кінець. Мені цікаво дізнатися, чому із цією конкретною людиною сталося саме так. Сьогодні вранці я зустрів чоловіка, який 30 років пропрацював докером у порту в Росії. Аж потім Союз розвалився, і вся інформація про його роботу зникла він опинився на вулиці ні з чим.

Поки ми йдемо і розмовляємо, Саша постійно вдивляється в людей. Може здатися, що він не слухає або зайнятий своїми думками, бо постійно розглядає щось на своєму шляху. Шукає обличчя. Але ні, він чітко і просто відповідає на запитання; у якийсь момент згадує деталь з історії чоловіка, якого зустрів уранці, дістає телефон і записує. Я помічаю, що в нотатках його телефона десятки подібних дописів: ім’я, прізвище, рік і місце народження, факти з біографії, деколи додані фотографії.

«З однією жінкою був випадок, коли пост з її фотографією побачила сім’я, яка вірує, із Грузії і запросила до себе в дім. Відтоді вона живе там як член їхньої родини. Допомогло те, що й вона –  вірянка».

«Як той, хто знімає, я бачу людину і несправедливість»: фотограф Олександр Чекменьов в Одесі.

«Пости у Фейсбуці допомагають знаходити кошти, був випадок – і родичів. Це працює, і я вбачаю в цьому свою роль як фотографа-волонтера. Авжеж, я не можу брехати тим, кого фотографую, коли мене запитують: для чого. Я кажу, що ці фотографії, історії можуть привернути увагу більшої кількості людей до проблем безхатьків, можуть допомогти іншим. І найчастіше люди погоджуються та нічого не просять за це. Вони цінують розмову й те, що я ставлюся до них не як до безхатьків, і знімаю також не як безхатьків».

«Ці люди, які відкрили Дім милосердя, – протестанти. Я також знаю в Києві і мусульман, які годують бездомних; православних – у Видубицькому монастирі, в Олександрівській лікарні годують. Єдині, б**дь, істоти, які ніколи не допомагають і до кого немає сенсу звертатися, – політики».

Біля смітника ми помічаємо чоловіка, який збирає папір і картон. Саша підходить і починає розмову. Питає про ціни на картон і розташування найближчої «прийомки». Чоловік відповідає спокійно. Його звати Сергій. Каже, що за кілограм картону можна отримати 16 грн. Після того, як чує, що Саша – фотограф, переходить на лайку та проганяє нас із відчаєм.

«З одного боку, я навіть із розумінням ставлюся до такої реакції та ніколи не відповідаю негативом на негатив. Це непродуктивно. Він сказав, що був військовим, і, ймовірно, йому просто соромно за те, що він опинився в такому становищі, і він точно не хотів би цим ні з ким ділитися».

«Як той, хто знімає, я бачу людину і несправедливість»: фотограф Олександр Чекменьов в Одесі.

Я запропонував рухатися до Нового ринку. І хоча ми зустріли декілька безхатьків, жоден із них не став героєм наступного портрета. Кажуть, коли фотографуєш, маєш відповісти собі на три запитання: «Що? Як? Навіщо?». Тож у певний момент розмова розширилася, і вектор інтерв’ю змінився на розлогу відповідь на останнє і, думаю, найважливіше з цих питань.

«Частіше за все серед безхатьків зустрічаються люди від 60 років. Ті, хто вийшов на пенсію і залишився без сім’ї, грошей і майбутнього. Вони починають пити та втрачають решту. Молоді – усі п’ють і всі ледарі».

«Камера мені допомагає. Я знімаю на старий Rolleiflex і завжди ношу його так, щоби було видно. Це моє перше повідомлення зустрічному: я відкритий до спілкування. Фотографія була юнацьким хобі для багатьох у Союзі, тому часто люди самі починають розмову – розуміють, що в нас є спільні теми. Це в них викликає приємні спогади з дитинства».

«Найбільшою отрутою є навіть не горілка, а настоянка бояришнику, яку можна купити за 10 гривень у кожній аптеці. Її призначають людям із хворим серцем, але безхатьки вживають її замість алкоголю, по три-чотири флакони на день. Бояришник викликає залежність, призводить до хвороб судин, відмовляють ноги, нирки – і людина помирає. За минулий рік померли семеро з тих, кого я знав і фотографував».

«Як той, хто знімає, я бачу людину і несправедливість»: фотограф Олександр Чекменьов в Одесі.

«Зі смертю настає кінець їхнім стражданням. Інколи ті, кого я зустрічаю, просять направити їх до реабілітаційного центру. Вони усвідомлюють свою залежність і без ребцентру не можуть її побороти. У таких випадках я зв’язуюся з Олексієм – вони розмовляють через динамік, отримують усю необхідну інформацію та повідомляють, коли і як до них дістатися. Я купую квиток на автобус, і людина їде. Буває і так, що ми домовилися з ребцентром, а безхатько просто не прийшов на автобус. З одним я п’ять разів домовлявся зустрітися, щоб передати йому одяг, який ми купили на пожертви. То забувають, то починають пити».

«У 1999-му і 2000-му я часто бував в Одесі – було тут багато роботи. І от два роки тому приїхав і знайшов тільки одну людину для портрета. Сьогодні я бачу, що Одеса стала чистішою в центрі, але кудись зникли суто одеські типажі. Кого не запитай: то він – зі Львова, то з Херсона, то з Києва.

«Разом із Олексієм ми плануємо організувати виставку цих портретів. Є спонсори з Німеччини, які готові надати кошти для друку фотографій та кишенькового каталогу. Хотілося б зібрати грошей для Дому милосердя».

«Як той, хто знімає, я бачу людину і несправедливість»: фотограф Олександр Чекменьов в Одесі.

«Хто я такий, для того, щоб обирати, хто достойний портрета, а хто – ні? Я просто слідкую за своїми емоціями. Усіх я не можу сфотографувати, тому керуюся принципом: “любиш – не любиш”. Тобі ж не може подобатися кожна дівчина. Так і тут».

«Іноді витрачаєш години на пошук нових персонажів. Коли вже нікого не буде – можна буде ставити крапку й займатися новою темою».

 

 

 

 

Текст і фото: Саша Населенко

 

 

 

 

 

Джерело: Opinion

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s