Ігор Дикий, керівник антарктичної експедиції: Ми обов’язково беремо з собою на зимівлю парадові костюми та краватки

6 травня 2019 р.

Львів`янин Ігор Дикий очолив цьогорічну антарктичну експедицію на станцію “Академік Вернадський”. Зоолог за фахом, доцент кафедри зоології Львівського національного університету імені Івана Франка уже четвертий раз проведе зимівлю на льодовому континенті.

 

Антарктида — це майже космос, де група людей протягом 13 місяців перебуває у замкненому просторі у неймовірно важких умовах. Тому учасників експедицій добирають за принципом, який застосовують у космонавтиці, зокрема, перевіряють на відсутність шкідливих звичок, хронічних захворювань та протипоказань до роботи в екстремальних умовах, готовність до обставин, пов’язаних із довготривалою експедицією, спроможність працювати в нових незвичайних умовах; неконфліктність, комунікабельність, доброзичливість.

Про особливості антарктичної вахти тривалістю понад рік Ігор Дикий розповів у публічному інтерв`ю напередодні свого від`їзду на шостий континент. По його завершенню кореспондент Укрінформу скористалася можливістю поставити ще кілька ексклюзивних питань науковцю.

– Ігорю, антарктична експедиція – це не проста мандрівка, а важке випробування, зважитись на яке може не кожен. Звідки у вас це тяжіння до складнощів, які готує кожному сміливцю льодовий континент? Чи були у вашій родині мандрівники або екстремали?

– Ні, не було, але я з дитинства любив мандрувати. Та про Антарктиду й не мріяв. Це сталося якось спонтанно, на все воля Божа: на захисті дисертації в Києві я зустрів свого знайомого зоолога — Сашка Пекла. Він уже був в Антарктиді. Ми обмінялися телефонами й менш ніж за рік він мені зателефонував і каже: “Ігорю, є можливість поїхати в Антарктиду, бо людина з основного складу захворіла і терміново шукаємо заміну”. Потрібно було за три дні зібратися: не чемодан, а документи, вирішити багато питань. Це не так легко, бо навіть зараз, у свою четверту експедицію, я почав збиратися рік тому. А тоді зрозумів, що такий шанс трапляється раз у житті й використав його. А потім уже пішло само собою. Знаєте, є такі люди, що потрапивши в Антарктиду, розуміють, що це не їхнє, тоді експедиція стає для них першою і останньою. Правда, таких дуже мало. А ті, що вже зазимували, увійшли в полярне братство, їм достатньо почути, що колега збирається, – і він їде також. Навіть наші дружини, коли дізнаються одна від одної, що чоловік їде, відпускають своїх.

– Ви казали про важливість сумісності учасників експедиції. Чи траплялися конфлікти на “Вернадському”?

– Сумісність – це дуже важливий момент для антарктиків. Серед нас серйозних конфліктів чи сутичок не було. А ось на російській станції був випадок, коли один із зимівників поранив іншого. Людина ледь не загинула. Про це можна прочитати у відкритих джерелах. Це були не новачки, а люди, які вже зимували на станції. І вони зовсім не вживали алкоголю. Тому психологічний відбір дуже важливий. Бо коли людина перебуває у замкненому просторі, в будь-який момент навіть бувалий може зірватися.

– Які “громовідводи” застосовуєте?

– Це може бути розрядка жартом, спортивні змагання. Зокрема, футбольні матчі. Релаксуємо, організовуємо ігри, є більярдний, тенісний столи, влаштовуємо чемпіонати, конкурси, проводимо творчі вечори. Хтось уміє грати на гітарі, пише пісні — запрошуємо виступити. Не часто — раз на тиждень, але люди мають змогу відірватися від комп`ютерів чи інших професійних занять, переключитися, відпочити. Або проводимо семінари. Кожен із зимівників представляє свою професію. Навіть кухар може зробити семінар – як готувати карпаччо чи якусь іншу екзотичну страву. Бо “буденні” ми вміємо варити. Кожного тижня по черзі змінюємо нашого годувальника на кухні, щоб дати йому вихідний від нелегкої праці.

– Як там із побутовими умовами? Не раз доводилося чути й читати, що на радянських станціях не було ні душу, ні інших зручностей.

– Ті станції більше нагадували бараки. І коли я перший раз їхав в Антарктиду, то боявся, що потраплю у такі умови. Але станцію, яка отримала назву “Академік Вернадський”, нам передали британці. І хоч споруджували вони її ще у 1953 році, побут там налагоджений на найвищому рівні. Інша справа, що час робить своє, тож тепер будівля потребує ремонту й чималих капіталовкладень.

Цього року вперше держава виділила значні кошти на реконструкцію станції і на покупку агрегатів, зокрема, двох дизелів, котлів для опалення, опріснювачів води, оновлення всіх модулів. Вони будуть встановлюватися нашою експедицією. Але це все непросто. Антарктида важка не тільки своїми умовами, а й логістикою. Туди важко організовувати експедиції, доставляти вантажі. А це – тонни продуктів, пального, які треба “перекинути” на другий кінець планети. Є дуже багато підводних каменів, про які ми не знаємо. Але це робиться. І це вже 24 експедиція! Зараз пішов новий виток, нове фінансування, нова команда, яка намагається внести зміни. Проте не можна применшувати і ролі попередників. Якби не попередні зимівники, які зберегли і станцію, й традиції, і наукові дослідження, нічого не досягли б і ми.

Дуже часто в ЗМІ люблять давати якісь цікавинки про дозвілля чи щось таке. І мало хто пише про наукові дослідження. Тим часом, ми робимо науку на світовому рівні, бо наші дані йдуть у дослідження усієї планети, це не є щось кишенькове, суто українське. Вони на глобальному рівні формують картину про те, що діється з нашою планетою і космосом довкола неї. І з магнітним полем та іоносферою, і з озоновим шаром. Більшість із людей живуть сьогоднішнім днем і не думають про глобальне. А ті глобальні масштаби дають наукові станції 30 країн, що присутні в Антарктиді. І те, що серед них є Україна, — дорогого варте. Наші науковці дуже потужні. Просто нам завжди не вистачало фінансування на дослідження й обладнання. Допомогли британці. Щоправда, вони дуже скептично дивилися на наші можливості. А переконавшись, що ми підняли розпочаті ними дослідження на новий виток і ще додали свого, – сказали “респект”, що і станцію тримаємо у належному стані, і наукову роботу здійснюємо.

– Можливо, ви вже замислювалися про тему докторської?

– Я якраз вступив у докторантуру і моєю метою є дослідження живлення ключових видів тварин Палеарктики й Антарктики в умовах кліматичних змін. Воно пов`язане із ресурсною роллю в Антарктиді. Наприклад, криль. Ця креветка є основою піраміди трофічної бази.

– Чи є перспектива розширити нашу присутність в Антарктиді?

– Звичайно. Я думаю, що будуть і нові станції. І не тільки в Антарктиді, а й в Арктиці. Може, ці плани трохи зухвалі, але вже є співробітництво з канадцями. Канада завжди нас підтримувала, бо дуже багато наших співвітчизників там живе. І вони вже давно запропонували співпрацювати.

Антарктида і Арктика – це два полюси. І немає різниці, де вивчати магнітне поле. Це дослідження космічного рівня. І вони вже їх проводять на Шпіцбергені й в інших місцях. Зараз в Антарктичному центрі підписали спільну угоду досліджень на міжнародній станції “Конкорд”, і наші полярники можуть їхати туди. Але потрібно, щоб були спільні проекти. Ця станція – материкова, розміщена там, де найнижчі температури.

– Чи були нещасні випадки на нашій станції?

– Дякувати Богові, у нас усі живі, здорові й молю Бога, щоб така традиція продовжувалася. Бо, наприклад, у британців на “Вернадському”, яка у них називалася “Фарадей,” згідно зі звітами, загинуло 6-7 чоловік.

– Що стало причиною трагедії?

– Екстремальні умови: коли дослідники переходили на лижах з острова на станцію, відірвало шмат криги з ними і погнало у відкритий океан. На станції, не маючи на той час авіації, не змогли їх урятувати. Послати за ними човна теж не могли, бо довкола станції був лід.

– Як ваша сім’я ставиться до таких тривалих і небезпечних експедицій?

– Дружина підтримує. Вона теж біолог, ми однокурсники. Зараз викладає в університеті, тільки на кафедрі ботаніки. Найбільше вона мене підтримала, коли діти були малі. То зараз легше їхати, коли їм уже по 16 і 15 років. А коли вирушав уперше, доньці було два роки, а синові – три з половиною…

– Цьогорічна експедиція суттєво відрізняється від усіх попередніх — у ній беруть участь жінки.

– Жінки й раніше зимували на “Вернадському”. Щоправда, це було дуже давно — у другій українській антарктичній експедиції брали участь чотири жінки. Два метеорологи, одна біофізик і одна була кухарем. Тепер через 21 рік беруть участь дві жінки. Одна з них – лікар-хірург. Друга – біолог-науковець. Вона поїхала раніше не сезонну експедицію, яка закінчиться із нашим приїздом і пробуде на станції на 1,5 місяця довше від нас усіх.

Загалом зимуватимуть в Антарктиді 12 членів експедиції. Вісім із них – з Києва, але це умовно, бо всі вони з різних регіонів, а протягом останніх років живуть у столиці. Представлені ще Одеса, Закарпаття і Херсонська область, ну, і я – зі Львова.

– Чим важливі дослідження Антарктиди, і зокрема, для України?

– Дослідження Антарктиди ведуться згідно з Державною програмою, і це вже є свідченням їх важливості. Це майбутнє і України, й Європи. Антарктида — це остання сировинна база планети. Там сконцентровані величезні запаси корисних копалин, а також чистої води, риби, кріля. А також це гігантський холодильник, де можна зберігати продовольство. Деякі країни це вже використовують. Щоправда, корисні копалини заховані під 2-3-кілометровою товщею льоду, але проводяться буріння, і не тільки українською експедицією. Українські науковці мають у цьому плані менші можливості, оскільки наша станція розташована на скелястих островах.

– Чи має значення при відборі членів експедиції досвід зимівлі на шостому континенті?

– Зазвичай правило формування експедиції таке, щоби принаймні 50% людей мали за плечима хоча б одну зимівку. І це логічно, бо коли прибуває новий склад, можуть бути проблеми навіть технічного характеру. У нас більше ніж 50 відсотків — 8 із 12 учасників уже зимували. І є рекордсмен — Богдан Гаврилюк, який зараз зайшов на восьму зимівлю. Але в Україні є зимівник Микола Сиринець із Черкас, який побував в Антарктиді 8 разів і вже занесений до Книги рекордів України. Крім того, він ще 5 років зимував на Шпіцбергені. Тобто разом – 13 років на полюсах. Стосовно інших наших хлопців, є такі, хто зимував по 5 разів, по чотири, три. Є й такі, хто має по одній зимівці.

– Представникам яких професій надається перевага?

– Найбільш необхідні фахівці в експедиції – системний адміністратор зв`язку, системний механік, лікар, дизеліст, кухар. Вони займаються життєзабезпеченням станції. Решта — науковці: біологи, геофізики, метеорологи, які крім метеорології здійснюють гідрологічні дослідження в океані, плюс дослідження озону.

– Чи може потрапити на зимівлю аматор?

– Я розумію молодь, любителів мандрувати й взагалі авантюристів, які начитались книжок і хотіли би потрапити в Антарктиду. Ми всі, ті, хто зимує, за складом характеру є мандрівниками-авантюристами. Але почнемо з того, що це не є мандрівка, а важка робота. Це повна ізоляція і явно не той варіант, що приїдеш, зробиш селфі на фоні пінгвінів, викладеш в Інстаграм чи Фейсбук – і поставиш галочку в своєму резюме про те, що був у Антарктиді.

В одному з магазинів, де ми закуповували спорядження, хлопчина-продавець сказав, що написав заявку на участь в експедиції. Питаю його – ким він там себе бачить? Каже: кухарем. А ти щось закінчував за цією спеціальністю? Та ні, каже. Ми от завжди їздимо в походи, так я варю на вогнищі для 20 чоловік. То що там – зварити борщ чи юшку на 12 чоловік. Я, мовляв, навіть бограч умію готувати.

Люди не уявляють, що таке робота кухаря в Антарктиді. Як на мене, це найважча робота на станції. Бо ми, науковці чи технічний персонал, маємо ненормований робочий день. У нас немає такого, що йдемо на роботу на таку-то годину. Ми можемо працювати і 24 години, якщо це потрібно. А кухар має вставати чітко на визначену годину й готувати на всіх їжу з дня на день, має лише один вихідний – у неділю. І в нього вся картинка перед очима — вид із вікна кухні. З дня в день, з місяця в місяць він дивиться одні й ті ж “слайди”: айсберги, схід і захід сонця. І так понад рік біля плити. І ще: якщо людина вміє готувати, це не означає, що він професійний кухар, який має розрахувати кількість продуктів на кожен день із того запасу, який завезли, щоб його вистачило на зимівку, а в разі нестачі — замінити ті інгредієнти, яких бракує. В Антарктиді на базар чи в магазин не підеш. Ми всі вміємо готувати борщ. І готуємо його, замінюючи кухаря під час його вихідних. І тому часто виникає нестиковка у тих людей, які пишуть заявки, з реаліями Антарктиди.

– З якими найбільшими труднощами, крім аномального холоду, зустрічаються зимівники?

– Мабуть, найважче, – це коли ти щодня викреслюєш один день на календарі, а їх все не зменшується і не зменшується. Щодо холоду, то людський організм має властивість пристосовуватися. І коли ти провів рік посеред снігів і льоду, то під кінець зимівки вже звикаєш. У мене є фото, де на кризі поряд із пінгвінами ми сидимо і приймаємо сонячні ванни. Був випадок, коли приходив туристичний корабель. Ми виходимо на причал зустрічати туристів. Температура повітря – від -3 до -5, а на нас – гавайські сорочечки, шорти і шльопанці. Та ще й гавайське намисто, яке колись подарували американці, начепили. А туристи – в пуховиках, шапках…

– Які традиції є у зимівників?

– Ми обов`язково беремо з собою парадові костюми та краватки. Це для конференцій та святкування днів народження. Ще є традиція купання, коли відзначаємо середину зими. Тоді всі мусять занурюватись в ополонку.

Відзначаємо прихід першого корабля. Це коли теплішає й лід довкола станції тане, до нас приходять чимало яхтсменів, кораблів із туристами – й кожен із них має відвідати найпівденніший у світі бар, що є на станції “Вернадський”. До речі, приходять не з порожніми руками. Там така різноманітність напоїв була, що таких я ще й не бачив. Але не в цьому річ, а в тому, що це нові люди, які з`являються на станції після 8-9 місяців нашої погодної ізоляції, коли лід сковує всі підходи. Для нас це – як промінчик сонця. Це можливість спілкування, розрядки. І вона дуже важлива. Адже були експедиції, учасники яких через певний час такої ізоляції переставали спілкуватися між собою, розлазилися по норах. І навіть за спільним столом не було розмов, лише калатання ложок.

Традиції й свята у зимівників мусять бути, адже це не тільки рік роботи, а й рік життя. Сашко Пекло, який брав мене у першу експедицію, дав дуже мудру пораду: щоб уявити собі, що приїхав туди не на рік, а на все життя, – і перестати “гортати” календар. Знаєте, зробив так – і дійсно час почав минати не так помітно.

– З якими екзотами, характерними лише для Антарктиди, зустрічаєтесь?

– В Антарктиді є багато видів риби, один із них — білокровна щука. Це льодяна риба, в неї прозора кров, прозоре серце і вона вся – також. У неї в крові – спеціальні білки-антифризи, щоб та кров не замерзала. Вода в Антарктичному океані – до мінус 3 градусів, але не замерзає через високу солоність. І ця риба пристосована жити в таких умовах. Для мене вона предмет для досліджень. Відбираю у неї кров для кріодосліджень. Робота – на рівні космосу.

– А земні, побутові клопоти. Хто, наприклад, прибирає на станції?

– Кожної п`ятниці у нас проходить генеральне прибирання. Після вечері всі стають на різні напрямки приміщення і відчищають його до блиску.

– Як вирішуєте проблему побутових відходів?

– Ще зі старих часів сміття в Антарктиді ретельно сортується: пластик, органіка, скло – все окремо, а потім пресується. Складаємо у діжки. І той корабель, що приходить забрати нас зі станції, забирає й тонни сміття.

– Що найстрашніше для вас під час зимівки?

– Прокинутись уночі в повній тиші. Тебе охоплює жах, бо розумієш, що зупинився дизель, тобто – зупинились усі системи життєзабезпечення.

А це означає загальну тривогу, – і тоді всі працюємо, щоб запустити дизель.

– Екстремальні температури вас не лякають?

– На нашому півострові немає екстремальних температур. От там, де колишні радянські станції, буває до мінус 60-70 градусів. У нас не буває нижче 30. Давніше було зареєстровано -40. Але це абсолютно не знижує моменту екстриму. Бо на “Вернадському” дують потужні вітри. Наша станція — як корабель, пришпилений якорем посеред океану. І всі шторми, крига та шалені вітри – її повсякденність. Інколи здається, що ще один порив вітру – і ти побачиш над головою замість стелі зоряне небо. Тобто наш екстрим – не в мінусовій температурі, а в частій зміні погоди, вітрах в океані.

– Чи існує антарктичний фольклор?

– Усі професії мають свої байки. І коли я пройшов уже відбір, почав вивчати антарктичний фольклор. Один із переказів стосувався посади… перевертача пінгвінів. Мовляв, коли над Антарктидою пролітає літак чи вертоліт, пінгвіни з цікавості задирають голови і падають на спину. Перевернутися ж не можуть через маленькі крильця. Тому на кожній станції є посада перевертача пінгвінів…

Перед Великоднем українські зимівники надіслали звістку: вони вже оселились на станції й розгорнули серед льодових шпилів прапор Львівщини, який подарував їм перед від`їздом очільник області.

 

 

 

 

 

Розмовляла Нінель Кисілевська, Львів

Фото: Николаєвич Альона, Укрінформ; перше фото: facebook/Ігор Дикий

 

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s