Кіборг Олександр Чуб: Щоб полюбити країну, треба її побачити

26 квітня 2019 р.

Вчитель біології за освітою, матрос і кіборг – після поранення і реабілітації він став ініціатором дитячих таборів «Строкаті єноти» і надихає молодь на пізнання світу, активну громадську позицію і пошуки пригод.

Він розповідає про напад піратів, поранення в ДАП і 10 000 км велосипедом Америкою як про щось геть буденне – такими м’якими спокійними інтонаціями можна, скажімо, переказати рецепт улюбленого пирога. Олександр Чуб розповідає про те, чим більшість із нас марила змалку, але наважувалися здійснити лише одиниці. 

– Чим ти займався до війни?

– Я завжди вів активний спосіб життя, любив пригоди, мандри. До війни я мандрував переважно Україною, а потім вирішив помандрувати далі і поєднати це з заробітком. Я був матросом – мав два контракти по вісім місяців на танкері. Район плавання – Африка, Гвінейська затока. Раз бігали в Бразилію, перетинали екватор і Атлантику. Потім, якщо чула, якраз під час Майдану на судно з українським екіпажом напали пірати – то на наше судно напали! Капітана і стармеха взяли в полон. Їх викупили потім.

Як наслідок, я пропустив Майдан, бо наше судно було арештоване. За моїми прогнозами, я мав бути в Києві на початку або в середині лютого, якраз у найцікавіший час, але нас арештували, і я міг плюватися-матюкатися, але не міг покинути судно… До України я повернувся тільки 8 березня…

– Де ти служив?

– Я не служив, я доброволець. Погано сприймаю слово «служба», точніше, погано себе з ним асоціюю… Спершу ми записалися до другого батальйону Національної Гвардії. І, відповідно, відбули ротацію під Слов’янськом – я не добув ротації, ми мали конфлікт через Леоніда Кантера (друг Олександра, режисер, що, будучи в лавах Нацгвардії, знімав документальний фільм «Війна за свій рахунок» – ред.). Дуже боялися його камери наші доморощені начальнички, і після повернення він пішов своїм шляхом знімати, а ми з побратимом поїхали до «Айдару». Приїхали якраз після Савченко під Металіст і поїхали, коли загинув Орест Квач.

Тоді формувався ДУК. Я пройшов підготовку на «Десні», чекаючи на побратима Івіча, і ми разом поїхали до ДУКу, звідти потрапили до Пісок. Далі – Донецький аеропорт, де на третій день перебування отримав поранення. І на тому моя активна участь у війні закінчилася. Пішов туди, бо вважав, що справа захисту себе і країни – це наша, а не чиясь міфічна справа, і коли можна було включитися і чимось допомогти, вирішив це зробити.

– Як відбувалася реабілітація і повернення до громадського життя?

– Мене поранило 5 жовтня, на початку листопада мені зробили операцію – вторинну, бо два тижні мало пройти. Неправильно склали ногу, але з’ясували це лише в квітні, і півроку я втратив. Потім мені все перерубали наново, але на щастя, тернопільський хірург Гаріян Сергій вставив круту пластину, правильно все зробив, і я пішов десь за півтора місяці уже з паличкою. І десь у червні почав ходити. І з того часу почалася потихеньку реабілітація, відновлення. Ще до війни ми з друзями організовували наметові табори на березі Канівського водосховища – Трахтемирівському півостріві. Тож я заїхав на півострів до друзів, які проводили табір, трохи побув із дітьми – ще з паличкою ходив, але вже їздив на велосипеді.

Потім Леонід Кантер запросив мене до США на показ «Добровольців божої чоти» (документальний фільм про добровольців, де Олександр є одним із героїв – ред.), я від них втік після показу, поїхав на велосипеді, проїхав 10000 кілометрів за три місяці – це відновило мою ногу. Я паралельно міг показувати громадам українців і американцям цей фільм, спілкуватися з ними. Півроку на милицях, а далі все окей!

– Як виникла ідея проведення дитячих таборів?

– У Штатах я зустрічав дуже круту підтримку, мені допомагали люди, приймали і навіть на велосипед скинулися, тому що перший у мене зламався. Я дуже хотів зробити щось хороше у відповідь – для людей, для цього світу. Одразу після повернення приїхав на Обирок, взяв у друга байдарку, сплавився від Батурина до Києва.  На Десні я проходив село Кладьківка, де були літні табори від заводу мого батька. Я згадав той час, як було прикольно, але завжди хотілося більше драйву. І в мене виникла думка зробити табір, про який я мріяв у дитинстві. І така ж сама думка була у дівчат із нашої соцслужби батальйону, які займалися дітьми загиблих і поранених бійців.

Я знав Влада Кириченка, засновника простору «Кузня «Уніж», він це місце облаштовував власне під дитячі табори. Ми приїхали в Уніж* до Влада, подивилися місце і вирішили зробити там табір. У 2016 р. у серпні зробили перший табір в Унежі, де було 54 дитини – переважно це були діти побратимів із нашого та інших батальйонів. Команда – десь до 10 людей. У 2017 р. організувати табір не вдалося – був зайнятий спортивними змаганнями. А в 2018 р. ми повернулися до цієї думки, організували табір на 60 дітей і два тижні дуже прикольно й активно згаяли час.

– Чому саме «Строкаті єноти»?

– Ми вирішили масштабувати цю штуку і, відповідно, назву придумати іншу, тому що Уніж – це локація, коли «Кузня «Уніж» іде Трахтемирівським півостровом, «Кузня «Уніж» іде Россю – це дивно трохи звучало. Я мучився з назвою, і мій побратим Гагарін, із яким ми все це робимо, Ігор Гемба, і Івіч, кажуть: «А давайте «єнотами» назвемося!». Тому що єноти – це ж еліта, це ж десантура! А потім інший побратим перелік класних прикметників додав, і серед них було слово «строкаті». І вийшло, що це поєднання прикольно звучить,  та й «строкатий» передає дух нашої команди, те, що ми робимо. Наша команда дуже різноманітна, у нас різні люди, різні діти, різна активність. Якщо я більше турист і володію відповідними навичками, то творчість – не моя сторона, але приїжджають люди, які можуть провести творчі заходи, і це все міксується, накладається на туризм, тож виходить строката програма.

– Що представляє собою табір?

– У нас база, яка передбачає стаціонарне перебування в таборі, є дві великі кімнати казарменого типу. І є інструкторський блок – є де селити дітвору. На території маємо футбольний і волейбольний майданчики, скеледром, у ярі є смуга перешкод, які ми самі зробили. По суті, це моє улюблене місце, бо сам яр є смугою перешкод, треба було лише трошки чогось додати, десь колоду кинути, десь підв’язати – це така «фішка» наша. Ми займаємося на скеледромі, маємо сплави, наші сусіди і партнери «Білий бізон» дають нам спорядження. Ми маємо 6 км пройтися до Возилівських водоспадів, помилуватися ними, звідти стартуємо на сплав, довго-довго, 26 км до Унежа з обідом на базі «Бізонів». Крім сплаву, робимо виходи в яр, у ліс, там довкола є де погуляти, що подивитися. В ліску ночуємо просто неба у спальниках. Цього року будемо іти в гості до наших друзів на іншому березі – у них равликова ферма є, і це ціла атракція, бо треба переправитися через Дністер, а потім піднятися на найвищу точку, звідки видно весь Уніж, а ця дорога через водоспади каскадні іде, далі там село – це дуже крутий маршрут для походів.

– Як виглядає день у таборі?

– Зазвичай наш день – це два заняття активних, два заняття більш творчих, інтелектуальних. Серед активних занять у нас основи туризму, тактики, рухливі ігри, основи самозахисту, є тренери з фрі-файту. Серед інтелектуальних – проводяться вікторини, брейн-ринги. Відбувається ігрова історія – приїжджає Тетяна Швидченко, науковий працівник, вона дуже класно розбирається в історії визвольних змагань, це її фішка, і вона в ігровій формі пояснює дітям, що відбувалося сто років тому. Також відбуваються навчання з домедичної допомоги, інструктори залежно від віку дають розуміння, як діяти в яких екстремальних ситуаціях. За творчу частину у нас відповідає Відьма, яка знається на обрядах, робить хенд-мейд майстер-класи з живопису, арт-терапії – діти малюють своїх внутрішніх звірів. Занять буває більше, але вони нестабільні, залежать від бажання і можливості людей приїхати щось провести.

– Які вікові категорії дітей?

– Ми працюємо з дітьми від 8 до 18 років. Ми ділимо дітей на рої по 10-15 дітей, вони  самі собі обирають ватажка. Рої різновікові, щоб вони були плюс-мінус рівносильні, тому що між роями відбуваються змагання, естафети, перегони тощо – залежить від табору. В першому таборі рої вели конкуренцію, а в другому таборі була така атмосфера, що конкуренція була недоречна, працювали більше на згуртування, рої один одного підтримували. Це індивідуальна штука. За кожним роєм закріплюється інструктор-ментор, він веде комунікацію з ними, вирішує питання, що виникають. Спершу рій намагається це вирішити сам, якщо не вдається, ройовий залучає ментора, а далі вже організаторів і старших інструкторів.

– Які табори плануються цього року?

– Ми виграли цього року проект від Міністерства молоді та спорту, відділ національно-патріотичного виховання, і ми маємо можливість на 70 осіб зробити табір для дітей учасників бойових дій. Безкоштовно, тільки за дорогу до Івано-Франківська платять батьки. Там будуть діти від 13 років, тому що ценз Міністерства – діти з 14 років (ми з 13 з половиною вже беремо) з-понад 14 регіонів України. У таборі можуть брати участь діти добровольців. Факт участі людини в бойових діях для мене принциповий. Якщо людина звертається, я питаю бригаду, роки служби і перепитую через знайомих.

Також цього року у нас є табір «Строкаті єноти ICU», ми проводимо його спільно з «International child University» – це суботня економічна школа. Робимо табір в іншому корпусі, де можна розмістити 40 дітей, але в комфортніших умовах. Програма більше наповнена екскурсіями, тому табір дорожчий –  9000 гривень (ми не даємо на нього знижок). Але наші два інших табори – червнений «Строкаті єноти» і серпневий «Активні єноти» коштують 5000 гривень. Для дітей учасників бойових дій – 3500 гривень, для дітей переселенців – 4000 гривень.  Дітей загиблих і поранених ми беремо безкоштовно, але в обмеженій кількості, залежно від того, який я можу знайти бюджет. Тому що нічого немає безкоштовного в світі, і те, що за це люди не платять, означає, що за них платять інші, мої друзі з усього світу скидаються грішми.

– Хто у складі вашої команди?

– Більшість членів нашої команди – добровольці, військові і волонтери. У команді – активні люди, які свого часу були волонтерами. Ми віримо в цінність активної громадянської позиції через активний спосіб життя. Мій основний «меседж» – важко любити те, що ти не бачив. Щоб полюбити по-справжньому країну, треба її побачити, треба вести активний спосіб життя, мандрувати, знайомитися з різними людьми і регіонами, з якими, незважаючи на деякі відмінності, нас об’єднують країна, простір…

– Якими є правила і традиції «Строкатих єнотів»?

– Коли ми заїжджаємо в табір, я кажу: ми всі приїхали сюди грати в гру, ця гра триватиме 10 днів. Гра передбачає правила. Життя може бути без правил, а гра завжди з правилами! Відповідно, перше правило – спілкування українською або англійською мовою за бажанням, друге правило – взаємоповага, третє правило – відсутність матюків. Я кажу всім: ми теж у звичайному житті  матюкаємося, вживаємо російські слова, але тут такі правила! Був у нас хлопчик Діма, переселенець, який ще не вивчив української, йому вісім років було. Він старався, його підтримували. Я прошу дітей підтримувати тих, хто не знає, допомагати їм, а не навпаки, переходити на російську. Я інформую батьків, щоб вони готували дітей. Це пункт наших цінностей, кому не подобається – ми нікого не тягнемо…

– Чи легко вдається встановити контакт із дітьми? Чи мають інструктори відповідні навички?

– Я вчитель біології за освітою, щоправда, за фахом не працював. Оскільки з 2011 року ми табори організовуємо, то вже досвід був. У мене є кілька людей у команді, які за освітою соціальні працівники, частина людей – педагоги. По суті, цей табір притягує людей, які хочуть працювати з дітьми. Мають до цього хист. Ми забезпечуємо мінімальним, а далі – це вже мистецтво можливого, тому друзям, які хочуть поволонтерити, щось показати, двері у табори відкриті. Хтось приїжджає пограти на музичних інструментах, хтось навчає хенд-мейду. Приїжджали друзі вчити грі в петанк – я уперше бачив цю гру з кулями! Тобто, є базова програма, а далі вона наповнюється волонтерами. У нас немає поки що фіксованої кількості інструкторів, бо немає фіксованої кількості дітей. Приблизно  5-7 дітей на одного дорослого.

Здебільшого одразу знаходимо спільну мову, діти групуються за інтересами. Бувають і конфлікти між хлопцями. Агресія – нормальна штука в цьому віці, але всі конфлікти розрулюються. На жаль, сучасні діти багато знають про свої права, але нічого не чули про обов’язки. Був у нас хлопчик, який постійно розказував про права, права, права, а простіший хлопчина пішов із ним у конфлікт, тому що той багато собі дозволяв говорити і робити зайвого. Ми довго спілкувалися, і всі зрозуміли, що якщо ти говориш про права, то поважай кордони іншого… Назад вони вже їхали більш-менш друзями. Це типова ситуація.

Був хлопчик зі страшенним дефіцитом уваги, і він намагався привернути до себе увагу через нехороші вчинки. То щось підпалить, то туалетним папером заб’є туалети… Я йому одразу сказав: «Ти просто не дотягнеш до кінця табору, ти вигориш!». І за три дні до кінця табору він захворів, просто тому що емоційно вигорів. Ми намагалися пояснити, що увагу потрібно привертати іншими методами, здається, під кінець він зрозумів…

– Сучасні підлітки залежні від гаджетів. Як ви вирішуєте цю проблему?

– Вирішення проблеми – просте: у нас дуже слабкий мобільний зв’язок. Час для телефонів виділений – дві години  на день. Перші два табори виходили на домовленостях, багато хто брав телефони і не дзвонив батькам, а просто грався. А потім почали цією домовленістю нехтувати: дітям 9 років важче пояснити, і вони швидше забувають про домовленості, ніж старші. Тоді ройові просто збирали телефони, заносили мені до кімнати, а коли був час телефонів, вони їх роздавали… Я прошу батьків не давати дорогих гаджетів, багато грошей – бувало, що дитина губила гроші, прибігала з плачем, що в неї їх украли, але потім вони десь знаходилися…

– Як ви вирішуєте конфліктні ситуації?

– У нас дуже просте покарання: коли хтось робить поганий вчинок і не зізнається, всі збираються, і я кажу: з цього моменту і допоки винний не зізнається, або до кінця табору, вас тут годують, ви спите, але програми не буде. Ми вам повертаємо телефони, робіть, що хочете. Питання вирішується за п’ять хвилин! Ясно, що якщо в перший день таке сказати, може, не буде такого ефекту, але після трьох днів програми вони розуміють, що варто приїжджати саме за програмою, а не за відсидженими 10 днями, і це поки що найбільш дієвий інструмент у вирішенні будь-яких конфліктів.

Ми намагаємося практикувати діалог із дітьми. Діти часто думають, що якщо я щось запитую, то значить будуть карати. Була ситуація – відірвали ручку на дверях в душову, ми ж думали, що це якісь лобуряки-хлопи зробили, всіх зібрали, кажемо: хто відірвав – зізнавайтеся, нічого не буде! І тут зізналася маленька дівчинка – це було настільки щиро… Мені дуже приємно, коли діти повертаються. На різдвяний табір із 40 учасників було близько 20 наших «постійних клієнтів», на літо хочуть ще більше повернутися, і це мотивує.

***

*Уніж – село у Городенківському районі Івано-Франківської області. Табір розташований у центрі Дністровського каньйону.

Детальніше про «Строкатих єнотів» можна дізнатися на сайті: https://strokatienoty.club/

 

 

 

 

Розмовляла Олена Максименко

 

 

 

 

Джерело: Повернись живим

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Третя російсько-українська війна

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s