Гаська Шиян, письменниця: Тема сексу в українській літературі залишається табуйованою (18+)

16 квітня 2019 р.

Нова книжка Гаськи Шиян «За спиною» – монолог молодої жінки, хлопець якої узяв повістку в армію під час війни. Ця подія стала струсом і стресом, що увиразнило важливі та суперечливі моменти її життя: саморозвиток і автоматизований пошук розваг, особистісна, гендерна свобода й боротьба з відповідними стереотипами, сексуальні експерименти та любовні рефлексії, патріотизм та індивідуалізм, знайомство зі світом волонтерок і вдів, боротьба з побутовим трешем, фінансовий успіх одиниць на тлі загальної невлаштованості, самодостатність і розгубленість. Тобто все те, що відчувають сьогодні дуже багато хто з нас. «За спиною» при цьому – роман, сповнений відвертих сексуальних сцен, критичного ставлення до національних святинь і стереотипів, досить натуралістичного, а не патетичного зображення тилових реалій, пов’язаних із війною. Словом, книжка не без деякої драстичності. Про ці невичерпні теми ми й поговорили з Гаською Шиян, надто що під час читання роману в мене постійно виникало бажання щось уточнити чи перепитати в авторки.

Передусім хотів запитати: як реакція на роман? Тебе ще не «таврують»?))

Ти знаєш, поки що відгуки лише позитивні були. При чому часом від дуже несподіваних людей. Можливо тому, що від початку роботи над цією книжкою я налаштувалась відбиватися і відстоювати потрібність цього тексту, а, можливо тому, що вибори перехопили увагу – роман вийшов друком 20 березня. Я поки не розслабляюсь.

З обкладинки та початку «За спиною» можна вирішити, що це проза суто про війну. Але після прочитання цілого твору для мене це – книжка, цінна передусім як об’ємне і виразне «соціологічне» зображення певних середовищ сьогоднішнього суспільства. Де ти брала для цього матеріал?

Ну, я цю обкладинку сприймаю як певну гіперболізовану метафору загального суспільного бачення ситуації. Вона не артова і дуже прямолінійна, навіть із меседжами, які в чомусь суперечать тексту, але, думаю, це привабить коло читачів, які прямо не потрапляють у цільову аудиторію.

Так, ти правий, текст значно більше, ніж про війну, війна тут – тло, обставини, у які ми всі потрапили, того зовсім не чекаючи, тож кожен шукає власні способи до них адаптуватися. Мені дуже важливо було зобразити оці усі середовища, нові верстви і класи, соціальні явища, які утворилися впродовж останніх трьох декад новітньої української історії. Це і заробітчани, і митники-контрабандисти, і бюджетники на зарплаті, і уже доволі сформований середній клас, і бюрократи в установах.

Матеріал брала з життя. Я люблю спостерігати і занурюватися у різні середовища. Навіть візити у заклади, типу пенсійного фонду чи ДАІ по-своєму люблю. От тільки супермаркети ненавиджу, і це передалося головній героїні.

До речі, деякі епізоди часом нагадують стилістикою і наративом фейсбук-пости – чи використовувала ти їх?

Якщо й цитувала якісь свої попередні дописи, то не багато, так от прямо не згадаю де саме. Але я багато використовувала фейсбук як подразник, як джерело людських емоцій і реакцій, коли пишеш на резиденціях – це допомагає повернутися у реальність, нехай і змодельовану. Я у фейсбуці намагаюся збирати різношерсту публіку, усіляких фріків і соціальні екстремуми, стежити за спільнотами, заховавшись за екраном. Мене смішать гучні розфренди і бани, бо я якось не сприймаю людей у мережі як своїх щирих дружбанів, котрі зобов’язані розділяти мої погляди і міркування. Крім того, роздратування стимулює мене до писання.

Я взагалі рідко пишу із заготовок, для мене це дуже динамічний процес, сильно пов’язаний з актуальним контекстом, і матеріал швидко, не те щоб застаріває, а так наче консервується у минулому. Непрописані нотатки – це втрачена сировина, вони не містять енергії, емоцій і залишаються хаотичним набором слів, бо не можуть дотягнутися до нервових закінчень мозку. Поезія для мене – один з інструментів швидкої фіксації рефлексій на події. Іноді я переформатовую вірші у прозу, в романі точно є мінімум один такий епізод.

Твій роман – великою мірою «портрет» сьогоднішньої забезпеченої та інтелектуально розвинутої частини молоді. Зрештою, він і написаний від імені такої героїні. У книжці, та й не тільки в книжці, такі персонажі перебувають у відвертому непорозумінні, ба навіть у відносно латентному конфлікті з рештою суспільства. Куди, по-твоєму, цей конфлікт веде?

От важко сказати, куди. Я якраз вчора написала, що не вмію полюбити простий народ і замиловуватися ним так, як Артем Чапай у The Ukraine, наприклад, – він для мене у цьому свята людина. Я важко переношу трешак спальників і стагнацію малих містечок, мало, що для мене настільки депресивне, як сільське життя – безвідносно до країни. З іншого боку, всі ми розуміємо, що класовість суспільства неуникна, і йдеться не лише про матеріальні ресурси. Освіта, культурне поле тут відіграють особливо важливу роль. Богема, творча та технічна інтелігенція – окремі представники цих верств, залежно від власного ринкового хисту (який не завжди рівноцінний творчим здібностям), можуть сягнути різного рівня комерційної успішності та монетизації своїх умінь, але ця меншість завжди буде противагою масі. Так само, як і бізнес еліти і навіть верхньо-середній творчий клас. У соціально-класових питаннях я сама трохи на гойдалці невизначеності. З одного боку, мені подобаються суспільства з потужною соціалкою – де є рівний доступ до якісної освіти і медицини, немає шаленого розриву у життєвому комфорті та інфраструктурі столиці і провінції, з іншого боку, податки там такі високі, що багатші платять за бідніших. Чи зобов’язані вони це робити, якщо мова йде про працездатних людей, а не про тих, хто без опіки і підтримки не має шансів на гідне життя? Але щоб уникати регулярних класових переворотів і деградації суспільства, озлобленості і конфліктів, від яких деструкції більше, ніж користі, потрібно дбати про всіх громадян. В ідеалі робиться це сплатою податків, які справедливо розподіляються, бо не кожен може і повинен від щирої душі співчувати знедоленим.

Втім, конфлікт героїні із соціумом не лише про це. Він значною мірою стосується суспільних кліше і вимог, які стосуються гендерних ролей і імперативів: «що і коли ми маємо робити зі своїм життям».

Світ головної героїні Марти та людей, по-справжньому їй близьких, спочатку видається розслабленим, ненапряжним і при цьому наївно-споживацьким. Але наприкінці й він виявляється напрочуд крихким. Одна героїня мало не гине в теракті у Ніцці, яка здавалася їй практично ідеальною, іншу раптом «відносить» у хард-патріархальне життя… Чому так сталось, і як твоїм героям з цим жити?

Власне, роман саме про це. У цьому його головна суть, яку ще не особливо обговорювали, бо, природним чином, увага відволікається на актуальніші і гостріші проблеми, які у книжці на поверхні. Книжка про те, що свобода ставить не менше запитань і викликів, ніж несвобода, що пошук острівця безпеки і гедонізму у сучасному світі – дедалі нездійсненніша місія.

Мало в яких українських книжках стільки уваги приділено консюмеризму, як у «За спиною». Він тут майже самодостатній художній прийом. Цікаво, ти виписувала нескінченні бренди, ціни, зарплати, сексуальні стандарти з задоволенням чи стьобом?)) Чи можливе і чи потрібне звільнення від споживацтва?

Задоволення і стьоб – вони для мене часто йдуть пліч-о-пліч, усі ці наші guilty pleasures – як з них не поіронізувати. З одного боку, як я вже казала вище, у мене в супермаркетах починаються напади мізантропії і клаустрофобії, але з іншого, бажання отримати у власність черговий об’єкт, який одночасно є атрибутом, символом, статусом – це такий первісний, непереборний кайф. Що цікаво, потім нагромадження цих речей починає страшенно дратувати, особливо у світі, де все випускають з планованим застаріванням. І ти обростаєш купою цього барахла і думаєш – на чорта воно мені здалося, а через пару годин тиснеш «КУПИТЬ в ОДИН КЛИК», знаючи, що річ на картинці бажаніша і гарніша, ніж у реальності. Тіндер працює за тим самим принципом, навіть коли профілі гортаються суто з нудьги, різноманіття людей на картинках постійно спокушає спробувати щось новеньке.

Щодо звільнення від споживацтва, то воно має бути десь на рівні здорового глузду. Я не з тих ідейних, хто готовий воювати проти корпорацій, але люблю маленькі бренди з об’єктивним співвідношенням ціна-якість, міняю гаджети не тоді, коли вийшла нова модель, а коли стара перестала працювати, улюблені шмотки ношу десятиліттями і шаную секонди, а не оновлюю гардероб повністю раз на сезон останньою колекцією з мас-маркету. Мені здається, що я стала стриманішою у шопоголізмі, ніж 10 років тому, зокрема тому, що мені важлива мобільність, а нову дизайнерську лампу за собою далеко не повезеш.

У романі очевидно заперечуються крайнощі воєнного патріотизму (та й патріотизму загалом). А чи знаходиться конструктивна альтернатива?

Конструктивна альтернатива, як на мене, намагатися ростити майбутнє покоління не в гаслах і прапорах, а у комфорті – передусім емоційному, але і матеріальному теж, бо без нього психологічна рівновага неможлива. Щоб у них було вдосталь якісного і цікавого контенту рідною мовою. Давати гратися не пістолетами, а іграми, які розвивають логіку і критичне мислення. Не моделювати образ ворога і відчуття небезпеки, а вчити стратегіям поведінки в конфліктних ситуаціях та прийняттю іншого, відмінного від твого, заохочувати до інновацій.

Може, виконуючи з ними ці всі завдання, ми й самі чомусь навчимося.

Навряд чи когось треба переконувати, що війна – це погано, але й в патріотизмі, який ґрунтується на націоналістичних ідеях, хорошого мало, бо він в основі своїй має відмежування від зовнішнього світу і страх нового. Така консервативність і самоізоляція – дуже сильна перепона для прогресу.

Регіональні стереотипи. У книжці Гаськи Шиян охочі знайдуть і «релігійно-вишиванкову» Галичину, і «решту», які «не чули пісню про Галю», і Київ як мікс суржику з хмарочосами, і замилування «Європою». Звісно, в скептичному контексті. Як би ти порадила читачам не потрапляти в полон таких стереотипів?

Хорошу ти цитатку вичепив про Галю, ха-ха… Справа в тому, що я сама дуже довго від цих стереотипів страждала. Буквально у фізичному сенсі. От зараз пишу тобі відповідь на це запитання дорогою в Харків. Я туди їду вперше. Мені 38 років, я майже всі їх прожила в Україні, об’їздила півсвіту, але мені й на думку не спадало розвідувати вдома щось, крім Одеси і Криму, бо там є море. Коли у мене з’явилася можливість активно подорожувати, я обирала для вікенду Барселону, а не, скажімо, Маріуполь. Звісно, цьому є і об’єктивні причини, скажімо, про відпочинок в Криму гарних спогадів у мене менше, ніж про Кот д’Азур, через інфраструктуру і сервіс. Оця вся пострадянська естетика, така чарівлива для іноземців, у нас частіше викликає напади нудоти. Але справа не лише у ній. Зростаючи у Львові, я неуникно потрапила під вплив стереотипу, що от у нас тут все ошатно-сецесійно, правильно-українсько, а там трохи далі непонятка якась – русифіковані роздовбані міста, нема на шо дивитися. І я на тривалий час прийняла цю позицію, але щось всередині їй опиралося і мене муляло, розвиваючи неврози.

Мені довго здавався чужим Київ, було таке відчуття, ніби він мене виштовхує, викидає хвилею назад, але, насправді, то я сама з усіх сил борсалася і відштовхувалась. І як часто буває в таких ситуаціях, коли заспокоїшся, приймеш і підеш на зустріч своїм страхам, все стає на свої місця. Зараз у Києві мені дуже комфортно, я швидко знайшла тут свою нішу, свій формат, своє середовище. Мені подобається, що тут більш поле можливостей, ширший простір (буквально і метафорично), більше людське розмаїття, сильніша сексуальна енергія.

Про стереотипи галицькі я відчуваю право писати скільки влізе, спростовуючи одні і підсилюючи інші – все ж таки, я – інсайдер і знаю, що Львів – то не лише дефіляда на площі Ринок, у нас є ще й Сихів і Збоїща.

Ну, а стереотипність Європи – то окрема тема, яка заслуговує на детальний аналіз. У двох словах, Європа – дуже різна і зовсім не схожа на євроремонт.

Тілесність і сексуальність. Сторінки «За спиною» аж вологі від пристрасті. Очевидно, когось із читачів це збуджуватиме, когось дратуватиме, інші залишаться спокійними. А що відчувала ти, змальовуючи, скажімо, лесбійську сцену між «солом’яною» вдовою і вдовою справжньою чи нескінченний секс однієї з дівчат із майже випадковим партнером?

Тілесність і сексуальність – дуже важливі для мене аспекти не лише цього тексту, але й людського життя загалом. Це дуже органічна частина будь-якого персонажа, я не розумію, як можна обійтися без них. Це основний інстинкт, який мотивує більшість наших дій і вчинків – присутність чи відсутність сексуальної активності дуже сильно зумовлює буття. У моїй першій книжці є фраза: «якби усі любили запах сперми так, як ти, у світі було б менше воєн» – гасло MAKE LOVE NOT WAR – далеко не безпідставна ідейка наївних хіпі, у ній однозначно є сенс. Сексуально фрустровані люди небезпечні для оточення. Жіноча сексуальність в патріархальному суспільстві була дуже довго пригнобленою – поширена теза, що секс є чоловічою потребою, не давала жінкам бути чесними з собою й експериментувати з власним тілом. Частина моїх героїнь ламає цю традицію. Що відчувала разом з ними я? Радість, полегшення, долання страхів, розслабленість і напругу, появу нових запитань. Оцей секс двох дівчат – це для мене насправді кульмінаційний, переломний епізод роману. Я добре пам’ятаю, як його писала – у той день у мені вдалося знаків вдвічі більше запланованої норми. Увесь цей їхній відчай, їхня ніжність, тілесна захланність і душевна самотність, ревнощі, страх, нерозуміння і неприйняття того, що відбувається з їхніми життями … весь цей сумбурний коктейль сублімувався в оргазми, бо це завжди хороше рішення, але саме ця сцена сумна і напружена – це не той радісний, придуркуватий секс, про який я люблю писати найбільше. Пам’ятаю, що я у той день вийшла поснідати годинці десь о 8 вечора, і мене аж похитувало від втоми, а в голові дуже макітрилося. Я зжерла бургер із відчуттям «ФУХ! Ну, нічо собі!», спрямованим на текст і на героїнь, які таке замутили, клацаючи моїми пальцями по клавіатурі.

Як тобі здається, в сучасній українській літературі сексуальна тематика вже виходить зі сфери табу, комплексів і надмірного ажіотажу чи ще ні?

Ну, від часів написання «Польових досліджень…» минуло рівно 20 років, відтоді багато було написано про секс, я тут не піонерка – вже мовчу про масштаб світової літератури, від часів античності. Але попри усі Лоліти і Тропіки Рака, Монологи Вагіни, попри усі книжки, після яких здається «куди вже далі», тема сексу залишається дражливою, інтригуючою і табуйованою. Мені у цьому контексті дуже цікава паралель із їжею, якої у романі теж достатньо, але вона привертає менше уваги. Хоч усі ці традиційні у нас (і не тільки) колективні обжираловки – це фактично шлункова оргія, фуд-порн. У мене особисто з харчуванням складніші стосунки, ніж із сексуальністю – те, що людині потрібно щодня їсти, здається мені дуже сильною незручністю. А десь між цими двома слонами, сексом і хавкою,  причаївся третій – зальчик – такий важливий сучасний атрибут підтримки своєї тілесності у візуальній нормі, вже декілька читачок казали мені, що їх дуже потішили ці епізоди у тексті.

Марта і більшість її приятельок – це молоді жінки, які загалом більш-менш звільнені від патріархальних гендерних утисків. І, відповідно, «За спиною» є книжкою важливою як зображення таких жінок не в процесі боротьби, а вже як доконаного факту. Але чи не має їхня свобода присмаку розгубленості? Куди їм рухатися далі? Тим паче, якщо згадати, як Софка раптом повертається в підлеглий стан…

Мені дуже важливо було показати, що у нас вже фактично сформувався такий типаж молодих жінок – матеріально неузалежнених від чоловіків, які протистоять патріархальній традиції не просто, з принципу, а тому, що вона їм некомфортна, бо їм у 20 і навіть під 30 не хочеться дітей і сімейних обов’язків і вони мали на увазі усі коменти про «часікі тікают». Втім, як я вже тут згадувала, усіляка свобода не лише розв’язує руки і дозволяє розсувати ноги, коли захочеться, але й також ставить безліч запитань і викликів. Сучасна європейська література уже давно перейшла на щабель іншої проблематики, коли самотні молоді люди (чоловіки і жінки до 40), які не готові брати на себе відповідальність за стосунки, шукають опори близькості і відчуття дому в цьому розхристаному, динамічному світі. Власне випадок Софки – це приклад крайнощів, у якого є не один реальний прототип і стається це з нею, власне, через розгубленість, через невміння аналізувати свої бажання і потреби. Вона не стягнула сама себе, не впоралася з собою. Одна з перших читачок сказала, що їй прикро за неї. Мені теж. Бо я вірю, що баланс у цьому існує.

У монологах головної героїні дуже багато такої собі безсилої злості на неблагополуччя. На неблагополучну країну. На жінок, які не змогли чи не зуміли жити «для себе». На чоловіків, які пішли на війну, як казала одна моя знайома «за дурною головою». На невміння дати собі раду. На панівну в нашому суспільстві треш-естетику. Упевнений, багато хто в цих пасажах знайде багато перегуків з власними думками чи дописами в соцмережах. Але важко заперечити й той факт, що така злість створює ефект несправедливої жорстокості та зовсім не рятує від подразників. Чи уявляєш ти, яким може бути вихід із цього психологічного тупика? Як змінити навколишню реальність або себе?

Якщо говорити особисто про себе, то я вибрала вихід не почуватися частиною цього, не зливатися із ним, не ототожнюватися, займати позицію спостерігача – дуже зручну для письменника, до речі. У мене, взагалі, труднощі з тим, щоб бути частиною колективного. Так, це породжує снобські випади і періодичне накидання на плечі білих пальт, але у той самий час допомагає знаходити якісь хворобливі кайфи в отій треш-естетиці, в тому, як говорять суржиком, у необлаштованості інфраструктури, у сюрреалістичності безконечних базарів підземних переходів. Гнів і страхи спровоковані таким контекстом – моє найбільше натхнення. Безумовно, у цьому є трохи лицемірства, бо спускаюся у метро цими переходами я лише тоді, коли виникає бажання, але я не хочу відчувати провину за те, що за 20 років змогла собі створити умови життя, які відповідають моїм стандартам комфорту.

 

Марта часто «відхаркує» стресове дитинство дев’яностих років. Для багатьох людей той час став добрячою травмою. Як би її суть сформулювала ти та які бачиш шляхи подолання. Питаю це як людина, в якої персональні враження від дев’яностих значно м’якіші.

У двох словах – це травма перманентного відчуття розпачу від безперспективняка і втрати звичних орієнтирів. Коли ти розумієш, що треба перегрупуватися, але поняття не маєш, як, і від цього тіло дубіє, ніби тобі постійно холодно. Є багато романтичних згадок про перші сплески нової української культури, про некомерційні фести, але у всьому цьому було трохи забагато голодного істеричного надлому, як на мене.

У твоїй книжці є виразні маркери двох десятиліть. 1990-ті – це розруха, занепад, голодуха. 2010-і – маятник війна/свобода. А що б ти сказала про двотисячні?

От двотисячні – це якраз маятникова компенсація за 90-ті. Бажання насититися, відірватися на повну. Сп’яніння від того, що в супермаркеті і ресторані можна не дивитися на ціни. Створення бази добробуту – покупки квартир і машин, поїздки за кордон, тури ол-інклюзів, шмотки не з секонда, екзотична їжа. В принципі, від того, що ми маємо зараз, нульові відрізняла відсутність хіпстерської естетики – маневрувати між євроремонтами і гламуром тоді було складніше. Але найголовніше – це був час ДО соцмереж, тоді все робилося більше для себе, зараз часто аудиторія, яка спостерігає за нашими буденними успіхами і фейлами, значно ширша.

Солдатів, волонтерів у твоєму романі зображено далеко не завжди героїчно. «Зворотний бік» виписано дуже виразно. Мені це здалося своєрідним протестом проти фальшивого і штампованого способу говоріння, письма про війну та її болісні нюанси. А чи бачиш ти серед наших письменників когось, хто робить це «правильно»? Ну, тобто уникає і нещирого пафосу, і несправедливого згущення фарб та невдячності?

Мені завжди страшно братися за книжки про нашу сучасну війну, саме через загрозу таких перегибів, але все, що читала, зовсім не розчарувало.

У Чеха в «Точці нуль» дуже чесно описані солдатські будні, особливо цінно це тим, що досвід особистий. У Рафеєнка в «Долготе Дней» чорнуха воєнних буднів цивільних дивним чином має казкові, ліричні інтонації.

А «Аморте» Саші Іванюк, написана з правдивої історії додала мені сміливості почати «За спиною».

Що ти можеш сказати тим читачам, які скажуть, що «Шиян знущається з бійців, волонтерів та України»? Упевнений, такі будуть. Надто зважаючи на традиційне невміння розрізняти персонажів і авторів.

Скажу, що я пишу про людей. З їхніми чесними емоціями і вчинками. А вони не кришталеві й не однотонні. Ця чесність – мій вияв поваги.

 

Автори фото: Ольга Закревська,
Олександр Фразенко, Валентин Кузан,
Наталія Раїник, Дарія Романець

 

 

Розмовляв Олег Коцарєв

 

 

 

 

Джерело: Якабу

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s