Аня Гвоздяр, волонтерка: Треба було, мабуть, кожній людині тикати в носа, щоб вони усвідомлювали, що в нас війна

17 квітня 2019 р.

В Україні триває виборчий процес і ситуація з кожним днем все більше нагадує шоу. Кандидати кличуть один одного на дебати, здають аналізи, розповсюджують один проти одного чорну агітацію. Виборці, хочуть вони того чи ні, вбирають у себе цю інформацію та готуються до реалізації, можливо, визначального для країни вибору.

 

У цьому яскравому шоу певною мірою губляться справжні українські реалії – війна на сході країни. Вона не стоїть на порядку денному передвиборчих розмов, натомість проскакує у вигляді пафосних гасел.

За воротами Київського військового госпіталю трохи інша атмосфера. Тут ми зустрілися з волонтеркою Анною Гвоздяр. У скверику шпиталю реалії значно ближчі до війни.

Доки на політичній авансцені триває виборче шоу, за лаштунками роблять свою справу військові та їхня потужна підтримка – волонтери.

Ані Гвоздяр було 23 роки, коли у 2014 році в країні почалася війна. Дівчина зізнається, що на фронті з неї не було би жодного пуття. Тож вона одразу стала волонтеркою головного військового шпиталю в Києві.

“Нас привели сюди найбанальніше – це любов і вдячність до людей, які тебе захищають”, – пригадує дівчина. І зізнається, що не шкодує про своє рішення.

Такі, як Аня, зараз підтримують армію на фронті, наявність якої для багатьох стала непомітною.

“Я востаннє була влітку в екіпажі в АТО і зрозуміла, наскільки змінився моральний стан хлопців. Так, вони отримують забезпечення, але з ними не працюють психологи і спеціалісти, які ідейно їх надихають”, – розповідає дівчина.

Волонтерка каже: результати виборів серед військових її не дивують. Стверджує, це адекватна відповідь на те, що зараз відбувається в армії. Ми поговорили про електоральні настрої військовослужбовців, потреби в армії та особливості війни на Сході.

“Людині можуть врятувати життя, але не можуть її повернути до нормальної життєдіяльності”

Фото: Ганна Грабарська

Фото: Ганна Грабарська

– Зараз країна бурхливо обговорює аналізи, дебати та передвиборчу рекламу двох кандидатів у президенти. У цьому всьому шумі війна якось випадає з контексту. Як ти на це реагуєш?

– Війна продовжується. Так реагують, тому що, по-перше, люди насправді до всього звикають. А по-друге, втомлюються. Це не добре і не погано. Інколи людям краще абстрагуватися і зробити вигляд, що цього не існує.

Проблема є й із тим, як у нас це все подається. Якщо згадати початок війни – ми інформаційно все-таки якось витягували. У нас була купа проектів, ініціатив, де показували обличчя хлопців, розповідали, хто вони такі. Тому що абстрактний військовий для людини нічого не означає. Для людини, щоб осягнути війну, потрібно бачити обличчя. І коли була не умовна армія, яка на Сході нас захищає, а були Вася, Петя, Сергій, який загинув, Саша без двох ніг, можна було усвідомити, що це реальні люди. А зараз у нас все затихло.

– На початку війни волонтери надавали суттєву допомогу і майже все забезпечення українській армії та добровольцям. Оскільки бойові дії дещо стихли, яка зараз функція волонтерів?

– Попри те, що волонтери давали матеріальну допомогу, вони давали неабияку моральну підтримку. Яскравим показником є те, що зараз армія забезпечена в плані одягу, оптики, прицілів. Але втрачено якусь моральну складову цієї історії.

Я востаннє була влітку в екіпажі в АТО і зрозуміла, наскільки змінився моральний стан хлопців. Так, вони отримують забезпечення, але з ними не працюють психологи і спеціалісти, які ідейно їх надихають. Вони не відчувають цілі, чому вони там стоять. У тебе є зв’язок з людьми, коли до тебе  приїжджають люди, яких ти чекаєш, які чекають, щоб до тебе приїхати. Оцей весь двіж формував не тільки матеріальне забезпечення армії, а ще й моральну підтримку. Зараз її дуже не вистачає, а вона потрібна.

Крім того, поранені нікуди не діваються. Є хлопці, які були поранені ще в 2014-му, вони змушені кожного року повертатися на лікування, їм теж потрібна допомога. Реабілітація теж важлива. Людині можуть врятувати життя, але не можуть її повернути до нормальної життєдіяльності. І частково на сьогоднішній день це теж на плечах небайдужих людей.

Ну і, звісно, підтримка сімей загиблих, дітей, дружин. І хлопців, звісно, які, наприклад, втратили кінцівки. До речі, цей рух саме завдяки військовим струснули нормально. Бо в нас люди, які мають інвалідність, зрозуміли, що вони можуть краще функціонувати, ніж це було до того, тому що вони побачили приклади військових.

– Чи зменшилися якісь потреби?

– Одяг, форма, берці, вода, їжа – матеріальне забезпечення, звісно, покращилося. Раніше ми возили приціли, набої, оптику, яка зараз забезпечується в достатньо непоганому обсязі, але ці потреби ще не закриті, і “Народний Тил” з ними хлопцям допомагає.

Фото: Ганна Грабарська

Фото: Ганна Грабарська

– Ти кажеш, що військові справді чекали не стільки необхідної допомоги, як того, що ти прийдеш. Яка історія за цей час найбільше закарбувалися у твоїй пам’яті?

– Чесно кажучи, у мене пам’ять через всю історію взагалі почала викреслювати людей. Вони, як конвейєр, проходять. Особливо, коли були такі важкі ситуації, що в нас було дуже багато поранених. Ти до кожної людини cтавишся з теплотою, але не хочеш бути в їхньому житті далі. Що таке госпіталь? Це нереальна кількість страшенного болю та страждань. І мені хочеться, щоб коли вони виходили, вони взагалі про мене не згадували, чесно. У мене насправді багато хороших друзів, яких я тут зустріла, але вони пішли в своє життя, а я інколи дізнаюся, як у них справи.

Я пам’ятаю, хлопці в нас у 2014-му році, особливо травматологія, всі лежачі були. І було дуже багато хлопців, яких я ніколи не бачила у вертикальному положенні. Я пам’ятаю хлопчика Антона. Ти розумієш, що поки людина лежить, він для тебе такий великий хлопець, чоловік. А коли встав, він там метр 60 зросту, такий маленький, хороший. Мама його плакала, я плакала, всі плакали, тому що це нереальне відчуття, коли ти бачиш, що люди встають і йдуть, коли хлопці з ампутаціями довго лежали, а тут вони встають і йдуть. У мене немає дітей, але мені здається, що це відчуття порівняне з тим, коли дитина робить перші кроки.

Ти зачепила тему, що важливіша їм саме підтримка. Я пам’ятаю хлопців, які давали мені прати чисті футболки, щоб я на наступний день точно повернулася.

– Так само було, коли ти їздила в зону АТО?

– Я була дуже великою противницею, щоб жінки їздили в АТО. Тому що я на Майдані стикнулася з ситуацією, коли ми були в медпункті, нас у Жовтневому заблокували “беркута”, і все – кінець. У нас не було взагалі ніяких варіантів.

Деякі дівчата почали втрачати свідомість, інші істерили і кричали, що нас усіх вб’ють. У нас була швидка, яка могла вивезти поранених. А ми вивозили дівчат, які втратили свідомість, а поранені на зламаних ногах, з розбитими головами тікали пішки.

І коли почалася війна і хтось почав їздити в АТО, я була противницею цього, тому що жінкам без навичок там немає що робити, тільки шкодитимуть. А потім так сталося, що мені довелося поїхати і після того я зрозуміла.

Часто кажуть, що воєнні не бачили жінок місяць, їм тяжко. Але їм насправді просто не вистачає теплоти жіночої, якої ти не отримуєш від чоловіків. Я приїжджала і зі мною хлопці просто хотіли поговорити про те, що з іншими не можуть – розказати про жінок, показати фотографії дітей.

Ти з ними знаходишся 30 хвилин, ти їдеш, більше ніколи з ними не зустрічаєшся, і, може, вони навіть не згадають, як тебе звати, але для них це частинка дому і можливості згадати, чому вони там стоять.

“Коли я приїжджала перші рази на схід України, розуміла, що люди, які там живуть, Україну люблять не завдяки, а всупереч”

– Як ти потім приходила до тями?

– Воно однозначно змінює твою свідомість. У мене був випадок, коли переді мною чоловік в реанімації вмирав. Просто вмирав. Довго, в муках, і всі розуміли – от, він зараз помре.

Ти дивишся в очі людині, якій залишилося зовсім нічого, а вона це розуміє. Ти десь передумаєш, десь переплачеш, бо, однозначно, кожна історія – це трагедія. І це та річ, до якої не можна звикнути.

Я вірю, що якби в нас інформаціний простір був трошки інший, люди би теж до цього не звикли. Якщо я не звикла, хоча були часи, коли в моргах знаходилася частіше, ніж у магазинах з продуктами, і кожен раз це була нова людина, і треба було проконтролювати, щоб її одягнули і достойно провели в останню путь, якщо вже їй не вдалося врятувати життя.

До цього не можна звикнути, тому мені кожен раз дуже важко. У мене оці, знаєш, переживання відкладалися, звісно, десь глибоко в плані зміни свідомості, в плані мудрості якоїсь, відношення до інших людей і до життя.

Але такого стану, щоб я зовсім вигоріла з приводу війни й поранених, у мене не було. Тому що я розумію – є багато інших, які потребують допомоги.

Фото: Ганна Грабарська

Фото: Ганна Грабарська

– Яким, на твою думку, має бути інформаційний простір?

– Адекватним. У 2014 році багато людей, зокрема, тих, які жили війною, дуже погано реагували на людей, які живуть звичайним життям. Вони їх бісили – як можна ходити в ресторани, коли йде війна?!

Я абсолютно до цього нормально ставилась. І взагалі вважала, що не кожна людина готова до війни. І не можна тими смертями всім тикати в очі. Бо є люди, які, дивлячись на війну по телевізору, переживають більше, ніж я в госпіталі, наприклад. Тому мені здавалося, що якось людей треба від цього оберігати, але, звісно, щоб вони знали, що відбувається.

Сьогодні я думаю, що все-таки треба було, мабуть, кожній людині тикати це в носа, щоб вони усвідомлювали, що в нас війна.

Вона прийшла такою якоюсь сюжетною лінією за останніх 5 років, що людина, якщо хотіла, мала достатньо інформації, якщо не хотіла – могла абсолютно від цього абстрагуватися. Тобто ти вимикаєш телевізор – і війни немає взагалі. І це дуже неправильно. Ми в цьому плані насправді, мабуть, програємо.

І ситуація з виборами сьогодні така, що в мене немає навіть емоцій якихось, тому що це було очікувано. Люди зробили вибір, який вони зробили.

З однієї сторони мене дуже радує, що не кинулися на популізм, який до цього канав, що люди все-таки змінилися і вирішили зробити якийсь інший вибір в сторону нового. Але, звісно, погано те, що вони вибрали персонажа. Вони не вибрали реальну людину.

– Для багатьох користувачів соцмереж результати виборів у першому турі серед військових стали легким шоком.  Які у них насправді настрої?

– Для мене це взагалі не шок. Ми недосовок на сьогоднішній день. Проблема в тому, що ми всі намагаємося бути кращими, ніж ми є, особливо люди, які ходять на роботу.

Ок, візьмемо Порошенка як головнокомандуючого. У нас далеко не все ідеально в плані військової справи. Але є інша сторона. От він приходив у госпіталь. За день до цього все вичухується, перуться штори, наводиться марафет. Тобто ніби пораненим, які там лежать, це не настільки потрібно, як Петру Олексійовичу, який зайде сюди вручити медальки.

У 2014-му році взагалі хлопців, дуже важких поранених, перевозили в люксові палати для нагородження. А потім повертали в їхні звичайні. Я не розумію, для чого це робилося, але це існує.

Можливо, якби він побачив реалії, в яких живуть ці люди, щось би змінилося. А неможливо щось змінити, якщо показувати завжди красиву картинку.

На війні те саме. Тобто тут війна, обстріли, хтось приїжджає – бігом усіх почухали, перевдягнули, вивезли кудись, щоб було красиво. Для чого це робити?

Це правда, що в нас хлопці живуть у земляних окопах, що зараз більше інфекційних захворювань, тому що вони поширюються у таких умовах. Я не знаю, як бачать армію там, наверху, але в реаліях вона отака, яка є.

І знову ж таки, повертаючись до мотивації, у нас немає розуміння, чому з хлопцями треба працювати. Війна – це в книжках красива героїчна історія, коли людина захищає свою державу. Насправді це дуже жорстка штука.

Тому що людям, які не хотіли вбивати, їм довелося. Звісно, заради якоїсь ідеї, заради того, щоб захистити дітей. Але це зовсім не приємна подія, яка відображається однозначно на психіці.

Я на всіляких курсах перетиналась з чоловіками, які в 14-му продали бізнес і самі йшли воювати, віддавши буквально все. За пару років ці люди були абсолютно дезорієнтовані в житті без якого-небудь розуміння “Що далі?”

І з нашими хлопцями психологічно не працюють. Тобто вони повинні цю мотивацію знаходити десь самі. Але сьогодні один загинув справа, післязавтра – зліва, через тиждень – хтось, хто стоїть поряд з тобою. І ти при цьому стоїш зі зброєю, але зробити нічого не зможеш.

– Тобто це причина, чому військові голосують проти чинної влади або за проросійських кандидатів?

– Старшим, більш досвідченим офіцерам, легше в силу своєї свідомої роботи зберегти реальне відношення до того, що відбувається. Вони розуміють, що все не дуже добре в армії, але в нас іде війна і треба голосувати так-то.

Хлопці не відчувають комфорту, проходять купу історій розкрадання в армії, надурювання, призначення на посади абсолютно лівих людей, які про особовий склад теж не піклуються, проти реальних героїв ведуться брудні ігри вищого командування. Ну, за що їм любити армію? Серйозно.

Коли я приїжджала перші рази на Схід України, розуміла, що люди, які там живуть, Україну люблять не завдяки, а всупереч. От чесно.

Я взагалі ними захоплююся, тому що вважаю, що це набагато вища по якості любов до Батьківщини, ніж людей з Центру чи Заходу. Бо їм там Україну набагато важче любити. Тому для мене статистика по голосуванню взагалі не була дивиною. Воно все дуже адекватно ситуації, яка відбувається.

Фото: Ганна Грабарська

Фото: Ганна Грабарська

Правда теж така, що в армію йдуть люди, хлопці, як на роботу. Тобто в них немає свідомості захищати Україну. Можливо, вони непогано відносяться, але немає ідеї, за яку вони були б готові пожертвувати собою. Вони не йдуть туди, тому що їх непокоїть ворог. Вони йдуть туди працювати.

І дуже багато людей зі Східної України, тому що там з’явилося багато нових військових частин, які були до цього закриті. Туди йдуть служити люди, які там живуть, знаходилися там з 14-го року і пішли служити тільки зараз. От якийсь Вася з Лисичанська, який, може, взагалі тиждень тому з Москви із заробітків приїхав, пішов на роботу в частину. Абсолютно нормально, що він може голосувати за Бойка.

Ми, на жаль, не можемо ідеалізувати чи критикувати армію. У нас же всі: от, армія, козли, проголосували! А ви вникали в ту армію, у реалії, в яких вони живуть?

Можливо, при іншому підході, при інших відборах, при нормальних “учєбках”, вони могли би досягати іншого стану відповідальності.

А коли у нас людей відправляють на війну, вони потрапляють в учєбку, де взагалі нічого не роблять. Таких багато, і це факт. Вони там п’ють, курять, а хтось просто нічого не робить. І потім їх розподіляють по військовим частинам. От і все.

– Як реагують військові на скандали в оборонці?

– Коли ти в темі, вони десь епізодично виникають, скандали на закупівлях і таке інше. Але ця остання історія просто добила ідейну частину людей, які беруть участь у цій війні. Вона розчарувала багатьох людей. А розчарування – це насправді якась крайня емоція, коли далі вже немає про що говорити.

Мені багато друзів скидали ці всілякі меми, приколи, типу “Чучундра”.  Я кажу: “Друзі, мені не смішно”. Чесно, мені було реально в той час просто образливо до сліз.

Тому що коли я дивилася це відео, розуміла, що я в 2014-му році просто все, що можна, віддала, починаючи від домашніх речей до грошей. У мене друзі віддали меблі зі свого дому переселенцям, тому що вони розуміли, що якось перекантуються, а цим людям більше треба.

Ви б бачили цих обідраних хлопців, яким ми возили форму, ми тут приймали хлопців з отруєннями від того, що вони пили брудну воду, бо в 14-му році ще води в них навіть не було. І ти розумієш, що ти лох. Ти не лох по відношенню до людей, яким ти допомагав, але ти лох, тому що при тому всьому переконанні, що країна не була готова до війни і не було грошей, вони чудово знайшли себе на таких всяких схемах.

І тому такі люди повинні нести вище покарання. Бо якщо вони його зараз не понесуть, нам нема про що говорити далі. А коли будуть покарання, тоді в людей буде відповідальність, тому що вони розумітимуть, що є речі, яких робити не можна. Це психологія на рівні собаки Павлова.

Фото: Ганна Грабарська

Фото: Ганна Грабарська

– Чи шкодуєш ти про щось зроблене за ці 5 років?

– Однозначно, якби я була такою, як я є, в 2014-му році, я б робила багато речей по-іншому. Але я не знала, як це робити, так само, як і не знали багато інших людей. І ми, як сліпі коти, робили все навпомацки, вчилися і виростали в плані допомоги людям. Нам, мабуть, можна вже вести якийсь предмет “людинознавство”.

Я в жодному разі ні про що не жалію, хоч не скажу, що мені це все легко далося. Мені здається, що все правильно.

Шкода, звісно, я була молода красива і перспективна 5 років тому, а зараз уже ні. Уже старша жінка (сміється). Ти ж розумієш, 23 і 28 – це дуже велика різниця насправді. Ці 5 років наче вирізані. Це якесь кіно, яке ти дивишся, і воно дуже насичене емоціями,  абсолютно новими переживаннями.

Ти дуже багато речей робила вперше. Але в мене була змога допомогти і тим чи іншим чином взяти участь у житті дуже достойних людей. Важко буде переплюнути це і зробити щось ще крутіше в житті.

“Уся взаємодія в госпіталі пронизана ідеєю, що людини могло перед тобою просто не бути”

– Ти в тому числі займаєшся відправленням бійців на лікування за кордон. Чого зараз бракує в Україні?

– Є просто якісь сфери, коли українські лікарні не можуть витягнути технологіями, не можуть апаратурою і знаннями. Це абсолютно нормальна практика. Чомусь були люди, які трусилися, що не можна про це говорити, бо подумають, що тут нас військових не можуть врятувати. Ні. Що стосується травматології, наприклад, лікарі робили такі речі, які би не могли ніколи зробити в закордонних клініках. Тому що вони на супер рівні.

Але є багато хлопців, які паралізовані, з травмами хребта, голови, з опіками. Останніх одразу транспортували в Штати і, мабуть, саме завдяки цьому вони сьогодні вижили.

До речі, ці люди якісь нереальні. Дехто каже: він як Франкенштейн. Коли один хлопчик повернувся зі Штатів, стояли дівчата поряд, які не знали до кінця цієї історії, кажуть: “Ну, попекло, звичайно, страшненький”. А я дивлюся, і він такий мені красивий, просто, як Аполлон. Тому що розумію, що взагалі це чудо, що він вижив. Уся взаємодія в госпіталі пронизана ідеєю, що людини могло перед тобою просто не бути.

– Ти займалася пошуком клініки для Каті Гандзюк. Владислав Мангер, підозрюваний у замовленні вбивства, в інтерв’ю казав, що її готові були прийняти за кордоном. Як було насправді?

– Я була присутня на суді. Це не тільки Мангер в інтерв’ю не посоромився таке наляпати на всю країну, а ще його адвокати. Вони намагаються завжди підколоти, коли ми вступаємо з ними в якісь баталії: “А що, в тебе є доступ до матеріалів справи?”.  У мене немає, але я людина, в якої є очі і яка реально розуміє, де вони говорять повну маячню.

Саме історія про стан Каті мене, чесно кажучи, вивела з себе. Я взагалі вважаю, що на цьому треба було реально суд просто припинити, тому що про що можна говорити, якщо адвокати вже вдаються до відвертих знущань над загиблою.

Вони почали просто відверто знущатися над станом Каті, говорити, що вона була майже здорова, що вона готувалась до виписки, що домовлялися про її реабілітацію.

Катя не була в нормальному стані після того, як її облили кислотою, жодного разу. Людина втратила 40% шкіри, причому опіки 3-го ступеня – це вже величезна загроза життю. І насправді не було жодного дня, коли казали, що 100% вона вже іде на поправку.

Були стани, коли їй було краще, і, звісно, хотілося планувати майбутнє, та про реабілітацію не можна було говорити, поки Каті не було вилікувано. А в неї були дуже погані аналізи, постійно. У неї погано заживали рани.

Її стан почав погіршуватися достатньо стрімко в жовтні. Адвокати говорили про якусь статистику смерті від тромба. Лікарі припустили, що може бути таке, що Катя померла від того, що відірвався тромб, тому що вона довгий час лежала і наче перед цим вони ідентифікували, що тромб є.

Але, по-перше, я не бачила висновку судово-медичної експертизи, і цей тромб би не з’явився, якби вона не була в такому поганому стані в будь-якому разі. По-друге, у неї була маса фізіологічних причин померти, які були спричинені величезними і важкими опіками.

А ці адвокати ще хіхікають, дозволяють собі пирскати, кажуть, що вони мають право брехати, і все інше.

Для мене це, в принципі, ознака того, як вони захищають свого підзахисного, що в них просто закінчилися аргументи і вони вирішили йти таким шляхом.

– Яка насправді була ситуація? Як довго ви спілкувалися з клініками?

– Ми почали переговори з клініками у вересні. Це реально дуже важкий випадок. В Україні таких взагалі не було, і за кордоном теж небагато. Тому що кислота діє на шкіру людини, поки вона повністю не буде нейтралізована і має інші характеристики, ніж термічні опіки. Катю ця кислота просто випалювала.

Були клініки, що спочатку погоджувалися, потім відмовлялися з якихось причин. Іноземні клініки заробляють на своєму досвіді і для них дуже важливо, щоб вони мали максимальні шанси врятувати пацієнта.

Коли я вже зрозуміла, що реально Катін стан погіршується, а я дуже багато тут надивилась, і знаю, коли людина починає здавати. Коли починає просто сипатися весь організм, і її вже дуже важко вхопити.

Коли я зрозуміла, що реально Катя вже іде стрімко (в неї почалися проблеми з серцем, з печінкою, з нирками) ми з друзями, які допомагали шукати, почали використовувати всі можливі і неможливі способи, щоб знайти клініку.

Одному лікарю через якихось його родичів знайшли контакт, дзвонили йому ввечері в п’ятницю додому. Він сказав, що готовий взяти Катю, але він не може сам прийняти рішення. Такі рішення приймаються на консиліумі в клініці. Консиліум мав бути у понеділок о 8 ранку. Була дуже велика ймовірність, що її заберуть, у нас було все для цього готове, але, на жаль, Катя померла в неділю.

До цієї історії було залучено дуже багато людей і на міжнародному рівні. Тому всі вони знають, в якому важкому стані насправді була Катя

 

 

 

 

 

Розмовляла Надія Суха

 

 

 

 

Джерело: Українська правда

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Третя російсько-українська війна

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s