Галина Мельник: Від моделі до каратистки

18 березня 2019 р.

18 березня в українських каратистів розпочалась підготовка до 54-го Чемпіонату Європи, який відбудеться у Гвадалахарі (Іспанія) з 28 до 31 березня. Буде серед них і львів’янка Галина Мельник, яка на останньому етапі Серії А в Зальцбургу завоювала бронзову нагороду. Перед початком зборів ми розпитали у неї про її шлях в карате, хобі, можливість стати моделлю, спаринги з хлопцями та досягнення.

 

Вона любить слухати Люкс ФМ, бо там грає українська музика і виходять всі музичні новинки. Колись полюбляла слухала Поп-Рок. Очікує на вихід фінального сезону серіалу “Ігри престолів” та дивиться серіал “Друзі” англійською мовою. Любить книги Дена Брауна.

– У Вашій сім’ї ще є спортсмени?
– Я перша спортсменка.

– Коли та де почали займатись карате?
– Починала займатись в клубі “Арей”. Ще в першому клас до нас прийшла жінка, яка роздавала листівки про клуб. Зразу сказала мамі та татові, що хочу на карате. Вони відповіли, що це не для дівчат і не жіночий вид спорту, тому не піду. Через рік мій друг і сусід пішов на карате. І його бабця просила, щоб ми ходили вдвох. Так і почала займатись. У 18 років, коли вступила в університет, перейшла в клуб “Юніон”. З 14 років в збірній України.

– Якою Ви були тоді спортсменкою?

Я завжди була тихенькою. Займаюсь – то займаюсь, вигравала – то вигравала. До мене десь ставились, як до дівчинки. Хлопцям завжди більше діставалось. Я десь рік була єдиною дівчиною в групі. Але це дало можливість краще розвиватись. Хлопці сильніші та швидші, тому ти вимагаєш від себе більше, щоб не відставати. Тому коли виходиш на бій з дівчиною, зразу це відчуваєш. Навіть зараз віддаю перевагу спарингу з хлопцями.

– Іншими видами спорту займались?
– В школі грала у волейбол, була капітаном команди. Це ми тільки між школами грали. Ходила на байдарку два роки, але тільки для себе. Постійно їздила в Наварію. Мені подобалось приходити, сідати та плавати. Одного разу їздила на змагання, але нічого не виграла. Люблю скелелазіння в приміщенні. Тепер відкрила для себе сквош.

– Хто був першим тренером?
– Це була жінка. Тетяна Ушакова, майстер спорту України з карате, 3 дан (SKIF) – чорний пояс. Досягнення – перше місцем у куміте міжнародного турніру International karate Association “Hachi-o-Kai” у 2000 році. З нею я працювала до 18 років.

– Після зміни клубу тренування сильно змінились?
– Після переходу в “Юніон” до Антона Нікуліна почала тренувати всю техніку. Не було такого, що робиться акцент на чомусь одному. Буквально робимо все. Немає такого, що ти добре б’єш ногою і будеш тільки її розвивати. Ти маєш стати універсальним бійцем і мати все. Раніше я працювала тільки в одні стійці, і поміняти її було складно. Зараз, в залежності від суперника, можу міняти стійки. В Нікуліна ігровий підхід, ми завжди використовуємо ігри на реакцію, кмітливість. Було тяжко перебудовуватись, і з деякими моментами досі боремось.

– Було колись бажання покинути карате?
– В 14-15 років хотілось. Всі твої друзі та однокласники йдуть гуляти, а ти мусиш тренуватись. І так кожного разу. Відповідно, в деяких моментах ти теж хочеш піти гуляти і думаєш, навіщо тобі те карате. В цей час батьки зіграли велику роль, і не давали можливості іти гуляти та відправляли на тренування. Я їм дуже вдячна, бо те, що зараз маю – завдяки їм. Багато моїх одноклубників тоді залишили спорт, і тепер жаліють, бо це був втрачений час. Можливо, ще через те, що йшли геть одноклубники і я хотіла піти.

– Коли остаточно зрозуміли, що буде займатись карате професійно?

Після першого чемпіонату Європи серед дорослих в Туреччині у 2017 році. В мене був дуже важкий поєдинок, мала зламаний ніс. І тоді щось змінилось. Чи образливо було, чи щось інше, але це мене дуже розізлило. Потім восени я вже взяла третє місце на турнірах Прем’єр-ліги. Добре, що перелом був без зміщення, і тепер не видно. Тоді лікар приховав факт перелому, сказав, що просто сильно вдарили. Я прокидаюся зранку з сильним болем. І як аватар синя. Краще було не підходити до дзеркала. Про те, що перелом, дізналась у Львові після рентгену.

– Чому саме спортивним карате?
– Тоді не думала про це, пливла по течії. Починала з традиційного карате. Але коли почала розвиватись, вирішила займатись спортивним.

– Як вчились в школі?
– Добре. Краще середнього, була одна 8, а все інше 9, 10, 11. Добрі оцінки були з малювання, біології (дуже її любила). Досі малюю. Маю два блокноти з малюнками. Ще мама мені купує великі картини, які треба самій розмальовувати. Малюнки до спорту не мають відношення. Більше квіти, пейзажі. Це наразі як хобі, що розслабляє. Малюнки – це тільки для мене, нікому не показую.

– Чим ще захоплювались?
– Крім відвідування гуртка з малювання, була в “Пласті”. Але не довго, десь рік чи два. Він був як гурток, ми залишались після уроків, вчились вузли в’язати, вивчали природу, орієнтуватись на місцевості. Навіть брала участь в змаганнях з орієнтування, де перемогла.

– Про що мріяли?
– Всі питали, коли закінчувала школу, “що далі?”, “ким будеш?”, “куди вступаєш?”. Я дуже хотіла піти вчитись на дизайнерку. Напевно і пішла б, якби не батьки. Вони завжди добре ставились до того, що я хочу, постійно підтримували. Переконали, що в мене у спорті все добре. Напевно, бачили перспективи, і вмовили поступити в Університет фізичної культури. Диплом писала про людей з інвалідністю в карате. Оцінювала їх участь в змаганнях. Було опубліковано пару моїх статей на цю тему. Матеріалу все більше та більше, щоб продовжити досліджувати, але часу все менше.

– Як проходить ваш день?
– Нічого не встигаю. Зараз тренуємось двічі на день, з 18 березня збори. Дуже багато дрібних справ. Треба підготувати документи, здала паспорт, щоб фотографію вклеїти, а без нього не всі довідки дають. Тому, крім тренувань, більше нічого не встигаю. Кожного дня графік різний. Вчора на 7:45 було тренування, сьогодні на 9:00. Але перший варіант кращий, бо потім великі тягучки і важко добиратись. Зранку я не снідаю, це для мене дуже важко. Далі тренування, потім особисті справи.

– Ваш організм не сприймає нову їжу…
– Це було в Китаї і Японії. Там специфічна кухня. В Японії важко було найти іншу їжу. А ж в кінці змагань найшли італійський ресторан і поїли. Закордоном добре, що в супермаркетах продають салати, їх тільки заправити треба. Тому це сильно помагає – у мене після зважування тільки салатики. А так їм все, що бажає організм. Солодке – так солодке, хоче фруктів – їм фрукти.

– Який бій найбільше запам’ятався?
– В Токіо за бронзу. Коли ти виходиш битись, то вся увага на вас. А це Токіо, багато глядачів, класна атмосфера. Я виграла завдяки класному удару з розвороту в корпус. Це теж дуже класно.

– Найемоційніша перемога?
– Коли зайняла перший раз третє місце на етапі Прем’єр-ліги. Я програла за вихід у фінал і здобула третє місце (вересень 2013 року, Нідерланди, в категорії -61).

– Яка головна нагорода в кар’єрі?
– Третє місце на чемпіонаті Європи (42-ий чемпіонат Європи серед кадетів, юніорів та молоді з карате WKF у 2015 році – прим. авт.). Але для мене кожна Прем’єр-ліга та Серія А – це важливі нагороди, бо там б’ються найсильніші спортсмени світу.

– Чому рік розпочався невдало?
– Не знаю точно. Були фактори, які вплинули та не вдалось вибороти нагороду. Ми після змагань аналізуємо виступи, але не зациклюємось на поразках. Поміняли зараз роботу, поміняли тактику. Зараз готуємось до Чемпіонату Європи, на який основний акцент.

– Часто передивляєтесь свої бої?
– Так. Сама аналізую, не тільки з тренером. Дивлюсь де удар зайшов, який саме. Прокручую це в голові, обдумую як треба було повестись в тій чи іншій ситуації. Переважно знаю, яка спортсменка, що виконує.

– В рейтинг часто дивитесь?
– Кожного першого числа, завжди. Але і так можу зайти, оку приємно.

– Чи є тиск зі сторони – дівчина має одружитись, народити дітей?

Звісно є. Батьки бачать, що спорт іде добре, тому не мають питань. А родичі часто говорять так. Я нікуди не поспішаю. В мене зараз почався хороший період, тому треба працювати. Особисте життя треба відсунути на другий план. Антон Нікулін завжди каже, що є хлопець. Мені потім пишуть з питаннями чи є, хто він. Хлопця немає, наразі маю чим зайнятись.

– У нас часто можна почути, що карате – це не жіночий вид спорту…
– Коли кажу, що каратистка, то мені не вірять. Кажуть, що гімнастика або волейболістка.

– А якими є українські каратистки?
– Можливо фотомоделі, які б’ються, бо в нас всі дівчата дуже красиві. Я колись була моделлю в 10-11 класі. Пробувалась в модельному агентстві, ходила по подіумі під час Lviv Fashion Week. Але тренування збігалися з показами, тому вибрала карате.

– Чим для Вас є карате?
– Це моє життя. Займаюсь з самого дитинства і планую дальше. Я отримую задоволення від нього.

– Ви скоро станете частиною ЗСУ?
– Мені запропонували контракт. Але ще не знаю всіх деталей. Ми тільки поговорили про таку можливість. Мені сподобалась ця пропозиція, це щось нове.

– Як оціните свій досвід тренерської роботи?

Відмовилась, щоб приділити більше часу собі. І там, і там ти не викладаєшся на повну, так як би хотілось. На свої тренування приходиш вже трошки втомлена. Мені подобалось працювати з дітьми, але треба було визначатись з пріоритетами.

– Вам важко даються бої із тяжчими спортсменками. Не думали набрати вагу?
– В мене менше, ніж 61 кілограм. Я набираю вагу перед змаганнями. В категорії найлегша, моя вага 59 кілограмів. Щоб потрапити у категорію -68 кілограмів, треба заважити 61,1 кілограма. Тому доводиться набирати. Генетично так складено, що у мене мала вага. Набираю, поїдаючи піцу та макарони. М’язової маси не хочеться набирати, бо буде менша швидкість. Був період, коли ходила в зал, але почали вилазити різні болячки та боліти коліна.

– Перехід у важчу категорію виправдав себе?
– Я виступала в -61, потім -55. Але важила 56 кілограм. Тому вже від того часу я набрала вагу, хоча думала, що це не реально. Тренер зі сторони бачив потребу перейти у важчу категорії. Я себе комфортно почуваю, досить довго вже пропрацювала. Не боюсь тяжких суперників, бо швидкість у них менша і тактично їх можна переграти.

– Під час бою ви трошки присідаєте з відхиленням назад. Для чого?
– Я добре тримаю суперниць на дистанції. В мене є більше часу на прийняття рішень, бо вже далеко і ще можу відійти. Плюс тримаю на контролі, і можу забрати корпус в потрібний момент.

– Охарактеризуйте свій стиль ведення бою
– Кожні змагання щось нове відкривають. По різному буває. Можу працювати в одному стилі, більше в захисті, на іншому змаганні агресивніше і не віддавати ініціативу, та не давати потрапити по собі. Не підлаштовуюсь під суперницю. Єдине, що підбираю – це як захищатись, якщо знаю як моя суперниця б’є. Свій стиль не міняю окремо під дівчинку. Сама задаю темп поєдинку.

Антон Володимирович (Антон Нікулін – головний тренер збірної України з карате, – ред) перед кожним поєдинком каже: “Буть хазяйкою на татамі”. Можу переключатись з однієї роботи на іншу. Моя фішка – це моя передня нога. Всіх тримаю на ній, і добре відчуваю, коли треба вдарити. Більшість моїх балів зароблені саме нею. Плюс нога дає три бали, а рука один. Є спортсмени, які добре працюють руками, а ногами майже не б’ють. Коли я попаду раз ногою, то їм треба тричі рукою. А це важко, треба підбирати дистанцію, можна “налетіти” на ногу.

– Часто травмуєтесь?
– В дитинстві синяків не було. Тільки на ногах, але то таке. На обличчі ніколи не було, можливо пару раз, коли перейшла в доросле карате. Був випадок із зламаним носом. Також на змаганнях вибила палець на руці, який досі лікую. Навіть не знаю, як його вибила. Я відчула, що щось болить, але був один поєдинок, потім другий, третій. Тому дізналась про травму вже ввечері, коли готувалась битись на наступний день за бронзу. Лікар палець перемотав, провела бій за бронзу (перемогла в Токіо) і вже тоді побачила, що щось не так, і це не забій. Виявилось, що він вилетів з суглобу.

– У команди немає штатного психолога, але його заміняє Антон Нікулін. Який з нього психолог?
– Він недавно почав більше з нами працювати в цьому плані. Почав розказувати більше мотиваційних історій, говорити про проблеми. Мені це подобається, помагають такі розмови. Ми можемо просто говорити про життєві питання, навіть не пов’язані зі спортом.

– Що чи хто мотивує?

Крім тренера, я сама себе мотивую: “Я можу довести всім, хто в мене не вірив, що можу”. Коли була мала, то на мене ніхто не звертав увагу і не вірили, що дійду до такого рівня. Але знайшлись ті, хто повірив. І вони теж мотивували.

– Ви катаєтесь на сноуборді. Тренер не забороняє екстремальних занять?
– Тільки вчусь. Більше нічим не займаюсь. Він думає, що я в межах розумного і без фанатизму. Так і є. Переживаю, щоб не травмуватись. Плюс я ще не такий професіонал, тому по-легенько катаюсь.

– Курйози на змаганнях трапляються?
– Стандартна історія з нігтями, які заставляють обрізати, бо задовгі. Було так, що не мала пилочки і в нікого довкола теж не знайшлось. Тому прийшлось згризати.

– В Україні відчуваєте конкуренцію?
– На жаль, її немає. Можливо конкурентки підростають.

– Скільки грошей було вкладено у Вашу кар’єру?
– Дуже багато. Я займаюсь з семи років. Часто їздили закордон. Навіть приблизно не порахую.

– Ваш особистий тренер є головним у збірній Україні…
– На нас це не давить. Ми постійно викладаємось на повну. Немає якогось іншого підходу, всі професійно ставляться до роботи. Він завжди вимогливий. Тому поблажок немає.

– Для кваліфікації на Олімпійські ігри в Токіо буде робити акцент на одній з можливостей чи викладатись на всіх турнірах?
– Буду викладатись на всіх турнірах. Не буду виділяти окремий, всі змагання важливі.

– Як відреагували на те, що карате забрали з переліку на Олімпіаді 2024?
– Звичайно, що це нас засмутило. Але ми ще маємо шанс потрапити в Токіо, а молоді спортсмени вже не будуть мати такого шансу. Правда, зараз ще йдуть переговори, тому може все помінятись.

– Яке завдання на чемпіонаті Європи?
– Мінімум маю “зайти” в медалі. Але має бути перемога. У нас найсильніші суперниці в категорії – це європейки. З топ-10 тільки дві не з Європи – одна японка та одна єгиптянка. Тому конкуренція буде сильною.

14 дивних питань до Галини Мельник:

– Як це приходити на інтерв’ю до Львівської облдержадміністрації?
– Сама архітектура цікава, дуже гарна. Мені сподобалась. Але все так серйозно.

– Улюблений фільм про бойові мистецтва?
– The Karate Kid 2010 року.

– Відправляли суперниць в нокдаун?
– Не було такого.

– Самі колись були в нокдауні?
– Цього теж не було.

– З тренером часто сперечаєтесь?
– Ні. Тренер завжди правий.

– Найдивніший подарунок на день народження?
– Я так рідко святкую дні народження, постійно на виїзді, що й не пам’ятаю, які подарунки отримую. Свої 25 років ще не відсвяткувала. В клубі є традиція підкидувати іменинників вверх. Після тренування підкидують стільки, скільки тобі років. Двадцять п’ятий раз підкинули мене аж до стелі.

– Ви готуєте?
– Так, але дуже рідко. Переважно це курка, салати і запіканки.

– Приємно тренуватись в залі, де висить Ваш великий плакат?
– Звісно. Це додає мотивації: “Дивись, не халяв”.

– Ціль – це участь в Олімпіаді чи перемога на ній?
– Тільки перемога.

– Охарактеризуйте свого тренера в трьох словах?
– Розумний, веселий і строгий.

– Крик під час бою допомагає?
– Так. Вивільняє емоції і адреналін.

– Чому не продовжили розвивати свій канал на YouTube?
– Я не блогерка. Якщо буду добре виступати в подальшому та стану брендом, то тоді буду. Спершу треба мати здобутки, щоб тобою почали цікавитись.

– Який образ виберете для себе?
– Не думала про це. Коли була менша, то мене в команді називали “Міс ура-маваші” (добре б’ю ногами).

– Готові знятись для чоловічого журналу?
– Не знаю. Пропозицій не було. Все залежить від того щоб запропонували, бо є різні види зйомок.

 

 

 

Розмовляв Станіслав Безушко

 

 

 

 

Джерело: 24

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s