Юрій Винничук, письменник: Відпочивати люблю на Балканах

9 жовтня 2007 р.

Юрій Винничук напрочуд плодовитий письменник. До того ж у його книжках щедро насіяно згадок про плотські радощі: любовно виписані сексуальні сцени, еротичні спомини чи фантазії героїв, або прозорі авторські натяки на цю живильну тему. Винничук ренесансний за духом автор. Вільний у висловлюваннях й поза своїми літературними творами, у живому спілкуванні. Ми добре з ним погомоніли про важливі у житті порядного мужчини речі: кохання, секс, вино, книжки, мандрівки й славу.

– Кажуть, у вас просто легендарна бібліотека. От у пані Оксани Забужко я бачила чудове зібрання книжок, але вона з захватом мені розповідала про вашу колекцію, котра на кілька порядків багатіша… Розкажіть, будь ласка, про вашу бібліотеку, з цифрами, якщо можливо. Скільки генерацій її збирало? Скільки в ній томів? Яка література домінує? Ви маєте системний каталог чи просто вільно орієнтуєтесь в своїй бібліотеці?

Відразу хочу попередити, що я не є бібліофілом. Збираю тільки те, що мені потрібне для роботи. Я з дитинства був закоханий у книги. Спочатку це були казки і пригодницька та історична література, а коли почав учитися в інституті, то зацікавився українською класикою і став і її збирати. Робив рейди по сільських книгарнях і знаходив там чудові книги 50-60-тих років буквально за копійки. Доводилося купувати книжки і в бібліотеках, де, скажімо, Стефан Ковалів, Дніпрова Чайка або Грицько Григоренко пишалися цнотливою незайманістю. На жаль, при обшуку 1974 року в мене конфіскували книги мого діда – західноукраїнські довоєнні видання. Добре хоч залишилася 20-титомова польська довоєнна енциклопедія. Я ніколи не рахував своїх книжок і зараз навіть мені важко сказати, скільки їх. Ніколи не вів жодних каталогів. Я й без того пам’ятаю, де котра книга знаходиться. Найбільша група книг – це видання української класики, усіляких забутих Богом і людьми письменників, які мені необхідні для створення антологій. Є серед них і давні видання. Далі – понад тисячу видань казок з усього світу на всіх слов’янських мовах, а також англійською. Казки я й досі люблю читати. Потім ідуть видання з етнографії та міфології, теж різними мовами, антична і середньовічна література, давня китайська, японська, індійська, персидська, арабська класика – практично все, що видавалося українською та російською. А ще – книги з історії України і Львова, різні енциклопедії та словники, зарубіжна класика в українських перекладах, сучасна зарубіжна література польською, чеською і російською. Біля сотні книг з кулінарії різними мовами. Чотири полиці у два ряди займає мій улюблений польський часопис «Literatura na swiecie» – аналог «Всесвіту», але крутіший. Вони роблять дуже класні тематичні числа, і мене, як письменника, сформував саме цей часопис. Бо я завдяки йому познайомився з латиноамериканцями, японцями, Беккетом, Ландольфі, Ґолдінґом, Чораном, Бланшо і т. д., коли у нас ще ними й не пахнуло. До цього часопису мене присадив Грицько Чубай. Цікаві раритети я маю у комп’ютері у PDF-форматі – всі числа «Киевской Старины», «Основи», Записок НТШ, бібліографія І. Левицького, безліч старих календарів, альманахів та часописів. Це все я сам цифровим фотиком нацикав. Так навіть зручніше, бо є змога користатися пошуковою системою.

Юрій Винничук– Ви наважуєтеся давати книжки почитати? Кому? І завжди повертають?

Зазвичай я давно вже нікому не даю свої книги. Особливо це стосується симпатичних панночок, бо ніколи не повертають. Тим більше, якщо любовний роман завершився. У Грицька Чубая, який теж мав велику бібліотеку, висіло попередження: «Книги на руки не видаються. Це не громадська читальня». Але один одному ми не тільки книги позичали, але й один в одного крали. Одного разу, коли я виявив у нього свою книжку, то непомітно розписався на 17-тій сторінці. А потім запитав його, звідки ця книжка і чи знає, що там на 17-тій сторінці. Він був сильно здивований. Тоді я йому цю книжку урочисто подарував. У нього в туалеті висіла стінгазета «Unitaz», назву він вирізав з італійської комуністичної газети «Unita». Кожен з гостей щось у ту газету вписував. Там же була полиця з творами Гончара, Корнійчука, Галана. Коли хтось просив у нього щось почитати, він пропонував книги саме з тієї полиці. Якось я йому сказав: «У нас схожі смаки – у мене в кльозеті ті самі автори». На що він відповів: «Це не ми маємо схожі смаки, а наші дупи».

– Ви поповнюєте свою бібліотеку новодруками чи вже ні?

Звичайно. Переважно на Петрівці. В «Букві» я не купив ще жодної книжки, бо вважаю, що вони провадять просто таки звірську цінову політику. В книгарнях я купую українські видання. Останнє, що купив, це знову ж таки українська класика – Гліб Лазаревський, Олег Ольжич, Юліан Шпол, Олександр Корж, Данило Мороз, чотиритомник Володимира Леонтовича. Зі слов’янських країн і сам привожу, і замовляю нові видання. Щоправда, це переважно казки, або етнографія.

– Напевне ж, інші автори дарують вам свої нові книжки. Ви їх читаєте? Зберігаєте їх чи, можливо, десь передаровуєте?

Ну, якщо є дарчий підпис, то зберігаю. Але за дивним збігом обставин я читаю не ті книги, які мені дарують, а ті, які купую сам. З тих, кого я читаю, свої книги мені дарує лише дехто. Автографи мене не цікавлять, тому я ніколи ще ні в кого не просив автографу. Але сам підписувався навіть на долонях, стегнах, животах і персах панночок. Звичайно, це була їхня ініціатива.

– А кому ви даруєте власні твори?

В першу чергу друзям і родичам, а ще різним симпатичним людям. Наприклад, Юрію Луценкові.

– А чи є хтось, кому б хотіли подарувати, але поки що не випадало можливості? (наприклад – Королеві Єлизаветі чи принцу Чарльзу, Моніці Левінскі або Білу Клінтону, Катерині Ющенко або Міку Джегеру?)

Який сенс дарувати комусь, хто тебе не прочитає? Луценкові я подарував після того, як прочитав, що належу до його улюблених авторів. Зате бухгалтерові Ющенку я б із задоволенням подарував книжку про бухгалтера Петлюру. На жаль, я її ще не написав.

– Ви берете з собою щось читати у подорожі? Якщо так, до яких жанрів (чи імен) схиляєтеся?

Цікаву прозу, яка може на мене мати якийсь вплив, я волію читати вдома, а в мандри беру чтиво. Це може бути детектив, чи якась класика. Одне слово, щось грубе і захоплююче. А оскільки я найбільше люблю мандрувати по слов’янських країнах, то обов’язково роблю рейди по тамтешнім книгарням і, накупивши новинок, обкладаюся вже ними.

Юрій Винничук– Мандри іноді починаються несподівано. Буває ж так – випили собі, і раптом вирішили кудись поїхати. У вас є традиційний напій, який може спровокувати мандрівку?

Переважно я сиджу у своїх Винниках. Хоч їх від Львова відділяє дрімучий ліс, але це півгодини їзди до центру. Проте у Львові не буваю частіше, як раз на тиждень. Мене важко назвати мандрівником. Я цілком добре заробляю тут, аби поласитися на зарубіжні стипендії. А коли маю настрій випити вина, то випиваю його з Акутагавою, Беккетом, Борхесом чи Косачем. Книга, якою я довго смакував, яка поривала і зараз пориває мене в мандри – роман Малкольма Лаурі «Під вулканом». Події там відбуваються у Мексиці. А напій, який мене раніше поривав, а потім, коли я його спробував, не пориває, – це дуже смачно описана Лаурі текіла. Манить у світ за очі ще один твір – «Фієста» Гемінґвея. Там уже поривало мартіні, але знову ж таки, скуштувавши його, надаю перевагу вину. Якщо я кудись виїжджаю, то або на літній відпочинок, або на якісь зарубіжні презентації чи фестивалі. Відпочивати люблю на Балканах, де багато чудового вина. Є ще один напій, який мене пориває у мандри – це «бурчак», молоде вино, яке з’являється у Чехії і Словаччині у вересні.

– Туризм колись був індивідуальним заняттям. Тепер з нього зробили індустрію. Вам персонально що цікавіше – мандрувати заздалегідь спланованим маршрутом чи навмання?

Мені подобається блукати без гіда, саме блукати з картою в кишені і ні в кого нічого не питати. Причому цікавлять мене найбільше не музеї, а базари, якісь цікаві дільниці. Наприклад, перебуваючи у Філадельфії, я тільки один день присвятив музеям, а кілька днів – китайській дільниці і базару амішів*, які відмовилися від сучасної техніки і все продукують собі самі, як і двісті років тому. У тебе на очах вони витискають пресами сік з яблук, випікають солоні прецлі, збивають масло. Найсмачнішу маслянку я пиві саме там. Одне слово, з Америки я віз, окрім книг і каліфорнійського вина, китайські чаї, сушені гриби, рисові макарони і маслянку. В Стамбулі я теж більше часу провів на базарі.

– А може є така чудесна місцина, куди б ви мріяли взагалі заборонили доступ іншим? (адреса не обов’язкова, можна просто дати опис)

Тепер для багатьох європейців питанням номер один є присутність чи неприсутність там, куди вони їдуть відпочивати, російських туристів. Відповідно, мені дуже хотілося б, щоб їх не пускали на Балкани. Ну, не можу я дивитися на це чмо, яке у готелях, де «все включено», накладають собі на тарілки цілі гори їжі, виносять з собою фрукти і солодке, націджують у пластикові фляги кисле (зате дармове) вино або ракію, а вечорами нажираються і репетують, матюкаються і із всіма на «ти». При цьому ще й обурюються, коли виявляється, що хтось може не розуміти їхнього ізисканного язика. Стикаючись із цими неандертальцями, я вдавав з себе чеха, щоб не виникало у них спокуси «пагаваріть». Я через те терпіти не можу Криму.

Юрій Винничук– Портфельні інвестори їздять до Таїланду з його масажними кабінетами і встановленими на всі послуги таксами, і називають це секс-туризмом. Люди з розвинутою фантазією можуть поїхати до сусіднього села або містечка і набратися таких вражень, що ні за які гроші не купиш. На карті Україні є населені пункти, що запам’яталися вам цікавими пригодами? А за межами нашої країни?

Оскільки на відпочинок я останнім часом їжджу зі своїм самоваром, то відповідно і не маю жодних пригод. Але коли гастролював з «Не журись!» в Україні і поза її межами, то пригоди були. Ми мали своїх фанаток, які завалювали після концерту за куліси, проводжали нас до готелю, запрошували до кнайп. Статистика така: з нас восьми жонатими було п’ятеро, з жінками розлучилося четверо. І я в їхньому числі. Так що гастролі до добра не доводять.

– Можливий ризик додає пригоді смаку?

Звичайно. Особливо, якщо є ризик дістати по писку.

– Ви читаєте дівчатам вірші? До чи після?

До – не до віршів, а після – поезія сама лежить перед тобою. От і читаєш її вдруге чи втретє. Бо ви думаєте, що мітичне Кастальське джерело, яке надихає поетів, б’є під Парнасом? Ні. Воно б’є звідси… звідти, куди я оце показую пальцем. І даремно ви червонієте. Пишатися треба.

– За вашими спостереженнями – літературна слава дієвий афродизіак?

Вона принаймні позбавляє тебе потреби самому до когось залицятися. Просто живеш собі, як настурція і чекаєш метеликів. Коли я був ніким, то «знімав» дівчат у кнайпах, а пізніше вони стали «знімати» мене самі на концертах та літературних вечорах. Далебі так зручніше. Може, я й писати став для цього, га?

– Давайте думкою побагатіємо… Аби вам довелося стати султаном, скількох жінок ви мали б? З яких країв?

Кількість не має значення. Головне, аби їхній склад постійно оновлювався молодшими. І щоб розмовляли невідомими мені мовами.

– Ви першорядний майстер еротичного письма. Чого більше в ваших текстах – досвіду, фантазії чи планів на майбутнє?

Думаю, що стьобу. Я не вмію писати про секс так занудно, як дехто з окремих сучасників. Еротика для мене ніколи не була самоціллю, як не може бути самоціллю пейзажний опис. Це якісь елементи сюжету. Звичайно, крім досвіду, там є і фантазія, але вона скоріше пародійна, а може навіть постмодерна, бо має приховані течії.

– Яке місто з тих, де ви бували, найсексуальніше (не за пропозицією, а за атмосферою)?

Акапулько, в якому я ще не побував, але хочу.

– Любов існує?

Аякже!

*Амішi (amish) – члени консервативної менонітської церкви, заснованої в Ельзасі Якобом Амманом у 17 сторіччі., у 18 ст. масово переселилися до США. Близько 90 тисяч їх живуть зараз у своїх селищах у Пенсільванії, Огайо, Індіані. Еміші не користуються автомобілями (їздять і працюють кіньми), електрикою, радіо й телебаченням, на одягу не мають ґудзиків – лиш гачки й зав’язки. (прим. редактора)

Юрій ВинничукЮрій Винничук CV
Народився 18 березня 1952 у м. Станіславові (з 1962 – Івано-Франківськ).
У 1973 закінчив педінститут (тепер – Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника). У1974 перебрався до Львова. Коли не байдикував, то працював вантажником, художником-оформлювачем, лаборантом тощо. Вірші почав друкувати з 1971-го. У 1974 -1981 слушно підозрюваний совєцькою владою у нелояльності писав «у стіл». У 1987 організував театр «Не журись!», писав пісні та сценарії. У 1990 разом зі С. Оробцем створив «Кабарет Юрця і Стефця». У 1991-94 працював у газеті «Post-Поступ». У 1996-98 видавав газету “Гульвіса». З 1997 у газеті “Поступ» регулярно виходить сторінка Юзя Обсерватора. Вибрані книги: «Відображення», «Спалах», «Легенди Львова», «Вікна застиглого часу», «Ласкаво просимо в Щуроград», «Діви ночі», «Житіє гаремноє», «Місце для Дракона», «Мальва Ланда», «Кнайпи Львова», «Таємниці львівської кави», «Книга бестій». «Таємниці львівської горілки», «Весняні ігри в осінніх садах»… Твори перекладені в Англії, США, Канаді, Аргентині, Франції, Німеччині, Хорватії, Чехії, Сербії, Польщі, Японії, Білорусі, Росії. Автор перекладів з англійської, кельтських та слов’янських мов. За казками Винничука знято мультфільми.

Фото надані автором

 

 

 

 

 

Розмовляв Олександр Красюк

 

 

 

 

 

Джерело: Сумно

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", Винничук Юрій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s