Наталія Назар: Я бачила кінець життя, але з такою масовою смертю ніколи не зустрічалася

19 лютого 2019 р.

Львів’янка Наталія Назар, викладач Львівського інституту медсестринства та лабораторної медицини ім. Андрея Крупинського, під час Революції Гідності працювала у медичній частині. Після Майдану поїхала як медик у зону АТО.

Наталія розповідає LMN, як жила під час Революції Гідності та після Майдану.

 

Коли для вас почалася Революція Гідності?

-Як тільки «Беркут» на Майдані побив підлітків, я одразу з кількома своїми студентами виїхала на Київ. Остаточно повернулася звідти 22 лютого. У мене двоє дітей, то час від часу їздила додому. Бо треба було зварити, прибрати.

На роботі після сесії побачила свій розклад на наступний семестр. До 25 лютого я мала виходити на заняття один раз в тиждень – у п’ятницю. Після цього був насичений графік. Тоді ще про Майдан не думала, розрадила собі: нічого страшного, поки зима, побуду вдома. Тепер розумію, що так обставини склалися, аби я змогла віддатися Революції Гідності, принести користь там. Я молила Бога, аби Майдан закінчився до 25 лютого. Бо не могла залишити роботу, але й не могла би бути у Львові, коли таке відбувалося на Майдані.

Для мене Революція Гідності – це все. Я нею жила. Рідні розуміли та підтримували, особливо діти. Їм тоді було 13 та 15 років.

Під час розстрілів не хотілося втікати з Києва? Як побороли страх?

-З першого дня працювала у медичній частині, яку облаштували у Київській міській адміністрації. Там було багато львів’ян. Надавали медичну допомогу у самому медпункті, час від часу виходили патрулювати на вулицю. Спочатку не думали, що все зайде так далеко.

22 січня загинув Сергій Нігоян. Його ще пробували реанімувати. У цей день застрелили Михайла Жизневського. Ми тоді патрулювали на вулиці, він від кулі упав на наших очах. Кинулися йому на допомогу. Це були перші смерті. Ми тоді не розуміли, що відбувається. Зараз чітко: є війна. А у 2014 році у мирній державі починаються якісь розстріли. Було страшно, бо ніхто не очікував. Після перших загиблих ми більше мобілізувалися. Прийшло розуміння: за будь-яких обставин мусимо допомагати. Ми ж медики.

Навіть тоді, коли куля потрапила мені у каску, знала, що додому без перемоги не повернуся.

988818_1444970729055901_1278531235_n

Часто згадуєте події 18-20 лютого 2014 року?

-Тоді все відбувалося так динамічно та несподівано, що деякі дні просто випали з пам’яті. 18 лютого горів Будинок профспілок. «Беркут» запалив наші палатки. Ми виносили поранених. Найгірше було, коли чули крики, але не розуміли, що з тими людьми відбувається. Швидше всього, вони там гинули. Після 20 лютого разом з МНС-никами ходили по згарищі – фотографували, рахували загиблих.

Наступного дня – тоді було дуже тепло – вийшли патрулювати з напарницею Роксоланою. О шостій годині пішли під Верховну Раду, там стояли великі КАМАЗи. Почалися розстріли. Як медик я бачила кінець життя, але з такою масовою смертю ніколи не зустрічалася. Мабуть, Україна з часів Другої світової війни такого не пам’ятає. Спочатку ми працювали по четверо. Тоді розділилися по двоє. Клали поранених на носилки, намагалися їх врятувати. Дивимося, у хлопця – травма живота. Встигли донести його до «швидкої», але не встигли довезти до лікарні. Там хлопчик – з травмою черепа. Далі поранений у сонну артерію. Той, на щастя, вижив, ми його провідували у лікарні. Багато людей були травмовані в око, як правило, чомусь у праве.

На першому поверсі готелю біля Жовтневого палацу сидів молодий хлопець, якого сильно побили. У нього був перелом ніг. Дуже боявся, аби його «Беркут» не забрав і не знищив. Кажу: «Не переживай, ми тебе винесемо. Вони будуть думати, що ми виносимо надзвичайно важкого, і їм не буде до тебе ніякої справи». Був трохи важкий, але ми його винесли. Хлопці з «Євромайдану» завезли до лікаря.

Коли повернулися додому, як вдалося після пережитого не впасти у депресію?

-Не було часу на роздуми. Відразу почалася війна. Ми, однодумці, мобілізовувалися, почали їздити на Схід, аби надавати медичну допомогу. У 2016 році я демобілізувалася. Не пішла на контрактну службу, повернулася до викладацької роботи. Час від часу їздила у зону АТО.

Якщо б не було Революції Гідності, як би ми зараз жили?

-А ніяк. Україні потрібна була ця революція, аби ми відчули себе гідними цієї держави, аби відродили та зберегли свої традиції. Українці почали по-справжньому цінувати свою вишиванку. Моя подруга зі Сходу тепер знає, які страви готуються на Святу Вечерю.

1463898_1450015528551421_1130732898_n

Фото: Наталії Назар

 

 

 

Розмовляла Юлія Швидко

 

 

 

 

Джерело: ЛМН

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s