Анатолій Кочерга, оперний співак: Ми з Пласідо Домінго підтримували дружні стосунки багато років

20 березня 2019 р.

«Чуєш, брате мій,// Товаришу мій,// Відлітають сірим шнуром// Журавлі у вирій», — розносяться залом столичного Палацу «Україна» слова пісні Богдана Лепкого у виконанні Анатолія Кочерги.

І розумієш, що такої сили і краси голосу випадає почути нечасто. Міжнародний тріумф українського баса — який ставлять в один ряд із Федором Шаляпіним — відбувся у 1989 році в «Хованщині» у Віденській державній опері.

 

Хоча в міланській «Ла Скала» Антолій Кочерга стажувався ще у 1975-му. І відтоді мав виступи за кордоном, майже три десятиліття співав за контрактами на найвідоміших сценах світу.

Співпраця з диригентом Клаудіо Аббадо принесла Анатолію Кочерзі першу відзнаку «Греммі» — за партію Бориса Годунова в однойменній опері Модеста Мусоргського.

Друга нагорода від музичної премії Американської академії звукозапису — за «Пісні і танці смерті» того ж композитора. Незважаючи на незліченну кількість виходів на сцену і заслужену славу, Анатолій Іванович, лауреат Шевченківської премії, щоразу хвилюється перед кожним виступом. Показуючи медалі «Греммі» з відомим усьому світу громофоном, зауважує, що не хоче, щоб поширювали фото з відзнаками, бо «скажуть, що вихваляюсь».

Розказати співакові є про що. І хочеться його слухати — бо це голос Анатолія Кочерги!

«Перший акордеон купили у день, коли в космос полетів Юрій Гагарін»

 Початок творчого шляху: Анатолій Кочерга
(у центрі) — князь Гримін. Київська опера.
— Пане Анатолію, як сприймаєте те, що вас порівнюють із Федором Шаляпіним?
— Шаляпін — це був Шаляпін. Його треба поважати і як співака, і як революціонера в акторській майстерності. Я завжди любив Шаляпіна, у мене всі записи є. Якщо мене порівнюють iз ним, то користуються якимись інформаційними матеріалами, які дають підстави це робити, навіть поставити поруч. Я не раз чув, що мене називали і найкращим слов’янським басом століття — ХХ, а потім ХХІ. Головне — щоб я не «розтанув» від цих слів. Щоб ніс не задрався догори (він у мене донизу). І навряд чи це станеться коли. За роки своєї творчої діяльності я не раз отримував рецензії (як би сказати скромніше) найвищого ґатунку. Ніхто мене не сварив, не принижував, не чорнив. Хоча різне траплялося по життю, навіть поранили в Мексиці.
— Хто вам уперше сказав, що маєте сильний, красивий голос? Як часто співали в дитинстві на Вінниччині?
— Коли малим був, такого точно мені ніхто не говорив. Сильний, слабкий, середній і т.д. — багато є ступенів сили голосу. Люди такими характеристиками, мабуть, намагаються виразити своє ставлення до виконавця. Називають легендарним. Моя мама співала і грала на гітарі. З її ініціативи я робив перші кроки у вивченні теорії музики, учився грати на акордеоні. Батько був за фахом інженером. Обоє батьків любили співати, коли збиралися теплі сімейні компанії (або в лото пограти).
Я народився в селі Самгородок. Потім батька перевели у Погребище, селище міського типу, районний центр. Він був директором МТС (машино-тракторної станції), РТС (ремонтно-технічної). Учився у Києві в Академії сільського господарства. А мама закінчила будівельний інститут; родом із Миколаївщини. Доглядала за домашнім господарством, ростила трьох синів. Батько завжди був допізна на роботі, особливо у посівну і жнива, мотався по полях.
Славетні українець Анатолій Кочерга 
та італійський диригент Клаудіо Аббадо.
У художній самодіяльності я виступав із 7-го класу. Співав спочатку з дівочим ансамблем. Весь час співав у шкільному хорі. Педагог Іван Архипович Корнійчук мене вчив гри на акордеоні. Перший цей інструмент мені купили 12 квітня — у день, коли в космос полетів Юрій Олексійович Гагарін.
Закінчив середню Погребищенську першу школу. Був переможцем на районному огляді художньої самодіяльності, потім на обласному. Композитор Скалецький рекомендував мені після цього конкурсу вступити в музичне училище. Теорію музики, сольфеджіо, я вже знав. Але любив техніку завжди.
Мав думку піти по батьківському шляху: він знав усе, що стосувалося механізації, техніки. Завдяки йому я з сьомого класу вже умів водити автомобіль. Батько був моїм першим екзаменатором, лінощів не визнавав. Мої перші уроки кермування були лише після того, як я розкладав-збирав окремі механізми автомобіля. Але по життю сталося так, що вступив я до Вінницького музичного училища імені Леонтовича. Це було моє рішення. Достроково його закінчив. Мамине рішення було: щоб я займався музикою і співами. Я й займався. Мама контролювала. Мені, як усім дітям, хотілося на вулицю, грати у ­фут­­­бо­­ла, бігати.
— Що згадується з дитинства?
— Пам’ятаю, коли вже навчався у консерваторії, приїхав додому і ми з батьком поїхали на місце, де були забиті Іскра та Кочубей — це село Борщагівка Погребищенського району. На горі там стоїть хрест, де їх стратили, і пам’ятник від Петра Кочубею в Борщагівці. Дорога туди — брукiвка, але розбита страшенно, як і зараз пів-Вінниччини, я недавно там був.
Нині дорога з Києва у Погребищенський район на Вінниччину, через Сквиру, Ружин — це каліцтво для транспорту, вважаю. Скільки говориться нашими найвищими керівниками і Прем’єром, що щось виділяють на ремонт. Мабуть, лише пітніють, як виділяють. Бо стан доріг не може цього підтвердити. Минулого літа вперше за багато років побував у Погребищі. Десь цього літа планую творчу зустріч із земляками — вони дуже просять. Це не дуже просто робити, коли зайнятий.

Володимир Щербицький перепитав після концерту: «А де наш Шаляпін?»

— Анатолію Івановичу, ви звання народного артиста отримали в неповні 32 роки, за паспортом. У часи, коли інші йшли до таких відзнак трохи не все життя, маючи 30-40 рокiв стажу. Вам заздрили?
— Десь за місяць до 32 років отримав звання народного артиста СРСР. Перед тим було звання заслуженого артиста України. Я дуже багато співав. А заздрісники завжди були і будуть. Людська натура така, як ви знаєте не менше, ніж я. І на кожен рот не знайдеш хусточку…
— На третьому курсі консерваторії вас уже взяли у штат Київського оперного театру.
— На третьому курсі мені — оперному співакові — навіть уже першу квартиру дали. Це була ініціатива Першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького. Після одного з концертів у новозбудованому Палаці «Україна», коли офіційні особи вийшли дякувати артистам, він перепитав на сцені: «А де наш Шаляпін?», маючи на увазі мене. І поцікавився: «А де ти живеш?» Я відповів: як усі, в гуртожитку. Уже впродовж наступного тижня я отримав досить велику на ті часи однокімнатну квартиру, 27 квадратних метрів, у 16-поверховому будинку недалечко від Палацу «Україна».
Анатолій Кочерга — Борис Годунов в однойменній опері. 
Оперний фестиваль у Зальцбурзі.
— У 1975-му, той період називають роками «за залізною завісою», ви поїхали на стажування за кордон. Багато претендентів було?
— Не просто поїхав, то була цільова поїздка: «Ла Скала», Мілан — у рамках тривалих співдружніх творчих контактів італійського театру і Большого театру СРСР. Я співав в Академічному оперному театрі імені Тараса Григоровича Шевченка у Києві з 2 січня 1972 року. На стажування був величезний відбір. У Бетховенському залі в Москві попередньо прослуховували на конкурсі 90 претендентів. Відібрали чотирьох від тоді Радянського Союзу: Камал Керімов (Баку, Азербайджан), Валентина Щербініна (із Театру Станіславського в Москві), Маті Пальм (Таллінн, Естонія) і я, Анатолій Кочерга з України.
Стажувалися ми два театральні сезони. Вивчали мову, ходили на всі постановки, спектаклі. Не завжди було легко проникнути. Завдяки тому, що школа стажування розташована була на останньому поверсі «Ла Скала», то ми там бували щодня буквально. Я знав усі ходи і щілини.
Музичним керівником і головним диригентом театру був, пізніше мені дуже дорога по життю людина, великий Клаудіо Аббадо. Згодом, коли я був на гастролях iз Варшавським театром у Франції, співав у Каннах Бориса Годунова, мені зателефонував його особистий секретар із проханням маестро зустрітися, щоб поговорити про спільні плани.
Згодом з’ясувалося, що в радянські часи я мав понад 160 офіційних запрошень на постановку чи виступ від найкращих закордонних театрів, зокрема й від Клаудіо Аббадо. Пропозиції надходили в Київ, але я не знав про їх існування. Після «перестроєчних» часів, коли розвалився Радянський Союз, друзі з Міністерства культури мені передали ті запрошення…
Багато в житті було незрозумілих речей.

1 млрд. 560 млн. — на будівництво Будинку музики у Києві

— Ви працювали за контрактами на найпрестижніших оперних сценах Австрії, Німеччини, Японії, США та бага­тьох інших країнах. У Києві давно?
— Я тут увесь час! Звідки інформація, що я маю бути десь. У нас цінуються зарубіжні виконавці, які приїхали, як кажуть, із-за «бугра». Всі були шоковані, що з Пласідо Домінго після його концерту в Києві (у лютому ц. р. — Авт.) ми обнялися як друзі, поцілувалися. Він: «Анатолій!..» Ми давно знайомі, підтримували дружні стосунки. Чи всі думали, що за кордоном я спілкувався зі шпигунами чи ЦРУ?
Говорять різне. Напевно, це заздрощі чи ревнощі, чи просто глупство. Найімовірніше, недовихованість або безкультур’я. Казали навіть, що я зрадив країні — поїхав, кинув. Колишній керівник Національної музичної академії імені Чайковського Рожок (навіть не хочу ні ім’я, ні по батькові називати, я надзвичайно не поважаю цю людину) не підпускав мене до консерваторії. Мабуть, тому, що коли я був у керівництві Оперного театру, брав участь у засіданні, де йому виносили сувору догану за використання державних грошей на захист його дисертації про вплив партії на розвиток культури у сільській місцевості УРСР. Саме ця людина на мою адресу казала «так званий бас». Справді, я ніколи не був ні сопрано, ні тенором, ні колоратура, ні мецо.
Анатолій Кочерга — Мефістофель у «Фаусті». 
Я прощаю. Хай йому Бог простить. А Бог — не теля, він бачить і звідтіля. Кожному воздасться, що заслужив.
— Чим відрізняється творча діяльність артиста високого професійного рівня за кордоном від тієї, яка в Україні?
— Це питання співзвучне з «яка публіка краща: у нас чи там?». Бюджет кожної постановки за кордоном — це захмарні для України цифри. На культуру в нас виділяють надзвичайно мізерні суми. Тоді як існує аксіома: є культура — є держава. Це відомо багато-багато років, від самого Арістотеля. Занепад призводить до того, до чого призвело нашу багатостраждальну Україну. Останній нонсенс — 44 кандидати на посаду Президента. Для мене особисто це — шок. Де ще було подібне? Ми в усьому маємо бути «найперші». Європейського рівня комунальні платежі, але найнижчі пенсії — я не розумію цього. Такого не може бути. Якщо хочете розсилати платіжки з високими тарифами, підніміть виплати не лише обраним. А не змушуйте пенсіонерів і бомжів, які навіть не мають житла, копирсатися у смітниках.
За кордон я поїхав не за довгим рублем. Там заробити не так легко, бо там абсолютно всі сплачують податки. Якщо не заплатиш — тебе не просто оштрафують, ти продовжуватимеш життєву діяльність у в’язниці, ще й конфіскують усе, що тобі належить там. В Україні не заплатили належних податків, тому маємо стільки олігархату. Ще й Конституційний Суд своїм рішенням фактично скасував відповідальність за незаконне збагачення чиновників. А ще «по приколу» ми виберемо Зеленського, за яким ми знаємо, хто стоїть з олігархів… Скільки ж можна «по приколу» знущатися над своїми сім’ями, над людьми, над Україною?
За роки, коли я працював за контрактами за кордоном, зустрівся з надзвичайною кількістю найкращих майстрів музичної і драматичної культури. Навіть італійський режисер Франко Джефіреллі мені зустрівся по життю: я брав участь у його постановці «Дон Жуана» Моцарта у Штатс-опері у Відні. Я вже не кажу про цілу плеяду найвідоміших диригентів світу.
— У вас була ідея побудувати в Києві Будинок музики.
— У мене були контакти, група людей, які були готові стати офіційно спонсорами проекту на суму 1 млрд. 560 млн. доларів. Він включав будівництво Будинку музики, повну реконструкцію нижнього поверху Українського дому і Філармонії (будинку Купецького зібрання), побудову багатоповерхових підземних гаражів. Відразу попросили відкат — 200 млн. доларів. Це було 5 років тому.
Тоді пріоритет Україні віддала Заха Хадід, британська архітекторка іракського походження, за проектами якої зведені будівлі у різних країнах світу — від Німеччини та Італії до Гонконгу й Азербайджану. Вона авторка знаменитого лондонського олімпійського комплексу водних видів спорту та надзвичайного оперного театру у стилі деконструктивізму у китайському Гуанчжоу з найкращою акустикою і двома залами, де поміщаються загалом 2 тисячі 200 глядачів (відкрили його у 2010 році).
Навіть місце почали шукати для будівництва Будинку музики в Києві. Пропонували район іподрому, ДВРЗ і Труханів острів. Про центр мова спочатку не йшла. Приїздили представники Хадід, визначилися з місцем: там, де арка Дружби народів. Я мав навіть проект цього будинку — будівлі з трьома залами і приміщенням для оркестру, бібліотекою, виставковими площами. Я жив цим. Але коли в компанії почули про відкати, зрозуміло, відмовилися.
«Мазепа»: Анатолій Кочерга — Кочубей.
Фото з власного архiву.
На сьогодні все є, все дихає. Але Захи Хадід немає в живих — вона померла від запалення легень у кінці березня 2016-го у штаті Маямі США. Скажімо, Німеччина має більше 90 оперних театрів. У Мюнхені, де я багато працював, співав у шести (!) залах. Думаю, їх там ще більше. У Берліні — два оперні театри і знаменитий зал філармонії. В інших цивілізованих країнах так само.
Тому я і загорівся ідеєю будівництва сучасного Будинку музики в Києві. Але зустрівся з такими підводними течіями! Увесь центр Києва, земельні ділянки передано у приватні руки. Навіщо все доводити до безладдя у центрі столиці? Чому відсутній смак у головах і архітекторів, і головних архітекторів? Чому в нас усе вирішують гроші, гроші, гроші? Забувають єдине: у гробу кишень немає. Скільки можна красти, люди добрі? Ну підніміть країну! Найкращі жінки в Україні, це не секрет. Ну зробіть такою країну! Маємо для цього чорнозем, який би міг зробити країну світовим центром вирощування і переробки аграрної продукції.

«Італійську мову вивчав ще студентом»

— Зовсім скоро, 26 березня, ви співатимете в Києві у концерті «Симфонія романсу» в супроводі Народного оркестру народних інструментів Міжнародного центру культури і мистецтв під керівництвом заслуженого працівника культури України Вікторії Васильєвої. Є різниця: співати в оперній постановці чи соло?
— Якщо співати цикл — то можна вважати, що це моно-опера, за драматичним розвитком, за подіями, які у ньому висвітлюються. У постановках — всім відомо — допомагають і костюми, і грим, і декорації, й оркестр. Якщо це народні пісні, романси, арії — то не голий стоїш, одягнений, звичайно (не так, як нинішні переможці нацвідбору на Євробачення, що більше на путан схожі, аніж на артистів), але складніше подавати твори слухачам лише голосом, виразом обличчя й емоційним станом.
Я знаю цей оркестр народних інструментів більше 30 років, він базувався увесь час у гарному приміщенні Жовтневого палацу, який тепер має назву Міжнародний центр культури і мистецтв. Зараз вони там туляться у кутку, але люди люблять мистецтво, працюють у різних сферах чи продовжують навчатися — і грають в оркестрі. Художній керівник,  головний диригент — заслужений працівник культури України Вікторія Васильєва, лауреат та переможець всеукраїнських та міжнародних музичних конкурсів та фестивалів, володар гран-прі міжнародного музичного конкурсу в Італії «Музика світу».
Я випадково якось зустрівся з одним із музикантів колективу, баяністкою. На ходу обмінялися контактами. Раніше я їздив часто з Києва, тому не складалося з концертами. А минулого року вже виступив у Жовтневому палаці. Тепер Вікторія вже трохи опустила руки: дуже низький рівень уваги владців до оркестру народних інструментів, немає фінансування, колектив тримається на ентузіазмі. Але спільно вирішили піти на «аферу» — готуємо концерт на 26 березня. Без грошей. Якщо західним зіркам платять захмарні суми, то нам пропонується… Просто не хочу з цього приводу говорити. Це сором, просто сором. Але зробимо для душі та серця врешті-решт.
…Треба підтримувати своїх артистів! 
Якщо ти професіонал, великої різниці супровід не має. Хоча різних відтінків надають симфонізм — це класичний варіант супроводу; рояль, ансамблі чи камерні оркестри — інше. Я знаю, якщо люди спілкуються зі мною, то намагаються підтягнутися, бути трохи стрункішими, а не сидіти, як зазвичай, дугою. «А я — молоденька, гуляти раденька!» Я теж хочу триматися у тонусі. І тримати всіх, хто навколо мене, в тонусі. Тоді це має сенс та інтерес. І співається по-іншому! Хоча надалі нема бажання займатися цим. Бо враження таке, що нікому це не потрібно, починаючи від Будинку музики.
— Ви до нинішньої влади зверталися?
— Як ви думаєте? Звичайно, звертався. Але мало кому це потрібно. Вони зайняті іншим.
— Мені особисто дуже подобається, як ви виконуєте україномовні твори. Для вас є різниця, якою мовою співати? 
— Мені українська мова завжди подобалася, я виріс із нею, закінчив українську школу тощо. Але мораторій на будь-яку іншу мову — це глупство, зупинка в культурному розвитку людства. Право кожної людини — розмовляти тiєю мовою, якою забажає. А Путін пішов на захист російської мови в Україні. Хто коли її тут принижував?
Ще під час навчання у консерваторії я вивчав італійську — це був обов’язковий предмет. Ми складали навіть державний іспит. Потім було стажування у «Ла Скала». Далі — майже 30 років творчої діяльності за кордоном. Я співав мовами, якими були написані твори. Так відбувається в усьому світі.
Страшна помилка — якщо треба опери співати тільки державною мовою. Зараз дискутують про те, щоб перекласти для українських постановок усі класичні твори, які написані російською, італійською, англійською тощо. Якщо обмежені мозком люди, вони допускають подібне. Культурно освічені і розумні ніколи цього б не допустили. І зіткнення людей, які розмовляють різними мовами, — це антидержавна політика.

Чи можливо почути знаменитого баса у Київській опері

— Як оцінюєте потенціал молодих українських талантів?
— У нас надзвичайна кількість талановитих дітей. Я слухав учасників наших музичних конкурсів. За це душа радіє і на серці веселіше. Але яка увага до цього…
— Як можна пояснити, що знаного у світі славетного баса Анатолія Кочергу дуже мало залучали до концертної діяльності в Україні? Від 2006 року, скажімо, в Києві були лічені ваші виступи.
— Вони боялися мене — і все.
— Останній рік ви вчите співати студентів. Хто ті щасливчики?
— Нині я викладаю у трьох вишах: у Національній музичній академії імені Петра Чайковського, Академії музики та Київському інституті музики імені Рейнгольда Глієра. Це у мене закритий технічно-технологічний процес. Я цим займався багато і раніше на Заході: це були російськомовні й україномовні, зарубіжні співаки — початківці і професійні.
— Чи не йдеться нині про те, щоб ви стали штатним солістом Київської опери?
— Мене як не хотіли… багато років, так і не хочуть брати в театр. Свого часу і звільнили з порушенням трудового законодавства. Народних артистів СРСР не мали права звільняти. Я написав заяву, що «переходжу на самофінансувння». Навіть немає мого портрета в галереї виконавців Національного театру опери і балету імені Шевченка.
Розмовляла Валентина Семченко
Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s