Валерій Ананьєв, блогер і письменник: Якщо війна загостриться – повернуся

21 вересня 2018 р.

Він якось стрімко і несподівано з’явився в публічному просторі. А таке враження, ніби його знали всі й завжди. Валерій Ананьєв – відомий блогер і мандрівник, колишній боєць 25-ї повітряно-десантної бригади, учасник АТО. В його багажі – звільнення Слов’янська та Маріуполя, участь у найзапекліших боях, зокрема і за Вуглегірськ, Шахтарськ, Дебальцеве. Його відео з війни, яку показував без прикрас і пафосної «піротехніки», збирали сотні тисяч переглядів. Дві контузії, розхитане здоров’я, болісне вживання в цивільний простір – все це досвід Валерія Ананьєва. А ще потому – мандри світом, продовження пізнавання себе, що, зокрема, уречевилося в майже 2000 км стародавнього паломницького шляху до мису Фіністерре в Іспанії, до «краю світу», де екс-десантник установив український прапор з Майдану.

 

Якась частина цього досвіду, насамперед воєнного, знайшла втілення в книжці. «Сліди на дорозі» – так зветься його дебютна річ. Видана вона не в престижних видавництвах, а самим Валерієм, який в одній особі став і автором, і видавцем, і книготоргівцем, і піар-менеджером, і літагентом. Книжка уже встигла здобути певний розголос, а її перший 5-тисячний наклад був розпроданий за три тижні. Можливо, тому, що це чи не перша «жива» книга про війну. Як сказав про цю книгу відомий журналіст Аркадій Бабченко, це не лишень оповідання про воєнне буття, написані без прикрас і утайки, простою та зрозумілою мовою. Це ще й філософія, спроба осягнути й усвідомити: що це було? ким хто був на тій війні? де проходить межа?

До речі, зовсім нещодавно Валерій Ананьєв вирушив у промотур. 10 презентацій, які розпочалися в Харкові, мають охопити ще вісім міст різних регіонів України і на початку жовтня завершитися у столиці. Як уже відомо, в Харкові та Запоріжжі презентації «Слідів на дорозі» пройшли з аншлагом. А ось у Дніпрі трапився збій. Ні, до центральної міської бібліотеки прийшло до 200 осіб, що за нинішніми часами тягне на фурор, але… Але сам автор перед початком презентації був затриманий правоохоронцями і в наручниках відвезений у відділ поліції міста Новомосковськ.

Зрозуміло, що це збурило громадськість, до справи підключилися небайдужі, активісти, громадські діячі, політики і навіть народні депутати.

Нині не будемо торкатися справи, яка сягає в 2016 рік. Це, як то кажуть, інша тема – правничо-юридична, і хай у ній розбираються фахівці – чесно й неупереджено. Тим паче, що наша розмова відбулася напередодні початку промо-туру. Просто зазначимо, що дорога Валерія Ананьєва триває. Про сліди на ній, про дещо із пройденого, як і про те, що лишень мріє в перспективі, ми й поговорили.

Блогер і письменник Валерій Ананьєв: «Якщо війна загостриться – повернуся»

Давай від початку почнемо. Я бачив одне інтерв’ю, і там зясувалося, що ти зовсім не Ананьєв. Що це псевдо. Розкажи про це трохи. Ну, і чому таки «Валєра» – чому така пестлива форма на кшталт Гаріка Кричевського чи, скажімо, Тані Малярчук?

Ім’я – це абсолютно не принципово. Єдине що – я не люблю демінутиви: Валєрік там, Валер’ян чи Валерчик. Отакого я не люблю навіть від близьких людей. Стосовно прізвища… Коли в 2014 році за мою голову «сепари» давали винагороду, мої батьки були в тому місці, де до них могли дістати нехороші руки. Тому я вирішив максимально відокремитись від усього, що пов’язане із родиною. В тому числі й прізвища. І скрізь у соцмережах написав собі прізвище «Ананьєв». Щоб ніде не було згадок про моє справжнє прізвище. Зараз уже це не настільки мені здається актуальним, бо…

Так, це ж секрет Полішинеля в принципі.

Звичайно. Навіть на той момент тим, хто хотів знайти, це не було важко. Але я не хотів їм полегшувати завдання. Хотів зробити зі свого боку максимум того, що було можливим. А зараз, думаю, там уже нікому немає до мене діла. Так, я колишній військовий. До речі, я й не письменник, і не волонтер, і не блогер – у мене немає якихось посвідчень на цей рахунок. Я просто Валерій.

Тобі 25 років, молода людина. Поза тим, маєш дуже строкатий і непростий досвід. Що з нього тобі видається найголовнішим: армія, війна, подорож, яку ти здійснив від Парижа до мису Фіністерре, ще щось?

Це все були етапи мого життя, дуже важливі, і байдуже, скільки вони тривали – три місяці, чи п’ять років, як армія, чи три роки, як війна. Всі ці етапи мене виховували, змінювали, і я не можу щось виділити. Мене часто питали на інтерв’ю, чи не хотів би щось змінити із прожитого: кудись не піти, чогось не зробити? Я завжди категорично казав «ні». Бо це досвід у прямому сенсі через біль, кров і піт. І з мого боку було би дуже нерозумно від нього відмовлятися, коли вже заплачена така ціна.

Ти сам говорив у одному з інтервю, що три місяці «учебки» далися тобі важче, ніж три роки війни. Правда?

Та, «учебка» – це була така жесть! Я до сих пір її згадую з таким страхом!

Але війна й «учебка» – здавалося б, речі непорівнянні?

Та що війна! Як там, в анекдоті: війна – фігня, головне – маневри (сміється прим. ред.). Я в своїй книзі «учебку» дуже детально описав і намагався передати саме ті відчуття, що супроводжували мене усі ті три місяці. І тодішній свій стан. І мені це вдалося, судячи з того, що пишуть люди. Тому, якщо комусь цікаво, можна там ознайомитися – на сторінках книжки.

На жаль, книжки не маю, але читав відгуки. Зокрема, нашого спільного приятеля Сашка Положинського, лідера гурту «Тартак». Він, здається, перший, від кого я про тебе почув.

Так, чудова людина, я дуже радий, що з ним познайомився. Це якраз було перед моєю подорожжю.

Блогер і письменник Валерій Ананьєв: «Якщо війна загостриться – повернуся»

Про твою книжку «Сліди на дорозі» Положинський пише так: «Це книга про війну, це книга про любов… Я майже проковтнув її».

Я йому давав читати ще рукопис, невідредагований, сирий. І коли ми зустрілися, він, його товариш і я, то Сашко почав розповідати товаришу за книгу мою. Я аж заслухався – так це приємно було чути. Було видно, що йому дійсно сподобалося, а не тому, що ми знайомі.

Я думаю, він би неправди не писав.

Знаєш, я пам’ятаю 2014 рік. Ми їхали в Краматорськ, якраз його звільнили. Нам дали чотири дні відпустки, і от після цього ми поверталися в Краматорськ на аеродром. Ми знали, що далі будуть штурми. Я їхав і слухав музику саме «Тартака». Та й взагалі, я багато її слухав. І в мене той період дуже сильно асоціюється з їхньою творчістю. І потім, коли познайомився із Сашком, було незвичне відчуття. Ти бачиш людину, яка надихала тебе на щось позитивне. Він дуже цікава людина.

Ще повернуся до питання армії. Перед нашим інтервю я тебе зустрічав на параді до Дня Незалежності. Як ти дивився на армійські колони, хай і в парадному форматі? Змінилася українська армія?

Вона змінилася однозначно. Але недостатньо. Недостатньо для того, щоб люди в армії залишалися. 90 % моїх знайомих – сержанти, офіцери, які б зараз мали бути командирами рот, заступниками командирів батальйонів, люди, які воюють із самого початку – вони всі звільнилися. Всі. Хтось в охоронній фірмі, хтось іще десь. Нікого не влаштовує собаче ставлення до себе. Війна дуже багато змінила у свідомості людей. Зовні наша армія змінилася, але, на жаль, менталітет багато в чому залишився таким, яким і був. У 2014 році він змінився на краще – дуже кардинально і дуже різко. Але через рік, після березня 2015 року, коли війна стала більш статичною, почався зворотний процес.

Це повязано з приходом нових людей?

Старі потихеньку стали відходити: хтось поранений, хтось убитий, хтось звільнився. На їхні місця почали приходити нові. І старі офіцери захотіли повернути той уклад армійського життя, в якому їм було комфортно багато років. Із нами, старими, вони уже не могли поводитися, як раніше. А з новими взялися за старе. Поступово нас ставало все менше, нових ставало більше. Потроху офіцери почали і з нами поводитися в старому форматі. Тому людей це не влаштовувало, вони звільнялися. Хоча й зарплатню піднімали – все одно… Всі мої знайомі, які залишилися (а знайомств за п’ять років дуже багато), – це буквально два-три чоловіки. Це фанати армії, фанати війни.

Блогер і письменник Валерій Ананьєв: «Якщо війна загостриться – повернуся»

На початку своєї військової кар’єри ти теж, здається, мріяв стати офіцером?

Так. Бо я мріяв. Я собі вигадав армію. Я ж не знав – як там, що там? Я собі уявляв щось одне, фантазував, жив в ілюзорному світі. А потім, коли зіткнувся з реальністю, із суворою реальністю, зрозумів, що все зовсім не так. Але я так сильно себе накрутив! Коли люди потрапляють в армію, всі розчаровуються. Від того, як сильно вони себе накрутили, залежить те, як швидко вони розчаруються. От я себе ду-уже сильно накрутив. І мені, щоб розчаруватися, треба було десь місяців сім-вісім.

Дещо парадоксальна річ: ти в армії виявився людиною випадковою, а от на війні – в самий раз. Це два різні явища?

Так. Армія і війна – це кардинально різні речі. На війні було класно. Звичайно, об’єктивно війна – це дуже погано. Це найжахливіше, що бачив у своєму житті. І чиясь мама, чий син загинув, можливо, мені плюне за це в обличчя. І вона суб’єктивно буде права. Але суб’єктивно – з моєї точки зору – війна, літо 2014 року було найкращим літом у всьому моєму житті. Настільки живим, як тоді, я себе не відчував ніколи.

Хотів спитати: чому? А ти вже й відповів…

Розумієш, правда у кожного своя. Там неможливо придурюватися, неможливо видавати себе за того, ким ти не є. І стільки істин, як там, я в житті не бачив. Щоправда, не всі це бачать. Мені пощастило, я помітив. І, найголовніше, я дізнався, хто я. Я став абсолютно чесним із собою. Зізнався собі в усіх своїх страхах, комплексах. Був період, коли я себе ненавидів за них. Але потім пережив, змирився, і жити стало набагато легше. Війна дуже сильно мене змінила. Справа навіть не в тому, що це цілих два з половиною роки. Звичайно, я подорослішав за цей час і змінився б у будь-якому разі, але війна вплинула дуже сильно.

В армію, так розумію, ти повертатися не збираєшся. А на війну?

Якщо події загостряться, коли війна знову буде така, як була в 2014 році, коли не сидиш і чекаєш, що просто снайпер тебе вб’є, чи прилетить снаряд і відірве тобі голову, а коли справді будемо воювати за якийсь результат, то я, звичайно, туди повернуся. Незважаючи навіть на проблеми зі здоров’ям. Але в жодному разі не піду в ЗСУ, в жодному. Піду в якийсь добровольчий батальйон.

У тебе поранення і контузія?

Та в мене з мозком там травми… З головою.

Ти родом із Первомайська. Я думав…

Вибач, все що стосується дому, родини, я не обговорюю.

Гаразд, йдемо далі. Після війни, на якій ти зазирав у себе, відкриваючи щось нове, ти продовжив ці відкриття в подорожах. Конкретніше – на древньому паломницькому шляху із красивою назвою Ель Каміно де Сантьяґо, Шлях святого Якова. Але як ти до нього прийшов? Що, клацнув якийсь невидимий тумблер – і ти вирішив?

Так все й було. У мене в житті все так і відбувається (клацає пальцями прим. ред.). Якась думка в голову прийшла, буквально година – і я вже збираюся.

«Ключ під килимком! Усім привіт!» – так?

Так і є. Ось, невдовзі, через сім місяців, я вирушаю в наступну подорож. Буду півроку йти через гори за полярне коло, до Північно-Льодовитого океану. Навіть не можу згадати, як з’явилася ця ідея. Щось «щьолкнуло», я зайшов до магазину і відразу купив собі нові палиці для трекінгу (пішохідний туризм – прим. ред.).

Фантастика. Але розкажи трохи про подорож. Так, це Європа, обжиті простори. Але все ж таки ти йшов через гори, ліси. Що ставало в нагоді – якась десантна підготовка? Чи просто ти така людина, що в будь-якій ситуації та обстановці почуваєшся як риба у воді?

Та не так там все й обжито. Я пройшов Кантабрійські гори – це я вам скажу! (сміється – прим. ред.) Це на півночі Піренейського півострова. А щодо підготовки… Якщо в плані якихось знань, то не скажу, що в мене така підготовка є. У мене є підготовка терпіти біль, чекати і просто терпіти.

Блогер і письменник Валерій Ананьєв: «Якщо війна загостриться – повернуся»

Ну, треба ж орієнтуватися хоча б у тому, що взяти в дорогу? Я бачив, що рюкзачок у тебе не туристичний, а військовий. Тактичний наплічник…

Ну, «тактичний» – це смішне слово. Його вигадали рекламники. Красиво звучить, вони на це й розраховують, щоб купили. У мене вага наплічника була до 20 кг. Основний вантаж – апаратура.

Давай конкретизуємо твої внутрішні відкриття.

На початку подорожі мені було важко йти. Перший день я пройшов близько 27 км. Я постійно займаюся спортом, тож кріпотури не було. Але була втома дуже сильна. Наступного дня пройшов менше, потім ще менше, ще… Йшов приблизно 10-15 км в день. Мені було постійно боляче, протягом усіх трьох місяців. Скрикував на кожному кроці, не перебільшую. Але поступово відстані збільшувалися, бо я міцнішав. Почав іти по 40 км. Було, що за два дні пройшов 120 км. Коли йдеш, тебе переповнюють емоції – через біль, спеку, спрагу, голод. Ти йдеш наодинці з собою. Переварюєш враження, нервуєш, смієшся. Були моменти, коли я кричав до хрипоти. Згодом, коли йдеш уже 10-12 годин, нервова система настільки втомлюється, що організм не спроможний на будь-які емоції. Просто йдеш, як овоч. І тоді ти, беземоційно, абсолютно об’єктивно залазиш у свою свідомість і починаєш там переварювати все, що там знаходиш. Я не знаю, з чим це порівняти, але сприйняття дійсності зовсім інше. Це абсолютно унікальний стан. Тому поступово я збільшував навантаження, щоб втомлюватися і якомога глибше поринати в цей стан у горах, у лісі. Щоб розбиратися з собою, зі своїм життям. З тим досвідом, який мені дістався на війні, з якого я дуже тяжко виходив, з яким було дуже важко жити. Він мене просто з’їдав зсередини.

Валерію, це внутрішні переживання. А звертав увагу на нові краєвиди, ліси, гори, міста? Хоча ти своєрідний персонаж і не любиш міста, правда?

Все, що створене людьми, мене не вражає. Воно в мене не викликає абсолютно жодних емоцій.

Ну, чому – Акрополь, Парфенон, могутні доричні колони, яким тисячі років… І все це робилося зусиллями тисяч мязів, завдяки крові та поту…

Коли я бачу якусь будівлю тисячолітню, велику, показну, я розумію, скільки потрібно було сил, крові й смертей. І мене вражає не сама будівля, а те, скільки в неї було вкладено людського: емоцій, зусиль, доль. І це теж сприймається як щось живе, природне. Ось це мене вражає. Мені подобається не просто бути в нових місцях, а відкривати нові культури, нові думки, дихати повітрям, яким ще не дихав. Мені просто це по кайфу.

Скільки весь цей кайф тривав?

Два з половиною місяці. Близько 70 днів йшов. Загалом подолав понад 1800 км.

Блогер і письменник Валерій Ананьєв: «Якщо війна загостриться – повернуся»

Саме в цій подорожі ти став україномовним. Ти ж до того був двомовним, так?

Ні, я розмовляв виключно російською. Я ж багато-багато років жив на Східній Україні. Коротше, справа в тому, коли я прилетів до Парижа, звернув увагу на те, що французи слухають по радіо тільки французьку музику. Скрізь розклеєні постери – 99 %, напевно, це французькі виконавці, французькі гурти. Фільми по телебаченню майже виключно французькою, іноземних фільмів мінімум.

Так це ж шаблезубий екстремізм, націоналізм, шовінізм, утиски нацменшин, ні? Не закидають такого французам?

Ну, я не знаю. Мені яка різниця? Всі розуміють, що мова – це просто інструмент впливу на людей. Я дивлюся на це абсолютно об’єктивно і не маю жодних ілюзій стосовно націоналізму, патріотизму, мови і подібних речей. Я розумію, що це речі, навколо яких дуже зручно об’єднувати людей. Зараз війна, вона не стільки за землю. Бо з чого почалося? Війна почалася через те, що на сході було дуже багато людей, які підтримали все це. На початку війни жодних російських військ не було. Були російські «товариші», спецназівці різні, які приїхали сюди, оточили себе однодумцями, нашими, українськими, і вони вже допомогли.

Тобто війна йде за мізки?

Так, на той момент ми програли війну за думки людей. Ми ведемо війну не стільки з Росією. Цей «рускій мір», за який всі говорять, він не має кордонів. «Рускій мір» у головах людей, що живуть на сході України, з’явився задовго до російських військ. Цей «мір» – наслідок совка. І от ми воюємо з тим совком. Це війна сучасного і майбутнього. Нині нам треба максимально віддалитися від усього, що може нас асоціювати з Радянським Союзом. Бо це утримує людей. Хтось із них згадує, хтось нафантазовує про те, яка це була чудова країна, який чудовий. час. Хоч це неправда, й об’єктивно всі це знають. Мова – дуже важливий інструмент у віддаленні від минулого. Бо в Союзі, вже мовчу про Російську імперію, 70 років людям вбивали в голови, що українська – це мова меншості, це мова «колхозу». І коли Україна перейде на свою мову – це буде величезна перемога. Адже людина, яка мислить українською, вже автоматично не може бути ватником, це неможливо, я такого в житті не бачив.

Блогер і письменник Валерій Ананьєв: «Якщо війна загостриться – повернуся»

То що ж таки в Парижі?

І от у Парижі один француз мене запитав: «А чому у вас війна з Росією, а ти розмовляєш російською?» І я не знав, що відповісти. Мовляв, у нас «свабодная страна, каждий может разгаварівать так, как он хочєт?» Це зрозуміло. Але ми ведемо війну з Росією. З її культурою. Точніше, з відсутністю культури, бо бути твариною і бидлом – це не є культура. І мені стало соромно, дуже соромно. І я почав себе з’їдати через це. І я перейшов на українську. Це було важко, голова просто кипіла, я перекладав кожне слово, нервував жахливо. Але якби не було оцього стимулу – сорому, я б не зміг здолати себе. Оце і є мій стимул – сором. Я намагаюся не використовувати русизми, намагаюся перейти – ну, вже перейшов – на абсолютно літературну українську мову. І ніби вдається непогано.

Непогано, справді.

Я зараз уже абсолютно україномовний. Тобто вдома, скрізь. Я не використовую російську взагалі. Все, я україномовний. Перехід цей відбувся. Зараз просто триває поповнення мого українського словникового запасу.

Хочу тебе в лоб спитати. Ти чесна людина? Спостерігаю, як ти зважуєш слова, як ти ніяковієш, як іноді сковтуєш уже майже сказане, бо тобі раптом стає незручно говорити…

Я намагаюся бути чесним. Якщо не можу бути щирим, я кажу, що на питання відповідати не буду. От у цьому дуже велика різниця між мною колишнім, до подорожі, і зараз.

Тобто не завжди таким був?

Ні-і… На війні я отримав дуже тяжкий досвід, з яким морально важко було зжитися. Я вважав себе реально хворим. Казав, що не можу жити в цьому суспільстві. І, відповідно, мав жахливі думки. Багато чого хотілося зробити. А під час подорожі – назвімо це медитацією на ходу – я багато чого переварив. І зрозумів, що я не хворий. Що цей досвід – це дар. Проблема лише в тому, що його треба якось інтегрувати в мою зламану картину світу. І якщо ти з ним зможеш зжитися, ти зможеш зробити великі речі. Бо це досвід, який робить тебе дуже об’єктивним. А коли ти об’єктивний, коли на твоє мислення не впливають стереотипи, якісь інші речі, коли ти не залежиш від чужої думки, від думок, які превалюють у суспільстві, це дуже класно. І от раніше, коли мені ставили якісь питання і в процесі розмови з’ясовувалося, що я в чомусь неправий, я намагався «виляти». Якось виходив із ситуацій на інтерв’ю, займався софістикою. Я «розрулював» ситуацію (посміхається – прим. ред.), і це мені добре вдавалося. Але це була неправда, це була брехня. Тепер я намагаюся бути з людьми щирим.

Блогер і письменник Валерій Ананьєв: «Якщо війна загостриться – повернуся»

І це більший кайф, ніж викручуватися і «розрулювати»?

Це було задоволення покидька. Типу: ха, я когось обманув, я красавчик. Зараз мені плювати на це все.

Гаразд, дійшов ти до цього мису Фіністерре в Іспанії. І що там?

Так, це «край землі» перекладається. Колись давно, ще в дохристиянську епоху люди ходили цим маршрутом, бо думали, що там крайня точка Європи. Зараз уже за допомогою супутників люди дізналися, що ця точка десь у Португалії. Але це не має жодного значення. Я підняв на тому мисі український прапор, який свого часу був на Майдані.

Досвід мандрів услід за досвідом війни не втілиться в майбутню книжку?

Не знаю. Поживемо – побачимо.

Ти стаєш медійною, впізнаваною постаттю. Про якусь політичну кар’єру не думаєш – принаймні в майбутньому?

Ні, ні, в жодному разі! Категорично ні, взагалі – ніколи. Ще в 2014 році, коли я тільки з’явився в медіапросторі, мені писали багато коментарів: «Вот, рвьоцца в палітіку!..» І кожен рік це пишуть. Рік за роком проходить, і хоч би хто вибачився. Люди інфантильні, легко звинувачують когось… Я раніше ніколи не цікавився політикою. До 2014 року я вважав, що у світі існує закостеніла система політична, геополітична, яку змінити в принципі неможливо. Вона собі існує, і все є, як є. Потім побачив: типу нє-є… Бо відбуваються речі, які ніхто навіть очікувати не міг. Росія напала на Україну – хто взагалі міг таке передбачити, хто? Навіть коли це відбулося, це було важко усвідомити. І на цьому етапі я почав перейматися політикою. Не тому, що мені це цікаво, ні. Я ненавиджу більшість людей, які цим займаються. Але я відчув свою відповідальність за свою безвідповідальність. Я розумію, що мушу брати участь у політичному житті своєї країни як громадянин. Але про якусь політичну кар’єру взагалі мови бути не може. Навіть якби мені хотілося, я знаю, що не справлюся. Я знаю себе. Така робота не для мене.

Блогер і письменник Валерій Ананьєв: «Якщо війна загостриться – повернуся»

Ну, раз знаєш, то… Хоча мені, наприклад, хотілося б, щоб люди такого гарту і такого ґатунку з’являлися і в політиці, і у владі.

А ти впевнений, що я не зіпсуюся, якщо туди потраплю?

Не впевнений. Але коли вас таких буде більшість…

От і я не впевнений. І не хочу навіть пробувати. Ну, слухай, мені 25 років. Із досвідом я дуже на багато речей змінюю точку зору. Але наразі, знаючи себе, я кажу, що політика мені абсолютно нецікава і я себе в ній взагалі не бачу. І, скоріш за все, мене там ніколи не буде. Не знаю, що може статися в моїй свідомості, як мають перевернутися зацікавлення, щоб я на це пішов.

Краще спортом займатися. Форму підтримуєш?

Та я все життя займаюся спортом: футбол, баскетбол, карате, бокс, важка атлетика, просто качався в залі, турнік, брусся, біг. Мені подобається бити власні рекорди. До чужих мені байдуже. Зараз я просто тягаю залізо. Мені подобається піднімати велику вагу. Подобається відчувати силу в руках. Коли ти підходиш до штанги і піднімаєш втричі більше власної ваги, це приємно.

Десь ти казав, що тобі цікаво зустрітися з дівчиною, яку ти здивуєш. Яка тебе не знає.

Так, бо в мене був дещо протилежний досвід. Бо людині здавалося, що я дуже відомий – це не є так, але людині здавалося. От. І вона була зі мною саме через це. Тому я вже трошки навчений. Можливо, категоричні я висновки зробив із тієї ситуації, але не хочу знову з таким стикнутися.

Блогер і письменник Валерій Ананьєв: «Якщо війна загостриться – повернуся»

Ну, і насамкінець, чим зараз займаєшся?

Продаю свою книгу. Це те, що забирає більшу частину часу. Перший наклад, п’ять тисяч примірників, був проданий за три тижні. Це рекорд на українському ринку художньої літератури. Це притому, що я не співпрацюю з жодним видавництвом, я сам зареєструвався як видавництво. Я зараз підприємець, сам надрукував свою книгу, сам її рекламую, допомагають хіба друзі, в яких на Facebook і в YouTube є публіка. Тобто все своїми силами, без залучення якихось сторонніх чинників.

А чому так? Це принципова така стратегія?

Коли я написав книгу, я вимкнув у собі письменника і ввімкнув… кого там?

Бізнесмена, певно? Піар-менеджера, літагента…

Маркетолога? Коротше, я почав зустрічатися з видавцями. Цікавитися, що там і як. Я не розумів, чому маю погоджуватися з їхніми пропозиціями. Ті цифри, які вони мені трактували як хороші, для мене є провалом. І я зрозумів, що ці люди нічого нового не роблять і ніяк не намагаються якось книгу просунути. Для них це абсолютно поточна робота. Наче вони цвяхи виготовляють, а не займаються розповсюдженням унікальних речей, творчості. І я зрозумів, що більшість наших видавництв (не всі, звичайно, є перспективні хороші люди з цікавим мисленням) здатні тільки похоронити потенціал хорошої історії. Я знав, що написав хорошу книжку. Я знав це. Ну от, відгуки всіх цих людей, які для мене є авторитетами…

Блогер і письменник Валерій Ананьєв: «Якщо війна загостриться – повернуся»

Зрештою, існує авторське відчуття – вдало чи не вдало…Воно зазвичай безпомильне.

Я знав, що собою ця книга представляє. Я знав, що в неї є потенціал, і я в жодному разі не дозволив би комусь той потенціал похоронити. Тому я взяв свого друга в команду, і ми разом над всім цим зараз працюємо.

Давай трохи прорекламуємо твою книжку. Як її придбати зацікавленим?

Ви можете просто ввести в гуглі: «Сліди на дорозі». Вам виб’є посилання на сайт. Або зайти на сайт, він називається slid.com.ua. Або зайти на мою сторінку на Facebook: Валерій Ананьєв. Там скрізь посилання на цю книжку. Яке видавництво? Ну, я ж казав: «Валєра Ананьєв» (сміється – прим. ред.).

 

 

 

 

Розмовляв Павло Вольвач

Фото: Анна Чабарай

 

 

 

 

 

 

Джерело: Opinion

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s