Іван Малкович, видавець: Я припинив би трансляції “Інтера“ і NewsOne

14 червня 2018 р.

Іван Малкович якихось особливих представлень не потребує. Без нього просто складно уявити українське культурне життя останніх десятиріч. Надзвичайно тонкий, поліфонічний поет, чиї вірші для багатьох є маркером цілого покоління, «творець порцелянових міст» і різдвяних феєрій. А за сумісництвом – ще й успішний видавець, очільник чи не найрейтинговішого українського видавництва. Там, біля ґанку «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», навпроти столичної Бессарабки, я й зустрів Івана, котрий якраз припарковував авто. Часу Малкович мав небагато, але розмова, розпочавшись в офісі, плавно перейшла всі часові формати й закінчувалася уже в сусідній кав’ярні.

 

Бракує часу, справді. Ще й на Українському радіо записую кілька програм про антологію («Антологія української поезії ХХ ст. Від Тичини до Жадана» – ред.). Дуже гарна реакція у слухачів була. І на «Книжковому Арсеналі» до мене підходили, питали: «А ось, ми чули про Холодного, про Чубая… А коли ще можна послухати?» Цього літа мрію нарешті наважитися пірнути в третю (заключну) поетичну антологію – від Величковського (або від «Слова…») до Олеся. Адже попередня антологія починалася з Тичини, тож хочеться охопити всю українську поезію…

«Антологія молодих» («Антологія молодої української поезії ІІІ тисячоліття» – ред.) – передостання з цієї низки?

Так. З молодими непросто, але дуже цікаво. Насправді, я був скептичнішим щодо нашої наймолодшої поезії до початку роботи над упорядкуванням цієї антології. А потім я її полюбив. У такому проміжку, а це приблизно 25 років, не може бути аж надто багато добрих поетів. Але вони є. Принаймні, з 10-15 імен. Скажімо, відкрив для себе Михайла Жаржайла і ще кількох поетів, бо переважну більшість авторів я знав завдяки своєму Тарасові, адже він теж входить до цієї наймолодшої когорти. Чи є нарікання? О, навіть обрАзи. Треба знати наперед: якщо ти взявся видавати антологію сучасних авторів, то ти зразу отримуєш десь під дві тисячі ворогів – тих авторів, чиї твори до антології не ввійшли. Це дуже печальний бік «антологічного» марафону… Після виходу книжки я вже сам побачив, що про декого ми з Мирославом Лаюком (упорядником антології) просто елементарно забули. Наприклад, Сашка Фразе-Фразенка, Павла Щирицю…

Ти там, до речі, дав тексти й російською мовою?

Один. Вірш Анастасії Дмитрук «Никогда мы не будем братьями» (2014). Деякі поетичні молоді сноби вважають, що без цього можна було й обійтися. Але, знаєш, є якась вища правда. Скільки разів цей вірш проговорений українцями, яку він роль зіграв! Я дав у книжці й українські Настині вірші. Як і, наприклад, вірші кримської поетеси, яка й зараз живе в Криму – дай Боже, щоб у неї все було добре. Є тексти хлопчика, який народився в грудні 2000 року. І це справді поезія початку ІІІ тисячоліття. Адже було дуже цікаво, як же ці діти будуть писати?

А ти всіх, хто пише в Україні російською мовою, вважаєш українськими авторами? Я, наприклад, не маю чітких критеріїв, навіть якщо людина сама себе позиціонує українським літератором. Завтра він переїде до Вологди – ну, в житті різне буває – і враз самоідентифікація може змінитися. І навіть якщо й там буде раптом наполягати на своїй українськості, це навряд чи буде всерйоз сприйнято оточенням.

Абсолютно згодний. Я дав кілька українських віршів однієї, здебільшого російськомовної поетеси. Але російських принципово не давав. Виняток – Дмитрук. Як і єдиний виняток у «Антології української поезії ХХ століття» – 4 вірші Леоніда Кисельова. Це людина, яка й сама, і його родина просто були просякнуті українською культурою і українським буттям. А в останній рік свого короткого (прожив 22 роки) життя Леонід Кисельов перейшов у творчості на українську мову. Суцільно! До речі, один з його останніх російськомовних віршів, присвячений Шевченкові, закінчується так: «Приношу великую присягу/ У порога дома твоего…» І, знаєш, я думаю, що це присяга про перехід на українську. Це, звичайно, припущення, але… Мене це потрясло.

Зараз багато говориться про патріотизм. А що для тебе це поняття?

Для мене патріотизм, окрім загальноприйнятого визначення, – це вірність і незрадливість. Це мовби прості елементарні речі, але вони найважливіші. І це, передовсім, вчинки. Скажімо, я своїм дітям не так часто говорив про те, яка українська мова чудова, яка вона солов’їна. Я просто читав їм українською такі речі, що вони розуміли: це найкраще. Бо як тато буде обманювати? Треба просто щось робити. Я видаю хороші книжки, і вони – українською мовою. В цьому, я вважаю, теж прояв патріотизму. Якщо хтось тут, в Україні, є фахівцем міжнародного рівня, але не їде деінде – він патріот. Бо він робить і для себе добре, і лишаючись на Батьківщині, додає щось їй.

Тобто ти в цьому плані на своїх синів особливо не тиснув?

Хлопці знали про своїх дідів, вуйків, двоюрідних дідів та вуйків. Тільки по Ярининій (дружина Івана Малковича – ред.) гілці – дід загинув в УПА, він був офіцером, їх троє рідних братів загинуло від московської кулі. Купа родичів, вивезених на Сибір… І ось цей родинний епос розставляє все на свої місця. Уявити, що мої діти говорять російською – це навіть складно. Хоча у школі старший, Тарас, з деякими хлопцями, котрі часом присікувалися до нього, іноді переходив на російську. Вони з Гордієм, який молодший на 7 років, училися в одній школі. Коли Гордій був у 2-му класі, йому здалося, що хтось не так із Тарасом розмовляє. То він розбігся і – як штовхнув його головою в пузо! Той аж упав… У Гордія взагалі не було ніяких питань з російською. Хоча вони, звичайно, знають її. Але парадокс: Тарас у своєму класі російською писав найграмотніше серед усіх…

Чим зараз хлопці займаються? Якось ми з тобою говорили, то ти казав, що дуже ними опікуєшся. Що ти в родині навіть не «мама», а «єврєйская мама»?

О-о-о… Вони вже вийшли з-під опіки, вже не живуть з нами. Я це нелегко переживаю. Ярина теж, але вона не подає вигляду. А от я…(сміється). На щастя, вони зайняті справою. Тарас перекладав серіали на Netflix – найбільшій світовій корпорації, яка створює зокрема і серіали. Але зараз вона призупинила українську програму, бо за час існування жодного фільму не було куплено українською мовою. У нас все скачують бесплатно. Тарас ще з іншими фільмами зв’язаний, теж іноземними. Гордій закінчує магістерку в Могилянці, але вже дуже серйозно працює як маркетолог, співпрацює із зарубіжними компаніями. Він дуже незалежний. Тарас зараз співпрацює і з фільмами, і зі мною, і з Гордієм.

То, може, Гордій виведе «А-БА-БУ…» в провідні видавництва світу?

Ну, якби він цим зайнявся… Він мене останнім часу багато чому навчає і повчає. Йому 22 роки, і він у деяких питаннях сприймає мене як релікта кам’яного віку. Адже він і його покоління на світ дивляться зовсім по-іншому. Навіть трохи старший Тарас іноді каже: «Ну-у, Гордій – це вже абсолютно нове покоління». Світ дуже динамічний, світ рухається швидко. У Китаї, я дивився, 57-поверховий будинок будують за 19 днів. Міст будують за 72 години. Ми відстаємо. А в молодих ця динамічність присутня, вона їм притаманна. У них немає жодних перешкод. За 5 днів вони можуть зробити якісь величезні справи, на які мені треба 2-3 місяці.

Але ти все одно телефонуєш синам, даєш вказівки?

О-о… Ну, Гордій мені каже: «Татку, якби ти мені давав менше цінних порад, то я би зі ще більшою приємністю брав від тебе слухавку». Тож я з усієї сили вже намагаюся вказівок не давати. Тепер вони мені переважно щось цінне радять (сміється). Я завжди радий їхнім дзвінкам.

Онуків немає?

Ще ні… Сад ось розрісся. Бенюцькі коти ходять до нас, ми їх годуємо. Вдома їх теж годують дуже добре, але у нас дуже умовні кордони, вони легко їх долають. Завжди мріяв жити на свіжому повітрі. На малій батьківщині, у Карпатах, у селі Нижній Березів є велике родинне обійстя. У нас було 15 чи 17 гектарів. Але радянська влада прийшла і цілком справедливо сказала, що не варто одним людям мати так багато. Після 1989-го повернули десь 5 гектарів. Побудував хату поряд із батьківською. Туди іноді приїздять багато друзів, там неймовірна краса: струмочок, ліс, гори.

Та й в історичному плані тамтешні місця досить цікаві…

Так. Як пишуть у книзі «Березівське боярство на тлі історії України», ми були боярами, Малковичі, Арсеничі – по мамі я Арсенич. 1486 року 26 боярських родів, зокрема й наші, були нобілітовані на шляхетство. От у сусідньому селі Лючі жили «прості» люди (сміється). То ще мій тато пам’ятав звичай, який побутував навіть у 50-х роках минулого сторіччя, за яким сорочку з вишиваним коміром мали право носити лише шляхтичі, тобто березуни. А якщо «лючін» дозволив би собі таке «святотатство», то березун підходив до нього і відривав той комір. І той нічого не казав, бо знав, що не мав на таке права, уявляєш? У нас у багатьох є родинні герби. Маємо його й ми. Головні кольори – синьо-жовті. Це герб Сас: півмісяць догори ріжками, дві шестикутні зірки і срібна стріла. До нього спочатку належали десь 200 родів. Здається, до цього гербу належить і рід Андруховичів. Для сучасної людини це все – забавки, не більше. Але це було.

Можливо, це «боярство» якось позначалося на культурному житті села?

До культури в Березові був завжди якийсь особливий потяг. Ще 1880 року тут відкрилася школа українська, була польська школа, костел, церква. У Березові літували Іван Франко і Богдан-Ігор Антонич, завжди було хорове товариство. Франко у своїй автобіографії пише, що після коломийської тюрми його від голодної смерті врятував Арсенич – мій далекий прародич (іноді жартома думаю, що «на віддяку» за той рятунок, Франко «підкинув» мені через 100 років назву видавництва, адже вона походить з його оповідання «Грицева шкільна наука»). У селі здавна існував сільський театр, який діяв навіть за радянської влади. У тому театрику грав і тато мій, і мама, і навіть я в одній виставі – «Фараони» Олексія Коломійця. Я там грав хлопчика-посильного. З цією роллю ми об’їздили усі довколишні села, і уявляєте мої відчуття – адже я роз’їжджав не просто як хлопчик, а як актор! Тато колись, граючи у «Наймичці», так на сцені розплакався, що довелося припинити на деякий час виставу. Надмірна сентиментальність – то в нас родинне…

Часто туди їздиш, у Нижній Березів?

Їжджу. Тата вже немає. Сестра, котра, до речі, теж писала вірші, теж відійшла. Але є мама. У сестриної доньки, моєї племінниці, теж донечка народилася. І ми всі щасливі. Раніше я їздив у Березів частіше, трохи не кожної суботи-неділі. Але тепер стали такі погані дороги, що важко туди добратися. І це при тому, що через наше село пролягає найкоротша дорога до Буковелю. Але нею ніхто не їздить, бо там замість дороги – якісь яри з воронками…

В одному з наших інтерв’ю ти якось повідав, що долітаєш туди годин за 6. Потім, правда, спохопився, мовляв, «не пали мене перед ДАІ»…

За 5.32 – такий в мене був рекорд. Із Березова до Києва, з однією автозаправкою в Тернополі. Але то все – в минулому. І вік, і дороги даються взнаки. Так що тепер я абсолютно законослухняний водій. Чого ти підсміюєшся?..

Вік не позначився на твоєму захопленні тенісом?

Ні. Я й досі граю в теніс. Але вже не так самовпевнено. Іноді мені здається, що деякі суперники мене просто знесуть: є люди, в яких подача така, що тебе може просто в нокдаун послати. Але усе ще перемог маю набагато більше, ніж програшів. Граю з постійними партнерами: брат Яринин, сусід-футболіст Руслан Костишин. Кум і сусід Бенюк кілька разів грав, але це не його, скажемо так. Він у футбол краще грає.

Давай трохи політики торкнемося. Що тобі твій досвід та інтуїція підказують: виборсається Україна з-під сусідських впливів, здійсниться, врешті-решт? Як на наші перспективи може вплинути очікуване надання Томосу про автокефалію Православній церкві в Україні?

Це дуже важливо! Мені здається, що від таких моментів надзвичайно багато залежить. Цей документ у разі ухвалення міг би здетонувати деякі речі, які, ніби тромби, не дають розвиватися нашому суспільству, отруюють національний організм. Бо ми знаємо, що Московська церква тут діє як ідеологічне відділення імперії.

І я дуже радий, що одним із перших про Томос заговорив Кирило Говорун. Це один із найсильніших богословів світу. Я його знаю з 2009-го, коли видавав «Дитячу Євангелію» і брав благословення у всіх першоієрархів традиційних українських християнських церков. Він тоді керував відділом зовнішніх зв’язків Української православної церкви Московського патріархату. При першій нашій зустрічі я спитав: «Ви маєте розуміння, що Україна лише тоді постане повноцінно, коли у нас буде єдина помісна соборна церква?» Він відповів: «Ну, звичайно. Але всьому свій час». Мені ця відповідь була дуже достатньою і дуже великою. Згодом він виступив за зняття з Мазепи анафеми, підтримав Революцію гідності. Зрештою, Російська церква позбавила його всіх посад, а він на той час уже керував усіма закордонними вищими навчальними закладами Московської церкви!

Але ж про перспективи?

Ми не знаємо, наскільки божевілля опанувало Путіним. Він непрогнозований. Ми маємо робити своє, не сподіваючись на інших. І, мені здається, у нас є великі шанси. Але треба вдаватися навіть до непопулярних рішень. Скажімо, тимчасово обмежити виборчі права людей, які зараз перебувають на окупованій території. Ну, так бувало в історії. Ситуація зараз і так хистка, величезний вплив мають московські гроші, на тих-таки українських телеканалах. Якби я, наприклад, мав належні повноваження, я все зробив би для того, щоб припинити роботу таких каналів, як «Інтер» і NewsOne.

Як би там не було, від участі в політиці ти завжди намагався дистанціюватися. Але голосувати на виборах будеш?

Я завжди голосую. Жодного разу не пропустив. За кого буду голосувати? Побачимо. Ще майже рік до виборів. Я завжди все ж таки прагматик. Симпатії та уподобання – це одне, але я ще й дивлюся, щоб мій голос не пропав намарне. Голос має щось важити. Він один.

Роботу київського мера як оцінюєш?

Ніби є багато позитиву, якісь дороги ремонтують… Але, скажімо, там, де я живу, дороги жахливі, це там, де швидкісний трамвай. Місточок там є такий, кільцевий. Те кільце – метрів до 200. То половину цього кола ремонтували минулого року 4 місяці, а другу половину – вже майже 3, але там 1-2 людини копошаться, і все… А на під’їздах до цього кола – отакі ямища…

А перманентна руйнація середмістя тобі болить?

Як яка. Я, наприклад, належу до тих, хто гаряче схвалив з’яву в Музеї Шевченка отого скляного атріуму у внутрішньому дворі. Мені це страшенно подобається, це мій улюблений простір. Те, що його зробили неякісно, – то вже інша річ. А середмістя… Колись я на «Парус» піднявся (33-поверховий бізнес-центр – ред.), у мого приятеля там був офіс на 20-му якомусь поверсі, і був приголомшений. Вид звідти на центр Києва – це свідчення продажності всієї архітектурної верхівки, в усі часи. Будинки натикані, немає аніякого порядку. Це навіть не еклектика, це хаос. І я загадав Париж, де був цього Нового року. То там наприкінці ХІХ століття геть знесли все старе місто і побудували нове. Уяви, які історичні постаті у тих старих будинках жили!.. І все знесли! І побудували розкішні будинки, такими правильними квадратами… Я був би, мабуть, не проти, щоб на Хрещатику знесли старий центральний гастроном і далі аж до бульвару Шевченка та добудували щось в одному стилі. Щоб знесли ті три «новострої» включно з готелем «Козацький», які перекривають Святу Софію…

Хоч Бессарабку залишимо?

Я не проти, щоб її перебудували – за таким самим взірцем, як тепер, але з усіма новітніми технологіями, адже ми живемо в третьому тисячолітті!

Гаразд. Скажи насамкінець, що найцікавішого слід очікувати в цьому році від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»?

Новинок багато. Але є одна особлива, справді… Думаю, у липні-серпні нам здасть рукопис нової прозової книжки Ліна Костенко. Щойно, до речі, ми видали її роман у віршах «Маруся Чурай». Ліна Василівна, наскільки можу судити, лишилася задоволена виданням, ілюстрації до якого зробив Владислав Єрко – до речі, дуже нестандартні ілюстрації.

Але що буде цього разу – проза?

Так. Я першу версію рукопису читав ще 2 роки тому. Зараз він став ще цікавіший. Ліна Василівна постійно його допрацьовує. Це така річ – всеохопна, фактично це все ХІХ сторіччя. На сайті видавництва про цю книжку написано так: «Готується до друку нова прозова книжка Ліни Костенко – художній твір, у якому відображено еволюцію і деградацію Російської імперії через призму українських доль». Цього поки що достатньо.

Ти чекаєш, що це буде сенсація, бестселер?

Я думаю, що так. Утім, не хочу наперед давати якихось визначень і знаків окликів. Хочеться, щоб відбулося так, як ми про це мріємо. Принаймні, я вірю, що це буде дуже важлива книжка. Про назву поки що промовчу – дочекаємось, поки Ліна Василівна здасть рукопис. З нею, до речі, працювати дуже комфортно, у нас дуже взаємодовірлива співпраця… Сподіваюся, що Ліна Василівна має таку ж саму думку. Книжка має вийти цього року. Не думаю, що ми будемо робити її до Львівського форуму, бо на тлі такої голосної книжки можуть пригаснути всі інші.

 

 

 

 

Розмовляв Павло Вольвач

Фото: Тарас Подолян

 

 

 

 

 

Джерело: Opinion

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Малкович Іван

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s