«ДахаБраха»: Раніше як у танку сиділи і не розуміли, кому воно тут треба. А після Революції гідності все наче розімкнулося

р.

Гурт «ДахаБраха» поєднав у собі вишуканість і колорит української культури. Вони збирають величезні зали в Європі та США, але досі «хвилюються та тремтять» перед кожним концертом в Україні. Opinion поспілкувався з музикантами під час саундчеку до концерту в Одесі та дізнався їхню думку про «музику на закордон», розвиток національного культурного ком’юніті та чому вони з великими сподіваннями дивляться у майбутнє України.

 

Програма виступів у «ДахаБраха» розписана на 2 роки вперед, а графік настільки щільний, що до Одеси музиканти прибули опівночі, а до Києва вони поїхали цього ж вечора. Поспілкуватися з ними вийшло лише на саундчеку – налаштуванні апаратури перед концертом. Марко, Ніна та Олена (четверта учасниця Ірина вагітна і ось-ось чекає на дитину) виглядали напрочуд бадьоро, хоча, правду кажучи, було незвично бачити їх без традиційних шапок та костюмів.

Раніше говорили, що «ДахаБраха» – це «українська музика на експорт», мовляв, вас європейський глядач знає більше і краще, аніж наш. Однак ви приїхали із концертом до Одеси, і я знаю, що солдаут був чи не за тиждень до виступу (всього прийшло 1,5 тисячі глядачів), що для міста, де всі справи вирішують в останню хвилину – рідкість. За останні кілька років ви стали реально популярними не тільки там, а й тут. На вашу думку, з чим це пов’язано?

Марко Галаневич: Коли ми починали, звичайно, ми збирали набагато менші зали. І український глядач часто сприймав музичний гурт, лише якщо він популярний десь за кордоном. Раніше так було з Москвою. Така проблема виникла через питання критики, бо в нас довгий час не було музичних критиків рівня Артемія Троїцького. Тому люди орієнтувалися на закордон. Тепер утворилося багато музичних порталів, музичних журналів, і це прекрасно. Звісно, коли ми робимо музику, то немає такого, що ось це піде на «заграніцу», а це ми будемо для них робити. Ми робимо, як у нас на душі лежить. Раніше ми думали, що потрібно українську пісню перекладати, аби нас краще сприймали за кордоном. Ми це зробили. І це було штучно і просто не прижилося. Не зайшло. Ми співаємо українською, і люди нас сприймають там, розуміють тут. Або не розуміють там і не розуміють тут (посміхається). Бо багато пісень діалектичних чи старі українські слова, які і в Україні не так багато людей зрозуміє.

Але пісня Baby.

Там лише два слова (сміються).

Ніна Гаренецька: Ми ж багато міксуємо фольклорного матеріалу. У нас є і російські слова в народній пісні з одного старообрядного села.

Ви казали, що відчуваєте різницю між українським глядачем і закордонним. У чому вона полягає?

Марко Галаневич: За однією особою не відрізнити, а за всім натовпом – одразу видно. Більшість глядачів у Америці – це все ж таки американці. І виступати, радувати нашу діаспору, тримати з нею зв’язок – це, звісно, добре, але розповідати світу про таку культурну одиницю, як наша країна, – це набагато важливіше для нас. Але іноді українця видно здалеку, коли стоїть людина з третім келихом пива і горланить весь концерт «Слава Україні», заважаючи іншим. Я і думаю: «Дякую, звісно, що ти прийшов, але краще без цього». Частіше за все так поводяться люди, які тільки переїхали, їх розпирає патріотизм, і вони хочуть всім продемонструвати, що «це мої рєбятки приїхали».

Ніна Гаренецька: Ми просто на таких не реагуємо. Це ж нікому не треба. Як правило, вони активні перші 15 хвилин, а потім кудись ідуть.

Ви кажете, що представляєте всю нашу країну. На вас така відповідальність не тисне?

Марко Галеневич: Ми намагаємося не заморачуватися цим. Просто граємо свою музику. Самих себе накручувати, що це дуже важливий концерт…  Абсолютно кожен концерт для нас важливий. І в Одесі, і в Києві, і в Маріуполі.

Ніна Гаренецька: Хвилюємось і «трєпєщєм» перед кожним концертом.

«Наші співвітчизники в основній масі мають дуже низький рівень музичних смаків. Усе це історично зумовлено, звичайно», – ваша цитата. Щось змінилося останніми роками?

Марко Галаневич: Глядач, звісно, змінюється. Зростає його рівень сприйняття, смаки розвиваються. Пам’ятаю, ми виступали з альбомом із Port Mone у 2012 році, і альбом був для нас дуже знаковий, ми дуже пишалися. Але в Україні вийшла лише одна рецензія.

Ніна Гаренецька: І це після туру, неодноразових концертів.

Марко Галаневич: І самі Port Mone нам показали 4-5 рецензій із Білорусі, вони ще отримали якусь нагороду за це. А ми наче в танку сиділи і не розуміли: кому воно треба. Є наша публіка, яка нас знала, але було відчуття, наче все замкнено навколо. А після Євромайдану все як розімкнулося. На енергетичному рівні люди відчули, що все в їхніх руках і можна змінювати ситуацію. А раніше було відчуття якогось болота: щось впаде в нього, булькне і забудеться одразу. Як ми зі своїм альбомом.

У культурному плані все зараз якось правильно рухається. І для цього є багато причин. Я відчув після Революції гідності величезний сплеск і потяг серед музикантів і на самому ринку музичної критики. Люди почали обговорювати нашу музику. І ти почав існувати в якомусь контексті, а не просто бути в рамках театру «Дах».

Ніна Гаренецька: Так, зараз є надія на світле майбутнє.

Марко Галаневич: У нас же зараз величезний культурний контекст. Він наче борщ: все кипить, ти туди щось додаєш, і лише від нас залежить, що з того звариться. Але те, що цей процес пішов, дає нам неабияку наснагу.

Минулого року у вас було лише 4 концерти в Україні та, скажімо, 20 лише в Північній Америці, ще більше в Європі. Чому так склалося: ви одразу хотіли працювати на експорт, чи це такий напрямок менеджменту, що саме ваша музика може підкорити закордон, і саме так і вийшло?

Марко Галаневич: Ми не маємо секретів чи рецептів: як зробити музику, аби зацікавити закордон.

Ніна Гаренецька: Із менеджментом теж є проблема, бо в багатьох немає зв’язку із західними колегами, а гурти не знають, як себе подати, як презентувати свою музику.

Марко Галаневич: Так, нас знайшла якось агент у Німеччині. І вона організовує наші концерти в Європі. І ми скільки спілкуємося, завжди підкидуємо їй якісь наші гурти, і вона клюнула зараз на Dakh Daughters, після того – на Panivalkova й на Onuka. Агент – виходець із Радянського Союзу, але вже з європейським мисленням. Їй сподобалася ця музика, нам несоромно, і ми раді, що таке відбувається. У кожного проекту є хороші перспективи за кордоном. Головне, аби артисти робили цікаву музику.

Ви зростали у театрі «Дах» Влада Троїцького, який, окрім цього проекту, робить ще 1000 і одну справу, зокрема «ГОГОЛЬFEST». Однак він заявив, що фестиваль, який цієї весни пройшов у Маріуполі, буде останнім, тому що в Україні фактично неможливо знайти фінансування на розвиток української культури. Ви щороку відвідуєте десятки подібних заходів у Європі. Як вони фінансуються: приватно чи державою? І взагалі, чи повинна держава вкладатися у такі проекти?

Марко Галаневич: У кожної країни своя історія. У Франції, наприклад, держава виділяє величезні суми для фестивалів. Це взагалі така соціальна країна: величезні податки, але там люди знають, на що вони витрачають. В Америці, відповідно, немає Міністерства культури, все приватно, але теж є хороші умови для тих бізнесменів, компаній, які підтримують культурні проекти. Необхідно знаходити якийсь баланс між цим всім, бо в нас є і Міністерство культури, і соціальна відповідальність великого бізнесу – але це все поки на зародковому рівні. І все це необхідно розвивати. Є величезні сподівання, адже утворився український інститут, який буде займатися промоцією нашої культури у світі. У нас останнім часом склалися райдужні й позитивні сподівання.

Ніна Гаренецька: Трошки переможенька (сміється).

Ви часто казали, що, скажімо, в Америці до вас підходять люди і зізнаються, що ви – чи не єдине, що вони знають про Україну, ну і війна. На вашу думку, що потрібно зробити на хвилинку найбільшій країні в Європі, аби стати впізнаваною та популярною? Щоб сюди їхали люди дізнаватися про країну і людей, відпочивати і, врешті-решт, вкладати гроші?

Марко Галаневич: Елементарно купувати диски, ходити на концерти. Це вже велика підтримка української культури. Бо в нас всі звикли «тирить» музику. Коли ми зустрічаємося зі слухачами, то їхні очі, їхні переживання – ось що додає нам енергії.

Ніна Гаренецька: Так, я навіть в онлайн-магазині купила альбом гурту «Курган і Агрегат» (андерграунд хіп-хоп виконавці – прим. авт.). Коли приходить півзали – це засмучує будь якого виконавця. Хочеться активності, аби люди ходили не тільки на Винника (сміються).

Марко Галаневич: Совкову свідомість не зруйнуєш у людей. Є люди, які давно переїхали до Америки з СРСР. Вони живуть у супердемократичній країні, вони можуть проявити себе як завгодно, але вони залишилися такими ж совками. Так само і в нас є такі українці. Це питання поколінь. І з ними нічого не зробиш. Раніше вони ходили на Стаса Міхайлова, тепер – на Вінника. Вони тягнуться до прекрасного через таку музику. А ми просто маємо робити свою роботу і давати альтернативу. І чим багатша буде музика – тим краще для всіх. Зараз все відкрито, і ми відчуваємо, що буде перемога.

Розмовляв Костянтин Руль

Фото: Саша Населенко

 

 

 

Джерело: Opinion

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", "ДахаБраха"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s