Макс Кідрук, письменник: Читаючи відгуки, напівжартома замислююсь про те, щоб написати серйозний роман про кохання

16 березня 2019 р.

Письменник Макс Кідрук, автор книг «Не озирайся і мовчи» та «Де немає бога», розповів блогу Yakaboo про те, як готується до презентацій своїх романів, чому почав більше писати про гострі соціальні теми, та про свою наступну книжку.

Менше ніж місяць тому в тебе був вже традиційний Grand Final туру, цього разу в підтримку нової книги «Де немає Бога». Наскільки мені відомо, він був більш ніж успішним. Знаю, що твоя команда вже готується до нового туру й аналізує результати попередніх турів, щоб зробити роботу над помилками. Що ви винесли для себе з #101містоДНБ?

Висновків насправді дуже багато. Ми ретельно ведемо статистику, відслідковуємо динаміку цілої низки параметрів. Це дуже важливо. Тому я можу говорити про багато речей. Одна більш загальна і, напевно, найбільш важлива це те, що в регіони потрібно і є сенс їхати. Чому це важливо?

Ще три роки тому, коли ми готувалися до першого великого туру, ми реально мали сумніви, чи це матиме хоча б найменший сенс в плані мого кар’єрного зростання з одного боку і в фінансовому плані для моєї менеджерки Елли з іншого боку. Несподівано для мене, той найперший тур був успішним і вже тоді ми врахували чимало помилок, оптимізували чимало моментів. Цього року ми скоротили кількість міст, скоротили кількість виступів, скоротили загальний час туру.

Зрештою, в нас є зростання за всіма найбільш важливими параметрами. Це відвідуваність, продаж книг і купа інших речей, заради яких ми це робимо. Наприклад, в першому турі ми продавали близько 22 книг за презентацію, а цього року – близько 34. Кількість людей, які приходять на презентації, також значно зросла. І ми з нетерпінням чекаємо початок нового туру, щоб закріпити результат.

Цей тур дуже важливий для мене як для автора, для Елли як для менеджерки і в цілому для сучасної української літератури. Були міста, в яких дуже видиме зростання відвідувачів на презентаціях, у порівнянні з попередніми моїми турами. Особливо приємно вразила подія в Калуші, в якому більшістю з присутніх були школярі, а після презентації до мене приходили вчителі й казали, що їх сюди привели їхні учні.

До своїх презентацій ти готуєшся дуже ретельно. Що було найважчим цього разу?

Справді, я ставлюся до цього дуже професійно. Це почалося ще десь з 2013 року. Спершу я почав готувати презентації, тоді готувати під них тексти. На сьогодні цей текст не лише пишу, я його вивчаю. Я віддаю презентацію професійному стендаперу, щоб він додав якісь жарти, які допоможуть трохи розвантажити інформацію.

Перед цим туром було важко те, що це передовсім непроста історія. Роман «Де немає Бога» розповідає історію про 6 людей і об’єднавчою для них ідеєю є тема стосунків між батьками та дітьми. Попередні книги ґрунтувалися на якійсь науковій ідеї, на основі якої розкручувався роман, а «Де немає Бога» – зовсім інша історія. Це реалістична драматична історія без містики і фантастики. А розказувати аудиторії впродовж години про стосунки дітей і батьків було б, як на мене, трохи нудно. Тож важко було зробити презентацію, яка б поєднувала хоча б частину тих розповідей, які складають тіло роману і при цьому була не нудною, а цікавою, не розкривала роман і одночасно б зацікавлювала читачів.

Другий момент в підготовці був той, що одна з історій стосується американського футболу. Я не є зовсім відбитим, я чудово розумію, що було ризиковано писати про цілковито не популярний в Україні вид спорту. Але я вирішив про це написати. І для того, щоб якось полегшити для читачів сприйняття цих моментів, я додавав до презентації історії про те, як особисто я прийшов до американського футболу, чому це так важливо, тощо. І от було не просто втиснути це у хвилин десять та зробити цікавим, інформативним для людини, яка взагалі не знає, що це таке. Було важко, але я це зробив.

Читаю потім всі відгуки, і мені було особливо неприємно, коли люди говорять про те, як вони прогортали ці 20 сторінок, де написано про американський футбол, бо їх було важко читати. Мені насправді шкода про це, адже, суб’єктивно, в цьому нібито нудному матчі захований один з найбільш ключових моментів цього роману.

Доводилося щось змінювати, після того, як вже провів перші презентації?

Я готую одну презентацію, вона основна, відточена з командою. Вважаю, що це правильно, тому що якщо довів її до ідеалу, якщо ти точно знаєш, що нічого кращого вже не скажеш про цю історію, про цей роман, то навіщо імпровізувати?

Але, безперечно, є різні аудиторії. І ми це враховуємо. Фактично, до цього туру було підготовлено три версії презентацій. Одна най-найширша, яку ми показували лише у Києві і Львові, тобто для найбільш лояльних аудиторій, які готові висидіти півтори години. Інша була та, яку показували в обласних центрах. І ще була лайтова версія. Вона спрощена, без відступів про політику чи американський футбол, більше жартів. Вона найменша за тривалістю і орієнтована здебільшого на молодшу аудиторію. Перед початком кожного виступу я суб’єктивно зважую аудиторію і потім відкриваю один з цих 3-х файлів. Вже згідно з ним рухаюсь.

Ти неодноразово казав, що, на відміну від «Жорстокого неба», роман «Де немає Бога» не про авіакатастрофу. А проте, в книзі є багато описів принципу роботи літака чи окремих його частин. Видно твою велику любов до цього виду транспорту. Чи плануєш написати інші книги, які б прямо чи дотично торкалися цієї теми?

Так, ти маєш рацію, я обожнюю літаки і все, що з ними пов’язано. Це одна з моїх улюблених тем. Однак, на даний момент я не планую писати щось про авіацію. Але, зважаючи на мою одержимість літаками і те, що з’являються якісь нові деталі, нові катастрофи, я нічого не можу говорити напевно.

Ось наприклад, нещодавно сталася катастрофа літака ефіопських авіаліній, який розбився відразу після зльоту. І ця катастрофа повністю повторює ту, що сталася за 5 місяців до цього в Індонезії. Це літаки одного типу Боїнга, який от-от ввели в експлуатацію. Я не можу такі моменти ігнорувати. Фактично на наших очах події розгортаються неначе в трилері: найновіший і найсучасніший літак щойно вводять в експлуатацію, а менш як за півроку стається дві катастрофи, в яких гинуть майже три сотні людей. Тож я поки не планую нічого такого писати, але обіцяти, що в моїх наступних історіях не буде літаків, пов’язаних з ними тем чи авіакатастроф, я, очевидно, не можу.

Чи будуть в тебе книги, де герої не будуть помирати, а закохаються, народять багато дітей і будуть жити довго і щасливо та ходити щасливі за ручку?

Я люблю драматичні романи, які залишають якийсь відбиток. І пишу те, що сам люблю читати. Але, дивлячись на реакцію читачів, що в моїх книгах часто трагічні закінчення, такі думки з’являються.

Хоча я не вважаю, що в моїх книгах завжди трагічні закінчення. Особливо в «Де немає Бога», я його б взагалі не розцінював як трагічне. Вся сіль цього роману не в закінченні, а в самих історіях. Але читаючи всі ті відгуки, я напівжартома замислююсь про те, щоб написати якийсь серйозний роман про кохання. Щось на кшталт «Три товариші» Ремарка. Я в жодному разі не замахуюся на славу Ремарка, але кілька разів в моїй голові проскакувала думка написати щось в такому стилі. Тим не менше, поки я не бачу чітко сформованої історії і фабули, братися за написання такого роману я не буду.

Останні твої книги більше зосереджені на соціальних темах, ніж на техно чи фантастиці. Але, мабуть, на кожній презентації тобі ставлять питання “Коли буде продовження «Бота»/«Твердині»?” На тебе це не тисне? Не хочеться поставити крапки в цих історіях, чим самим заспокоїти фанатів?

Якщо й тисне, то хіба в тому сенсі, що, мабуть, не варто було їх писати. Я не драматизую і чудово розумію, що без «Бота» і «Твердині» я б не був там, де я зараз є. Але я виріс як читач дуже сильно. І, сподіваюся, що виріс також як стиліст. Ті книги, які я читав ще 10 років тому, чи принаймні велика частина з них, зараз мені здаються, м’яко кажучи, не досконалими. Те ж стосується і моїх «Бота» і «Твердині». Це не означає, що вони є поганими, це означає, те, що я, як автор, в свої 34 сприймаю їх пласкими.

Ні в «Боті», ні в «Твердині» не йдеться про якусь еволюцію персонажів. Мені справді шкода, що люди чекають на це продовження, але поки що я не можу уявити, як би я себе змусив повернутися до цих історій. Є історії, які хвилюють мене значно більше. Вони суб’єктивно здаються мені більш актуальними, більш хорошими в літературному сенсі. Зараз я пишу те, що особисто мене зачіпає в цей момент. Але, підкреслюю, це не означає, що фантастики, чи наукової фантастики не буде.

Роман, який я пишу зараз, буде якраз про те, що я люблю: поєднання драматичної історії з хорошою соціалкою та фантастичною історією, яка базується на хорошій науковій ідеї. І те, куди я планую рухатися далі, видно з тих творів, які я зараз читаю. В своїх соцмережах я викладаю список прочитаної за місяць літератури. Можна помітити, що зараз там все більше з’являється книг про космос, про подорожі в космосі, інші планети. Таким чином я готую себе до того, чим я буду займатися в майбутньому. Тому фантастиці і трилерам однозначно бути. Але це так чи інакше буде мати більш чітке драматичне і соціальне підґрунтя, підніматиме важливі теми. А оскільки цих тем в «Боті» чи «Твердині» немає, поки що я як автор, на жаль, для всіх читачів, яким ці книги подобаються, не бачу сенсу повертатися до цих історій.

Чому зараз більше зосереджуєшся на соціальній тематиці? Ця тема справді ближча тобі, чи ти вважаєш, що таким чином більше шансів залишити після себе слід в літературі?

Тут все просто. Ці теми більш близькі мені. Якби я думав про те, щоб залишити свій слід в історії, я б ніколи не писав би «Бота», «Твердиню», а тим більше не писав би «Навіжених» (сміється). Я вже написав достатньо різної дурні, щоб мене ніколи не пустили залишати свій слід в історії.

Я жартую звісно, але в цьому є певне раціональне зерно. Вважаю, що автор завжди має бути щирим із собою. Тобто, не думати про те, щоб лишити слід, не загравати з читачем, а писати те, що подобається в першу чергу собі. Я захоплююся Ганьєю Янаґіхарою, Девідом Мітчелом, Джонатаном Франзеном. Той самий Девід Мітчел пише книжки, близькі до фантастики: «Сон №9», «Літературний привид», «Прості смертні». І, однак, це не завадило йому двічі бути номінантом на Букерівську премію. Тому я не рухаюся в бік від фантастики. Я хочу бути, як ці автори. Хочу писати щось таке, що буде під поверхнею. Нехай це помітять не всі читачі, а лише один з десяти. Але цей один почне до цього докопуватися і отримає насолоду від того, що зрозумів, що я туди заховав і для чого я це заховав.

Яка з написаних тобою книжок особисто тобі подобається найбільше?

Це важке запитання. Це те ж саме, що запитати батька, кого з дітей він любить найбільше. Я не зможу відповісти на це трохи підступне питання вичерпно, адже це дуже суб’єктивно. Але для мене найближча історія на сьогодні – «Де немає Бога». Я вже казав на своїх презентаціях, що, якби я міг, то писав би завжди лише такі історії, як «Де немає Бога». Проблема лише в тому, що вони не з’являються щороку. Такі історії, як мої попередні книги «Не озирайся і мовчи», «Зазирни у мої сни», маючи наукове підґрунтя і соціальну тему, можуть поєднатися в добрий роман. Але у мене немає таких історій, як у «Де немає Бога», щоб писати їх щороку.

Чи подобається тобі бути письменником в Україні і чи круто бути письменником в Україні?

Чи мені подобається? Однозначно, так. Це те, чим би я хотів займатися, і я зараз точно на своєму місці. І на жодному іншому місці я не хотів би бути. Для мене це життя-мрія, я зробив свою мрію своєю роботою.

А от чи це круто, це вже інше запитання. Це не завжди так. Навіть відомі автори в Україні мають мізерний вплив на суспільну думку, оскільки у них доволі обмежене коло читачів. І, на превеликий жаль, в школах виплекують це ставлення до автора як до когось, хто страждав, мучився, помер в злиднях і при цьому щось там ще й писав, знову ж таки про страждання, горе, розчарування в житті. І тому дуже часто, коли ти кажеш, що ти письменник, це не сприймається так, як це сприймається, скажімо, в Америці, де Джонатан Франзен може бути популярним мемом. Причому, це автор, який пише дуже непрості книжки, складні романи. Але його книжки продаються мільйонними накладами. І бути автором там – апріорі круто. Однак, я думаю, що я і низка інших авторів потроху змінюємо ситуацію і руйнуємо ці стереотипи. Ми показуємо, що автор не обов’язково має бути невдахою, а може заробляти, і що автором насправді бути круто.

Які найбільш навіжені вчинки робили твої фанати?

Перше, що спало на думку, як на попередній презентації в Києві один із читачів разом з батьком принесли картину мене. Це було одночасно і приємно, і дуже дивно. Реально велика картина – не просто малюнок на аркуші, а картина на полотні. Вони дарували її при всіх під час автограф-сесії. Іноді взагалі люди дарують прикольні подарунки, і це приємно.

Розкажи, що ми не знаємо про твої нові книги: збірку «Заради майбутнього», що вже от-от вийде, і роман «Доки світло не згасне назавжди», який буде восени.

Збірка – це своєрідний подарунок самому собі з нагоди десятиліття творчої діяльності. Цього року якраз виповнюється 10 років відтоді, як опублікували мою першу книгу «Мексиканські хроніки». За цей час назбиралося трохи короткої прози, яка була опублікована в різних збірках і журналах. Я обрав з них найкращі. Ті, за які мені не соромно. Відредагував, написав кілька нових історій. Сформував з них таку збірку, яка мені здається крутою, тому що в ній реально найкращі історії короткої прози, які я написав за ці 10 років і, до того ж, вони всі добре поредаговані. Я вважаю, що найбільш відданим читачам її буде цікаво почитати.

А над новим романом я працюю ще з минулого року. Почав його ще до туру, потім продовжив після нього. Зараз працюю безперервно лише над ним. Назву він матиме, як ти вже зазначив, «Доки світло не згасне назавжди». Стилістично ця історія буде схожа на роман «Не озирайся і мовчи». Це не буде продовження, не буде та сама історія, але вона так само буде на половину соціальною драмою, а на половину науковою фантастикою, яка ґрунтується на дуже цікавій ідеї, що стосується людського мозку. Але я ще не розробляв синопсису до цього роману, тому боюся сказати важкий спойлер. Все, що я зараз можу про нього сказати, то це те, що це історія про двох сестер, які з певних причин сваряться, і потім одна з них намагається все повернути.

Основна ідея цього роману – це те, що неможливо змінити того, що вже відбулося. І будь-які жертви заради цього вже нічого не змінять. Треба вчитись жити з помилками. Не відпускати їх, не шукати полегшення, а просто жити далі, пам’ятаючи про те, що сталося. Це головна ідея цього роману, а все решта розкажу, коли продумаю анотацію – так, щоб було без спойлерів.

 

 

 

 

Джерело: Якабу

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Кідрук Максим

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s