Надія Плоска, директор дитячого будинку сімейного типу: Їхала в дитбудинок за однією дитиною – повернулася з чотирма

8 березня 2019 р.

Цю дивовижну жінку починаєш любити з перших хвилин розмови з нею – стільки йде від неї світла. Хоча життя її легким аж ніяк не назвеш. Мешкати в селі, мати велике господарство, виростити 11 прийомних дітей, пережити велику пожежу і смерть чоловіка, і після всього того залишатися веселою й життєрадісною може, здається, тільки людина, поцілована самим Богом.

 

Такою є Надія Плоска з села Ваганичі Городнянського району Чернігівщини – мама, а офіційно – директор дитячого будинку сімейного типу, де сьогодні виховується ще двоє неповнолітніх. А були ж періоди, коли в домі пані Надії проживало понад 20 людей – прийомні діти, їхні батьки й діди-баби, робітники родинного фермерського господарства. Всі, хто потребував, знаходили там прихисток.

ВІЗЬМИ СОБІ ДІВЧИНКУ

Надія Плоска народилася, виросла і багато років прожила   Ваганичах. Через погіршення здоров’я сина її родина переїхала у Крим і якийсь час мешкала там. До рідного села, ближче до мами, Надія повернулася в 2000 році з чоловіком Станіславом, і саме з ним згодом створила дитбудинок.

Але спершу родина купила у Ваганичах хату, худобу, зайнялася тваринництвом і виробництвом молокопродукції. Однак у селі це не всім сподобалось. Ветлікар почав писати коровам лейкоз, тож їх довелося збувати, засмучували й інші прикрощі.

Про подальше життя-буття ми з пані Надією весело (бо вона сміється навіть коли йдеться про труднощі) розмовляємо у Чернігові, куди вона приїхала в сімейних справах.

– Коли ми з коровами “пролетіли”, я все думала, чим же зайнятися. Подзвонила на той час уже дорослому синові, поскаржилась на нудьгу. А він і каже: “Візьми собі на виховання дівчинку, ти ж завжди хотіла доньку”. Ми порадилися зі Славою і його сином від першого шлюбу Сергієм (він тоді вчився в медучилищі, але жив із нами) – і вирішили взяти дівчинку. Я звернулася до служби у справах неповнолітніх, у заяві написала, що згодна на будь-яку дитину – і хвору, і з вадами… Ми з чоловіком пройшли навчання для прийомних батьків, а невдовзі нам сказали, що дівчинку вже підібрали.

– Я чула, що майбутнім прийомним батькам, згідно з правилами, показують лише фотографію дитини, це справді так?

– У мене було інакше, хоча іншим людям доводиться брати саме так. Пізніше я навіть багатьом допомагала підібрати дітей, дізнатися щось про них…

У чернігівський притулок “Надія” по дитину я їздила сама – Слава залишався вдома. Але там несподівано сказали, що моя дівчинка не одна, а з братиком. Що ж, кажу, значить, і братика заберемо, розлучати ж не можна. Катя й Валера мені відразу сподобались. Катя навчалась у 3-му класі, а хлопчик у школу ще не ходив.

Доки діти збиралися, директор притулку почала просити мене забрати ще двох діток, яких чомусь ніхто не хотів. Я розгубилася – що робити? Я ж за однією приїхала, та й будинок у нас не дуже великий. Але Вова так обхопив мої ноги, зросив їх сльозами й соплями (сміється – авт.), що я здалася.

І ось я приїжджаю додому з чотирма дітьми. Чоловік як побачив, каже: “Надю, чи ти здуріла?! Мені що, збиратися назад у Крим?”

– Але, судячи з усього, він не втік.

– Ой, він такий добряк у мене був! Дозволяв дітям усе, і вони його обожнювали! Навіть, бувало, на мене ходили скаржитись, якщо я підвищувала голос. Катя у Слави була улюбленою донькою. А коли він помер 5 років тому, вона такі вірші почала писати!

Ось так у нас утворилась прийомна сім’я. А потім нам почали пропонувати інших дітей. І місця у нас для них вистачало, і продуктів. Ми з чоловіком багато працювали, мали домашнє господарство, займалися фермерством, заробляли, та й на дітей держава платила, як належить. Наші діти мали все. Коли їх було п’ятеро, була прийомна сім’я, а як стало більше – оформили дитячий будинок сімейного типу. А Лєна жила у нас під опікою, тому що 7 років провела в інтернаті. Одразу після нього вважала, що чай росте у чайнику…

ЛЮБИТИ І ЦЬОМАТИ

За півтора року в родині Надії й Станіслава підростало вже 11 дітей – 5 дівчаток і 6 хлопчиків. Далеко не всі були здорові й розвинені. Їх лікували, вчили, годували. А щоб виховна робота була результативною, дітей любили.

– Я займалася кухнею, господарством і дітьми. Приготування їжі нікому не довіряла, щоб, Боже збав, ніхто не потрапив у лікарню з якимсь отруєнням. Навчати малих дітей помагали старші, усіх ми стимулювали матеріально. Наташа у нас була вчителькою, ми їй платили “зарплату”. Гроші отримували й ті, хто вивчив домашнє завдання. Завдяки цьому вони “тягнули” шкільну програму. А Іван у нас на печі сидів – називав її балконом. І доки інші внизу учились, він у себе нагорі вже все знав. Пам’ять мав дивовижну і в школу пішов суперрозумним.

– Колись я була в Прилуцькому притулку й там побачила порівняльні фотографії хлопчика, якого всиновили у США. У притулку він мав невиразне обличчя, а на американських знімках його було вже не впізнати – веселий розвинений хлопець із розумним, інтелігентним личком. Завдяки чому життя в сім’ї “підтягує” дітей?

– У родині вони стараються стати кращими. І треба щодня кожного по кілька разів обійняти, погладити, цьомнути, сказати, який він гарний і що ти його любиш. І тоді дитина росте й розвивається, як на дріжджах. Коли ми їздили на заняття, методистка нам говорила: “Чим більше ви дитину обіймаєте і цілуєте, тим краще вона розкриває свої здібності”.

– А з хворобами як ви боролися?

– Ой, бувало всяке! Якось поїхала в реабілітаційний центр за дитиною, а їх виявилося троє. І всі – з енурезом. Ох і повозилися з ними! Все, що держава на них платила, йшло лише на памперси. В усіх гастрити, проблеми з зубами. З дівчинкою я відразу поїхала в стоматкабінет, бо зуби в неї були повністю знищені, багато довелося видалити. Пам’ятаю, вона так ображалася на мене, дивилась, і мабуть, думала: “Що ж ти за тітка така”. А коли вона вперше, аж через рік засміялася, то ніби колісниця небом проїхала. Коли ж ми її забрали тільки, на тілі у неї були шрами від сигарет – недопалки об дитину гасили друзі її матері…

І ДІДУСЯМИ-БАБУСЯМИ ЗАЙМАЛИСЯ

До речі, мати дівчинки, про яку мова, народила аж 13 дітей. Восьмеро у неї забрали, троє з них опинилися у Ваганичах. Згодом у сімейний дитбудинок переселилася й ця горе-мати, бо пані Надія з чоловіком переймалися долями не тільки чужих дітей, а й їхніх батьків.

– Ірину ми забрали, щоб вона перестала пити. Відновили їй документи – вони згоріли під час пожежі її будинку і видали в нашому селі заміж. Із новим чоловіком і вже народженою від нього дівчинкою Ірина жила у нас 7 місяців. Потім вони купили хату й переселилися. Відтак, у наших трьох дітей було дві мами. Щоправда, мамою вони називали тільки мене, а рідну – на ім’я.

Вісім місяців жив у нас і тато Івана та Вови. Його ми теж забирали, щоб не пив. У нас він тримався і досі ми дружимо. Та й інші батьки приїжджають, буває, спілкуємося.

– Ви – дивовижні люди! Щоб при стількох дітях і пов’язаних із ними проблемах займатися ще й батьками…

– І дідусями й бабусями займалися (сміється – авт.). Був час, коли у нас проживало 26 чоловік. У Наташі, Жені, Колі й Юри в сусідньому забитому селі жили бабуся з дідусем. У бабусі – хвороба Паркінсона, вона не ходила. І ми забрали їх, вони шість років з нами жили, ми усі їх доглядали. А ще ж і моя мама допомоги потребувала. Сезонні робітники нашого фермерського господарства теж із ними проживали.

Коли діти попідростали, почали приводити своїх друзів-подружок. Лєна вийшла заміж за Юру – брата нашої Наташі. Він виховувався в іншій родині, а коли виріс, прийшов до нас. І ми його прийняли дорослим. Зараз у них із Лєною двоє діток, молоду сім’ю ми відселили у спорожнілий після смерті мого брата будинок.

– І чим же ви всіх годували? Казан каші, мабуть, варили, млинців же тут не насмажишся…

– Млинці якраз у нас були постійно. Ярослав казав, що наївся їх на століття уперед. Млинці я навчилася швидко смажити. За день, бувало, родина з’їдала до 100 налисників. А загалом готувалася різна їжа. Адже Валері треба молочне, Ярославу – без м’яса, бо він вегетаріанець, комусь іще щось потрібно. Але діти підростали, вчилися готувати і допомагали на кухні. Піцу всі уміють робити.

ДІТИ ВМІЮТЬ УСЕ

У працьовитих батьків, як відомо, і діти ростуть працьовитими. Попри невдалу першу спробу, родина з часом все одно створила фермерське господарство, знову розводила худобу, виготовляла й продавала молочну продукцію, пробувала себе в інших видах сільськогосподарської діяльності, мала необхідну техніку. Діти допомагали, вчилися всього, і сьогодні двоє з них уже мають свої сільгосппідприємства.
– У сільському господарстві наші діти уміють абсолютно все – і корів доїти, і пологи у корови чи свині прийняти, в маленьких поросят зубчики відкусити. Машину всі уміють водити – Слава їх учив. А тепер одні вже працюють, інші робітничі професії опановують – четверо навчаються в училищі на кухарів-кондитерів і продавців. Наташа отримала вищу юридичну освіту.

ЗГОРІЛО ВСЕ!

Спочатку велика сім’я жила у дерев’яному будинку, який батьки придбали у Ваганичах відразу після переїзду з Криму. Та діти множились і потребували більше кімнат. Відтак за якийсь час неподалік виріс новий великий цегляний дім площею 300 кв.м. Щойно фахівці підключили там опалення і родина вперше перейшла туди ночувати, як сталося лихо – уночі загорівся спорожнілий дерев’яний будинок з усіма речами: одягом, комп’ютерами, телевізорами… Було це років 7 тому в квітні.

– Чому спалахнув будинок, ми не знаємо. Дим побачив син чоловіка Серьожа, який жив окремо. Уночі в нього заболів шлунок і під ранок він ішов до нас по ліки. Ми повибігали, хто в чому був, давай гасити. Збіглися односельці, воду носили з усіх колодязів. Винести встигли тільки деякі речі з першої маленької кімнатки – зокрема, доїльні апарати та небезпечні феєрверки. Углиб хати вже ніхто не йшов, там згоріло все. Пожежна машина приїхала до нас із Городні (це за 25 км) аж через три години. Виявляється, наша городнянська служба дізналася про пожежу останньою. Я “висіла” на двох телефонах, дзвонила в Чернігів, звідти повідомляли в Київ, і вже столична диспетчерська тормошила наших рятувальників. Коли вони нарешті прибули, робити їм уже було нічого. Вони тільки дах стягнули – і все.

– Ви сьогодні так весело про це розповідаєте, але ж стрес, мабуть, неабиякий отримали.

– Я намагалася триматися і дітей заспокоювала. Але наслідки пожежі таки відбилися на моєму здоров’ї – невдовзі у мене знайшли серйозне захворювання.

Після пожежі діти два тижні не ходили до школи, їм не було що одягнути. Потім приїхав наш англійський благодійник Філіп Едмондс (він підтримує прийомні родини Чернігівщини) і привіз нам одяг. Деякий час після пожежі він нас і одягав, і взував, і годував, трактор нам купив. І баптисти нам дуже добре допомогли.

“БАЗА” ДЛЯ ВІДРОДЖЕННЯ СЕЛА

Поступово життя родини налагоджувалось. Великий будинок обживався, добудовувався, розширявся. Планування в нього досить незвичне, дещо хаотичне, зате є велика зала-вестибюль із настільним тенісом і більярдом, простора їдальня, три душові, два бойлери, три пральні машини. У кухні – величезний холодильник і кілька морозильних камер. Все – для великої родини. Другого поверху нема, двері у спальні ведуть із вестибюля. Та діти виростали і потребували чогось окремого. І тоді в нагоді стали спорожнілі сільські хати.

– Чесно кажучи, будинки ми почали купувати заради землі. Ми її обробляємо і засіваємо. Але кожний дім ми привели в порядок – відремонтували, окультурили, обгородили. І закріпили за кожною своєю дитиною. Тепер хоче хтось відпочити з друзями – йдуть туди. Та й ночують кожен у себе, а їсти й спілкуватися ходять сюди, “на базу”, як усі ми називаємо великий будинок.

Всього у селі ми купили 13 хат. Ні води в них, ні газу. Вже якщо хтось із дітей захоче поселитись у Ваганичах на постійно, тоді можна буде створювати зручності. А поки що це в них дачі.

– Вони, мабуть, хочуть жити у місті?
– Ні, не всі. Але де б вони не були, їх усіх тягне додому.

– Таке, мабуть, рідко буває, коли прийомні батьки купують дітям житло.
– Дуже рідко. У нас просто доходи дозволяють.

– Але виходить, що ви робите ще одну корисну справу – оживляєте село.
– Ну, так. Ось Вова пішов учитися, знайшов собі дівчину й каже, що після закінчення навчання повернеться у Ваганичі.

 

ІНТЕРНАТИ ТРЕБА ЗАКРИВАТИ

Можна уявити, яка то величезна праця – виховати 11 прийомних дітей. Діти всі різні, в кожного свій характер і свої “вибрики”. Це коли малі. А коли підростають, починаються інші проблеми. І з усіма вони йдуть до матері. Так буде завжди, пані Надія це розуміє. Водночас мріє, щоб усі її вихованці створили власні сім’ї й рідше “плакали мамі в жилетку” про свої любовні невдачі. І щоб ніхто не задружив із “зеленим змієм”.

 

– Надіє Михайлівно, ваші діти виросли в достатку, тому в чомусь вам, певно, було легше. А чи варто брати на виховання дітей людям із невеликими доходами?

– Щоб дарувати дітям свою любов, не обов’язково мати великі доходи. Але в нашій країні багато різних обмежень. Я вважаю, що це не зовсім правильно. Бо з часом усе стане на свої місця. І якби кожен із нас узяв хоча б по одній дитині в сім’ю, інтернати можна було б закрити. І їх треба закривати, бо там таке відбувається – діти бояться про це розповідати. І ніколи нікому не розкажуть, хіба що поживуть у сім’ї й повірять, що тобі можна довіритися. І навіть я не можу цього розповісти – такі там жахливі речі криються!

 

– У зв’язку з цим – ваші побажання нашій державі.

– У нас чудове молоде покоління. А його знищують одразу, на корені. Приділили б йому більше уваги, роздали у сім’ї. Адже охочих узяти дитину дуже багато. Але ж не дають із різних причин. І це, вважаю, настільки неправильно, що ой-ой-ой! То житло не таке, то доходи, то здоров’я. Зате в інтернатах усе таке. Діти виходять звідти – і куди вони йдуть? Наші теж вийшли з дитбудинку, але вони мають дім, батьків, вони всього навчені й у них є майбутнє.

Тим же, хто хоче взяти дитину й сумнівається, скажу таке: це чудово – взяти таку нещасненьку дівчинку і зробити її щасливою!

 

 

 

 

 

 

Розмовляла Наталія Потапчук, Чернігів
Фото Геннадія Мінченка

 

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s