До 25-річчя легалізації УГКЦ: Ігор Возьняк про початок голодування на Арбаті в Москві

19 травня 2014 р.

На фото (зліва на право): отець Ігор Возьняк, владика Софрон Дмитерко, владика Филимон Курчаба, владика Павло Василик, отець Володимир Війтишин, отець Григорій Сімкайло (травень 1989 р.)

Боротьба за легалізацію УГКЦ: початок голодування на Арбаті в Москві

 

Аудіо-уривок з інтерв’ю з митрополитом Ігорем Возьняком з Архіву ІІЦ

Аудіопрогравач

00:00

00:00

Використовуйте клавіші зі стрілками Вгору/Вниз для збільшення чи зменшення гучності.

 

На фото (зліва на право): отець Ігор Возьняк, владика Софрон Дмитерко, владика Филимон Курчаба, владика Павло Василик, отець Володимир Війтишин, отець Григорій Сімкайло

Єпископ Ігор Возьняк: А потім, у 1989 році, у травні місяці, владика Филимон, владика Софрон Дмитерко і владика Василик, а також отець Війтишин Володимир, Сімкайло, і якось я до того долучився, і ми поїхали у Москву, говорити про нашу Церкву і просити про якусь волю для нашої Церкви.

Ірина Коломиєць: У нас в інституті є така велика знимка, на нашому навіть сайті інтернетівському, де, власне, Ви є на Красній площі.

єп. І. В.: Так, так.

 

І. К.: Отче, як Ви потрапили в це таке товариство?

єп. І. В.: Я знав… Я був тут і владика Филимон казав, що вони поїдуть… Я не знаю, чи я сам зголосився, чи він мене запитав, чи я б не поїхав. Я пам’ятаю, що то мало бути може у березні чи в квітні, якось не склалося так, але ми поїхали в травні. Так, у травні…

 

І. К.: То було десь 29 травня, так?

єп. І. В.: 29-го, мені здається, ми вже повернулися. Ми вже повернулися. Я вже не пам’ятаю… Ми швидше… Я пам’ятаю, що ми приїхали, може в понеділок або у вівторок до Москви, нас такий Ковальов Андрій, мені здається, він зустрів нас… Такий з тих, може, з дисидентів. І ще якесь таке друге українське прізвище… Він по радіо „Свобода“ часто… Я десь маю записано навіть… Не Дорошенко, але… І він казав, що він навіть не охрещений, той, що був з України, але він за таку волю, за свободу, до цього признавався. Вони нас там на якесь помешкання привезли, зараз ми переодягнулися, щось з’їли і поїхали… Переодягнулися в такі ряси, поїхали у прийомну  Верховної Ради, що ми хочемо зустріч… Тоді Горбачова не було, Горбачов був у Китаю, мені здається, а був Лук’янов. Лук’янов… І ми хотіли тої зустрічі з Лук’яновим. Нам там сказали, що такої зустрічі неможливо, що вони мають у Верховній Раді в Кремлі різні наради, що з нами ніхто не буде говорити… Ми так не уставали і домагалися… Мені здається, що то такий Черкасов був відповідальний і казав: „Приїдете завтра… Ми Вам подзвонимо, або Ви нам зателефонуйте завтра і ми скажемо, що робити…“ Ми не вірили у те, що вони кажуть, що то неправда… Ми приїхали під будинок прийомної Верховної Ради. На куті будинку стояв телефон… З цього кута будинку зателефонували до прийомної Ради через стіну (сміється), там вони підняли слухавку і сказали, що той пан, ніби той Черкасов, що я казав, що його нема. — „Сьогодні на роботі його нема і не буде… Він не зголошується. Тут на сьогодні нічого не домовлено, не приїжджайте…“ Ми за 2 хвилини і вже є у приміщені… А пан Черкасов іде, несе такий цілий склад папок наперед себе, різних. Як нас побачив, то я щось не пам’ятаю, чи навіть не впали йому ті папки… Ми кажемо: „Як, ми тільки що зателефонували, сказали, що Вас нема, а Ви є тут?“ То він такий збентежений був, так не знав… — „То я не знаю… А хто Вам сказав?.. А як Ви тут взялися?.. А як Ви то?..“ І ми взялися так… І тоді ми казали, що „Ви нам обіцяли, що якусь зустріч нам влаштуєте, і нічого“. — „Ні, ні, ніякої зустрічі, нічого не буде… Ніхто Вас не прийме… Я вже говорив, ніхто з Вами не хоче говорити…“ Ми порадилися і кажемо: „Ми оголошуємо такий піст, голодівку“. І ми розписалися, написали… Ще до нас долучився той Андрій і той… Я забув то прізвище…

І. К.: Доценко?

єп. І. В.: Доценко, так. Доценко… Володимир, можливо, ім’я його…

І. К.: Анатолій.

єп. І. В.: Анатолій, так. Я не пам’ятаю вже так. Вони, мені здається, також ще там підписалися… Принаймні, якщо Доценко, може ні, то той Андрій Кісільов точно. Ми подали те, що ми оголошуємо таку голодівку, поки нас не приймуть. І то віддали… І вони забігали… — „Зачєм то?.. Нє надо, нє надо етого… Може ми якось полагодимо то?..“ Ми кажемо: „Ви не полагодили до цього часу і кажете, що нічого не можете зробити, значить ми Вам…“ — „Добре, я приймаю…“ І він то прийняв, так офіційно сказав: „Я то приймаю…“ Я пам’ятаю, ми тоді вийшли з тої прийомної Ради… Там десь сіли тут, там… І зараз різні кореспонденти там стали… Ні, ми не виходили… Не правда, коли ми оголосили, ми вже трималися тут на місці. Може ми один раз вийшли були, як там люди, особливо ми вже сказали, як буде кінець, бо ті також, Ковальов і Доценко, казали: „Вважайте, бо вони можуть двері замкнути і вас не пустити до цього…“ Значить, там собі надворі стійте… І ми вже трималися так всі разом… Я пам’ятаю, якийсь приїхав, бо той Ковальов і Доценко повідомили закордонним кореспондентам, і вони відразу… Пам’ятаю, якийсь німець приїхав і владика Софрон Дмитерко говорив з ним по-німецьки, але дуже було видно, як просто такий підслуховувач сів коло них, пам’ятаю з такою газетою в руці і все так тут підтягав щось з кишеньки, якийсь передатчик чи там якийсь мікрофончик, не знаю що, так то дуже було видно, як він то робив…

Потім також пам’ятаю, до владики Филимона… Дуже цікаво тут… Ми якось надворі, тоді пам’ятаю, були і прийшла студентка з Польщі. І привела також студента, француза, котрий там у Москві студіював. Той француз заговорив по-французьки. Я дивлюся, владика хотів відповідати, але так стримався… Вона каже: „Я буду Вам по-польськи говорити…“ — „Добре, говоріть по-польськи…“ Той говорив по-французьки, владика Филимон, очевидно, знав по-французьки, все розумів, вона говорила по-польськи і владика вже там відповідав їй чи по-польськи, чи по-російськи, і вона знову переказувала тому французові. Але для мене було так цікаво, що владика не хотів говорити по-французьки, не хотів показати, що він знає французьку мову. Я собі дуже так чітко той акт записав, як таке його смирення… Смирення, що він не спішився видати, що він знає по-французьки, бо також вона б знала, що говорить, і він нічого не говорив до неї по-польськи. Я гадаю, а друге також, можливо, бо я б не ставив то на першому місці, а інше, як такий акт обережності. Акт обережності, що він буде говорити, що вона каже…

І. К.: Чи вони не є підіслані, якщо вона спотворює розмову тамтого…

єп. І. В.: Так, так.

І. К.: Значить хтось із них є…

єп. І. В.: Так, але не було… Була така… З того я зрозумів, що передача тих слів була така нормальна…

 

І. К.: Хто Вас прийняв?

єп. І. В.: Тоді так то було цікаво, що до вечора вже всі люди вийшли, а ми залишилися… І сказали: ми не будемо виходити. Нам вже передали там воду, все, щоб ми воду пили, а нічого не їли… Приїхав, мені здається, був такий Забазов… Хто він був, не знаю, так казали, що такий… І він там… Він приїхав, міліція, повно міліції приїхало, і також біля тої прийомної Верховної Ради приїхало кілька „воронків“, тих „чорних воронків“. Я не знаю чому… Пізніше нам сказали, якщо б ми були опиралися і не хотіли звідти вийти, то нас би були в ті авта посадили і відвезли у психлікарню. (Сміються). Але ми домовилися, що той Забазов приїхав і сказав: „Я вам кажу як авторитетна особа, що завтра на одинадцяту годину ви будете мати зустріч тут. Приходіть…“ (500) Ми послухали і вибралися, і поїхали на то мешкання у Москві. Мені чогось здається, що то була вулиця якась Ясенєва… Ясенєва, мені чогось здається, що то така вулиця. В якихось греків, Мескіліот, чогось мені то так запам’яталося… Там ми мешкали… Ті греки також… Принаймні, вона грекиня, хотіли виїхати закордон, їх не пускали, і вони також не були дуже згідні із радянською владою. І тому ми якось так вже були такі близькі (сміється), інакомислячі трохи. На другий день ми мали вже зустріч з таким, я пам’ятаю, Колєснік, чи Колєсніков якийсь був… Він, так… І потім якийсь по релігії, як вже не був Куроєдов…

І. К.: Христораднов…

єп. І. В.: Так, був Христораднов… Потім якийсь ще Волков також був присутній… То я пам’ятаю, як отець Бахталовський: христораднов… Не знати, що він там „Христа -радить“. (Сміються). А Волков то добре прізвище. (Сміються). То там якраз таких… Він то дуже так…

 

І. К.: Що Вам пообіцяли?

єп. І. В.: Ні, отця не було вже, Бахталовського… Ні, не було, бо він помер у 1985 році, а то вже було у 1989 році… Але він би так сказав… Він би так сказав… То вже ми може між собою так казали, бо отець у 1985 році помер… Там багато говорили про різні такі речі… Потім, пам’ятаю, якийсь такий один був, якийсь латвієць, прізвище я десь маю записане його… Зараз воно мені вислизнуло з пам’яті… Я пам’ятаю, що отець Сімкайло Григорій його знав і владика Василик його знали, бо вони казали, що вони були в нього і йому говорили, що „ми вже стільки багато Вам всяких листів написали, всяких жалоб, оскаржень написали… Ви сказали, що ми будемо то складати такими стосами і Ви нічого не доб’єтеся, Ви  нічого не здобудете…“ Я пам’ятаю, що вони йому то казали… Потім той Колєснік, чи Колєсніков, він казав: „Та їдьте в Київ, Ви маєте свій уряд…“ — „Ми в Києві були багато разів… Вони кажуть: «Уряд є у Москві і ви їдьте до Москви». І ми приїхали до Вас, Ви є уряд“. Багато там різних всяких таких фактів говорили, вони щось записували. І сказали: „Добре, ви їдьте додому, ми то все передамо. І ми гадаємо, що якось вашу справу ми будемо розглядати“. У них було таке наставлення, щоб нас позбутися, і щоб ми не тримали цього посту. Я вже не пам’ятаю, як… То був ще той день, потім, як то дні там пішли, день за днем, бо у вівторок ми приїхали, середа був піст, ніхто нас не приймав, четвер нас прийняли… І чи не відразу у четвер, чи ми ще у п’ятницю потім були, я не пам’ятаю, тільки пам’ятаю це, що владика Филимон дуже так на ноги страждав, він мав закупорку, чи як воно називається, той тромбофлебит. Він каже, що ноги його дуже так вже посиніли… Каже: „Я не можу вже більше тут залишитися. Я б хотів вже від’їхати“. Так було… І той владика Софрон Дмитерко також, бо то вже також люди, вік також… Кажуть: „Ми вже тут щось переговорили, бачимо, що так хоч принаймні щось сказали і поїдемо…“ Ми їм сказали, що ми б хотіли сьогодні поїхати, але нема квитків. І вони сказали: „Нема квитків, то може ми будемо, може ми щось знайдемо…“

 

І. К.: Посприяєм?

єп. І. В.: Так. — „Ми вам посприяєм…“ Квитки, сказали, є аж десь там на кінець травня. Мені здається, що то не було 29 травня, що то десь… Мені здається, що то було десь в період 13-го – 14-го і до 19-го. Мені здавалося, що то в цей період було, я зараз не пригадую собі, коли це було. І вони казали: „Добре, Ви почекайте трошки, ми вам повідомимо… Ми Вам повідомимо…“ Скажуть нам з аеропорту, чи є квитки, чи нема квитків… Ми почекали трохи і зараз незадовго сказали: „Добре. Вам квитки будуть на сьогодні… Скільки Вам квитків?“ — „П’ять“. Кажуть: „Як, п’ять, Вас шість є…“ То було 3 єпископи і нас 3 священики. — „Вас шість є“. А я не мав паспорта. Кажем: „У нас один паспорта не має“. — „Ми його без паспорта посадимо. (Сміються). Пусть только уєзжаєт…“ Вони дали гроші і квитки…

 

І. К.: Заплатити навіть за квитки?

єп. І. В.: Ні, ні, ми платили за квитки. Ми платили за квитки… Я, правда, не поїхав, не полетів літаком. По-перше, що мені до Винниці треба було, не до Львова. І мені було невигідно летіти до Львова, а потім із Львова добиратися до Винниці. Я почекав до вечора, що дуже владу так непокоїло, чому то один ще залишається, яка причина, що один залишається… Так, як ми їм не вірили, так вони і нам не вірили…

єп. І. В.: Що вони можуть за Вами слідкувати і схочуть переконатися чи ви від’їхали, чи ви не від’їхали. Але на вечір, я пам’ятаю, досить пізно, хтось мене там на вокзал запровадив, заїхали ми, і я купив квиток на потяг, і їхав потягом з Москви до Винниці.

Також перед нашим від’їздом… Там був якось увечері, напередодні нашого від’їзду, я то пам’ятаю, що приїхав пан Хмара Степан на то мешкання. І мені здається, що пані Ірина Калинець. Вони сказали, що вже тут по радіо все сказали і приготували нову групу, котра приїде на Арбат, щоб продовжувати голодівку. Дійсно, що зараз незадовго було зорганізовано, і люди там поїхали, і то продовжували аж десь до кінця…

 

І. К.: До листопада?

єп. І. В.: До листопада, так, так…

 

 

 

 

Джерело: Ichistory

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", УГКЦ

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s