Віталій Портников, журналіст: Активісти зупинили моє призначення на посаду керівника Національної телерадіокомпанії

28 лютого 2019 р.

Відомий публіцист — про вибори, «Північний потік-2», свої поразки і свою місію

З відомим журналістом, публіцистом і громадським діячем Віталієм Портниковим ми зустрілися одразу після його лекції студентам філософського факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Віталій ще був під враженням від цієї зустрічі, студенти йому сподобалися, але здивували тим, що не питали його про вибори. Я вирішила виправити цю прогалину і поговорити саме про президентську виборчу кампанію. Але інтерв’ю вийшло за межі лише цієї теми. Почали його з розмови про наших європейських партнерів, які без особливих докорів сумління будують з Росією «Північний потік-2».

Будівництво «Північного потоку-2» — корупційний проект

— Чи є шанс в України зупи­нити будівництво цього газо­гону?

— Зупинити можна лише за умови, якщо США накладуть санкції на ті фірми, без яких бу­дівництво стає неможливим. Інших важелів впливу на бу­дівництво «Північного пото­ку-2» немає. Ми повинні розу­міти кілька речей. Перша — це корупційний проект, який базу­ється не тільки на бажанні мати альтернативний маршрут, а й на відкатах. Хоча європейський бізнес і без відкатів зацікавле­ний у такому масштабному бу­дівництві. Сама робота є дуже вигідною для всіх, хто бере у ній участь. При тому, що еконо­мічна доцільність цього проекту досі залишається під питанням. Багато експертів на Заході вва­жають, що потреба у цьому га­зогоні будується на застарілих оцінках потрібності російського газу для Європи, і що навряд чи він колись стане реальним біз­нес-проектом. Вигода від само­го процесу будівництва стає ви­значальною.

— Тобто німецький бізнес «зламав» Меркель?

— Меркель — відповідальний політик, який думає про май­бутнє своєї партії, відтак зважає на інтереси платників податків. Вона вважає: якщо газогін ви­гідний німецькому бізнесу, зна­чить, він вигідний німецькій дер­жаві.

— Чи не є така політика ко­роткозорою? Сьогодні це може бути вигідно для біз­несу, який на цій грандіозній будові заробляє гроші, від­так наповнює бюджет країни, але у перспективі цей газогін може стати зашморгом і за­собом маніпуляції та шанта­жу з боку Росії.

— Я так не вважаю. Всі євро­пейські директиви діють на ко­ристь диверсифікації газових постачальників. Компроміс, досягнутий між Німеччиною і Францією, також на користь різ­ним постачальникам газу. Крім того, сама частка російсько­го газу в німецькій економіці не така велика, щоб Росія могла шантажувати Німеччину. Коли такі аргументи використовує президент США, він виходить з інтересів власного газового проекту, а не тому, що це відпо­відає дійсності.

— Тобто для Європи такий газогін жодної небезпеки не становить?

— Ні. Він небезпечний для України. Але щоразу, коли це доводимо, лише посилюємо бажання європейців будувати «Північний потік-2». Ми кажемо: якщо не буде критично важли­вого для «Газпрому» постачан­ня газу через Україну в Європу, наша країна може стати ареною для реальної війни. Про що піс­ля цієї заяви мають думати єв­ропейські політики? Про аль­тернативний маршрут! Якщо справді існує вірогідність вели­кої війни між Україною і Росією, то європейські політики мають перестрахуватися, аби їх насе­лення не замерзло внаслідок цієї війни.

— Є інший вихід — не допус­тити цієї війни. Будуючи аль­тернативний газогін, Європа розв’язує руки агресору, а від­мовившись від будівництва, дає шанс уникнути війни.

— Європейський політик може вважати, що газотранспортна система не є такою гарантією. Для Путіна головним джерелом отримання грошей для підтрим­ки власного режиму є не газ, а нафта. Газ займає у російсько­му бюджеті не критично важли­ве місце, аби цим пожертвува­ти заради приборкання України. Не виключаю, що у певний мо­мент Путін вибере Україну, а не прибутки від газу. І буде спокій­но бомбити Україну.

— А Європа замерзне?

— Ну, померзне кілька місяців, зате він матиме підконтрольну Україну.

— Це вже за межею…

— Крим не був за межею? Хто знає, який рівень цинізму зараз панує у Кремлі. І який буде за­втра.

— А як політика санкцій щодо Росії поєднується з бу­дівництвом «Північного пото­ку-2?»

— Але такими самими були стосунки Заходу з Радянським Союзом! Захід запроваджував санкції, бойкотував Олімпіаду у Москві через агресію в Афга­ністані, ввів у дію знамениту по­правку Джексона-Веніка, яка не дозволяла постачати у Радян­ський Союз високі технології. І разом з тим купував радянські енергоносії. Нічого особисто­го, лише вигода. І коли ми ста­немо членами ЄС, будемо по­водитись щодо Росії, яка введе кудись війська, так само: ви­словлювати глибоку занепоко­єність, критикувати і купувати енергоносії, якщо це буде ви­гідно. Іншою політика не буває. США десятиліттями купували нафту у Венесуелі, коли там був антиамериканський режим Уго Чавеса, який спонсорував усі радикальні антиамериканські режими навкруги.

Наразі для України важливо, що мета Росії добудувати «Північ­ний потік-2» до 1 січня 2020 року, коли закінчується дія контракту «Газпрому» і «Нафтогазу», недо­сяжна. Доведеться підписувати нову транзитну угоду. І тут важли­во, як Україна спрацює.

Створено гільйотину недовіри до влади

— Маєте пояснення високо­го президентського рейтингу Зеленського?

— Нічого дивного: наш народ завжди голосує за щось нове проти чогось старого. Суспіль­ство має подорослішати.

Причина багатьох поразок — відсутність єдності. В Украї­ні створено гільйотину недові­ри до влади. Доклався до цього і сам Петро Порошенко, а потім дивувався з низького рейтин­гу. Бажаючи отримати контроль над урядом і збільшити вплив на парламент, президент ініці­ював боротьбу з урядом. Голо­вним корупціонером було про­голошено Арсенія Яценюка. Пам’ятаєте, як близький на той момент соратник Порошенка, його однокурсник Михайло Са­акашвілі гастролював Україною з антикорупційними форума­ми. Я запитував тоді і президен­та, і його соратників, які були організаторами того дійства, що будуть робити далі? Вони, звичайно, отримають більше повноважень, але маховик, який розкрутили, не зупиниться. І По­рошенко став жертвою цієї від­критої греблі. Тактичну бороть­бу за місце глави держави він виграв. Для більшості українців, незалежно від того, як вони до нього ставляться, Порошенко беззаперечний національний лі­дер, разом з цим саме на нього покладають відповідальність за усі дії влади. І за те, що у межах його повноважень, і за те, що до його повноважень не має жод­ного стосунку. Якби баланс у владі зберігався, то рівномірно б розподілявся і позитив, і не­гатив. Ба більше. Зараз не сто­яло б питання, хто переможе на президентських виборах. Ми б говорили, що перехідний пері­од продовжиться, і президент Порошенко переможе на прези­дентських виборах, а на парла­ментських, швидше за все, пе­ремогла б чинна коаліція.

— Знаю, ви особисто боля­че пережили тодішню полі­тичну кризу…

— За останні роки зазнав купу політичних поразок. Моя пер­ша поразка була під час Май­дану, коли пропонував створи­ти Всеукраїнське об’єднання «Майдан», щось на зразок поль­ської «Солідарності». Керівни­ки провідних політичних партій та активісти сприйняли цю ідею. Але об’єднання створювалося згори, а не знизу, як свого часу «Солідарність». Хоч на самому Майдані було багато ентузіас­тів цього руху (ми навіть почали видавати членські квитки), сус­пільного запиту на таку силу не було. Та й політики були зацікав­лені у збереженні своєї партій­но-вождистської системи.

Друга моя поразка, коли не зміг переконати політичний клас у необхідності зберегти єдність. У політичних лідерів готовнос­ті об’єднуватися вистачило на кілька місяців. Як тільки відчу­ли, що можуть отримувати диві­денди від критики уряду, одразу створили конструктивну опо­зицію. Конструктивна опозиція — це добре, але не в час війни і руїн. У цей важкий для країни час партійні лідери мають дума­ти не про свої кар’єри, а про те, як змінити країну. Андрій Садо­вий і Юлія Тимошенко мали тоді стати віце-прем’єрами. Вони побоялися відповідальності. Ар­сеній Яценюк своєю знамени­тою заявою, що «будемо урядом камікадзе, і нас ніхто не полю­бить», зробив собі ведмежу по­слугу. Він сказав правду, але ка­зати цю правду було помилкою. А тих, хто не боявся брати від­повідальність, зупиняли, як, на­приклад, мене. Мене вже було затверджено керівником Націо­нальної телерадіокомпанії. Але група активістів ходила до ке­рівника уряду з вимогою мене не призначати. І я знаю чому. Бо ці активісти однією ногою — у Ки­єві, іншою — у Москві, хоч цього не було помітно. Вони знали, що війна на порозі (це було, коли війна ще не почалася), тому не хотіли, щоб Національна теле­радіокомпанія стала реальним рупором опору. Мене запиту­ють, чому не беру на себе відпо­відальності? А я брав!

«Новий президент матиме низький кредит довіри»

— Але ж рішення про при­значення приймали не ці ак­тивісти, а керівник уряду…

— В уряді зважали на громад­ську думку і побоялися мене призначити. Ці активісти на той час були уособленням громад­ської думки. Такі люди завжди будуть визначати порядок ден­ний. Вони борються з коруп­цією, точніше, під гаслами бо­ротьби з корупцією з певними персонами, які не вигідні Москві. У нас благородні пориви людей і реальна боротьба з корупцією часто змішується з агентурною діяльністю. Це триває десяти­літтями. Деякі люди, які беруть у цьому участь, лише згодом починають розуміти справжній сенс. Наприклад, Юрій Луценко тільки зараз говорить, що акція «Україна без Кучми» була продо­вженням спецоперації Москви, щоб зупинити процес європей­ської інтеграції України, яку тоді Кучма обережно почав втілюва­ти у життя.

І третя моя поразка, коли не вдалося зупинити конфлікт між президентом Порошенком і урядом Яценюка, внаслідок чого Яценюк подав у відставку. Цього не мало статися. Президент По­рошенко і прем’єр Яценюк мали разом дожити до наступних ви­борів. Це ще велике щастя, що новий уряд з’явився не внаслі­док колотнечі, а внаслідок комп­ромісу, що «Народний фронт» залишився в коаліції. А уявіть, якби він вийшов з коаліції і відбу­лись дострокові вибори до пар­ламенту. Невідомо, яким би був наступний уряд… Не будучи по­літиком, вважаю, що і моя про­вина у цьому є. Я як публіцист недостатньо зробив, аби не до­пустити цих поразок. Намагаю­ся змінювати країну на краще. Коли щось не вдається, вважаю це персональною поразкою.

— Вам не страшно, якщо Зеленський раптом перемо­же на президентських вибо­рах?

— У нас чимало виборців вва­жають, якщо їхній кандидат про­грав, то життя після виборів за­кінчується. Я спокійніше до цього ставлюся. Після прези­дентських перегонів почнеться парламентська кампанія. Пар­тія «Слуга народу», якої не існує, зараз має найбільшу підтримку виборців, але питання, чи збе­реже цю підтримку на час пар­ламентських виборів.

— За аналогією попере­дніх президентських виборів, на яких переміг Порошенко, його партія за інерцією також здобула чимало мандатів…

— Аналогія не працює. Поро­шенко переміг у першому турі з величезним кредитом дові­ри. Зеленський може перемог­ти хіба у другому турі. У другому турі голосуватимуть максимум 60 відсотків виборців, бо части­на виборців не захоче вибира­ти з тих, хто там буде представ­лений. У другому турі кандидат може перемогти з результатом максимум 51−52 відсотки. Но­вий президент України, неза­лежно, хто це буде, матиме дуже низький кредит довіри. Відтак перемога на парламентських виборах новому президенту не світить. Вже не буде контролю президента над парламентом. Якщо президент не відповіда­тиме інтересам виборців наці­онал-демократичного табору, демократичні сили мають пе­ремогти на парламентських ви­борах і створити коаліцію, яка висуне свою кандидатуру на посаду прем’єр-міністра. Але може статися по-іншому. Пре­зидентом стане представник націонал-демократичного табо­ру, а популістські сили візьмуть реванш на парламентських.

— Який сценарій найбільш прийнятний?

— Найбільш прийнятний — співпраця президента і парла­менту. Як це було у 2014−16 ро­ках.

— Але виходячи з реалій…

— Виходячи з реалій, може бути сценарій, коли і президент, і прем’єр-міністр будуть з на­ціонал-демократичного табо­ру, але з різних політичних сил. І було б добре, аби знайшли спільну мову.

— Ви в політику, як я зрозу­міла, не збираєтесь?

— Ні. Чому ви вважаєте, що публіцист, який має вплив на думаючу частину суспільства, це менш важлива робота, ніж депутат парламенту чи міністр? Скільки у нас політиків чи чинов­ників, до думок яких прислуха­ються?

Ще у юнацькі роки поста­вив перед собою завдання бра­ти участь у розбудові цієї дер­жави, бо для мене це є цінність і мета, то я це роблю, як можу, і там, де можу принести найбіль­ше користі.

 

 

 

 

Розмовляла Наталія Балюк

 

 

 

 

Джерело: Високий замок

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Портников Віталій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s