Євгенія Закревська, адвокат Небесної Сотні. Підйом стаєра

16 лютого 2019 р.

Без них не подолати цього крутого підйому на плато, де облаштувала свою стоянку адвокат “Небесної Сотні”. Євгенія Закревська, спринтер за натурою, тепер грає в довгу. Як охоронець інституціональної пам’яті. Суспільної і юридичної.

 

На її висоті вже зрозумілі причини, очевидні наслідки й позначено перспективу. Але до цієї точки треба дійти. Пропустивши через себе все те, що сталося з нами за останні п’ять років. Не відкидаючи болю. Свого й чужого. Не відвертаючись від незрозумілого. Не виключаючи правди того, хто йде поруч. Не забуваючи про дрібниці. Не розчаровуючись і не зачаровуючись. І ще багато чого не роблячи зопалу на шляху до цієї обов’язкової для нашого суспільства вершини.

Тут, на плато Закревської, поки що не людно. Але вже й не самотньо. Маршрут прокладено. Кілки забито. Можна рухатися кожному. Хто відчуває в цьому русі потребу.

— Женю, реальність, у якій ти існуєш, доволі закрита. На яких умовах і підставах люди можуть у неї потрапити? 

—Так, мене справді дуже складно дістати. Але коли щось сталося і я можу допомогти, то в мою реальність зайти легко. Просто написавши смс. Тут — суди, слідчі дії, свідчення, пояснення… Моя реальність — це тривалий процес, довгий шлях, що досить давно розпочався і невідомо коли закінчиться. Це — підйом на якусь гору. Це — марафон.

— Спробуймо повернутися до підніжжя твоєї гори, в точку, з якої ти стартувала. І дійти до тебе нинішньої. До того, що ти вже зрозуміла й відчула, а хтось, можливо, ще ні. 

—30 листопада 2013 року. Четверта година ранку. На Майдані, судячи з усього, все закінчується. Ми відходимо в найближче кафе.

Через якийсь час телефонує мій друг. Кличе на допомогу. Чутно крики. Ми вибігли з Пасажу на Майдан, назустріч біжать люди з криками: “Беркут! Туди не можна!” Це страшно, коли люди біжать від “Беркута”, а не на допомогу, як ми вже звикли. Повз нас тягнуть по землі якусь дівчину. Ми намагаємося її відбити. Вступаємо у перепалку, щось доводимо… Ми не в епіцентрі. Мене не б’ють кийками. Але ми все бачимо. І раптом я як адвокат розумію, що завтра тут нічого не буде. Від того, що відбувається зараз, не залишиться й сліду. Буде огороджений, відмитий від крові Майдан і перелякані люди по своїх нірках, добре якщо не в СІЗО. Я бачила таке на стримах у Білорусі. У мене цілковита впевненість, що це — точка неповернення.

Ми щось знімаємо на відео. Я розумію, що не можна йти зовсім. Треба протриматися до ранку. Треба, щоб ті, хто зараз тут був, усе розповіли. Щоб їх не відвезли в міліцію. Спочатку ми пішли на Софійську площу, потім хтось покликав нас у Михайлівський собор. Частина пішла туди, а ми зливати фото й відео і писати про те, що сталося. В однієї дівчини вранці правозахисний тренінг. Вона розповіла там усе, що бачила вночі. Правозахисники зрозуміли, що порядок денний терміново змінюється. Так з’явився Євромайдан SOS. До 11 ранку 30 листопада на Михайлівській уже були тисячі людей. Я просто не могла в це повірити… Ходила й усміхалася… Нічого не забудемо і не пробачимо.

Але якби до Софійської площі тієї ночі дійшли не умовних тридцять осіб, а п’ятнадцять; якби на Майдані було на чотири камери менше; якби не 20, а тільки 10 людей написали про те, що сталося, то нічого б і не було. Ми пройшли по краю. Все висіло на волосинці.

— Коли ти прийшла на Майдан, ким себе більше відчувала? 

—Та звичайною людиною. Спочатку було просто весело, хоча й важливо. Якісь смішні плакати, стьобні тексти…

У ніч на 30-те все змінилося. Виявилося, що маю або їхати геть і міняти професію, визнавши, що все, чим я раніше займалася, — блеф. Або робити щось, щоб залишити за собою право називатися адвокатом.

— Ти можеш чітко позначити поле, в якому ти змушена була діяти, коли вирішила залишитися? 

— Під час Майдану закон переважно або не працював, або його діставали з-під поли — для захисту влади.У результаті потерпілі 30 листопада мали всі шанси стати обвинуваченими. І стали ними. Як і автомайданівці, після нападу на них на вулиці Щорса біля 17-ї лікарні. Під час чітко спланованої операції, спрямованої на те, щоб вибити Автомайдан з протесту. У ній брали участь оперативні співробітники й “Беркут”. Усе було розписано: як заманити хлопців, куди поставити тітушок, куди й кому написати заяви, які дати свідчення… У результаті всіх узяли під варту. Три місяці ми були в цій правовій реальності.

— Давай хронологічно позначати точки, в яких, на твою думку, було вчинено ключові злочини. 

—Викрадення Вербицького й Луценка в середині січня організовували за тією ж схемою. І, за багатьма даними, везти їх мали теж у райвідділ. Тобто напасти, побити, залякати і потім звинуватити в кримінальному злочині. Паралельно працювало кілька таких груп. У спайці “бандити — правоохоронці”. І якщо протистояння на Грушевського — це очевидні речі, то така робота прихована.

Я довго намагалася використовувати юридичні інструменти — знімати, фіксувати, документувати, писати заяви, ходити на допити… Мене критикували за те, що я продовжувала “грати в шахи”, а не вчилася рукопашного бою. І абсурд справді не мав меж. Дійшло до того, що влада в так званому законі про амністію, про яку вона домовляється з опозицією, офіційно обіцяє, що в разі розблокування вулиць і будинків буде змінено запобіжний захід протестувальникам, уже взятим під варту.

— Фактично підтвердивши наявність заручників?

—Так. Заарештовані ніяк не можуть вплинути на ситуацію з будинками. Їх захоплення не зумовлене їхніми минулими діями. Але їхня доля повністю залежить від зовнішніх чинників, які юридично з ними ніяк не пов’язані. Це класичні вимоги терористів. У цьому випадку терористом є держава. І в цій ситуації ми теж написали заяву про злочин.

— Ти продовжувала “грати в шахи”.

— Мені дуже не хотілося визнавати, що з мене жодної користі. Але ось у ніч із 18 на 19 лютого це стало очевидним. Я визнала, що як з юриста з мене — жодної користі. Проти БТРа. Проти куль. І я перестала бути юристом. Я згадала, що вмію, наприклад, водити машину, і ще щось практичне вмію.

— Скажи мені тоді, Женю, в який момент правоохоронець повинен стати громадянином? Будь-яка влада, що вступає в конфлікт із народом, завжди маніпулюватиме поняттями “держава” і “закон”. Наділяючи правоохоронця правом застосувати зброю захищаючи закон. Узагалі в цій площині є розмитість понять і формулювань, якими зараз у судах користуються твої опоненти. І в яких мало орієнтується суспільство. Та й не тільки суспільство. Я ставила це запитання багатьом політикам. Немає конкретних відповідей. Бо всі вони коли-небудь хочуть стати владою. 

— За законом правоохоронець захищає права людини. А не державу чи владу. Це — аксіома. І кожен елемент правоохоронної системи — це запобіжник. Щоб це зрозуміти, можна спробувати відповісти на просте запитання: що потрібно для того, щоб студент, який був уночі 30 листопада на Майдані (або 20 січня знімав відео на Грушевського), нічого поганого не зробив, опинився побитим у лікарні, а потім і на лаві підсудних? Очевидно, потрібні якісь дії конкретних людей, які й перемістили студента з однієї точки в іншу.

— Давай назвемо цих людей і їхні дії. 

— Припустимо, є умовний командир, який дав умовний наказ зачистити Майдан. І тепер пройдімо по ланцюжку.

Беркутівець”. Йому, можливо, й не сказали прямо бити студентів, але він бачить, що його колега б’є, а командир мовчить. Виходить, є санкція командира. Але ситуація дуже вибивається зі штатної. І масштабом, і по суті. І ось тепер вибір за цим “беркутівцем”: або бити як всі, або запитати командира, навіщо. А потім дотримуватися інструкції. Не бити по голові, по руках, у пах. Не бити жінок, старих. І таких “не” насправді досить багато. Далі, якщо ти когось усе-таки вдарив і заподіяв шкоду, то ти знаходиш лікаря і “швидку”. Ти кажеш, куди ти вдарив, що сталося з людиною, тим самим максимально полегшуючи надання першої допомоги. Потім пишеш про це рапорт, пояснюючи причини застосування спецзаходів і заподіяння шкоди в конкретній ситуації. Тобто виконуєш свої прямі обов’язки і закон. І навіть якщо ти виконав наказ командира, затримав людину, то її не побили по-звірячому і їй надали допомогу.

— Гаразд, припустимо, що перша ланка все-таки пішла на повідку в командира. Побиття і затримання сталися. 

— А далі — слідчий.Він не був при затриманні. Можливо, взагалі не знав про операцію. Він просто бачить побиту людину. Бачить рапорт “беркутівця”. І, так, можливо, в нього вже є заява “тітушки”. (Як у справі про напад на Автомайдан.) Що, по-твоєму, зобов’язаний робити слідчий?

— Розібратися.

—Так, якщо це нормальний, чесний слідчий. Викликати “швидку”, забезпечити адвоката, а головне — розібратися в ситуації і зрозуміти, чи є в нього підстави для підозри, чи є підстави подати клопотання про тримання під вартою. І тут не треба бути якимось героєм, іти проти системи… треба просто виконати свої прямі обов’язки. І наш студент не потрапить у СІЗО. Розумієш? Або потрапить, якщо слідчий не виконав своїх обов’язків.

Наступна ланка ланцюжка — прокурор. Особа, в якої перед міліцейським начальством немає жодних зобов’язань процесуального або трудового характеру. Він бачить перед собою зліплене лівою ногою повідомлення про підозру. Без підстав і доказів. Прокурор читає його, перевіряє, може сам допитати підозрюваного. І якщо він просто професійно виконує свою функцію, навіть на цьому, третьому етапі, нехай уже побитий “Беркутом” і принижений слідчим студент усе-таки може бути відпущений додому або в лікарню. І порочний ланцюжок розірветься. Або не розірветься. Тоді — четверта ланка.

Суддя. Бачить, вивчає, перевіряє, аналізує. І теж може сказати “ні”. І в нас були такі приклади. Важко тепер сказати, чи були такі слідчі й прокурори. Цілком можливо. Але їхня діяльність не публічна. А судді точно були. І вони розривали цей ланцюжок.

Тобто щоб відповісти на твоє запитання, треба стартувати з 30 листопада. І тоді правоохоронцеві не треба вибирати на чиєму він боці. За кого він — за протестувальників чи за владу. Жодних подвигів не треба. Питання вибору взагалі не стоїть. Треба було з самого початку просто виконувати свою роботу. Професійно й чесно. “Беркутівцю”, слідчому, прокурору й судді. Продовження Майдану в такій радикальній формі не було б.

Та раз цього не сталося, то вони всі разом — сотні “беркутівців”, слідчих, прокурорів і суддів прийшли до тієї точки, про яку ти говориш. Коли ніби треба вибирати, за кого ти. Але 18 й 20 лютого не вирвано з контексту, “Беркут” не з Марса туди прилетів. У цю точку правоохоронців не поставили, як олов’яних солдатиків. Вони самі туди прийшли. Вони її створили. Коли три місяці поспіль методично порушували закон.

— Ти маєш на увазі посилення і загострення протесту?

—Так. Або критична кількість людей у в’язниці — й протест придушено, або він посилюється. Залежно від його енергії та сили. Це важливо зрозуміти один раз і запам’ятати. Три місяці ланцюжок не розривався. Система працювала як годинник. Проти людей. Тобто правоохоронна система перестала бути правовою. І кожна з її ланок усвідомлювала це й посилювала.

Тепер зрозуміло, чому не можна сказати, що винен тільки той, хто придумав операцію й віддав наказ? Є ще чотири ланки, які забезпечили виконання злочинного наказу. Але ж ці ланки не просто так придумали. І зовсім не для цього. Це все насправді — запобіжники. Не карателі.

— Тобто і слідчий, і прокурор, і суддя першими повинні вмикати червоне світло, якщо бачать, що система дала збій і не захищає права людини.

—Звичайно! Пряма функція прокурора сказати “стоп”, якщо виявлено порушення в діях слідчого. Суддя повинен зробити те саме. У нас насправді повністю спотворено уявлення про функції правоохоронної системи. Вона в нас захищає не права людини (хоча назва системи говорить саме про це) і навіть не державу. Вона захищає конкретних осіб, які при владі. Або тих, хто цю владу контролює, спонсорує тощо.

— Ти зараз поставила діагноз системі, яка, по суті, породила Майдан і прийшла в точку 18—20 лютого.

—Вибір у цій точці може бути тільки для правоохоронця, який до цього не брав участі в ланцюжку. Цей вибір складний. Тут я йому не заздрю. І не завжди знаю, що відповісти.Але, наприклад, київський “Беркут”, зокрема спецрота “Беркута”, був на Майдані 30 листопада. Вони були жорстокі, й активно створювали собі 20-те число. Разом із командиром.

— 18—20 лютого, крім беркутівців, загинули правоохоронці з Харкова, Чернігова й інші, які, можливо, потрапили у вирву протистояння системи і протестувальників. 

—Ті історії, які я знаю відносно глибоко, якраз говорять про протилежне. Вони самі створювали цю вирву. Вони і є система.

— Як ти розцінюєш появу зброї в руках самих протестувальників? 

—Після того як почалася бійня 18 лютого, поява зброї — закономірний самозахист. Розраховувати, що навіть з самого початку беззбройних і мирних людей можна безкарно палити, закидати убійними гранатами, які відривають руки, розстрілювати бойовими патронами, чавити БТРами й водометами, трохи наївно.

— Амністію для учасників Майдану, яка не забарилася? 

— Я категорично проти застосування так званого закону про амністію. У тих справах, де я брала участь, жодна людина не погодилася на таку “амністію”. Скрізь справи були закриті на підставі відсутності події або складу злочину.

— Події лютого стали ще однією точкою, в якій система зазнала краху як правоохоронна. Ти можеш іще раз як юрист дати визначення тому, що відбулося на Інститутській у ті дні? З погляду прав людини.

—Я би виходила тут навіть не з теорії прав людини, що захищає людину від держави. Мова, скоріше, про суспільний договір. Коли суспільство і держава про щось домовляються і за цим договором взаємодіють. Ніч із 18 на 19 лютого 2014 року — це точка біфуркації, в якій держава критично порушила суспільний договір. Коли держава перестала приховувати справжнє обличчя і заявила: “Так, я — бандит. Так, я можу вас убити, і мені за це нічого не буде”. Але не вийшло.

— Як думаєш, чому?

— Складно сказати. Якщо 30 листопада можна було приблизно порахувати людей, порівняти сили, то тут усе на порядок масштабніше й складніше. Я можу тільки будувати версії. Та сторона підтверджує, що їм теж було страшно. Що не очікували відсічі. Що закінчилися гранати. Що у ефесбешників, які допомагали розробляти стратегічний план зачистки, з самого початку були сумніви в його реалістичності. Через наших не дуже справних правоохоронців. Ну, якщо це правда, то вони мали рацію.

— Системі та її кураторам забракло духу?

—Саме духу. І, можливо, частково ресурсу. Навіть людей, можливо, не вистачило. Якщо ми говоримо про план “Бумеранг”, то на місці перетину Володимирської і Житомирської мали бути правоохоронці. А були “тітушки”. Виходить, не вистачало людей, якщо треба було вдаватися до допомоги не дуже керованих елементів. Завжди є взаємне неприйняття міліції і бандитів. Якщо їх розводять територіально, то вони ще якось виконують спільні завдання. А якщо доводиться разом брати участь у спільній операції — значить, проблема з кадровим ресурсом.

— Як ти ставишся до версії, що політична верхівка Майдану була інформована про плани влади, яка зважилася на жорсткі заходи?

—Насправді всі були інформовані. І ті, хто вирішив залишитися, теж. Була величезна кількість якоїсь інформації, зливів, версій. Часто суперечливих. Канали інформації були дуже різноманітні. Але що означає інформовані? Що стрілятимуть бойовими? Це вже було відомо вдень. Припускати, що цього не буде, було б дивно. Ну ось ти знаєш, що сьогодні — все. І що тепер із цим знанням робити? Забиратися геть? Рятуватися? Усіх покинути? Комусь було страшніше, комусь — менше, комусь було дуже страшно, але вони однаково не змогли піти. Насправді це був особистий вибір. Я не думаю, що хтось узагалі повністю знав розклад. Бо навіть у тих, хто все це запланував, багато що пішло не так. Тому, так, кому стало страшно — той пішов. І так, верхівці було страшніше. Так і є. Але це, скоріше, загальна закономірність, ніж результат якоїсь суперінформованості.

— Іра Солошенко, медик Майдану, сказала цікаву фразу про множинні реальності Майдану, порівнявши його з великим організмом, де кожен орган діяв ніби самостійно, але всі разом працювали на одну ідею. Що це було для тебе?

— Іра — медик. Тими днями я медикам найбільше заздрила. Якщо можна так, звичайно, сказати. Їхня діяльність була усвідомленою і приносила конкретну користь. Вони ніби виражали квінтесенцію того, що відбувалося. А з приводу множинних реальностей… У той час, коли хтось пив у ресторані La Cantina, який працював навіть у ніч із 18-го на 19-те, хтось інший рятував людей з палаючого Будинку профспілок. А хтось іще стримував натиск “Беркута”. Так, реальностей було багато…

Уночі, з 18-го на 19-те, неможливо було намагатися осягнути все, що відбувалося, цілком. Тому що твій мозок рознесе. Потрібно було робити щось дуже просте на відстані витягнутої руки. Я і намагалася так діяти.

Узагалі Майдан — це була якась неймовірна кількість людей в одному місці. Різних, але в чомусь зі схожими ідеями. Уся ця енергія вирувала й перетікала… Думаю, що це дуже цікаво з погляду соціології, соціальної психології. Мені здається, таке може бути на фронті. Ну, у глобальнішому масштабі, звичайно. Коли світ розпадається, а всі тримаються за руки, щоб цьому запобігти. Дуже наївно, звісно, але чомусь працює…

— Ти вже зібрала цей світ заново? Хоча б у власній голові. 

— Рефлексую досі. По-хорошому, потрібен був перепочинок. Але стався Крим. Потім почався Донбас. Усе знову пішло по наростаючій. Я повторюся, що 30 листопада за масштабами злочину не можна порівняти з розстрілами 18—20 лютого. Але якщо забути 30-те, то через якийсь час можна взагалі не зрозуміти, яким чином ми опинилися в тому лютому. Тобто причина і наслідок працюють. Завжди потрібно фіксувати не тільки найстрашніше, а й те, через що ми до цього страшного прийшли.

Війна масштаб страшного ще посилила. Кількість загиблих на війні стирає все, що було раніше. Змушує фокусуватися на тому, що відбувається зараз. Бо це болить саме зараз. Але не можна дозволити собі забути, чому ми зараз у цій точці і звідки в нас стільки загиблих. Я називаю це “довга пам’ять”. Треба постійно тримати це в голові, розкладаючи все по поличках. Виходячи з власних знань і спостережень. Не дати нікому розірвати весь ланцюжок, вилучити з нього якісь моменти, які окремо можна розцінювати як власну протилежність.

— Хто тобі допомагає утримувати цей ланцюжок? Ти не відчуваєш себе самотньою?

— Ні, звичайно. Дуже багато людей поруч. Які всі ці роки не випускають із фокуса своєї уваги якісь конкретні речі. Хоча це дуже стомлює. От яка ймовірність того, що слідчий, який працює над цією справою, піде під час слідства? Дуже велика, майже сто відсотків за п’ять років, наприклад. Фокусуватися на тому, щоб утримувати людей, яким це потрібно, і щоб їх була достатня кількість, щоб не дати процесу розчинитися до отримання результату, — це дуже складно. Але оскільки розслідування триває, виходить, такі люди є. Є суддя, котрий не йде на важливий у його кар’єрі конкурс, тому що не може кинути справу, яку розпочав. Нехай тільки в одній справі з десяти. Але такий суддя є.

— У якій точці розслідування ви на сьогодні?

— Коли ми фіксували події 30 листопада, було завдання звільнити затриманих хлопців. По 20 лютого завдання було складнішим — нам треба було зафіксувати точну кількість жертв. Не дати когось забути. Бо це теж було під сумнівом. Якби відкрили сто різних кримінальних справ, ніби не пов’язаних між собою, то шансів це розслідувати не було б. Мета розслідувати, відновлювати, домагатися справедливості з’явилася пізніше. І якщо раніше ми були в мінусі (потерпілі — у СІЗО або під загрозою арешту), то зараз істотно вище нуля. Так, нам іще багато треба буде пройти. Але все, що вже є, у нас ніхто не відніме. Інформація, суди, якісь вироки… Уже зафіксована правова реальність. Це важливо для мене як для адвоката. І для суспільства, яке також має все це відрефлексувати, розкласти по поличках, вмонтувати у свій світогляд, вивчити цей урок історії. Щоб не тільки ті, хто стояв перед БТРом у лютому, зрозуміли, як це страшно і який тут зв’язок із 30 листопада, але щоб це стало якимось колективним знанням.

Тобто казати, що я розчарована темпом розслідування, це не зовсім те. Я завжди пам’ятаю ту першу точку. Нижче неї ми не падали точно. Ми з різною швидкістю, але йдемо вгору. При цьому, на жаль, я не впевнена, що пройдено точку неповернення. І що, коли завтра щось зміниться в політичному ландшафті, не буде остаточного відкоту. Однак певні кілки вже вбито намертво.

— Які?

— Те ж таки рішення суду, що 30 листопада з боку влади були незаконні дії. Це — юридичний аспект. Що ж до суспільного, то, як на мене, уже ніхто не вірить, що 30 листопада була сходка радикалів. Чимало бандитів утекло, частина сидить, і вже навіть із вироком. Тобто зруйновано певні ОЗУ. Я сподіваюся, знову-таки не впевнена, що хоча б частково розірвано їхні зв’язки з владними структурами.

— Яка, по-твоєму, основна мета цього розслідування?

— Розумієш, у будь-якому разі, навіть при сьогоднішньому розкладі, суто юридично фінал розслідування вже можна якось прогнозувати. Можна прорахувати кількість майбутніх засідань. Так, вжахнутися, але при цьому розуміти, що ми дійдемо до кінця. Але є ще щось зовсім інше. Наприклад, син загиблого 18 лютого на Інститутській має бачити якийсь сенс продовжувати жити тут. Не впасти в депресію, не збожеволіти від горя, не виїхати за кордон. Він повинен розуміти, що це було не даремно. Що він не один. Що всім не однаково. Що великій кількості людей важливо, щоб за це покарали. Метою може бути, наприклад, щоб той, кого побили 18-го, чи той, хто втратив брата 20-го, пішов працювати в поліцію… І тоді це вже буде зовсім інша поліція. Розумієш? І без розслідування домогтися цих цілей неможливо. Тому що інакше люди, які постраждали найбільше, які безпосередньо зазнали травми, можуть просто не викарабкатися.

— Вони самі тобі про це кажуть?

— Я це відчуваю. Вони вже створили якусь мережу підтримки один одного. Це вже не діра, точно. Я не можу їм обіцяти, що хтось конкретно сяде. Але я обіцяю, що зроблю все, що можу. А в договорі з ними в мене є пункт “не зневірюватися”.

— Ви йдете вгору всупереч системі? Адже нова влада її не змінила. 

— Влада — це щось абстрактне. Це не одна людина, це навіть не добре керована система, це часто щось схоже на броунівський рух. Це різні центри з різними інтересами, якимись дальшими або ближчими перспективами. Найбільша проблема людей, які можуть впливати на розслідування, — це те, що їхній горизонт подій явно ближчий, ніж результати розслідування, які можуть дати їм “пряники” й зірочки. Дати красиву прес-конференцію і таке інше. Тому надмети, про яку ми говоримо, у них немає. За довгострокові проекти ніхто не береться. Нікому не цікаво робити шматочки. Немає наступності. І бажання вкладатися в те, результатів чого вони не зможуть собі зарахувати. У цьому проблема. Тому все рухається зовсім не з тією швидкістю, з якою хотілося б.

Звісно, у владі є центри, яким узагалі потрібно зарубати це розслідування. Бо це впливає на їхній добробут, безкарність і можливість працювати далі. Колишній “Беркут” — це полк спеціального призначення зараз. Він залишився. І Аваков взагалі не хоче цього процесу, дотримуючись концепції “якщо можна домовитися, то навіщо все змінювати”.

— Домовитися про що? Про захист себе на випадок чого? 

— Шанс радикально і швидко змінити відсоток співвідношення нових і старих людей у правоохоронній системі безповоротно згаяно. Ми всі розуміємо, що не всі “беркутівці” — абсолютне зло. Були ті, хто відмовлявся від участі в розгоні і їхав геть. Ті, хто потім намагався добитися якоїсь правди. Навіть давали свідчення. Але їх зробили маргіналами. Саме їх і звільнили. Тих, хто залишився, не підвищували по службі. Вони почувалися в реальній небезпеці. Система не зважилася навіть на ротацію керівників, залишивши на посадах кінчених відморозків. Тобто тих, хто поводився по-людськи, не заохотили. А найбільш жорстокі й безжальні піднялися.

— І ти справді вважаєш, що нам, після цих твоїх слів, є про що говорити далі, аналізуючи зміни в системі?

— З одного боку, ніби й нема про що. З іншого — я зараз описувала один підрозділ.

— Недостатньо? 

— Крім нього, є інші. І я не все там знаю. Так, у мене були великі надії на патрульну поліцію, на атестацію, але все це теж вийшло досить сумно.

Однак наявність там бодай двох-трьох відсотків людей (патрульних, слідчих, прокурорів), які зробили свідомий вибір змінювати систему, не дає мені права не вірити в те, що процес змін розпочався. Якщо ми їх перестанемо помічати, то їм і немає сенсу бути.

Під час провальної атестації сталася одна позитивна річ. Дещо розмилися межі між громадянським суспільством і поліцією. Між слідчими і громадськими організаціями. Почалася якась дифузія. Поліція перестала бути суперзакритою системою, в якій узагалі незрозуміло, що робиться. І оскільки стало більше видно, почало здаватися страшніше. Під час Майдану суспільство побачило концентрацію того, чим насправді всередині жила система. Зараз суспільство бачить більше. Й огидного в тому числі. І це краще, ніж коли нічого не видно. Коли начебто працюють профі, але на що, на кого і з якими пріоритетами?

Однак система справді не змінилася. Вона в нас досі феодальна. І не тільки в поліції. Васал і сюзерен. Я даю тобі “дах”, а ти мені — голоси. Така система відносин влади з регіонами гарантує місцевим васалам безпеку. Навіть у випадку, якщо їм хочеться когось убити.

— Паралель зі справою Каті Гандзюк і десятків інших постраждалих активістів? 

— Пряма. На цій лінії — основний злам. І він теж став помітнішим. У мене запитують: ну як так може бути? Як можна було так прямо? Адже такий резонанс! Але річ якраз у тому, що ніякого резонансу не мало бути. І в 99 відсотках випадків його немає. І ніякого розслідування не мало бути. Усе мало бути поховане в тиші. Максимум на світлі опинилися б виконавці. Хоча інформації щодо замовників уже тоді було достатньо. Щоб це розуміти і вміти рахувати, скільки було таких нападів до і після без будь-якого резонансу, нам потрібна довга пам’ять. І тут важливо розуміти, що вказівки сьогодні надходять не на предмет того, щоб не розслідувати якусь справу. А навпаки — щоб розслідувати. Тому що за замовчуванням нічого не розслідується. Так сьогодні працює система.

Попри це, ми йдемо. Так, нам бракує кисню, ми навіть, можливо, з’їдемо вниз, до найближчого плато. Але це ще не прірва. Я сподіваюся.

— Те, що зараз про підозру повідомили одному Мангеру, делікатно обійшовши представників президентської партії, — це що?

— Я, як і Мангер, вважаю несправедливим його самітність на лаві замовників. Але в нього є чудовий шанс відновити справедливість. Обов’язково йому в цьому допоможу.

— Енергія справедливості, схоже, у нас не працює. 

— Є один момент, який сьогодні не залежить прямо навіть від влади. Ми повинні відновити справедливість і назвати винних. О’кей. Але, повертаючись до подій на Майдані, не забуваймо, що, розслідуючи такий масштабний злочин з такою кількістю жертв, ми повинні паралельно змінювати саму систему. Маємо її реформувати. І не можна при цьому нічого відкласти. Це насправді дуже складне завдання. Це не тривіальна історія навіть для країн із добре побудованою правоохоронною системою і судами.

Тобто потрібно пам’ятати про те, що в рамках цього розслідування ми вирішуємо два взаємовиключні завдання водночас. І результати іноді жалюгідні. Наприклад, у процесі розслідування в нас може просто взяти й зникнути орган слідства. Як це відбувається зараз. Тоді як будь-яка заміна навіть просто слідчої групи — це мінус 50 відсотків розслідування. А тут прокуратура втратила право проводити розслідування. Добре, ви реформуєте прокуратуру, і забрати слідство — елемент реформи. Але чому ви не подумали, що тут ви зосередили цілий департамент ключових для країни розслідувань? Я не знаю, як із цього вирулювати.

— Може, навпаки, надто добре подумали? Ключові ж розслідування. Йдеться про політичну волю. 

— Я би хотіла, щоб під політичною волею мали на увазі створення нової правоохоронної системи, системи правосуддя, а не просто швидке розслідування конкретної справи в рамках старої системи. Завжди треба бути готовим пройти довгий шлях, якщо потрібен справедливий результат. Який не залежатиме від того, хто при владі. Але зазвичай просто хочеться швиденько когось посадити. І саме це називають політичною волею.

— Жодної стратегії неможливо реалізувати без відповідної їй тактики. 

— Безперечно. Влада вже сьогодні повинна відповісти на запитання: хто такий правоохоронець? У чому його пряма функція в системі? Як він повинен діяти у повсякденній і критичній ситуаціях? Як розуміти і виконувати свої прямі обов’язки? Тобто ми повернулися до самого початку нашої розмови. Тому що питання для правоохоронця, прокурора або судді не в тому, на чию сторону стати, а в тому, як максимально чесно і професійно виконати свої прямі обов’язки. У будь-якій ситуації і за будь-якої влади.

— Ратифікація Римського статуту допомогла б у розслідуванні розстрілів на Майдані?

— Усі матеріали щодо Майдану, Криму й Донбасу ми подали до міжнародного кримінального суду. Зв’язавши все одним ланцюжком причин і наслідків. Але жодне міжнародне правосуддя не замінить власної системи розслідування. Так, над нами може бути контролер, може висіти дамоклів меч, але вони не виконають усієї чорнової роботи. Їхня наявність не скасовує необхідності вибудовувати і відправляти власне правосуддя й реформувати систему. Дуже великою проблемою в нас виявилася експертиза. І тут усе справді дуже погано. І кадрово, і ресурсно, і технологічно. Для розслідування такого масштабу це — вузьке місце. Саме експертиза сьогодні гальмує розслідування. При цьому приватна експертиза заборонена. Іноземних експертів не залучають. Ось у цьому, справді, міг би бути дуже важливим міжнародний компонент.

— Женю, яка твоя місія в житті? 

— У мене немає щодо цього якихось глобальних визначень. Просто в якийсь момент я, за натурою спринтер, зайшла в зону, де спринтери не живуть. Задихаються. І тепер — це марафон. Мені треба розраховувати сили, думати про ресурси, утримувати однодумців, не дозволяючи їм перегоріти.

— Тобі цікаво?

— Так. Мені подобається робити те, що я роблю. Я люблю свою роботу. Ще в дитинстві хотіла бути адвокатом. Мені сподобався колись фільм “Адвокат диявола”. Хотіла бути як Кіану Рівз, тільки навпаки. Це досить абстрактна картинка.

— Досить символічна, я би сказала. У точності до навпаки. Як ти взагалі співіснуєш із категоріями добра і зла? 

— Не знаю. У мене із цим ніколи не виникало особливих проблем і конфліктів. Не було моментів, коли треба було визначатися. Мені не потрібно це для себе формулювати. Узагалі відчуття добра і зла — це навряд чи те саме, що мною рухає. Надто пафосно. Швидше це азарт, інтерес. Особливих світоглядних конфліктів у мене немає. Але я їх бачу навколо. І мені здається, що юриспруденція — це один з інструментів для врегулювання подібних конфліктів. Якщо в цій площині все відбувається правильно, то людина і суспільство мають можливість розвиватися. Якщо ні — деградують. Але важливий не тільки результат, а й сам процес. Точність інструментів, чіткість їх застосування…

Це як придумати гру з такими правилами, щоб перемога в ній не залежала від того, на чиєму ти боці від самого початку. Це якщо рішення суду в підсумку будуть такими, що їх масштабування приведе до умовного загального щастя. Тобто так, важливо добре грати. Але якщо правила від початку порочні, а хтось махлює, то результат недосяжний. Це дуже цікаве завдання.

— Ти щаслива людина?

— Напевно, так. Чому? Не скажу, не знаю. А то буде, як у гусениці, в якої запитали, чи пам’ятає вона, якою лапкою і коли потрібно рухати, щоб повзти, вона почала про це думати — і не змогла зрушити з місця… Намагаюся не аналізувати. Щоб не дійти протилежного висновку.

 

 

 

 

 

 

Розмовляла Інна Ведернікова

 

 

 

 

 

Джерело: Дзеркало тижня

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Закревська Євгенія

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s