Життя після Майдану: історія вдови Героя Небесної сотні

Марія Ткачук – людина, життя якої повністю змінив Майдан. Змінив не образно-патетично, а цілком конкретно, зламавши його вщент. Її чоловік – герой Небесної сотні.

Вони були знайомі з дитинства. Почали зустрічатись, коли їй було 16 років, а йому – 18. Потім – одружились. Потім – жили звичайним життям у селі Велика Кам’янка на Коломийщині.

Ігоря Ткачука вбили 20 лютого 2014 року – куля пройшла через голову навиліт. Йому було 38…

Марія лишилась сама із трьома дітьми, найменшому з яких тоді щойно виповнився один рік. Про їхню родину за час, що минув із моменту розстрілів у центрі Києва, писали чи не найбільше. Головною мірою, через те, що сільська громада своїми силами допомогла Марії з нуля побудувати дім, який мріяв звести її чоловік.

Вона прожила свою трагедію. Зібрала себе по шматочках. Знову відчула себе живою. Вийшла заміж. Знову за героя – ветерана війни на Донбасі.

Про те, як один день може знищити весь світ, як це пережити та створити своє життя наново – у розповіді Марії Ткачук 24 каналу:

Про журналістів

Перші журналісти у моєму житті з’явились 20 лютого 2014 року. Може, десь година пройшла, як я вже узнала, що Ігоря нема. Розуміла, що треба вийти і сказати декілька слів. Розуміла, що треба розказати, яка він був людина. Хоча тоді взагалі не хотілось, щоб мене знімали. Але в той момент якось не думала про себе. Не звертала увагу на то, де вони мене знімають, який у мене вигляд, як я говорю, що говорю… Думала про його пам’ять. Хотіла, щоби його запам’ятали таким, як він був.
Про нас багато писали. І не все правдиве. Був момент, що ми дійсно спали у хаті без стін. Ми якраз тоді робили ремонт, міняли вікно у старій хаті, а то не так просто, що виклав одне вікно і поклав друге – там розбиралось півстіни. Але на той момент то було більше як забавна пригода. До нас тоді у гості приїхали давні друзі. Само собою, гостям – все найкраще, то ми їх поклали спати там, де були стіни. Було трохи смішно, коли пробуджуєшся, шум навколо і розумієш, що спиш майже у дворі. Люди у селі, звісно, розуміли, що ми робимо, аби добре було, аби вікна в хаті прямі були, а не криві. Бо вони тоді у нас були, як у старих хатах, маленькі такі, перекошені.

Правда й те, що листи йому в армію писала – мала надіслати тисячу листів. Іноді мала писати по три­-чотири послання в день. Але він потім мене вмовив так більше не робити – бо у них в армії була така традиція, що кожним листом його по шиї хлопці мали бити. А як я писала по кілька листів на день, то він їм не дуже радів. А то, що солі чи хліба у нас не було – то все неправда. Ми разом робили так, аби не знати як то – бідувати. Їсти було що, вдягнути було що, жити було де. Просто житло було старе. Десь їздити відпочивати – сильно не їздили. Могли десь піти в ліс по гриби, десь піти на шашлик…

От я порівнюю той період, і що стало потім. Потім вже мала можливість їздити, нас волонтери запрошували багато куди. Я думала: от зараз поїду туда – і там мені стане добре. Приїжджаю – а там погано. Починаю думати, що як вернусь додому – мені стане добре. Приїжджаю додому, а мені погано. Де би я не була, що би мені не давали – мені нічого не було миле. І все.

Дуже багато роликів знімають, де одне і те саме: як поїхав, як загинув, як поїхав, як загинув. Рідко хто розпитував, яким він дійсно був і як жив. Лиш якісь загальні фрази. Мені здається, що, в першу чергу, треба розказувати, який він був, який характер мав… Коли поїхав, скільки там часу пробув, коли загинув – то вже факти, які нікуди не дінуться. А от про особистість, якщо зараз не запишуть, то потім цього ніде і не знайдеш. Бо якщо я не розкажу, діти не розкажуть, то хто про нього знатиме? Він просто лишиться рядком у підручниках. Я цього не хочу. Це було би дуже несправедливо. Він був більшим, ніж просто кілька слів.

Про Ігоря

Я зрозуміла, що він нетиповий сільський хлопець, коли ми почали зустрічатись. Його знала з дитинства, ми корови разом пасли. До школи ходили кожен сам собі, я тоді навіть не думала про нього. Але потому він почав зустрічатись з моєю однокласницею. Ми всі разом дружили в одній компанії. У них так склалось, що вони розійшлись. Він мені все подобався. І так сталось, що ми почали зустрічатись, ніби самі по собі. Він спеціально ні з ким не сварився, я заради нього нікого не кидала. Він мене якось запросив піти разом на дискотеку, потім провів додому. Отак раз провів, другий, а потім запропонував зустрічатись. Я запитала: “Для чого? Ми ж з тобою дружимо, нам і так добре”. А тим більше, ми з ним ще колись братались навіть: мізинчик до мізинчика, кров до крові. То я не розуміла, для чого нам ще і зустрічатись, і так же добре. А він мені сказав, що хоче серйозно зустрічатись.

Я ніколи не думала, що є щось таке, чого він не може зробити. Думала, що він може все. Один момент, не пам’ятаю вже чого, він мені так ніби фиркнув: “Невже ти думаєш, що я все можу? Я ж не супермен! Я звичайна людина!”. Мені то тоді було так дивно! Але в той момент зрозуміла, що, може, дійсно забагато очікую від нього. Але він все одно для мене лишався трошки Суперменом.

Він був простий, завжди веселий, все жартував, все на позитиві. Але, разом з тим, він не був аж дуже такий простий. Просто людям показував, що він такий звичайний сільський чоловік. Насправді у нього були всякі думки, не типові для сільського хлопця. Наприклад, він не ділив людей по класах, не дивився, хто багатий, а хто бідний. У селі більше дивляться на то, як ти живеш: “А якщо бідний – то з тобою можна не знатись і не вітатись”. Він такий не був. Руку подавав всім, якщо його хтось за щось просив – завжди допомагав, не дивлячись, чи то впливова людина, чи бідна.

Він вірив у Бога по-іншому, не так, як у селі вірять, нетипово. Наприклад, молився кожний день, але не так, як заведено, коли стають на коліна і хрестяться. Він собі виходив на вулицю і молився до Бога. Отак, дуже просто. Я його не раз запитувала: “Як то ти так молишся”… Він казав, що говорить з Богом, дякує йому за все, що є, і просить щось для нас. Не знаю, що він там просив, це було його дуже інтимне. Я за ним ніколи не ходила, іноді могла тільки з вікна подивитись, як молиться: складав руки, закривав очі, голову до гори піднімав і так собі молився. У Бога дуже вірив. Був такий момент, що довго не ходив до церкви. Він собі досліджував Біблію. Приходили до нього свідки Єгови, вони говорили. Я йому казала: “Ігоре, ти що, збираєшся іти у свідки Єгови?”. Відповідав: “Ні. Хочу дослідити Біблію. А хто мені ще пояснить? Вони багато про неї знають”. Цікавився тим дуже.

У нас є така традиція у ніч на Андрія хлопці ходять і роблять дівчатам збитки: знімають хвіртку або браму, можуть хату підперти, щоби з неї вийти не можна було, можуть щось важке кудись перенести і перекласти. Ну, щось таке неприємне роблять, щоби смішно було. Трохи хлопці іноді можуть палку перегнути, коли роблять збитки там, де дівчат в хаті нема. Але, як правило, роблять людям із сумнівною репутацією. Ігор мені збитки не робив. Тобто, я думаю, що він не робив. У нас все було дуже серйозно. Хлопці в селі переважно ходять одною-двома компаніями, то вони знають, якщо у дівчини вже є хлопець, то до неї вже не підуть збитки робити. Ну, або сам хлопець друзів попереджає, що їй нічого робити не можна. Ігоря хлопці в компанії поважали. Він ще спортивний був, трохи на карате ходив. То коли вже про нас знали, до мене не ходили із тими збитками.

Він був мудрим. З ним було просто. Він був домінант. Він мене виховував. У чомусь навіть мене ущемляв – фарбувати волосся мені не можна було, фарбуватись взагалі не можна. Одяг він теж мені оцінював, що щось добре, щось недобре, а щось відкрите одягти – борони Боже! Ревнивим був не сильно, в міру. Багато було такого по життю, що я мала і сама дрова рубати, і траву косити, бо він поїхав десь на заробітки… Зараз я усвідомила, для чого то все мені було: щоби я вміла то робити, як лишилась сама. Щоб могла сама жити, а не сідала плакати: “Ой, всьо, капєц! Все пропало, дрів нема, а я не знаю, як їх рубати!”

Воно все для чогось було треба. Але коли то усвідомлюєш? Вже коли щось стається. Я колись Ігорю наголошувала, що теж не є аж дуже така проста жінка. Казала, що в нашому селі нема таких дівчат, як йому попалась. Ми потім з того сміялись дуже довго. Але так було, що я ніби у його тіні жила. Він мене трохи недооцінював. Але я йому потому це простила. Бо, як виявилось, у його тіні було добре.

Дорослішати разом це як? Він мені був як вчитель. Багато в чому, та, яка я є зараз – це його навчання. Я до нього прислухалась. Ясно, що деколи перечила, але потім все одно бачила, що все виходить по-його, і думала: “От добре він казав! Треба було слухати”. Він був відповідальний. Коли народився Женя, то він його купав, бо я боялась сина на руки взяти. Вчив мене, як правильно пеленати, памперсів в той момент не було. Але всьому ми вчились разом, по суті. З Іванкою було уже набагато простіше. Але все одно він мав до дітей кращий підхід, як я. Я більше десь на кухні була, чи у дворі.

Він вчився так само як я, Ігорю 20 років було, коли його тато помер, то він теж багато чого не знав. Казав, що йому тата дуже бракує, бо міг би щось підказати, показати, розказати. Але Ігор хотів вчитись. І постійно вчився. Ніколи не казав, що щось не вміє і у нього щось перший раз.

Я найбільше зараз вдячна за то, що він у моєму житті був. За то, що у нас діти. Третя дитина – то була його ідея, але ця дитина мене врятувала, коли його вбили. Денис мене дуже тримав.

Мріяти потрібно дуже обережно. Бо мрії збуваються. Як правило, люди мріють про що? Про то, чого вони не мають. Коли ми жили у старій хаті – я мріяла про новий будинок. Житло – це було саме наболівше питання. І що? В результаті, моє бажання збулось. Нову хату я отримала. Але якою ціною? Це – страшно. Тому я і кажу, що потрібно дуже обережно загадувати бажання. Треба десять разів подумати, як його сформулювати, і чи воно тобі дійсно потрібно. У старій хаті ми зимою обідали у кімнаті, а літом – у кухні. Кухонька була маленька, столик маленький, ми всі разом за ним не влазили. Всі сідали за стіл, а я сідала на поріг – так було простіше, ніж відсувати стіл. Тепер у мене вже хата велика, кухня велика, місця багато. Але всі позабиваються по своїх кімнатах, і сиджу сама обідаю і думаю: “Нащо мені було треба такого великого стола?”. Було таке не один раз…

Про Майдан

Чи була у нашому житті політика? Ні. До Майдану не було. Ми ніколи не задумувались, який там президент, яка влада в країні, що вона робить. Ми навіть новини особливо не дивились по телевізору. А потому в один момент, коли було вже побиття студентів, тоді почали цікавитись всім тим. Певно, вся ця несправедливість його дуже шокувала.

На Майдан Ігор їздив двічі. Я тоді дивилась “5 канал” постійно. Перший раз, коли поїхав, я дуже переживала. Але більше боялась, щоби він не застудився, не захворів, якось так. Він мені описував, що там все спокійно, все добре, вони просто там двіжують. Що там іде така бойня, я навіть не знала. Був момент, коли вбили перших хлопців, то я запереживала. Але я собі так думала, що то ж вбили їх, бо вони були десь не в тому місці, а Ігор же не там, у нього все добре. Потому вже він приїхав додому і одразу сказав, що 18 лютого він має бути там, на ході. Знаючи, як реагувала влада на любі кроки людей, вони знали, що буде якась дія, і він хотів там бути. Сказав, що підписав обітницю, і раз обіцяв повернутись – то повернеться.

Прийшло 18 лютого, а Ігор не їде. Я подумала: “Слава Богу! Буде дома, з ним нічого не станеться!”. Почалась оця хода. Почали бити людей. Це все показують по телевізору. А Ігор стоїть біля телевізора і навіть не сідає!

Стоїть і дивиться. Каже: “Чого я не там? Я мав бути там! Чого я тут? Я казав, що приїду”. Ми полягали спати. Зранку встали, він каже: “Не міг спати цілу ніч, не можу бути тут, коли там таке твориться. Я їду!”. Я його почала просити: “Як їдеш? Ти бачиш, що там уже вбивають. У тебе ж діти”. Він сказав, що не буде у мене під спідницею ховатись і поїде. Тоді я зрозуміла, що ні мої слова, ні мої плачі тут уже не подіють ніяк. Бо я вже і вмовляла, і просила, і плакала – все марно. Розуміла, що як буду сваритись – то він все одно поїде, але буде гірше. Тоді вже перестала плакати, нічого йому не казала більше. І він поїхав.

Записався на автобус. Автобус ще на нього чекав – вони запізнювались. З другом Юрою Гошовським вони їхали разом. Жінка-координатор Зоряна, яка керувала тим автобусом, дзвонить до Юри, Юра не бере телефон. Дзвонить до Ігоря – він попередив, що вони запізнюються на 15 хвилин, але точно будуть. Цілий автобус на них чекав.

Мені потому Зоряна казала, як вона це співставила: вона затримала автобус, він на нього встиг, він поїхав, його вбили… Вона себе дуже довго почувала винною у всьому тому. Так само, як і Юра. Певно, що вони не винні. Я їм то багато разів казала. Що мало статись – то сталось, і тут ніхто не міг знати, як воно буде. Тут винен лише той, хто стріляв. І той, хто наказав стріляти.

Найбільше жалкую, що я його навіть не обняла на дорогу, як він поїхав. Я з ним не попрощалась. Він коли їхав, скоренько зібрав собі сумку. А Денис тоді якраз робив перші кроки. Я сиділа на підлозі: Денис там собі повзав, дивилась за ним, аби не впав. Ігор швидко зібрав свою сумку, зігнувся наді мною, обняв, обернувся і побіг. Я навіть не встала з землі, не обняла і не поцілувала. Мене це дуже гризло. Вже коли знала, що його вбили, думала: “Його привезуть додому, покладуть на ліжко, ляжу коло нього, притулюсь і обніму”. Не розумію, чого були такі думки.

Коли його привезли, відкрили труну – він не був подібний на себе взагалі. І я пам’ятаю, який він був холодний! Такий холодний, що я коли торкалась його рук, його лиця, здавалось, що мене ніби морозні іскри пронизують. Потому вже зрозуміла чого так. Кажуть, коли людина помирає, її тіло набуває температури навколишнього середовища. Тоді був мороз, і того він був такий холодний. Про ніяке обнятись навіть мови не було.

Він ще був після вскриття і казали, що тіла чіпати не можна. Хоча мене то не зупиняло – я торкалась і рук, і лиця. Але він був настільки на себе не подібний! Куля пройшла через голову – зі скроні у скроню – і змістила кістки деякі. Розуміла, що це – він. Але і розуміла, що це – вже не він.

Думала, що він вдома буде ночувати дві ночі, як то заведено. Але його довго везли, і коли він вже вдома був, розуміла, що другої ночі не буде. І вже чекала того моменту, коли ми його поховаємо – було страшно. Боялась, що щось піде не так, і він десь зрушиться. Треба було, щоби він виглядав нормально, бо на нього дивились діти. Під час похорону я не плакала так, як хотіла би плакати, бо поруч були діти. Розуміла, що якщо зараз почну ридати так, як хочу, то їм буде страшно і зле.

Я проплакалась уже потім. Уже у новій хаті. Але то все – плач, не плач – нічого не зміниться. Дуже бракувало обіймів. Перший рік так хотілось, щоби хтось обійняв – хоч вий. А не було кому. Я тому Дениса постійно до себе притискала.

Про суди у справах Майдану

Що було найважчим під час судів? Найтяжче було, коли я їхала у прокуратуру і везла Ігоря одяг закривавлений. Вони сказали привезти одяг сухий, а він був повністю мокрий і в крові. Той одяг треба було вдома просушити і зробити то так, аби діти не бачили. Потім його у пакеті везти у Франківськ. У прокуратурі той одяг розкладати, перевертати на різні сторони, аби вони його сфотографували. В суді нічого нового не відбулось. Всі ті відео, які ми там переглядали, я сама знайшла у Facebook, там все було викладено, то я їх всі вже бачила.

У суді адвокати “беркутівців” намагаються звинуватити родичів, майданівців, які виступають свідками, у тому, що вони теж стріляли. Бо, як вони кажуть, “Беркут” охороняв та захищався. Казали мені: “А ви чули, що беркутівців теж вбивали? А ви знаєте, що у нього теж була зброя? Ви знаєте, що він туди йшов вбивати, і він знав, що він іде вбивати?”. Там такі питання вони ставили, що трохи страшно було. В любий момент не знаєш, чого можна чекати від цих адвокатів. “Беркутівці”, які там закриті сиділи, себе так нагло поводили! У них такі погляди у нашу сторону були, ніби вони знали, що їм за це нічого не буде. Суддя формально все запитував, з його сторони не було ніякого співчуття чи чогось такого. Але це – нормально. Бо він суддя і має бути такий нейтральний.

Що ще помітила – нема майже людей на тих судах, на них ніхто не ходить. Суд дуже довго тягнеться, і люди вже змучились від того. Зі сторони “беркутівців” родичі ще ходять. А з нашої сторони як одна родина допитується, то є 2-3 людини з цієї родини – і все. На засіданнях дуже важко без підтримки. Через оці питання, через те, що іноді можна чуть-чуть неправильно сформулювати свою відповідь – і тебе вже звинувачують у тому, що ти винен. Я знаю, що у адвокатів така робота – перекручувати слова. Але все одно – то важко.

Зараз триває допит свідків. Це ще триватиме дуже довго, бо свідків дуже багато. Саме гірше то, що слідчі нічого не шукають. Багато речових доказів позникали. Десь ділась і зброя, і гільзи. Тепер вони кажуть, що будуть проводити слідчі дії – через 5 років що там уже можна дослідити? Навіть сліди від куль на деревах позаживали. Тепер це вже історія. Думаю, років сто пройде – і тоді ми будемо знати, хто, що і як робив.

Якщо навіть у цій справі і буде якийсь вирок, то я не вірю, що будуть покарані ті люди, які дійсно винні. Просто хтось мусить бути козлом відпущення. Мені не дуже страшно це усвідомлювати, я знаю, що буде Божий суд. Вони нікуди від нього не дінуться. Там не треба буде доказувати винен чи не винен – Бог все знає і кожному буде своє. Я не тримаю зла навіть на тих людей, які стріляли. Він стріляв – це був його вибір. Нічого не зміниться вже. Від того, що я буду його ненавидіти чи не ненавидіти – Ігор не воскресне. А тримати зло на людей… Ну, воно так не має бути. У Біблії так не сказано.

Про те, як жити далі

Одразу після цього жити далі було дуже важко. Дуже. У кожної людини є якась схема життя. Кожна людина думає: я собі буду навчатись певний період, потім – хтось планує кар’єру, хтось створення сім’ї, хтось купу дітей, стосунки будує кожен по-різному. В якийсь момент уже знаєш, що у тебе так, так і отак має бути у житті.

А тут раптом тобі переламується все! І ти не знаєш, як далі має бути, чи це правильно, чи ні, чи це добре, не розумієш, як зробити, щоби нарешті стало добре. Воно вибиває з усього, і просто не розумієш, що робиться. Людина є твоїм світом, цілим світом, а тут – її нема. І твого світу теж нема. Тяжко було дуже. Особливо – перший рік.

Допомогу було важко приймати. Пам’ятаю, ще похорон навіть не відбувся. Я стою коло труни і відчуваю, що мені смс-ки приходять. І приходять, і приходять, і приходять… То гроші на кредитку приходили. Навіть не пам’ятаю, звідки у людей був номер моєї карточки кредитної. Потім подивились – побачила, що у мене уже кредит погашений, його взагалі нема, а смс-ки ще продовжують приходити. І я сиджу і плачу від того, що боргу вже нема. Борг покритий. Гроші якісь ще приходять. Розумієш, що і фінансова підтримка якась є, і що люди тебе не лишають у біді. І від того іще більше плакати хочеться.

Коли журналісти приїжджали – я просто розуміла, що треба щось казати. Мене щось запитали – треба щось відповісти. І все. Мені було дивно, як люди знаходили мій номер телефону і як вони мені дзвонили, щоби допомогти. Я в той момент завела собі блокнот, бо вже нічого не пам’ятала, що маю робити на другий день. Я собі писала: туда треба поїхати, то привезти, то написати, тому подзвонити…

Я би хотіла, щоби Ігоря запам’ятали, як героя. Бо він і був героєм. Його запам’ятали героєм. Але не всі. Мені здається, що люди, які його не знали, краще його будуть пам’ятати, як ті люди, які знали. З усіх друзів, які у нього були, ні один не прийшов і не запитав, як я живу, чи може треба щось помогти, може, мені відро води до хати занести треба. Ніхто взагалі не прийшов. Крім Юри Гошовського. Він Юру знав не цілий рік. А були такі друзі, з якими він виріс. Сусіди, куми наші, з якими ми дітей хрестили. На похороні було багато людей. Але після похорону мені теж треба було якось жити…

До мене якось, пам’ятаю, приїхав один чоловік, привіз гроші, здається. І от він запитав: “Чим я ще можу вам допомогти?”. А у мене на той момент ще була коза у стайні, свиня… Мені так хотілось йому сказати, що треба ще стайню вичистити.

Але ж я розуміла, що людина уже мені зробила багато чого, потратила свій час, зібрала гроші, прийшла мене підтримати, то вже не можна аж так ним користуватись. Але реально бракувало банальної фізичної допомоги. Ну і моральної, тим більше.
Моральна допомога – це теж те, що ніколи не буває лишнє. Іноді просто потрібно з кимсь поговорити. Я тоді найбільше говорила з Юрою Гошовським. Були ще мої дівчата-подружки. У мене не було таких близьких поруг, які лишилися б зі мною. Ті, які були, прийшли раз, посиділи біля мене – і більше не приходили. Зато з’явились нові друзі.
Були такі моменти, що деколи хотілось вовком вити. Але Денис малий бігає, підходить, щось говорить до тебе. І навіть плакати не могла, бо як? Дитина коло тебе і щось постійно питає. То я починала із ним говорити, і отак, поки щось кажу, уже і сміятись потроху починаю. Я так думаю, що мені Денис багато у чому поміг. Ну, і будівництво хати теж. Воно відволікало: поки будували, поки треба було їздити то туда, то по щось – не було коли думати. А коли ми вже перейшли до нової хати жити – тоді вже стало тяжче. Тоді вже сів і сидиш, і думаєш: “А чого так? Як це оце – замість того? Віддайте мені то, що було, назад!”.

Про хату

Коли нам взялись добудувати хату, я спочатку казала, що нам цього не треба. Мені почали казати: “Ти що! Як ти будеш жити далі? А діти? Подумай про дітей!”. Подумала і зрозуміла, що хата правда треба. Але довго не вірила, що вона буде до кінця закінчена. Думала – вимурують і накриють, та і все. Але до листопада хата була збудована. 22 листопада у нас було новосілля. То було дуже складно.
У липні 2015 року нас волонтери запрошували у Францію на місяць. Ми могли поїхати. У червні хата була вимурувана і накрита. Мені сказали, що якщо я поїду – хату зробити не встигнуть. Я тоді собі так подумала: я вже їхала у Польщу з думками, що мені там буде добре. Добре не стало. Верталась додому з думками, що мені точно стане добре вдома. Але добре теж не стало. Значить, і у Франції добре може не бути. Але потім – точно прийде зима і буде холодно, то точно потрібна буде хата. І залишилась добудовувати. От тоді зрозуміла, наскільки багато від мене залежить.
Коли ми вже перейшли до нової хати жити, люди стали по-іншому до мене відноситись у селі. Заздрили. Не розуміють, що мені ця хата вартувала життя. Тепер мені ще більше заздрять. Люди мають зовсім інші цінності. Вони не можуть співставити хату – і життя людини, у них переважує матеріальне. Зараз ще більше заздрять, бо тепер взагалі все налагодилось: і хата є, і чоловік уже. І ще й чоловік нічогенький. Про мене дуже багато пліткують. Я вже так до того звикла, що навіть увагу не звертаю. Маю біля себе перевірене коло людей. На інших не звертаю увагу. Живу як раніше, вітаюсь з усіма, допомагаю, якщо щось комусь треба.
До дітей теж ставляться так само. Під час Майдану, пам’ятаю, Іванка дуже боялась іти до школи – десь тиждень не ходила. Думала, що її хтось щось скаже, вона заплаче. Так і сталось. Але діти – є діти. Діти жорстокі. Вони багато чого говорять не думаючи, а інколи навпаки – спеціально. Але, слава Богу, ми вже це пережили. Пережили і перейшли.
Одна журналістка, коли нас знімала, подивилась на Дениса і сказала: “Він ще не усвідомлює, як йому повезло!“. Мене тоді шокувало, але вирішила не доказувати нічого. У чому повезло? Це було, коли вже хату докінчували, то я пов’язала так, ніби йому повезло, що він вже хату має. А те що він без батька ростиме… Ну, на той момент я вже подібне чула неодноразово і вирішила, що добре, як думаєте, що повезло – най буде. Денис неодноразово питав: “Чи тато був на війні? А чого він там не вижив? А якщо дядя Вова був на війні, то чого він там вижив?”. Я йому кажу, що тато не був на війні, тато був на Майдані. Але він ще не розрізняє такі речі, і взагалі не розуміє, що таке Майдан. Старші діти взагалі не хочуть про то говорити. Вони той біль десь всередині тримають. Це зле. Але, думаю, з часом то зміниться.

Про зміни

Майдан не був марним. Як він міг бути марним? Багато змін відбулось. Те що не для всіх, не всі їх бачать – то вже інше. В країні багато що змінилось. Просто все не може змінитись в один момент. Змін не буде, допоки кожна людина не зміниться. Треба всім платити податки, аби були бюджети. Потрібно пам’ятати, що податки – то ті дороги, по яких ти їздиш, освітлені вулиці, по яких ти ходиш. Платиш гроші у бюджет – і життя кругом тебе стає кращим. Але люди про це не думають. Вони думають, що держава має дати їм пенсію, а самому подати про себе ніхто не хоче. У нас всі звикли, що нам все мають дати. Чую, як іноді деякі кажуть: “От скоро прийдуть хлопці з війни і все повирішують!”. А чого має хтось прийти звідкись і щось за когось вирішувати? Але люди чекають, що хтось має їм зробити добре. Це – погано.

Сумно і тяжко дивитись на те, як найстрашнішим днем мого життя влада виправдовує все, що робить. Перші дні люди сприймали це по-іншому. Надіялись, що відбувся Майдан і тепер манна з неба їм буде падати, на деревах ковбаси будуть рости вуджені, а всьо буде само собою робитись. Але так же не може бути! В один момент не може стати добре. Але всі вже зневірились. Хтось каже, що стало недобре. Але ж це не залежить від того, що Майдан був. Зле стало не від Майдану. Зле стало від того, що Майдан не закінчився. Він триває. Просто там зараз людей нема.

Можна скільки завгодно казати, що ти далекий від політики, але вона все одно може змінити твоє життя. Нас політика теж ніколи не цікавила. Хтось каже, що політика – це депутати і міністри; хтось, що політика – це новини по телевізору, а хтось каже, що політика – це життя.

Якщо ти не будеш ні на що впливати, то хто ти після того? Якщо не хочеш брати на себе відповідальність за своє життя – то ти якась амеба. Просто відбувається щось кругом тебе, а ти ні на що не впливаєш, нічого не знаєш, на вибори не йдеш, бо нема за кого голосувати, нічого не робиш, сміття у тебе з-під хати не забирають, а ти нічого нікому не кажеш…
Я б з України уже не поїхала. Як можна поїхати з тої країни, за майбутнє якої загинув твій чоловік? Як поїхати? Не можна. Це ніби зрадником стати. Як так? Могили не лишиш – це раз. Тепер ще і хату побудували. Мені навіть у якесь інше місто переїхати – це важко.
Що Майдан для мене змінив? В першу чергу, змінилось моє мислення. Кого це не торкається – той не зрозуміє. Я раніше теж не розуміла. У мене раніше на першому місці теж були хата, гроші і майно. Була зовсім друга людина. Могла сваритись, а чого ти не пішов на роботу? Чого ти не зробив,що просили? Навіть не думала, а може дійсно він хворий, може відпочити треба. Знала, що нікуди не дінеться, бо Супермен і сили повно має. А тут його забрали. Уже розумію, що вже краще обійдусь без чогось, аби лиш з людиною було все добре. Тому що людське життя – то найцінніше. Що ще змінилось? Все. Світ тепер сприймається інакше. Розумієш, що багато на що можеш вплинути сам, аби не жити, як амеба. Менше думаю про те, що люди скажуть. Є така приказка у нас: “Ще той ся не вродив, аби всім вгодив”.

Про щастя

Я зрозуміла, що знову жива, десь коли вже роки два після розстрілу пройшло. Довго мені потрібно було відходити. За два роки уже почала звертати увагу на то, у що вдягаюсь, як виглядаю. Пам’ятаю, перший раз ми пішли до сусідської дитини на день народження, там було святкування, а потому – танці.

Я дуже люблю танцювати. А от тоді у тому залі – не могла. Було тяжко. Тим більше, святкування проходило у тому залі в селі, де ми відгуляли купу весіль різних, ми там з Ігорем разом на всяких гуляннях були. А тут я сама, і кажуть – треба танцювати. Казала, що не йду, не буду. Але мене сусідка потягнула і заставила. То я танцювала і плакала. Сльози текли… Потім знову у тому залі коли опинилась – було уже не так тяжко, як перший раз.

Пройшло два роки, і я почала розуміти, що мені самій погано. Мені треба, щоби поруч був чоловік. Подивилась в один бік, в другий, зрозуміла, що немає такої людини, з якою поруч дійсно хочу бути. То я подумала собі так: для чого мені хтось, щоби я була щасливою? Невже мені треба когось, щоби жити? Ну, як прийде час, що такий чоловік буде – то буде. Зараз треба жити і радіти тому, що є. Насолоджуватись тим, що я сама, і насолоджуватись тим, що можу робити, що хочу. І лиш я почала насолоджуватись оцим життям самій, як тут – появився він. От правду пишуть: не треба надіятись, що хтось прийде – і тобі буде добре. Тобі має бути добре – і тоді хтось прийде.

З другим чоловіком у Facebook познайомилась. Нас запросили волонтери у Криворівню на реабілітацію. Я поїхала і себе там почувала добре, спокійно дуже. На чоловіків уваги взагалі не звертала, воно мені вже було непотрібно.

У природі жінки так закладено, що коли зустрічаєш гарного хлопця – одразу його собі приміряєш. Ну, воно так є. Я вже це перестала робити, стало однаково. Вернулась після тої реабілітації з Криворівні додому, така вся відпочивша, на емоціях. От реально, я ніде так не відпочивала – як там! Приїхала додому – одразу сумку розклала, такого ще ніколи не було!

Нас там у Криворівні перевдягали у гуцульський стрій, фотографували. От я якось зайшла у Facebook, дивлюсь – якийсь хлопець фотографію у гуцульському костюмі виклав, а там волонтерка із Криворівні позначена. Думаю, певно хлопець теж з якогось заїзду, що там на реабілітації був. Ну, а раз був чоловік там на реабілітації – значить на війні був. Бо інакше чого би його у той центр везли?

Дивлюсь, у цього чоловіка на фотографії тій на капелюсі квітка зліва. Нам у санаторії пояснювали, що якщо у чоловіка квітка на капелюсі – справа, то одружений, якщо зліва – то ні. От йому під тою фотографією, де йому всі писали, що файний гуцул, написала: “О, і косиця зліва!“. Без жодної зайвої думки, не пререглянувши його сторінку, нічого. Просто залишила коментар! Він одразу запитав, що то за косиця така. Ну от так і почали спілкуватись.
Зараз я взагалі щаслива. У моєму житті була Людина. Не проста Людина, а – героїчна. У мене є діти. Зараз коло мене – теж не проста Людина. Декому не щастить навіть одну таку людину у житті мати, а у мене вже двоє таких людей. Не знаю, що мене чекає завтра і як складеться життя. Але я вдячна долі за те, що є. З героями бути – то трохи складно. Но зато так приємно!

 

Розмовляли Євгенія Мазур та Едуард Крижанівський

 

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s