Олексій Панич, філософ: Україна почала використовувати силу Росії проти неї

23 січня 2019 р.

Кремль ніде не виграв, а ми ніде не програли. це Певною мірою – перемога. Треба зробити так, щоб Москва опинилася сам на сам із більшою силою, – каже філософ Олексій ПаничНаприкінці 2018-го українські церкви об’єдналися. 6 січня 2019-го отримали томос від Вселенського патріарха Варфоломія. Це найважливіша подія року? Століття?

– Для українського християнства це одна з найвизначальніших подій за кілька останніх століть. Її важливість виходить за межі всього, що відбувалося за роки незалежності. Цей факт сильно вплине на розвиток українського і світового православ’я.

На які саме аспекти життя країни вплине?

– Ми здійснюємо фронтальний вихід із колоніальної залежності від Москви – від російського політичного стилю й духовності. Церква, яка керувалася з Кремля, під час російсько-української війни перетворилась на агента ворожого впливу. Таке не можна було терпіти. Тому автокефалія – це історично виправданий крок.

Усі автокефалії у ХІХ і ХХ століттях православні церкви отримали за подібних умов. Теж країни боролися за незалежність. Утворювалась нова вільна держава – і формувалась автокефальна церква цієї країни. Так було з Грецією, Болгарією, Сербією.

Коли українські православні побачили російську агресію, багато хто з них відчув суперечливість свого становища. Вони не сприймали політику Москви, але змушені були ходити в Російську церкву, бо вона нібито єдина канонічна. Зараз цю суперечливість знято. Віряни Російської церкви в Україні можуть перейти до визнаної Вселенським патріархом, канонічної, Української церкви.

Визнання Православної церкви України іншими православними церквами – питання часу.

Олексій ПАНИЧ, 58 років. філософ, культуролог, перекладач. Народився 8 травня 1960 року в Одесі. Батько – математик, мати – геофізик. 10-річним переїхав у Донецьк. Навчався на філологічному факультеті тамтешнього університету. Працював на металургійному заводі й у шахті. Викладав філологічні дисципліни в Горлівському педагогічному інституті іноземних мов і Донецькому університеті. 1991-го із групою колег організував і очолив експериментальний Донецький гуманітарний інститут, пізніше – Гуманітарний інститут Донецького національного університету. Викладав порівняльний аналіз освітніх систем і методологію аналізу вищої освіти в американському Seton Hall University. Стажувався в Оксфорді та Мічиганському університеті. Доктор філософських наук, кандидат філологічних наук. Переклав з англійської та французької кількадесят книжок – із філософії, теології, релігієзнавства. Член наглядової ради ”Національної суспільної телерадіокомпанії України” У шлюбі. Дружина Олена Панич – історик, релігієзнавець. Живе в Києві. Влітку любить відпочивати в наметі
Олексій ПАНИЧ, 58 років. філософ, культуролог, перекладач. Народився 8 травня 1960 року в Одесі. Батько – математик, мати – геофізик. 10-річним переїхав у Донецьк. Навчався на філологічному факультеті тамтешнього університету. Працював на металургійному заводі й у шахті. Викладав філологічні дисципліни в Горлівському педагогічному інституті іноземних мов і Донецькому університеті. 1991-го із групою колег організував і очолив експериментальний Донецький гуманітарний інститут, пізніше – Гуманітарний інститут Донецького національного університету. Викладав порівняльний аналіз освітніх систем і методологію аналізу вищої освіти в американському Seton Hall University. Стажувався в Оксфорді та Мічиганському університеті. Доктор філософських наук, кандидат філологічних наук. Переклав з англійської та французької кількадесят книжок – із філософії, теології, релігієзнавства. Член наглядової ради ”Національної суспільної телерадіокомпанії України” У шлюбі. Дружина Олена Панич – історик, релігієзнавець. Живе в Києві. Влітку любить відпочивати в наметі

Минулий рік був вдалий для країни чи навпаки?

– Не на всіх напрямках маємо здобутки. Одна з проблем – продовження мораторію на продаж землі. Це таки ганьба. Але не можна просуватися одночасно переможно на всіх фронтах.

Великий позитив – це наші успіхи в Раді Європи. Ми зламали план повернення туди росіян. Не програли жодного процесу в міжнародних судах. Триває реалізація рішення Стокгольмського арбітражу щодо Газпрому (російська державна корпорація Газпром програла позов від українського Нафтогазу і має виплатити йому $2,6 млрд. – Країна).

Щодо внутрішньої політики – маємо нерівну ситуацію. Десь вдається дотиснути черговий крок реформ, десь – ні. Оновлений Верховний суд і практики, які він намагається утвердити, – скоріше, перемога. Антикорупційний суд ще формується, тут “боротьба триває”.

У чому ми наблизилися до Європи? Які зміни відбулися в суспільстві, ментальності?

– Потроху стаємо європейцями. Але цей процес нерівномірний. Він по-різному зачіпає суспільство – й у фінансовому сенсі, й у географічному. Наприклад, коли українці масово їдуть у Польщу, це теж певною мірою означає, що вони стають європейцями. Але такими, якими поляки були років 20 тому для Європи західніше від них: сусідами-заробітчанами.

Європейцями, як німці чи голландці, ми навряд станемо. Типологічно нам ближчі Греція, Болгарія, Румунія, Південна Італія. Це не взірцева Європа. Нам близькі більш індивідуалістичні, корупційні та менш законослухняні тамтешні країни. Реалістичне завдання для нас – знизити рівень корупції до південноіталійського, а не шведського.

У чому проявляється наш відхід від Москви?

– У згуртованості. Патріотичне середовище вже складає електорально значущі цифри. Підтримка вступу в НАТО і ЄС – близько 50 відсотків. Це локомотив, який потягне за собою решту. Адже зараз немає тих, хто згуртовано тягне країну назад до радянського минулого. Навпаки, хто наважується відверто ностальгувати за СРСР, перетворюється на маргінала.

Анексія Росією Азовського моря є визначальною? Які вона матиме наслідки?

– Україна бореться з фізично сильнішим супротивником. Росія має більше зброї, людей, яких їй не шкода покласти як гарматне м’ясо. Силою подолати такого противника неможливо. Протистояти російській армії здатна тільки американська. Навіть європейці тут безсилі.

Силу Росії треба використовувати проти неї. Інцидент у Керченській протоці та його наслідки якраз і є проявом такого “геополітичного айкідо” з боку України. Два невеликі військові катери та буксир надзвичайно роздратували росіян. Вони виставили проти них набагато більші сили, бо хочуть показати, які круті. Москва продемонструвала силу, але у відповідь отримала негативну реакцію всіх країн Чорноморського басейну. Їх не влаштовує мілітаризація Чорного моря. Вони бачать у РФ загрозу. Заворушились Туреччина, Болгарія. А раніше терпіли. У Румунії зараз гостює американський десантний корабель.

На січень анонсували новий прохід українських кораблів через Керченську протоку. За цим уважно стежитиме весь світ. Процес, напевно, контролюватимуть кораблі НАТО. Росіян змусять поводитися пристойно. А це приниження тієї гідності, заради якої вони “встають із колін”. Отже, Україна змогла підтягнути на допомогу резерви, які були б недосяжні без російської агресії в Азовському морі.

У протистоянні з Москвою можемо зарахувати 2018-й собі в актив?

– Ми нічого не програли. Санкцій з Москви не зняли, тиск не послабився. Англійці відкрито заявили, що сліди отруєння Скрипалів ведуть до Путіна особисто. Фактично це означає, що у Британії він став політичною особою нон ґрата.

РФ намагається розпалити конфлікт на Балканах. Готувала військовий переворот у Чорногорії, який не вдався. Кремль ніде не виграв, а ми ніде не програли. Це певною мірою – перемога.

Які події у світі були важливими?

– Вихід Великої Британії з ЄС. Це точка біфуркації – момент, який може призвести до різних наслідків. Є три базових сценарії. Британія може пристати на угоду про вихід з ЄС, може вийти з ЄС без угоди або відмовитись від брекзиту чи відтермінувати його. Якщо Лондон пристане на угоду, то зможе краще розвивати торговельні стосунки з Канадою чи США, отримає можливість діяти самостійно, а не залежати від маневрів ЄС. Але після брекзиту виникнуть ускладнення з Європою, а також, імовірно, з Ірландією та Шотландією.

Цікаві процеси відбуваються між США і Китаєм. Торгові війни можуть призвести до відкритого політичного протистояння цих держав. Трамп стосовно Китаю поводиться як бізнесмен. Спочатку грюкає дверима, тисне й загострює ситуацію. А потім намагається здобути нову угоду на вигідніших умовах. Досі не до кінця зрозуміло, як на такі дії відповість Пекін. Але ця могутня держава має чим відповісти.

Чи достатньо буде Петру Порошенку томоса для перемоги на президентських виборах?

– Ні. На його білбордах написано: “Армія. Мова. Віра”. А не: “Томос у кожну хату”. Підтримка армії – те, що має робити президент як головнокомандувач. Він це виконує. Ще має займатися зовнішньою політикою. Робить це доволі успішно.

Щодо його фракції – питання складніше. Там починаються домовленості через особисті інтереси кожного з членів партії. Петро Олексійович не може водити за руку у Верховну Раду кожного свого депутата.

Думаю, у другий тур Порошенко вийде.

Що значитиме для України його другий термін? Це гарантія незмінності європейського курсу чи, може, застій?

– Застою нам не дозволить Росія. Не маємо альтернативи, окрім як рухатися до Європи. Спроба домовитися з Кремлем – провальний шлях. Після цього станемо нецікаві Євросоюзу та США. Компроміс із Росією означатиме для нас великі поступки і втрату незалежності. Вона ще не така слабка, аби можна було домовлятися на наших умовах. Треба робити все, щоб опір Москві чинили не тільки ми, а й Євросоюз, і Штати.

На жаль, серед українців є ті, хто згоден на все, аби не було війни. Але це не позиція більшості. Якщо новий президент вирішить піти цим шляхом, спровокує великі внутрішні заворушення. Проєвропейська частина суспільства не погодиться. Єдина політика, яка не дає українському суспільству розколотися, – проєвропейський курс.

Юлія Тимошенко лідирує в рейтингах.

– Говорити про рейтинги зарано. Порошенко офіційно ще не заявив, що буде балотуватися. Досі його команда лише “пристрілювалась”. Дивились, як народ реагуватиме на певні гасла. Про відносно об’єктивні рейтинги можна буде говорити хіба наприкінці лютого.

Програма Тимошенко – популізм. Вона може розраховувати тільки на електорат з короткою пам’яттю. Наговорила купу речей, які суперечать одна одній, щоб сподобатися різним прошаркам населення. Вона мусила починати кампанію зарано. У Порошенка виграшніша позиція. Юлія Володимирівна може перегоріти. Коли вона бачить, що програє, починає нервувати й робити помилки. Так було, коли програла Януковичу. Якби вона після поразки не починала безперспективну кампанію у Верховному суді з метою повторити помаранчеву революцію, не сиділа б у колонії, а стала б потужним лідером опозиції. Якщо її партійна соціологія показуватиме, що вона втрачає позиції, ми це побачимо. Почне робити істеричні заяви.

Які шанси у Володимира Зеленського, який у новорічну ніч оголосив, що йтиме в президенти?

– Це не Зеленський заявив про бажання балотуватися, а Коломойський його устами. Зеленський не самостійна постать. Це медійний трюк Ігоря Валерійовича, щоб змусити ключових кандидатів із ним домовлятися. Він засвітив джокера, який може зіграти і на руку комусь, і проти. Може відібрати частину голосів у Тимошенко, розмити її протестний електорат. Може попсувати репутацію Порошенку, активно агітуючи проти нього.

Коломойський сидить і чекає, коли до нього прийдуть домовлятися. Він – гравець. Хоче грати, а можливостей для цього в нього вже не дуже багато. Після домовленості з Тимошенко чи Порошенком Зеленський взагалі може зняти свою кандидатуру. А може звертати громадську увагу на потрібні тези. Поки він – кандидат, може формувати порядок денний президентської кампанії. Вкидати ідеї, які будуть обговорювати інші. Чийсь штаб може просити підкинути якусь вигідну для конкретного кандидата тезу. І Зеленський буде це робити з розпорядження Коломойського. Останній же за таку “допомогу” отримає преференції для своїх бізнес-інтересів.

Чи є імовірність реваншу проросійських сил?

– Це не в останню чергу залежить від того, хто переможе на президентських виборах. Електорат змінюється на очах. Сьогодні він дуже відрізняється від того, який був 2014-го. Важлива ситуація на міжнародній арені, насамперед у РФ. Тамтешній політолог Валерій Соловей кілька днів тому сказав, що у другій половині 2019-го на Росію чекає масштабна політична криза, яка зрештою призведе до перезаснування держави. Про такі перспективи вже говорять самі росіяни. Якщо вона справді почнеться до парламентських виборів, можливість реваншу значно зменшиться.

Півтора року тому ви казали, що регіони РФ вже не підконтрольні центру й жорстка вертикаль розпадається.

– Відкритого протистояння не буде, доки Кремль має гроші. А вони будуть, доки РФ не відключать від SWIFT (міжнародна міжбанківська система передачі інформації та платежів. – Країна) й доки торгівля енергоносіями лишається успішною. Газ і нафта вільно витікають із Росії, а долари прибувають. Поки цей процес триває, Москва може тримати регіональні еліти під контролем. Будь-яку спробу непокори можна швидко придушити. Були заворушення в Інгушетії та Калмикії. Це ні до чого не призвело. Росія має багато силових органів і може нагнати маленьку армію в будь-яку точку своєї території.

Якщо Москва вичерпає ресурси, почнеться криза. Кремль втратить владу. Путін пропаде невідомо де. Тоді суб’єкти федерації можуть укласти новий федеративний договір – оце і буде “перезаснування”, про яке говорить Валерій Соловей. Але не факт, що Росії при цьому вдасться зберегти свої кордони. Наприклад, може виникнути окреме об’єднання кавказьких республік.

Ми вміло використовуємо бачення міжнародної політики Заходу. Акцентуємо на тому, що путінська Росія не може стати частиною цивілізованого світу. Можемо впливати на Кремль через інші країни, і тиск ззовні поступово призведе до загострення суперечностей усередині.

Наприкінці року президент Білорусі Олександр Лукашенко вів переговори з Путіним про створення “союзної держави з РФ”. Як розвиватимуться події?

– На папері союзна держава Росії і Білорусі вже існує від 1999 року. Але як реальна держава вона не працює. Нам не варто перейматися. Кардинально все пере­інакшити може тільки воєнна окупація Білорусі Росією. Якщо її не буде, все решта – балачки. Російські війська можуть зайти на територію Білорусі, як свого часу Третій Рейх окупував Бельгію, щоб просуватися до Франції. Путін багато в чому нагадує Гітлера. Якщо наважиться наплювати на фіктивний суверенітет Білорусі, нам це може теж загрожувати.

Але одразу виникне противага. Це посилює загрозу для Польщі та країн Балтії. А вони – члени НАТО. Тож будь-яке просування Росії на території Білорусі викликатиме негайну реакцію Альянсу. Спрацює та сама тактика айкідо. Треба намагатися зробити так, щоб Росія опинилася сам на сам з більшою силою. Ми зможемо так зманеврувати у разі окупації Білорусі.

Які ще виклики стоять перед Україною в найближчі п’ять років?

– Нам треба завершити імплементацію угоди про асоціацію з Євросоюзом. В ідеалі – приєднатися до НАТО й наблизитися до остаточного вступу в ЄС.

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s