Цезар Обрахт-Проджинський, соціолог: Коли населення не відчуває, що політики представляють його інтереси, виграють популісти

22 січня 2019 р.

Нагнітання мови ненависті в Польщі може сягнути піку цьогоріч – на країну чекають три виборчі кампанії, – говорить соціолог Цезар Обрахт-ПроджинськийМер Гданська Павел Адамович помер 14 січня після нападу. Це симптоматична подія для польського суспільства?

– Немає безпосереднього зв’язку між політикою та поведінкою божевільного. Опосередковано ж – ситуація спонукала. Маємо атмосферу ненависті між різними групами. Передусім це проявляється у мові ворожнечі.

Вбивця у грудні торік вийшов на волю після 5,5 року тюрми за збройне пограбування чотирьох банків. Мав параноїдальну шизофренію. Після нападу кричав, що мстить “Громадянській платформі” (опозиційна партія, була при владі в 2007–2015 роках. До неї належав Павел Адамович. – Країна), яка його несправедливо ув’язнила.

Щоб побачити, наскільки сильно розділене суспільство, достатньо почитати статті про це вбивство, коментарі під ними у Facebook i Twitter. Там повно зловтіхи щодо покійного та агресії до людей з іншими поглядами.

У великих містах поляки вийшли з протестами проти мови ненависті. Політики засудили злочин. Тож є надія, що буде менше злослів’я щодо представників протилежного табору.

Цезар Обрахт-Проджинський, 52 роки, польський соціолог, антрополог, історик. Народився 27 грудня 1966-го в містечку Битів. Батько був дрібним чиновником, мати – вчителькою, зараз пенсіонери. Належить до західнослов’янського етносу кашубів, що налічує до 200 тисяч осіб. Із 1989-го вчиться і працює на історичному факультеті в Гданському університеті. Доктор наук. У 2005–2012 роках – директор Інституту філософії, соціології та журналістики. Стажувався в Інституті соціології Варшавського університету та Європарламенті. Стипендіат в Інституті Гердера в німецькому Марбургу. 30 років досліджує кашубів і Помор’я – історичний регіон на північному заході Польщі, що частково збігається з межами Поморського воєводства з центром у Гданську. Автор і співавтор понад 30 книг та кількох сотень статей. У 1994–2000 роках був редактором журналу “Померанія”. Дружина Йола – вчителька ­математики. Дочка Ганя – асистент на кафедрі архітектури й урбаністики Гданського університету. Цікавиться європейським регіоналізмом, охороною прав національних і етнічних меншин. Любить подорожувати з сім’єю
Цезар Обрахт-Проджинський, 52 роки, польський соціолог, антрополог, історик. Народився 27 грудня 1966-го в містечку Битів. Батько був дрібним чиновником, мати – вчителькою, зараз пенсіонери. Належить до західнослов’янського етносу кашубів, що налічує до 200 тисяч осіб. Із 1989-го вчиться і працює на історичному факультеті в Гданському університеті. Доктор наук. У 2005–2012 роках – директор Інституту філософії, соціології та журналістики. Стажувався в Інституті соціології Варшавського університету та Європарламенті. Стипендіат в Інституті Гердера в німецькому Марбургу. 30 років досліджує кашубів і Помор’я – історичний регіон на північному заході Польщі, що частково збігається з межами Поморського воєводства з центром у Гданську. Автор і співавтор понад 30 книг та кількох сотень статей. У 1994–2000 роках був редактором журналу “Померанія”. Дружина Йола – вчителька ­математики. Дочка Ганя – асистент на кафедрі архітектури й урбаністики Гданського університету. Цікавиться європейським регіоналізмом, охороною прав національних і етнічних меншин. Любить подорожувати з сім’єю

Звідки взялася ця ненависть і хто її поширює?

– Поділ існував від часу створення сучасної Польщі. Але не був такий гострий. 30 років тому одні хотіли інтеграції колишніх комуністичних діячів у життя нової країни, інші – їх ізоляції. Одні виступали за мирну передачу влади, інші – за радикальне очищення від представників старої системи.

Економічні перетворення тривають від середини 1990-х. Зростало майнове розшарування – воно є в усіх країнах. Питання в тому, наскільки воно сильне. Було кілька Польщ, які одна одну не бачили й не знали.

“Право і справедливість” (владна партія з 2015 року, до неї належить президент, прем’єр і більшість в обох палатах парламенту. – Країна) виступила речником ображених, які втратили від змін. Вони вирішили взяти реванш і встановити свої порядки.

Для Польщі першим драматичним дзвоником поділу стала Смоленська трагедія 2010 року, коли розбився літак із президентом Лехом Качинським і елітою. Брат-близнюк покійного Ярослав Качинський керує ПіС і є неформальним лідером країни. Він звинуватив тодішню владу й екс-прем’єра Дональда Туска у смерті брата. Мовляв, той домовився з Путіним і влаштував ­катастрофу. Багато хто йому повірив. Це посилило ворожнечу в суспільстві.

Три роки Качинський має абсолютну владу і всі знаряддя, щоб засудити винних, але доказів про причетність Туска не знайшов. Політикам вигідно підтримувати конфлікт заради рейтингів.

Яка роль мас-медіа та церкви в накручуванні ворожнечі?

– ПіС 2015 року заявила: все, що досі було в Польщі, не лише погане. Воно великою мірою – злочинне. У демократичній системі кожна команда має право на зміни в певних рамках. Але нинішня влада змінює самі рамки – в медіа, самоврядуванні, судовій системі, конституції. Це викликало невдоволення іншої частини населення, протести. Влада у відповідь обмежила право на масові зібрання.

Суспільні ЗМІ першими віддали в підпорядкування владі (парламент посилив роль державного регулятора в суспільному мовленні. Фінансування, призначення керівництва телеканалів, радіо й Агенції преси передали від Національної ради міністру фінансів. – Країна). Більше того – вони стали рупором пропаганди. Подається одна точка зору і брутально викривлюється протилежна. Навіть у день смерті Адамовича вийшов скандальний сюжет. Журналісти звинуватили організаторів благодійної акції, на якій поранили мера Гданська. Мовляв, не гарантували безпеки. Опозиція хоче скористатися трагедією для піару.

У церкві теж домінує голос прихильників влади. Зрідка і не надто переконливо чути тих, хто каже, що такий союз закінчиться погано. Католики в Польщі (87% населення. – Країна) мають різні політичні погляди, і це може відштовхнути частину з них.

Чи масові акції проти ненависті збільшують шанси досягти діалогу?

– Досі в Польщі злість не виходила за межі інформаційного простору. Я хотів би, аби шок від цього злочину чогось нас навчив. Але я – песиміст.

Цього року на нас чекають три кампанії: вибори до Європарламенту навесні, ключові парламентські восени, а за ними – президентські. Це буде оцінка суспільством влади ПіСу. Емоції вируватимуть і можуть нашкодити.

Перед убивством організація “Молодь Всепольська” видала “політичні свідоцтва про смерть” мерів, які підписали декларацію за прийняття біженців із Близького Сходу. Там був Адамович. Прокуратура не побачила в цьому злочину.

– Маємо багато подібних прикладів: спалення ляльки єврея на антиісламістській акції у Вроцлаві три роки тому. 2017-го в Катовіце повісили на шибениці фотографії шістьох польських євродепутатів, які стали на бік ЄС у суперечці про судову реформу в Польщі. Слідство не дало результатів.

Помітна радикалізація правих середовищ. Ті, хто мають інший колір шкіри чи говорять іншою мовою, стають об’єктами нападів. Влада ж применшує ці загрози і реагує слабо.

Крайні праві рухи діяли і за правління “Громадянської платформи”. Але були маргінальними й жорстко переслідувалися. Після 2015 року отримали більше свободи і менше протидії з боку поліції і судів. Тому щораз діють зухваліше. Це може спричинити жорстку реакцію.

У багатьох країнах Європи бачимо зростання крайніх рухів.

Автор: REUTERS
Чоловік у джинсах, темній куртці та яскравій шапці стоїть на сцені з ножем у руці. Ним щойно вдарив мера Гданська Павела Адамовича. Це сталося під час благодійного концерту ”Великий оркестр святкової помочі” 13 січня. Міський голова отримав травму серця, діафрагми та інших внутрішніх органів. Помер наступного дня в лікарні, близько 14:30. Тисячі людей вийшли на мітинг у Варшаві проти ненависті й насильства – така була реакція на вбивство Адамовича. Нападник 27-річний Стефан Вілмонт у грудні вийшов із в’язниці, де просидів 5,5 року за збройне пограбування чотирьох банків
Чоловік у джинсах, темній куртці та яскравій шапці стоїть на сцені з ножем у руці. Ним щойно вдарив мера Гданська Павела Адамовича. Це сталося під час благодійного концерту ”Великий оркестр святкової помочі” 13 січня. Міський голова отримав травму серця, діафрагми та інших внутрішніх органів. Помер наступного дня в лікарні, близько 14:30. Тисячі людей вийшли на мітинг у Варшаві проти ненависті й насильства – така була реакція на вбивство Адамовича. Нападник 27-річний Стефан Вілмонт у грудні вийшов із в’язниці, де просидів 5,5 року за збройне пограбування чотирьох банків

Чому?

– Відчувається криза ліберальної демократії. Втома від глобалізації, економічні кризи, відтік робочих місць із Західної Європи в Східну та до Азії. Багато груп населення не відчувають, що політики презентують їхні інтереси, говорять від їхнього імені. Люди шукають нових. Користуються з цього популісти.

А ще розрив між поколіннями. Особливо – спричинений демографічною кризою в Європі: усе менше людей працюють, дедалі більше хочуть соціальної допомоги. 30-річний француз каже батькові: “Ти в моєму віці був одружений, мав двох дітей, житло, авто і сталу роботу. У мене немає нічого цього і шансів, що ситуація покращиться”.

У Центральній Європі накладаються фантомні болі 30 років перетворень. Не лише в Польщі. На теренах колишньої східної Німеччини сильні антимігрантські настрої та крайні праві. У Словаччині протести – вбили журналіста і виявили, що мафія пробралась у серце політичної системи. У Чехії прем’єру закидають розтрату державних коштів і корупцію. У Румунії, що головує в ЄС, постійні спроби змінити судову систему, щоб полегшити покарання для корупціонерів. У Болгарії та Хорватії – перманентні політичні кризи.

Які загрози від радикальних рухів для українців у Польщі?

– Живу в багатонаціональному містечку Битів. Тут – українська меншина оселилася після акції “Вісла” (депортація 1947 року українців з їхніх етнічних територій – Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини – у польські регіони, які до Другої світової війни були в складі Німеччини. – Країна). Маємо греко-католицьку парафію, православних. За понад 70 років навчилися співіснувати.

Зараз до нас приїхали кількасот трудових мігрантів. Для 17-тисячного містечка – багато. Жодного разу не було конфліктів на етнічному ґрунті. Зважаючи на кількість українських заробітчан, ситуація добра в цілій Польщі. Проте є приклади словесних нападів, фізичної агресії чи економічної несправедливості, коли польські роботодавці ошукували українських працівників.

Це тест для влади і суспільства – як жити поруч і бути відкритими.

Проблема, що Польща не веде послідовної державної міграційної політики. Це робить місцева влада. Був на початку творення в Гданську моделі інтеграції заробітчан з України. У ній брав участь мер Адамович. Видавав розпорядження, щоб міські інституції працювали з мігрантами – від соціальної, освітньої, культурної сфер – до охорони здоров’я. У Гданську діє Товариство української мови, відбуваються українські ярмарки. Ваша громада активно присутня в суспільному житті.

Зараз програма виросла до рівня Поморського воєводства. Зосереджена на навчанні українців польської мови. Ключова справа, щоб заробітчани могли комфортно жити в польському середовищі.

Що в польському суспільстві змінилося з 2015 року?

– На одному рівні почалося пробудження. Люди усвідомили, якщо їх не обходить, що діється в житті міста й країни, нічого доброго для них там не буде. Приказка “моя хата скраю” завершується тим, що тобі кажуть, як у цій хаті жити і порядкувати.

Яка відмінність між баченням майбутнього Польщі в таборі консерваторів – прихильників ПіС, і лібералів, прихильників ГП?

– Хочу спростувати міф про поділ Польщі на ліберальний і консервативний табори. ПіС – не консерватори, а радикали. Базова засада консерваторів – повага до інституцій. Останні три роки “Право і справедливість” руйнує їх.

Цей поділ складніший. Наприклад, одна група вважає, що держава має опікуватися громадянином. Інша – що лише створити комфортні умови, аби міг про себе подбати. Є група, яка вважає, що Церква має грати інституційну роль у житті, освіті, школі. І та, яка хоче відділення релігії від держави. Одні хочуть, щоб більше речей вирішували на рівні місцевого самоврядування, як це було за “Громадянської платформи”. Інші – централізованої держави, як зараз. Є ті, які вважають, що людина сама визначає свої цінності. І ті, хто хоче, щоб це робила держава. Одна група хоче більшої незалежності країн Євросоюзу. Інша прагне інтеграції всередині ЄС.

Дуже узагальнюючи, можна сказати про поділ на тих, хто не так за ПіС, як проти “Громадянської платформи”. І тих, хто не так за ГП, як проти ПіСу. Тому виглядає, наче два табори. Їх насправді більше.

Якою бачите Польщу через 10 років?

– Хочу, щоб вона була вільнішою. З меншим розшаруванням. Менш конфліктна. Більше організовувалася знизу, ніж згори. Аби у ній культурно-науковий розвиток переважав над романтичним маханням шабелькою. Аби була в ЄС із міцним голосом. Мала хоча б нейтральні відносини з сусідами. А краще дружні. Історія із сусідами була й важкою. Та якщо поляки збудували діалог із німцями, то немає причин, чому не могли б з українцями.

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s