Ігор Циганик, спортивний журналіст: Мехмат, економіка, географія – не важливо. Шукайте себе, шукайте можливості розвиватись – це завжди допоможе. Головне не зупинятись

10 січня 2019 р.

Ігор Циганик –  талановитий спортивний журналіст та коментатор, ведучий програми «ПроФутбол» на каналі «2+2». Про шлях до журналістики, навчання на факультеті та цікаві спогади зі студентських років, а ще декілька порад для досягнення успіху – читайте у нашому інтерв’ю з Ігорем.

Опишіть себе трьома словами. 

Я експресивний, напевне, гострий, але добрий (сміється).

Ви закінчили факультет журналістики Львівського університету. Ви самостійно обирали університет чи можливо на Вас хтось вплинув? Чи була журналістика Вашою мрією?

1 березня 1995 року вбили Влада Лістьєва, це  російський, ще радянський, легендарний журналіст. Його застрелили. Мені було 15 років. Я був у  10 класі. Тоді я вперше задумався про журналістику, але серйозно до цього не ставився. До вступу готувався на історичний факультет, мав переваги через те, що перемагав у олімпіадах. Коли я прийшов на підготовчі курси до університету, то зустрів Марію Григорівну Яцимірську, яка викладала на факультеті журналістики предмет, що називався  українська мова в ЗМІ. Вона мене готувала до іспиту з української мови, який тоді був у тестовій формі. Коли вона мене побачила, то сказала: “Вам пасує журналістика”. Однак тоді я не сприйняв це серйозно. Потім, коли ми почали підготовку, вона сказала: “Ну, вам дуже пасує журналістика”. Я почав задумуватись про цю професію. На історію і журналістику були однакові іспити, а тоді можна було подавати документи на два факультети. Різниця була в тому, що на журналістику треба було пройти відбір на творчому конкурсі. Пам’ятаю, що мама сказала: “Якщо ти гарно напишеш творчий конкурс, то будеш вступати на журналістику і на історичний, а якщо погано – тільки на історичний”. Я прийшов на творчий конкурс (він був перед іспитами), і набрав 18 балів з 20. Це був дуже хороший результат. Я пам’ятаю, що я склав іспити на обидва факультети, але на останній екзамен на історичному факультеті вже не пішов, бо побачив, що пройшов на журналістику. Склавши добре іспити з української мови та історії, я  вступив на журналістський факультет.

Чи працювали Ви під час навчання в університеті?

Я працював з першого курсу. Ми жили в такі часи, коли самостійність віталась. То був 1997 рік.  Країна була ще в досить складному стані, коли не було особливих можливостей. На першому курсі я вже почав писати статті в газету “Суботня пошта”,  брав інтерв’ю. Мені платили перші гонорари, а це була можливість мати гроші на “кишенькові” витрати.

Крім того, я все життя цікавився спортом, грав у бадмінтон та футбол.  Я почав пропонував статті в редакції різних спортивних газет, наприклад, “Експрес” (йдеться про спортивну рубрику).


Спочатку  це було хобі, яке давало можливість заробити додаткові гроші, але щоб це був вибір жанру спортивної журналістики – такого не було. Свідомо я обрав цей жанр, коли  після першого курсу потрапив на практику на львівське телебачення.


Мені дуже подобався цей процес, тому що я легко знаходив потрібні матеріали. Я добре знав спортивних журналістів і гравців, адже мав добру пам’ять та з дитинства збирав вирізки з газет про події спорту.

На практиці після другого курсу я познайомився з  Геником Глібовицьким, який працював на УТ-1 у програмі “Сім днів”. Сьогодні він відомий політолог – Євген Глібовицький.   У 1999 р. Євген набирав студентів на практику на УТ-1. 12 людей відібрали. Мене взяли у спортивну редакцію. Мені пощастило, бо я  добре знав цю тему. Через рік я знову приїхав до Києва, і мені запропонували роботу на УТ-1. Я не міг працювати, бо ще вчився в університеті на стаціонарі, це був 4-5 курс.  Тому вирішив, що якщо поїду, то лише після закінчення навчання.

Ми ще навчились у ті часи, коли було “розприділення”, тобто ті студенти, що вчились на державному, повинні були відпрацювати на державній роботі певний період часу. Мені запропонували роботу на УТ-1. Оскільки, це була державна структура, то після закінчення університету у  2002 році, я переїхав у Київ. Отак і почалась моя кар’єра.

Що б Ви порадили студентам під час вибору першої роботи?

Завжди буду радити одне: якщо ти вибрав  певний фах, то варто починати з найпростішого.

У студентські роки я перепробував все: писав у газету, працював на радіо, побачив, що таке телебачення. Для мене це був величезний досвід. Звичайно, що після університету, я ще не був відмінним спеціалістом, але вже мав загальне уявлення про структури, де працював, і про обраний фах. Цей досвід дозволив зрозуміти мені, що таке журналістика – це вміння отримувати, переробляти та презентувати  інформацію людям, а яким шляхом – не має значення: за допомогою телебачення, інтернету, газети чи радіо. Тому студентам, не лише журналістам, я б порадив не тратити сили на професії, в яких ви не бачите майбутнього, а розвиватись у сфері, яка вам подобається.

Які у Вас були стосунки з одногрупниками і чи підтримуєте зв’язок зараз?

В нас на потоці було 60 людей. Зараз, коли приїжджаю і бачу там 200 людей, то не до кінця розумію, як можна їх всіх запам’ятати. Ми всі дружили. Добре спілкуємось і сьогодні. І зараз знаємо, хто де працює. Моєю однокурсницею була Соломія Вітвіцька, ведуча ТСН Особливе.

Так-так, ми в неї також інтерв’ю брали в межах проекту.

Ми разом просиділи 5 років за однією партою, потім роз’їхались. Працювали в різних структурах, але товаришували добре в університеті, та й зараз продовжуємо дружбу. Ще однокурсницею була Наталка Якимович, яка зараз працює з Романом Скрипіним та веде на СТБ багато хороших і дуже якісних проектів. Аріна Сємєрякова, яка пише сценарії і є головним редактором “МастерШеф”. Юра Залізняк, який викладає і працює в університеті. У нас була студентська атмосфера, були якісь забави цікаві, походи в ліс. Знаєте, після школи, мене здивувало найбільше в студентстві те, що виділитись, порівняно зі школою, набагато важче. Я дуже гарно вчився в школі, а коли потрапив в університет, виявляється, що там всі такі. І от там виділитись, знайти себе – це дуже здорово.


Я сумніваюсь, що можна навчити бути журналістом, і завдання факультету журналістики – це скоріше дати впевненість людям, розкрити їх, навчити правильно мислити, правильно говорити, мати свою точку зору, аргументувати та відстоювати її.


Сформувати стержень, який потім дозволяє тобі жити і абсолютно спокійно себе почувати. Нам викладачі були більше друзями, ніж викладачами. Важко когось виділити з викладачів.

Ви гарно вчились в школі, а як проходило навчання в університеті? Все здавали на 5, чи можливо були талони?

Не можу сказати, що були проблеми з навчанням в університеті, мені воно легко давалось. На першому курсі я ходив на  всі пари, потім ми вже почали працювати, їздити, грати у футбол. Я за факультет грав і було багато смішних історій. Пам’ятаю, на першому курсі, я грав у футбол, і до нас прийшов чоловік і каже: “Ми сьогодні граємо за факультет”. Кажу: “Добре”. Він: “Ти повинен там бути”. Познайомились, пішли грати, він з нами. Це ж футбол: емоції, експресія, коли граєш – там же слів не підбираєш. А потім виявилось, що це був заступник декана і куратор нашої групи . В той момент я того не знав (сміється). Ми до цього дня близькі друзі. Це Ігор Олексійович Білинський, завідував кафедри в УКУ. Зі всіма на факультеті були ось такі стосунки.

Можливо пригадаєте ще якісь кумедні історії зі студентських років?

Та, що ми тільки не виробляли.  В нас була викладачка з юридичного факультету. Вона нам рідко читала лекції, ніколи не відмічала. Вона ретельно ставилась до своїх обов’язків на юридичному факультеті, а ми були як факультатив – журналісти. Вона приходила, читала лекції, а потім давала тести. Так, як вона нікого не пам’ятала обличчя, то я й кажу: “Бодя, піди за мене, здай юридичні тести”. “Та піду”, – каже Бодя. Ми заходимо в аудиторію, а там з нашої групи нікого. Там сидить малий Вакарчук. Той за того пішов, той за того, та й здали. Були такі випадки. Ну, так було простіше. Був випадок, коли ми з Бодьою пішли за одного товариша на політологію. Пішли на зоовет (Львівський Національний Університет Ветеринарної Медицини та Біотехнологій імені С.З. Ґжицького – ред.) за двох хлопців: один наш спільний товариш, який ще за когось попросив, бо в того якесь побачення  було. Попросив, щоб ми сходили на політологію, бо там відмічають. Сиди й мовчи собі, а Бодя почав сперечатись (він ж міжнародник). Потім наш той третій товариш ледве склав політологію. Багато таких випадків було. В нас був викладач, не пам’ятаю прізвища, то він поставив нам заліки за те, що ми гарно заколядували. Правда потім іспити ми ледве поскладали.

Що б Ви порадили сучасним студентам?

Віри в себе, розвитку, нічого не боятись і рухатись вперед. Факультет тут значення не має. Мехмат, економіка, географія – не важливо. Шукайте себе, шукайте можливості розвиватись – це завжди допоможе. Головне не зупинятись. Я ніколи не боявся, наприклад, переїхати в Київ.

Зараз студенти всі чекають, що завершать навчання, і їм хтось одразу запропонує роботу. Так не буде, бо практика і теорія – це різні речі. Чим раніше починаєш застосовувати знання на практиці, тим більше в тебе шансів досягти хороших результатів у своїй справі. Якщо студенти будуть вірити в себе, то будуть успішні.

Чи слідкуєте Ви за життям рідного університету?

Я був у вересні, мене запросили на Welcome Week.

зустріч студентів з Ігорем Цигаником у Львівському університеті під час Welcome Week

Та це наш відділ (відділ інформаційного забезпечення) організував.

Коли мене запрошують зустрітись зі студентами на факультеті чи в університеті, я завжди погоджуюсь. Я завжди використовую можливість поділитись досвідом. Тож в університеті я іноді буваю.

Що б Ви хотіли змінити в університеті, можливо, в освіті загалом?

В роки студентства проходить процес становлення особистості, свідомості. Це хороші роки. Знайомства, друзі, навчання. В якості освіти, то,на мою думку , університет повинен давати теоретичні знання, а вже потім ви повинні використовувати їх на практиці. Я б, мабуть, нічого не змінював. Навчання в університеті сприяло розкриттю вміння писати.

Ми у той час багато їздили за кордон. Дружили з російськими журналістами, нашими однолітками. Одним із моїх знайомих є  Юрій Дудь, популярний блогер на Youtube. Він, до речі,  починав зі спортивної журналістики.

Знаєте, чим відрізняється наш факультет журналістики від  факультету журналістики у Росії? В нас спонукають висловлювати власну думку, аргументувати її. На іспиті ти повинен був довести, чому така позиція правильна, а інша – неправильна. Журналіст – специфічна професія, бо ти повинен мати свій погляд, але  об’єктивно його висвітлювати дуже складно. В росіян журналістика – більше пропаганда. У них не спонукають до власних міркувань. Їм треба, щоб хтось розказував, що треба говорити, по-іншому вони не вміють.

Чи був у Вас під час навчання викладач-наставник?

Ми ще застали ту епоху таких мастодонтів, які віддались повністю педагогіці, навчанню, науці. Це було справді здорово. В нас був Володимир Йосипович Здоровега. Перша пара на першому курсі 1 вересня. Предмет називався “Вступ до журналістики”. На першому занятті ми писали простий твір, який називався “Сім днів мого життя”. Вільна тема, що хочеш пиши. Розмір не має значення: хоч на сторінку, хоч зошит, хоч два зошити, хоч два абзаци. Він читав ретельно ці твори, а потім давав свою оцінку. Комусь він казав: “Ви будете журналістом”, комусь: “Ви ніколи не будете журналістом”. Мені сказав, що я за певних обставин можу стати журналістом, але я не буду ніколи писати, тому що мені розповідати набагато простіше, ніж писати.

Ще в нас була Олександра Антонівна Сербенська. Коли вона йшла по факультету, то чистішої української мови ніхто ніколи не чув, тому що вона робила зауваження всім. Зупинялась і казала: “Студенти, я буду вам робити зауваження”. В неї було складно скласти іспит. Пам’ятаю, коли я приїхав до Києва,  то Зеновій Кулик, сказав: ”Склав іспит в Сербенської? Будеш журналістом ”.

Була Марія Григорівна Яцимірська, яка викладала мову ЗМІ. Було й молодше покоління, яке було простіше в стосунках, але я не можу сказати, що воно було слабше в наукових працях. Нам пощастило, нам реально пощастило.

 

 

 

 

 

Розмовляли Христина Забор та Ярина Стефанишин

Фото Ярини Стефанишин

 

 

 

 

 

Джерело: Відомі випускники ЛНУ

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s