Наталія Сало, племінниця крайового провідника ОУН Осипа Мащака: Хто зміг дійти з лісу до казарми – той вижив. А тих, хто падав, добивали

15 січня 2019 р.

Батька Осипа Мащака вбили за підозрою у русофільствіМій дідо Андрій Мащак був війтом Смільниці. Коли почалася Перша світова війна, поїхав до Перемишля по церковне начиння. Звідти вже не повернувся – порубали мадяри за підозрою у русофільстві. Разом із дідом убили ще 40 людей. Всіх поховали у спільній могилі, яка досі збереглася. Тоді моєму татові було 7 років, а його брату Осипу – 6. Смерть батька вразила обох так, що в подальшому стали активними патріотами.

Їхній старший брат Василь рано одружився. Займався господарством, мав п’ятеро дітей. Помер 1936 року від запалення легень.

Наталія САЛО, 85 років, племінниця крайового провідника ОУН Осипа Мащака. Народилася 15 вересня 1933 року в селі Смільниця Старосамбірського району на Львівщині. Мати була домогосподаркою і зв’язковою Української повстанської армії. Батько був війтом – керівником місцевого сільського управління, членом Організації українських націоналістів і товариства ”Просвіта”. Родина мала велике господарство: кілька гектарів лісу й землі, коні, бики, шість корів. Закінчила школу в місті Хирів Старосамбірського району на Львівщині. Через рік вийшла заміж. Жила у селі Терло Старосамбірського району на Львівщині. Працювала продавцем у магазині. 1993 року повернулася у Смільницю. Живе там досі. Чоловіка Степана поховала 1999-го. Виховала чотирьох дітей. Сини 64-річний Іван та Андрій, 66 років, закінчили Дрогобицький механіко-технологічний технікум. 62-річний Ярослав – Дрогобицький технікум нафти і газу та Ухтинський технічний інститут у Республіці Комі. Донька 55-річна Галина закінчила Львівський технікум громадського харчування
Наталія САЛО, 85 років, племінниця крайового провідника ОУН Осипа Мащака. Народилася 15 вересня 1933 року в селі Смільниця Старосамбірського району на Львівщині. Мати була домогосподаркою і зв’язковою Української повстанської армії. Батько був війтом – керівником місцевого сільського управління, членом Організації українських націоналістів і товариства ”Просвіта”. Родина мала велике господарство: кілька гектарів лісу й землі, коні, бики, шість корів. Закінчила школу в місті Хирів Старосамбірського району на Львівщині. Через рік вийшла заміж. Жила у селі Терло Старосамбірського району на Львівщині. Працювала продавцем у магазині. 1993 року повернулася у Смільницю. Живе там досі. Чоловіка Степана поховала 1999-го. Виховала чотирьох дітей. Сини 64-річний Іван та Андрій, 66 років, закінчили Дрогобицький механіко-технологічний технікум. 62-річний Ярослав – Дрогобицький технікум нафти і газу та Ухтинський технічний інститут у Республіці Комі. Донька 55-річна Галина закінчила Львівський технікум громадського харчування

Дядько Осип вчився у Львівській політехніці разом зі Степаном Бандерою. Вели активну національно-політичну та громадську діяльність. Під час навчання Осип вступив до новоствореної ОУН. Це так вплинуло, що він написав “Молитву українського націоналіста”. Її мав знати кожен член організації. Після арешту Степана Бандери 1934 року Осип став крайовим провідником ОУН. Коли був студентом, то приїжджав у Смільницю. Збирав молодь із довколишніх сіл, учив їх співати й танцювати.

1936-го дядька Осипа засудили до ув’язнення в концентраційному таборі “Береза Картузька” (діяв на території сучасного міста Береза Брестської області Білорусі з 1934-го по ­1939-й. – Країна) разом із Романом Шухевичем, Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком, Романом Мигалем та іншими. Посадили за повстання проти польської влади. Процес назвали Львівським (судовий процес над членами ОУН з приводу вбивств ними комісара консульства СРСР у Львові Олексія Майлова, директора Львівської академічної гімназії Івана Бабія, студента Якова Бачинського, а також нездійсненого замаху на підкомісара львівської тюрми Владислава Кособудзького. Тривав з 25 травня по 26 червня 1936 року. – Країна). Бабця Катерина їздила виступати в суді.

У вересні 1939 року дядько вийшов із тюрми – через початок війни поляки звільняли в’язниці. Приїхав додому дуже замучений, мав страшний брудний і порваний одяг. Довго не затримався, побув два-три дні й поїхав до Львова. Час від часу приїздив до нас, давав батьку всякі доручення, збирав народ, роздавав листівки.

За якийсь час дядька Осипа послали у Харків піднімати народ. Його псевдо було “Мак”. Дружина Галина кликали його “Мачко”, а я, мала, цьому дивувалася. Вона походила зі львівської сім’ї Галібеїв. Вони були багаті, мали кахельний завод. Рідні дядьки Галини теж були патріотами України. Повстанці збиралися в їхньому помешканні у Львові. Осип Мащак теж туди приходив. Там із Галиною і познайомилися. 1942-го в них народилася дочка Мартуся, а 1943 року – син Андрійко.

Ранньою весною 1944-го Осип майже з усією родиною Галібеїв утекли зі Львова до нас у Смільницю. Побули трохи й поїхали у польський Кросцєнко, а звідти – до Мюнхена. У Німеччині Осип вступив до Українського технологічного господарського інституту і став магістром фармацевтики. Його дипломну роботу “Штучні солодкі речовини” оцінили як “дуже добре”. Також учена рада інституту вирішила створити міжнародну виставку речовин і процесів, висвітлених у його дипломній роботі.

Автор: фото з сімейного архіву Наталії САЛО
Осип Мащак, дядько Наталії Сало, під час навчання у Львівській політехніці вступив до новоствореної ОУН. Став її крайовим провідником 1934 року, після арешту Степана Бандери
Осип Мащак, дядько Наталії Сало, під час навчання у Львівській політехніці вступив до новоствореної ОУН. Став її крайовим провідником 1934 року, після арешту Степана Бандери

У Німеччині дядька продовжували переслідувати, тому згодом із родиною він перебрався до Нью-Йорка. Його син досі живе у штаті Мічиган. Приїжджав в Україну 1992 року. А донька Марта померла молодою у 1980-х.

Наше життя зіпсувалося, як 1944 року прийшли москалі. Тата одразу арештували. Спочатку тримали у Хирові, в підвалі. Потім відвезли в Самбір, а тоді відправили в табори в Республіці Комі. Після того ми мали сидіти тихо: не згадувати ні про батька, ні про дядька Осипа, ні про Степана Бандеру.

У Комі тато працював у лісі. Їх завезли в казарму на голі дошки. Але, видно, чимось опалювали, бо на них одяг висихав. В’язні голодували й помирали. Хто зміг дійти з лісу до казарми – той вижив. Декого брали попід руки, тягнули. А тих, хто падав, добивали. Батько там захворів на запалення легень, але вижив.

Одного дня побачила через вікно машину з москалями. Вибігли з хати, втікали через ріку. Боялися, щоб не вивезли й нас у Сибір, бо ми були сім’єю тюремників. Цього було достатньо, аби забрати без попередження.

Моя мама Юлія Мащак була зв’язковою Української по­встанської армії. Після арешту чоловіка залишилася сама з сімома дітьми. Та все одно продовжувала допомагати повстанцям.

Мамин молодший брат Петро одразу після створення УПА 1943 року поїхав на Волинь і вступив до її лав. Через рік його вбили в сусідньому селі. Другий її брат Осип був активний член “Просвіти”, товариства “Сокіл”. Служив у польському війську, де закінчив школу льотчиків-механіків. За підпільну діяльність в час німецької окупації його заарештували і відправили в концтабір Аушвіц. Після звільнення він працював шофером і возив членів Проводу ОУН. Згодом його арештували під Києвом і посадили у львівську тюрму. Третій брат Степан служив у дивізії СС “Галичина”. Після війни звісток про нього не отримували, доля його невідома.

Якось мама доручила понести в ліс хлопцям їсти. Був вечір, то я дуже боялася. Моя молодша сестра Стефа була відважніша – без страху йшла й уночі. Криївки тут були в глибоких лісах, за кілька кілометрів. Я частіше ходила в сусіднє село Заріччя, коли треба було передати якусь записку. Також бувала у Стар’яві, де жили дві сестри-зв’язкові. Записки від них приносила мамі, а вона вже доправляла їх у ліс повстанцям.

У Смільниці вчилася до четвертого класу, потім три роки – у Стар’яві, а далі – до Хирова, за 15 кілометрів від Смільниці. Там жила в гуртожитку. У дев’ятому класі провчилися до 5 грудня – дня прийняття Сталінської конституції (конституція СРСР 1936 року. – Країна). Тоді сказали: “Якщо не запишетесь у комсомол, то маєте виселятися з гуртожитку”. Вступати не хотіла. Навчання довелося покинути, бо грошей на оренду житла в родини не було. Закінчила вечірню школу й пішла працювати продавцем у сусіднє село Терло.

1952-го нашу Смільницю переселяли, бо москалі так захотіли (за угодою, укладеною в Москві 15 лютого 1951 року, Польща і СРСР обмінялись ділянками державних територій площею по 480 кв. км. – Країна). Людей виселили в село Острів біля Червонограда. Кордон тоді був значно далі, ніж зараз. Тепер дроти проходять там, де колись стояла наша хата.

Всю нашу родину виселили, а я лишилася. У 18 років вийшла заміж у Терло. За півтора місяця до переселення зіграли зі Степаном весілля.

Мій чоловік був у сім’ї найстарший. 1939-го, коли йому було 15, їх виселили в Омську область Росії. А восени 1940 року – у Самаркандську область в Узбекистані. Його братів забрали в армію Андерса (польське збройне формування періоду Другої світової війни, створене у серпні 1941 року після підписання угоди про організацію на території СРСР польської армії, призначеної для спільної з Червоною армією боротьби проти гітлерівських загабників. – Країна). Вони воювали в Ірані й Палестині, а 1943-го їхній корпус перевели до британської армії, у складі якої вони воювали в Італії. Після закінчення війни Іван і Миколай Сало переїхали жити в англійський Манчестер. А мій чоловік Степан залишився в Узбекистані. Тамтешні люди допомогли йому переховуватися від мобілізації разом із вівчарями, щоб його молодші сестри 9-річна Стефа та 7-річна Марія мали опікуна, бо їхня мати Розалія померла від тифу. В Узбекистані за вісім років Степан із сестрами назбирали грошей, отримали дозвіл на повернення і приїхали в Україну.

Автор: фото з сімейного архіву Наталії САЛО
Осип Мащак разом із дружиною Галиною Галібей, дочкою Мартою та сином Андрієм переїхали до Нью-Йорка, США, наприкінці 1940-х. Помер там 20 грудня 1976 року
Осип Мащак разом із дружиною Галиною Галібей, дочкою Мартою та сином Андрієм переїхали до Нью-Йорка, США, наприкінці 1940-х. Помер там 20 грудня 1976 року

Батько після табору повернувся у Смільницю. А там уже нічого не було – всі хати на дошки порозбирали. З нашої церкви в сусідньому селі зробили клуб.

Ми з чоловіком народили четверо дітей. Двоє моїх синів поїхали на заробітки в Республіку Комі. Заробляли гроші там, де мій тато сидів 10 років.

1993 року пішла з роботи в терлівському сільмагу, бо треба було їхати в рідну Смільницю, де починали будову. З того часу тут і живу.

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", ОУН, УПА

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s