Пісня про головне. Інтерв’ю зі Святославом Вакарчуком

16 лютого 2012 р.

Культовий український музикант Святослав Вакарчук в інтерв’ю Ірині Ілюшиній розповів про свої альбоми, виступи в Кремлі, інертність українського суспільства і про те головне, чого не знають співвітчизники. Матеріал розміщено у №5 журналу Корреспондент від 10 лютого 2012 року.

За останні роки Святослав Вакарчук, лідер найпопулярнішого українського гурту, Океан Ельзи, змінився мало. Хіба що у 36-річного музиканта з’явилося багато сивого волосся – він завжди близько до серця приймав те, що відбувається не тільки в гурті й у світі музики, але й у країні.

Активна участь у суспільному житті, яскравий похід в народні депутати і не менш яскравий відхід після близького знайомства з великою політикою – все це Вакарчук поєднував з написанням музики і численними концертами.

В останні роки лідер ОЕ ділить свій час між гуртом і сольними проектами. У 2008 році вийшов його перший сольний альбом, Вночі, а в грудні 2011-го побачив світ другий – Брюссель, записаний в цьому місті і презентований концертом з трансляцією на YouTube.

Онлайн-прем’єру альбому подивилося понад 150 тис. шанувальників музиканта в багатьох містах світу – від Владивостока до Лос-Анджелеса. Сам він не тільки співав англійською, а й спілкувався цією мовою зі своїми закордонними фанатами під час трансляції концерту.

У квітні Вакарчук збирається презентувати Брюссель офлайн – на живих виступах. А поки 18 лютого готується виступити з ОЕ і симфонічним оркестром в столичному Палаці спорту.

Напередодні концерту музикант знайшов час для зустрічі з Корреспондентом, щоб поговорити про музику, життя і, звичайно, про політику.

– Нещодавно Океан Ельзи в супроводі симфонічного оркестру виступив у Кремлі. Це топ-майданчик Росії, мрія багатьох артистів. Як післясмак?

– Ми виступали на різних майданчиках, пафосних і не пафосних, і до всього звикли. Виявилося, це досить затишний і, головне, технічно добре оснащений зал, у якому і глядачам, і людям на сцені дуже добре. Так, він пронизаний деякою номенклатурою, пропусками і т. д., але все інше зроблено добре.

– Земфіра якось зауважила, що в Росії більше грошей, а в Україні – більше душі. Які асоціації з російською публікою склалися у вас?

– Я б так не казав. Ми їздимо по різних країнах, і про те, що стосується людей на концертах в Росії та Україні, я б не сказав, що є якась різниця.

В Україні ми часто виступаємо, а в Росії рідше, і їх [росіян] реакція нагадує мені зараз ту, що була на концертах Океану Ельзи в Україні років десять тому.

Тому я не робив би відмінностей. А грошей там і справді більше.

– Ви завжди хвалили свою київську студію, і тут раптом для запису сольника їдете в Брюссель. З чим це пов’язано?

– Наша студія гарна, але вона не єдина. Ми хотіли спробувати, порівняти. Ну і плюс ми хотіли європейської атмосфери. Особисто я ніколи не приховував свого теплого ставлення до західної культури. Я виріс у Львові, досить європейському місті, як за мірками України – так зовсім вже західному, і в прямому, і в переносному сенсі цього слова. Це близько і мені, і музикантам, які брали участь у сольнику. Ми всі виросли на західній музиці, але разом з тим хотілося внести туди щось абсолютно своє, і здається, у нас вийшло – ми зробили якусь суміш європейської та української музичних традицій.

– Ви так впевнено зазвучали англійською – це з прицілом на західний тур?

– (Посміхається) Якщо б все було так просто: написав пісню англійською – і став всесвітньо відомим. Це не так, і моє бажання співати англійською не пов’язане з кар’єрою. Я люблю цю мову, добре її знаю, мені подобаються пісні англійською. Мені не хочеться співати пісні англійською в Океані Ельзи, тому що є певний бренд, тому що це – український гурт. А тут – чому б і ні? Це експеримент.

– Розкажіть про майбутній тур з Брюсселем.

– Наш виконавчий продюсер Віталій Климов придумав прикольний слоган: Брюссель у твоєму місті. (Посміхається) Поки утрясає графік української частини туру, це буде близько 15 міст. Точно будемо в Мінську, йдуть переговори про концерт в Москві та інших російських містах. Я дуже хочу з цим з’їздити в Америку, але поки що точних планів немає.

– А які плани в Океану Ельзи? Коли вийде новий альбом?

– У групи багато гастролей – в російських містах, потім до Ізраїлю їдемо. Зараз ми експериментуємо в студії, є один цікавий проект, але поки що зарано про нього розповідати. Думаю, у 2013-м альбом вийде, але це творчість, неможливо заздалегідь все прорахувати. Поки що йдуть концерти – з Брюсселем, з Океаном Ельзи. Думаю, тільки в середині літа ми схаменемося. І тоді подивимося.

– Вас не стомлює такий графік?

– (Зітхає) Стомлює.

– І як ви розслабляєтеся? Або ви, як в тому анекдоті, не напружуєтеся?

– (Посміхається) Я дуже напружуюся. Але ще більше напружувало б, якби такого графіка не було б. Сидіти без діла набагато гірше. Я помітив, що після гастролей хочеться впасти десь на пляжі і нічого не робити. Думаю, тижнів зо два-три треба. Але на третій день вже так нудно, що хочу назад і щось робити. Тому мій найкращий відпочинок – зміна діяльності. Наприклад, походи в гори або заняття спортом.

– А де ви були востаннє у відпустці?

– Після новорічних свят ми були на Тайвані, в Гонконзі, в Макао. До цього – в Іспанії. Зараз планую знову поїхати до Іспанії. Навесні хочу в Грузію або до Японії.

– Я так розумію, сподобалося в Іспанії, якщо повертаєтеся?

– Звичайно, вона мені подобається, особливо Андалузія, ми її в минулому році всю об’їздили на машині.

Але Європа мені в принципі вся подобається, і взагалі мало таких місць, де не подобається, я люблю подорожувати

Але Європа мені в принципі вся подобається, і взагалі мало таких місць, де не подобається, я люблю подорожувати. Є місця, які вразили більше або менше. Наприклад, від Макао я очікував більшого. Ну місто, де багато казино. Нагадує Лас-Вегас. Я не люблю Лас-Вегас: не моє. Зате Гонконг і Тайвань – просто казка. Ми подорожували на джипах, піднімалися на висоту до 3,6 тис. м. У Європі таких висотних доріг немає, а там їдеш – вже дихати важко, але дороги чудові, і милуєшся природою, горами, храмами на високих скелях. Дуже цікаво.

– Давайте повернемося в Україну. Нещодавно пройшла інформація про те, що хочуть скасувати закон про обов’язкове звучання української музики на радіо. Хоча, можливо, вітчизняній музиці вже й не потрібні ніякі квоти?

– У країні, яка існує лише 20 років і в якій не було системи державної підтримки свого мистецтва, така підтримка потрібна. Яким чином – квотами, дотаціями, разовою допомогою, – тема окрема, але не можна культуру повністю віддавати на відкуп ринку.

З іншого боку, я категорично проти преференцій і тепличних умов для якихось вибраних видів мистецтва або “наближених” імен. У нас же, як завжди, крайнощі: одні кричать, що треба з ранку до вечора крутити українську музику, і не важливо, якої вона якості, інші – що потрібно пустити все на самоплив, а ринок все розсудить. Перша позиція екзальтована, друга – цинічна. Потрібно шукати не просто золоту середину, а комплексне рішення.

Вся українська влада має дійсно мати бажання підтримати своє. Загального тренду – стояти стіною за свою країну – я поки що не бачу

Але за цим стоїть головне: чиновники, відповідальні за культуру, і взагалі вся українська влада мають дійсно мати бажання підтримати своє. А цього так і не сталося. Це стосується всього, всіх реформ. Немає у чиновників і влади такої позиції, що ось, це – мета мого життя. Я не хочу казати про всіх, є, напевно, й інші люди у владі. Але загального тренда – стояти стіною за свою країну – я поки що не бачу.

Не буду давати політичних оцінок, по-перше, тому що їх дають всі кому не лінь, по-друге, чого їх давати – все і так видно.

Мені сумно і прикро не за те, що відбувається з українською політикою, а за те, що нічого не відбувається з українським суспільством. За 20 років ні революції, ні розчарування в політиках нас нічому не навчили, у тому числі найголовнішому: ти є господарем своєї долі.

Ми хочемо бути європейцями, але основне, що відрізняє європейця, західну культуру, – відповідальність. Вони можуть зовні здаватися легковажними або інфантильними, але насправді вони дуже відповідальні. Вони не думають: “Я маленька людина – що я можу?”. Вони виходять боротися за свої права і не допускають вольностей чиновників.

Коли свідомість людей почне дрейфувати в цей бік, відбудуться якісні політичні зміни. Почнуть вибирати інших людей, і тоді не виникне запитань: “Ми ж їх вибрали, чому вони нічого не роблять?”. Будуть вибирати тих, хто робить. І, я впевнений, це не так утопічно, як здається.

– Це питання часу?

– Часу в першу чергу. Звичайно, ми всі хочемо поспішити і говоримо: “Але я ж хочу жити зараз!”. Але чудес не буває.

Казати “Я не побачу за свого життя тут раю, тому поїду туди, де рай вже побудований” теж непогана позиція, і людина з егоїстичної точки зору має на неї право. Але тоді точно ніхто ніколи цей рай тут не побудує.

Прогнози давати важко. Але, незважаючи на негатив, який є в суспільстві, я вірю в позитивне майбутнє. Інше питання – скільки часу нам знадобиться і яким чином це відбудеться, чи буде це еволюційна трансформація або нас чекає ще одна революція – я цього не знаю.

 

 

 

 

 

Джерело: Кореспондент

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2011-2013", "Океан Ельзи", Вакарчук Святослав (Океан Ельзи)

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s