Василь Кожелянко, письменник: Українська культура повинна нав’язуватися, проштовхувати себе

30 серпня 2001 р.

Ми звикли до того, що минуле не повернути. Але суто по-людськи не хочемо здаватися й постійно вигадуємо якісь машини часу. В майбутнє заглядали ще біблійні пророки та середньовічний ескулап Нострадамус, а назад переважно обернені погляди звичайних людей. Чи має історія умовний час, умовний спосіб, умовну реальність? Будь-який вчений скаже, що «ні». Будь-яка література доводитиме протилежне. Без гри з історією сучасна література виглядає неповноцінною.

Ще донедавна відповідна ніша вітчизняного простору являла собою лунку пустоту. Поступово вона заповнюється. Про Василя Кожелянка насамперед кажуть, як про першого українського творця романів «альтернативної історії». Хоча половину свого життя письменник займався поезією та драматургією. Кожелянко є автором нашумілої «Дефіляди в Москві» та її продовжень. «…Українські війська, перемігши у Другій світовій, впевненою ходою крокують по Красній площі, запопадливі московити вчать мову переможців…» Письменник грається з реальними подіями, переставляючи місцями нації, персоналії, тих, хто зі щитом, з тими, хто на щиті. Він провокує свідомість, збагачуючи її імунітетом переосмислення. Роман «Конотоп» за визначенням спеціалізованого видання «Книжник-Ревю» є «блискучою пародією на сучасну медіа-проституцію». Автор зображує одне з Янусових облич сучасної журналістики. Він оригінально трактує роль держави, еліти, правоохоронних органів. Внутрішній дискурс мимоволі випадає з суто літературного рельєфу. Здається, Василь Кожелянко чи не єдиний український письменник, чиїм фірмовим стилем став стьоб. Серйозні тексти засвоюються з посмішкою. Про місце письменника в сучасній літературі, національні вади розвитку останньої та майбутнє нашої культури у інтерв’ю з альтернативним істориком і переконаним письменником Василем Кожелянком.

— Пане Василю, що спричинило ваш прихід в літературу?

— З самого дитинства був налаштований на літературу, бо читати почав раніше, ніж ходити. Коли прийшов час шукати сферу прикладання своїх навичок — вибрав літературу. Хоча міг бути кимось іншим — колись малював і міг стати художником. Справа в тому, що я років з двадцять писав поезію. Тут ще й наклалися ті соціально-політичні умови, що були присутні до 1991 — років десять я був герметизований. І тому вважаю, що весь мій творчий розвиток десь років на десять загальмований.

Перші поезії мали певні політичні мотиви, що призвело до проблем. Правда, не таких вже й серйозних — я не був заарештований. І ось у років сорок я відчув, що треба щось міняти у літературній справі. Я перестав писати поезію і спробував писати прозу. Спочатку п’єси, а потім і романи. Тому за такий короткий період часу написав досить багато — за три роки я написав п’ять романів і сім новел. Лише тепер відчуваю, що ввійшов в нормальне літературне русло — ось пишу новий роман, але вже не так швидко. Нещодавно спалив сто сторінок — не знаю, це добре чи погано? Просто ввійшов в нормальне русло.

— На вашу думку, хто такий сучасний український письменник?

— Це така віртуальна істота, яка перебуває у трансформації від стану віртуального до матеріалізації. Що таке письменник? Це людина, котра пише книжки, які читає соціум. Якщо його не читають — звичайно, він може називатися письменником. От сидить якийсь автор у селі і написав, наприклад, п’ять томів. Але його ніхто не знає. Може він називатися письменником чи ні — тут складно відповісти. Сучасний український письменник — це феномен, який перебуває в точці біфуркації. Тут може бути два виходи: або він стане письменником у загальносвітовому значенні цього слова, або він перебуватиме у тому віртуальному світі, коли його споживачами й надалі залишатимуться колеги по перу, критики, друзі. Величезною мірою це пов’язане з мовною ситуацією. Якщо українська мова вкоріниться в усі сфери життя, від торгівлі до політичного сленгу, тоді письменник теж знайде свою нішу. Якщо ж мова буде викинута на маргінес — йому доведеться, як мінімум, міняти мову, але це вже буде не український письменник.

— Всі ми начувані про нелегку долю вітчизняного письменника, а які насправді його труднощі?

— Це заскорузлий штамп — нарікати на тяжку долю, сидіти й плакати. Український письменник теж ввібрав у себе таку манеру поведінки. Тут знову існує два шляхи: взяти собі псевдонім Васесуалій Лоханкін і тужити про долю української інтелігенції (тяжку, звичайно), інший шлях — зціпити зуби й щось практично робити. Якщо я песиміст — я можу не вірити в успіх, але все одно щось роблю, якщо оптиміст — тим більше маю працювати. Яка доля українського письменника? Така як і будь- якої нормальної людини. А що, доля українського таксиста легша? Сучасний письменник працює в ринкових умовах — він має відчувати час, реалії. Хочеш, щоб тебе читали — пиши нормальною мовою, пиши з повагою до публіки. Я не кажу, що треба загравати… Якщо ж ти хочеш бути «грамотєєм» — не треба вимагати, щоб соціум тебе визнавав і відповідно матеріально утримував.

— Як ви вважаєте, чого не вистачає нашій літературі для того, щоб вона прийшла до нормального повноцінного стану?

— У сучасній українській літературі повинна бути вибудувана ієрархія жанрів, ієрархія літератур. Як каже Костянтин Родин, у нас не вистачає літератури «середньої полиці». Література «першої полиці» — це література високочола, філософська, поетична, інтелектуальна; загерметизована. Така література в нас є, і дуже навіть пристойна. Література «третьої полиці» — це відверта макулатура (жіночі романи і таке інше, що пишуть цілими бригадами). Література «середньої полиці» — це добротна, пристойна література, котра написана професіоналом, але вона має бути доступною для широкого загалу — якісний роман, фентезі, детектив, бойовик, політичний роман, на який я орієнтуюсь у своїй творчості. В цій тріаді вона повинна займати великий відсоток. Така література привертає увагу й повертає звичку читати. «Потік свідомості» не кожен може осилити. Це нормальна література для пересічних людей з освітою й певними смаками. Такої літератури нам не вистачає. Коли цей пласт буде заповнений і така література стане чинником економічним, можна сподіватися й на підтримку і більший розвиток «першої полиці».

— Я правильно вас зрозумів, що ваша творчість спрямована на поповнення «середньої полички»?

— Так, об’єктивно я працюю на «другу полицю». Але це не тому, що я взяв на себе особливу місію, відмовився від поезії, щоб робити якесь благо для української літератури, суспільства… Ні. Я обрав такий жанр, тому що сам орієнтуюся на таку літературу — це мій смак, мій світогляд. Мені подобається таке читати і таке творити.

— Що спонукає вас до вкрай радикального переосмислення історії?

— Я би не сказав, що пишу свої твори для того щоб переосмислити історію. Основне завдання — написати цікавий твір. Але як письменник, я можу обирати собі матеріал. Так сталося, що я вибрав історію. Письменник може обирати будь-що… Я не хотів дражнити історію. Хотів написати твір, де матеріалом була би історія. А для того, щоб він був цікавий, я здійснив власну інтерпретацію. Взагалі мені дуже цікавий жанр «альтернативної історії». Критики мені закидали, мовляв, я тут не новий, таке вже було… Правильно — було, але не в українській літературі. Було в російській. Я не приховую, що свого часу зачитувався «Островом Крим» Василя Аксьонова. Це «альтернативна історія».

— Тобто, в Україні піонер?

— Не те, щоб я хотів бути якимось зачинателем, просто хотів написати таку річ з історичними реаліями. Ризиковано зробив, що взяв Другу світову війну. От якби взяв дев’яте чи сімнадцяте століття — було б трохи спокійніше, а так… Але мені так захотілося. Я не хотів компенсувати комплекс української меншовартості. Просто поставив собі завдання написати цікавий твір.

— Пане Василю, чи вірите ви в те, що перебіг історичних подій насправді міг бути таким, як у ваших творах?

— Чому б і ні? Я думаю, це цілком ймовірно. Давайте візьмемо Другу світову війну. У гітлерівському оточенні був такий Альфред Розенберг, один з ідеологів. Він цілком серйозно пропонував таку схему для керівництва Рейху, щоб Україну визнали в етнічних кордонах, приділили більше уваги, зробивши такою маріонетковою державою, як була Словаччина чи Хорватія. Це вже доведено історично. Але були інші думки і вони перемогли. Якби перемогла ідея Розенберга — все було б дещо інакше. Звісно, я трохи ущільнив події, десь перебільшив…

Якщо абстрагуватись від літератури, то я цілком стою на позиції, що історія не має умовного способу. Думати, було б чи не було б — це невдячна справа. У контексті ж літературного твору це цікаво. Тому я чітко розмежовую такі речі. Твір має свої закони і своє право моделювати. Як громадянин України, я не можу сказати, що такий поворот історії був би благом. Що таке Рейх? Це той же тоталітарний режим, де ніхто не хотів робити будь-якого добра для нас. До речі, це повинні усвідомити всі громадяни України: ніхто в світі — ні Америка, ні Росія, ні Китай — не будуть робити для нас якесь альтруїстичне благо. Ми мусимо самі знати свої інтереси і займатися їхньою реалізацією.

— Деякі ваші твори носять провокацiйний характер. Чи не боїтеся, що вас поб’ють, як Леся Бузину?

— Що написано — то написано. Я ні за чим не шкодую, не можу сказати, що написав щось не так. А чи боюсь? Ми живемо в матеріальному світі — все може бути… Знаю одне: якщо письменника б’ють, це не є ознакою здорового самокритичного суспільства. Я можу не погодитися з трактуванням Бузиною Шевченка. Але в нормальному суспільстві письменника не повинні бити. Боротися можна тією ж зброєю — методом слова. Не подобається Бузина — пишіть антибузину, не подобається Кожелянко — пишіть антикожелянка.

— Росія у ваших творах слабка, роздріблена держава у межах XVI століття. Чи хотіли б ви, щоб ваші романи переклали й прочитали там?

— По-перше, книжки мої в Росії читають. Наприклад «Дефіляду в Москві» читають. Українською. Ось франківський письменник Володимир Єшкілєв, розказав, що вперше мій роман побачив і прочитав у Москві в «Буковинському журналі». Читають не тільки вихідці з України, а й люди, які цікавляться й займаються нами. А щодо Росії — вона не є слабка чи роздріблена. Просто логіка розвитку підказує такий шлях. У «Дефіляді» Росія дуже сильна — Сталін і таке інше. Потім у «Людинці» вона розпадається, але через внутрішні суперечки. Це такі політичні прогнози — я маю право їх робити. Це не є якась зневага, просто за логікою розвитку віртуальної історії, яку я моделюю, Росія саме така. А чи перекладуть — коли я писав, я не орієнтувався на те, щоб мої твори перекладали. Я просто не бачу їх у іншій мовній версії.

Пишу багатьма різними стилями — потворно російською, суржиком, українською, діалектами, староукраїнською… Це захист нашої мови. Але можливість перекладу вона дійсно обмежує. Звісно, перекласти можна, але що з того вийде?

— Чи не плануєте ви згодом перейти від жанру альтернативної історії чи, як кажуть деякі, політичного анекдоту, до більш серйозних речей?

— По формі мої твори можуть набувати анекдотичного характеру. Але ж будь-який політичний анекдот відображає певні соціально-політичні реалії абсолютно серйозно. В основі завжди лежить проблема, котра гостро стоїть перед суспільством. Якби я написав це похмуро, в’язко, метафоризовано, з «потоком свідомості» — ну що б від того змінилося? Мені подобається такий стиль. Перше поверхове враження може навіювати легковажність, але це вади стилю. Всередині все дуже серйозно.

— Кількість випитого спиртного на сторінках ваших романів просто вражає. Що це: власний досвід, традиції чи авторська гіперболізація?

— Напевне тут треба поставити плюси. Якщо серйозно, я просто намагаюся зобразити своїх героїв натурально. Ну хіба були б вони природними, якби не пили? Ми п’юча нація — це наші традиції. Та всі щось п’ють, зовсім інше питання — культура споживання.

— Один молодий український політик нещодавно заявив, що українська культура може бути або агресивною, або мертвою. Чи згодні ви з цим?

— Частково згоден. Він сконцентрував цю фразу, але я б її розширив: українська культура повинна нав’язуватись, проштовхувати себе, те що зараз називають промоушн. Вона не повинна чекати, поки її побачать — це не дівка на виданні. Держава не візьме за ручку письменника чи якогось іншого митця й не почне водити. Українська культура перебуває в стані величезної конкуренції, як з російською, так і з іншими великими культурами. Якщо вона не буде витримувати цієї конкуренції, звісно, що вона помре. Агресивність несе певні негативні конотації, але якщо це розширити — вона повинна бути дієвою, рухатися. Наприклад, в мене на полиці лежить з десяток прекрасних книжок українською, виданих львівською «Кальварією», але якщо видавництво не буде себе агресивно нав’язувати на ринку — нічого з того не вийде. Держава не допоможе — це засадничо репресивний апарат.

ДОВIДКА «Дня»

Василь Кожелянко — поет, драматург, прозаїк. Працює позаштатним кореспондентом однієї з чернівецьких газет, спеціалізуючись на політичній аналітиці. Живе поблизу згаданого обласного центру. Закінчив філфак Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Автор п’яти п’єс (у співавторстві з В. Сердюком). Збірки поезій «Терновий іній» (1994), «Білий і рудий» (1994), «Семибарвний кінь» (1995). Автор романів «Дефіляда в Москві» (1997), «Конотоп» (1998), «Людинець» (1998), «Лженострадамус» (1999), «Котигорошко» (2000). Книги оприлюднені видавництвом «Факт» та «Кальварія». Лауреат літературної премії «Гранослов» (1994). Роман «Дефіляда в Москві» визнано переможцем акції «Книжка року 2000» у номінації «Метро».

Рубрика: Культура
Газета: №154, (2001)
Розмовялв Ігор ОСТРОВСЬКИЙ 

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", Кожелянко Василь

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s