Олесь Санін, український режисер: Люди сприймають політику, як шоу. Це для них – нескінченний серіал

22 грудня 2018 р.

Документальна стрічка Олеся Саніна «Переломний момент: Війна за демократію в Україні», яка правдиво розповіла світу про Революцію Гідності та російську агресію в Криму й на Донбасі, цього року увійшла до лонг-листа претендентів на найкращий документальний фільм. Це вже не перше висунення на премію Оскар його картин, що вже саме по собі є для режисера великим успіхом і визнанням. Зараз Санін завершує роботу над історичною драмою «Довбуш». Але наша розмова з ним вийшла далеко за межі цих тем.

– Олесю, ви вже не вперше потрапляєте до переліку претендентів на премію Американської кіноакадемії, ваші картини «Мамай» та «Поводир» раніше висувалися як найкращий іншомовний фільм, що вже саме по собі є для митця грандіозним здобутком. Цього разу, які були ваші сподівання, передчуття, прогнози?

– Про цей фільм ніхто не може нічого спрогнозувати, бо це внутрішня історія Американській кіноакадемії. Цього разу картина висунута американською частиною, до цього два моїх фільми висувалися українською стороною.

Якщо говорити про категорію американських документальних фільмів, то вона досить специфічна, у нас це називається терміном «політизована». Дуже часто академія чи академіки, які працюють у документальному секторі та оцінюють картини, звертають увагу на те, в який час виходить картина, наскільки вона актуальна та важлива саме в цей конкретний момент.

Зараз, у зв’язку з напруженою ситуацією в Україні та черговою історією агресії Путіна, як проти нас, так і проти всього світу, Сполучені Штати на неї звернули увагу. Хоча, коли ми знімали фільм – гібридна війна вже була однією з основних тем.

Цікаво, що картина, фактично не мала за кордоном негативних відгуків. В США є веб-сайт «Rotten Tomatoes», який у перекладі на українську називається «Гнилі помідори», він включає огляди дипломованих членів різноманітних гільдій письменників або асоціацій кінокритиків. У кінці року один з фільмів отримує «Золотий помідор», що символізує найвищий рейтинг року. І зараз наша картина номінується на цей приз, тобто, має 100-відсотковий позитивний рейтинг. Це абсолютно унікально, лише кілька картин за всю історію мали такий результат.

– Коли «Переломний момент» у березні вийшов в американський прокат, то поважне американське видання Hollywood Reporter навіть рекомендувало президенту США його подивитися. Він дивився, не знаєте?

– Я знаю, що фільм дивилися у Білому домі, але не тішу себе якимись наслідками від цього. Принаймні, конгресмени, з яким я зустрічався й які особисто спілкуються з президентом США, казали, що на них картина мала великий вплив.

В принципі, це кіно й знімалося для того, щоб переконати світову громадськість у тому, що Україна потребує допомоги в усіх своїх сферах, і це пов’язано на тільки з війною.

Наша мета була зробити документальний фільм, зрозумілий для західної публіки. Тому ми й співпрацювали з американцем Марком Харрісом, як зі співрежисером та консультантом, і я дуже вдячний йому і всій американській групі за таку велику школу.

– Наскільки американська сторона розуміла специфіку роботи над фільмом, адже тема дуже складна?

– Це було дуже тяжко. На мистецькому рівні ми знаходили порозуміння, але нам дуже важливо було знайти контакт із пересічними глядачем, з масовою публікою Сполучених Штатів, і це було найскладніше, тому що події, які для нас здавалися вже такими зрозумілими, і речі, які для нас були абсолютно ясні, для американської публіки – ні про що не говорили. Нам треба було знаходити ключі – як про це розказати, знайти експертів та людей, через яких це можна було б розкрити.

Ми зняли майже 90 історій людей, долю яких прослідкували і до Майдану, і після Майдану, ми шукали архівні матеріали, використовували власні відеозаписи, зверталися до колег, з якими тоді спілкувалися.

– У фільмі ви використовували й власні відео, зняті під час Майдану, бо ви там були від найперших днів. Напевно, не випадково ви назвали стрічку «Переломний момент», а чи можете розказати, коли він відбувся особисто у вас?

– Ця картина – про переломні моменти інших людей. Мій переломний момент – це дуже особиста історія, він вразливий і не дуже приємний для мене, але він змінив моє життя.

До подій на Майдані я був переконаний, що можу впливати на людей словом чи своєю мистецькою дією, але коли я побачив перед собою стіну в шоломах та людей, які приїхали сюди з намірами знищувати все, що я люблю, чим я живу, знищувати майбутнє моє та моїх дітей, я не мав ніяких аргументів, окрім каменюки і палаючої шини, що є агресією саме по собі. І це мене дуже сильно змінило.

Я не зміг узяти цеглину в руки й кинути в людину, хоча за таких обставин, напевно, мусив би… Я був на Майдані й знімав у найтяжчі моменти, коли розстрілювали людей: і коли ти бачиш людину, котра стікає кров’ю і віриш в те, що вона виживе, намагаєшся йому допомогти, несеш до медичного пункту з професійними хірургами, а коли доносиш, тобі кажуть, що він уже не живий, – це дуже специфічний досвід, який, боюся, лишає знак на все життя. Він накладає відбиток навіть на те, як я буду з вами розмовляти, виховувати своїх дітей, слухати музику. Досі не знаю – це на краще, чи на гірше.

Я не збирався і, напевно, не буду знімати художніх фільмів про війну теперішню, це був документальний матеріал, який я бачив і пережив. Він знаходиться на абсолютно іншому щаблі, ніж можна відтворити в декораціях, і для мене це ніколи не повторюється.

– У фільмі є реальні політичні персони, зокрема, Арсеній Яценюк. Вам не закидають заангажованість?

 Закидають. Але нам було дуже важливо, і мене переконували в цьому мої американські колеги, щоб була контактна особа від влади, бо коли свої історії розповідають лікар, який пішов на фронт, або артист чи журналіст, який узяв до рук автомата, то у публіки виникає питання: а чи існує влада в цій країні? Чи, чому армія нічого не робить?

Насправді, ми зняли набагато більше тодішніх і нині діючих політиків. Але американська сторона вибрала саме його, оскільки було абсолютно очевидно, що, очоливши країну в повній розрусі, він намагався з цим упоратися і щось вдіяти, а на закінчення картини – він вже перестав бути прем’єр-міністром. Це така драматична історія про політика, який зробив свідомий крок, і це було досить впливово для американської публіки.

Тож це було питання експертне, він представляє у картині історію долі політика в ситуації, коли стався переломний момент.

– Переходячи на тему політики, зараз, попри те, що всі втомилися від неї, на який український канал не переключиш – скрізь ток-шоу за участі політиків – найбільш рейтингові. А якщо вони ще там побилися, почубилися, то вся країна буде обговорювати. Як ви вважаєте, це свідомий інформаційний вплив на людей?

– Я не експерт у телебаченні сьогоднішнього дня, хоча колись був топ-менеджером неефірного телебачення в Україні американського каналу. Зараз я не маю телебачення вдома.

Але більшість людей дивляться телебачення, щоб прямо зараз побачити, що відбувається, і для себе спроектувати подальшу ситуацію, та що робити далі – вже збиратися, тікати, чи ще не пора?

Під час революцій частина засобів масової інформації вдавалася до маніпуляцій, оскільки власники телеканалів – це люди, яких ми називаємо олігархи чи капіталісти, через свої ЗМІ хочуть впливати на населення. Вони купують собі медіа для того, щоб захистити, як мінімум, свою власність, свій бізнес та свій вплив на державу. Саме так в Україні існує телебачення: всі телевізійні канали без винятку збиткові.

І тому в нас політики стали «зірками» телеекранів, люди почали цікавитися, що вони носять, з ким одружені, де живуть. Люди справді сприймають політику, як шоу, тому ці всі бійки їм потрібні для того, щоб ви більше звертали на них увагу. Це – нескінченний серіал. А представники шоу-бізнесу, спортсмени, співаки – позаздрили їм і пішли в політику. Ви ж тільки погляньте на теперішніх фейкових можливих кандидатів у президенти!

Це наслідки історії, що у нас політика живе за вимогами шоу-бізнесу, абсолютно відірвана від реалій і ніяк не опікується створенням майбутнього цієї держави.

Тому я не хочу, щоб телебачення формувало мій світогляд, і прекрасно проводжу час з іншими речами, дивлюся ті фільми, які хочу, читаю книжки і пишу.

– А також знімаєте гарні художні фільми. Хочу розпитати про вашу нову історичну драму «Довбуш». Картина створюється за підтримки Держкіно й планується до виходу в 2019 році. На якому ви зараз етапі?

– Ми саме зараз обговорюємо це з прокатниками, готуємо промо фільму, ведемо переговори з прокатниками за кордоном, можливо, картина вийде вже на початку 2020-го. У нас майже завершені зйомки, навесні буде ще зйомка четвертої частини епізодів, які не були готові через погоду та зайнятість акторів. Ну, там буквально небагато.

– Під час кастингу на головні ролі ви робили ставку на талант чи впізнаваність, зірковість акторів?

– У нас класні, талановиті актори, які підходять до цього фільму й до своєї ролі конкретно. І якщо вони не зірки зараз, то мусять ними стати. Не залежно від того, наскільки успішним чи касовим буде фільм, після його прем’єри глядачі побачать феноменальних українських акторів, і ніхто вже не буде казати, що у нас їх не існує чи вони нездатні, й що краще брати закордонних, навіть другосортних, щоб вони принесли фільму успіх і касу.

– У вас у головній ролі знявся Олексій Гнатковський, якого ми знаємо більше, як театрального актора. Мені здається, що саме зараз – час відкриття нових імен: і кіно почали знімати більше, і російські актори нашим дорогу не переходять, як це було раніше.

– Якщо про когось розповідаєш, а на наступний день після прем’єри він просинається зіркою, я думаю це про Олексія Гнатковського. Я переконаний у цьому.

У нас непроста картина і у нього непроста роль. От скажіть мені, що ми знаємо про Олексу Довбуша? Те, що це був месник, який мстився за злі вчинки, які чинилися проти селян. Інші розповідають, що це грабіжник, який вбивав дітей, нищив і рубав голови. А де знаходиться правда? Оце мені цікаво. І в цій людині, в цій історії я сам хочу розібратися. Де знаходиться межа між добром і злом?

Людина з битою в руках на тлі палаючих шин – це добро чи це зло? Ви скажете: зло. Але, це «зло» захищало свою родину, пішло захищати Донецький аеропорт і стоїть зараз на кордоні України, тепер – це добро? Але це – одна й та сама людина. Не існує беззастережного добра і зла.

Це теми, якими займається мистецтво. Для чого знімати фільми з простими темами? Ну, йдіть дивіться «Скажене весілля»! Але там теж хлопчик чорний, мені здається так, що це тема така собі, не зовсім проста, не знаю, чи вона розкривається там.

– Але ж комедії мають великі касові збори. У вас ніколи не було спокуси зняти «легке» кіно?

– Почекайте, касові збори і мистецтво – це абсолютно різні речі. Великі касові збори ніколи не означали високу мистецьку вартість!

Хороші фільми, очевидно, мали б збирати багато коштів, проте історія фінансового успіху не означає хорошу якість ні людини, ні твору мистецтва.

– Щойно стало відомо, що завершилося виробництво альманаху короткометражних фільмів «Двері», куди увійшов ваш фільм «Паперове серце». Розкажіть про свою роботу у короткому метрі?

– Так, я зняв із компанією «Вавілон» дві короткометражні картини. «Паперове серце» і «Анна». Вони будуть жити фестивальним життям і йти в кінотеатрах перед основними сеансами та в кіноальманахах.

А тільки-но, закінчив фільм «Анна» про Анну Ярославну Київську. Це короткометражний французько-український фільм із французькими акторами. В головній ролі зіграв Домінік Пінон, відомий вам по фільму «Амелі». Ми зняли у Софії Київській малюсіньку картину про диво – диво часу, диво світла, віри, любові.

Короткометражні фільми для мене є такою майстернею, де я пробую якісь інші форми контакту з глядачем, поекспериментувати, навіть пожартувати. Це для мене не іграшка, це серйозні роботи, але дуже маленькі, для мене – дуже експериментальні, тому що у великій картині – вже починаються інші історії, у фільмі для широкого екрану складна жанрова структура, і експеримент, який ти там робиш, мусить бути точно відпрацьований, ти не мусиш ні в чому сумніватися, а дуже точно працювати в жанрі.

– А буває так, що з короткометражки потім народжується повний метр?

– Буває. В мене особисто не бувало, але мої колеги, які знімають короткометражні фільми, що отримують призи і нагороди на фестивалях, потім перетворюють їх на повнометражні фільми. Деякі з яких також отримують премії й визнання.

– Де вам комфортніше працювати – у короткому чи повному метрі?

– У повнометражному фільмі. Я їх не так багато зняв, але вважаю, що найбільша можливість висловлення в мене є у 2-х годинах.

Є люди різних дистанцій: 8 хвилин, 16, 150, а хтось може й за хвилину щось зробити, але мій формат – 2 години. Я там більш якісний.

– Чи вважаєте ви кіно, яке знімаєте, патріотичним, адже нещодавно в широкий обіг увійшло таке поняття, як «патріотичне» кіно?

– Жанру «патріотичне кіно» не існує. Є така стаття в бюджеті Міністерства фінансів, і це не означає, що існує такий жанр чи така якість фільму. Я ділю фільми на хороші й погані.

– Чи можна говорити, що все кіно, яке знімається в Україні, є патріотичним?

– Я так не вважаю. Хороші фільми можуть бути патріотичними, чому ні. Але – не всі патріотичні фільми мусять бути хорошими.

– Ви оцінюєте роботи своїх колег? Можете назвати українські кінопрем’єри цього року, які вам сподобалися?

– Не можу, бо не оцінюю роботу своїх колег. Є таке поняття, яке називається гігієна. Якщо мити руки, то не захворієш чумою. От і в професіях є така дуже важлива історія, як гігієна.

Я, звичайно, дивлюся роботи колег, намагаюся бути з ними в контакті, якщо вони питають про пораду, радо чи не радо – стараюся це зробити. Але я сам не лізу і намагаюся нікого не оцінювати в професійних колах.

Звичайно, я маю власну оцінку, бачу помилки, якісь неправильні тенденції, але це моя особиста справа. Я люблю в собі почуття білої заздрості. Стараюся пригнічувати чорну заздрість, кілька останніх років у мене її все менше виникає.

У мене позиція – не обговорювати чиїсь недоліки, а якщо ти вважаєш, що це неправильно – зроби сам і покажи, як воно мусить бути.

Коли мені розповідали про те, що фільм українською мовою про якогось сліпого музиканта з 30-х років – депресивний, нікому не потрібний і не цікавий, і, взагалі, краще знімати комедії з відомими розкрученими телевізійними зірками, я зняв картину, яку на той момент подивилися найбільше глядачів України – і вона мала найбільші касові збори.

Я говорив, що касові збори не є мірилом успіху, але в той момент вона стояла в топі десятки українських картин.

– «Поводир», до речі ж, вийшов одночасно з «Хайтармою» Сеїтаблаєва?

– Так, ми тоді, влітку 2013-го два дурачка сиділи – я і Ахтем Сеїтаблаєв, мій товариш і друг, який робив картину про «якогось татарського льотчика», про «якісь репресії кримських татар». Всі ж тоді як мислили? Нормальний Крим, шаурма – приїжджай і відпочивай. А він розповідав про трагедію свого народу.

Ми сиділи, а всі навколо гули, що ми ідіоти, які не знають, що роблять. А в нього був внутрішній біль, своя позиція і своя історія, він втратив батьківщину, в нього її просто вкрали, він не може повернутися додому, до Криму.

І Ахтем, єдиний серед моїх колег, мав право і мусив зробити кіно про війну. Він його зробив, ми дивилися.

Це його максимальне особисте висловлення як художника, як режисера, тому що він це пережив, в ньому це є, він знімав це не для успіху чи для касового збору. Він не збирався знімати фільм, щоб отримати нагороду від Президента, повірте, ми не такі люди – нас інші речі надихають.

– Але тим не менш, я буду щиро вболівати, щоб Оскарівська статуетка стала вашою та чекати на прем’єру «Довбуша» і нових зірок, які з’являться завдяки вашим фільмам.

– Статуетка для мене давно перестала бути мірилом чи фетишем, заради якого я живу і працюю. Я отримав фантастичну школу в роботі зі своїми американськими колегами і внутрішньо відчув, що ми розмовляємо однією мовою, що ми здатні робити щось по-справжньому разом, ніхто з нас не є «старшим» чи «молодшим» братом, ми можемо дискутувати на рівні екрану, мистецтва, культури, історії.

А щодо «Довбуша», то я дуже сподіваюся, що коли картина вийде на екрани, глядачі побачать цілу плеяду нових зірок.

Ми абсолютно по-новому, в зображальній стилістиці, візуальній якості, в достовірності роботи з історією, фольклором, костюмами розкажемо про себе світові.

На моє переконання, українське кіно, українське мистецтво, українська кіноіндустрія сьогодні не те, що не пасуть задніх, а можуть продукувати світу абсолютно нові, незвичні й дуже сучасні ідеї.

 

 

 

 

 

Розмовляла Любов Базів. Київ

Фото: Юлія Овсяннікова, Укрінформ; facebook.com/OlesSanin

 

 

 

 

 

 

Джерело: Укрінформ

 

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Санін Олесь

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s