Галина Крук, поетка: Для мистецтва ситуація кризи є набагато цікавішою, ніж ситуація суспільного добробуту і рівноваги

квітень 2009 р.

Нещодавно під час однієї з літературних імпрез Юрій Андрухович схарактеризував цю поетку приблизно як „одного з найменш львівських авторів зі Львова“. Залишімо в лапках багатозначність самого виразу „львівський автор“ – і треба погодитися з тим, що творчість Галини Крук дійсно дуже мало не те що географічно зумовлена, а й взагалі велике питання, чи діє на неї сила земного тяжіння. Будь-яка емоція (а найпереконливіше в цієї поетки втілюються ті відчуття, що пов’язані з болючими екзистенційними ситуаціями) тут потребує неодмінної універсалізації, символічного узагальнення, врівноваженого фірмовою „речовинністю“ доби: „Забувати слова,/ наче руки старих коханок…/ І коли в цьому місті,/ у місті без назви, стихне,/ спити краплю останню/ і зважитися на ранок“.

Галина Крук народилася 1974 року у Львові. Наразі видала три книги поезій: „Мандри у пошуках дому“ (Львів, 1997), „Сліди на піску“ (Київ, 1997) та „Обличчя поза світлиною“ (Київ, 2005), а також твори для дітей. Вона лауреат літературних конкурсів „Гранослов“ (1996) і „Привітання життя“ ім. Б.-І. Антонича (1996), була стипендіаткою програм „Gaude Polonia“ міністра культури Польщі (2003) та „Homines Urbani“ на Віллі Деціуша у Кракові (2005), а також Балтійського центру письменників і перекладачів (Ґотланд, Швеція, 2007). За освітою Крук філолог-медієвіст, викладає зарубіжну літературу у Львівському національному університеті імені І.Франка. Її вірші перекладено багатьма мовами, а сама вона перекладає з польської, російської та білоруської.

Попри те, що Галина Крук не надто переймається активним піаром власних творів, її можна зустріти, мабуть, на кожному другому фестивалі, пов’язаному з українською літературою, а публікації та інтерв’ю незмінно викликають інтерес у доволі широкої, як на таку герметичну сферу, публіки.

 

Тексти Галини Крук, наскільки я знаю, перекладено багатьма мовами. Як ти почуваєшся у такому „світовому контексті“?

Фраза „перекладено багатьма мовами“ якось надто серйозно звучить, не знаю,чи оті 12-13 мов, серед яких половину становлять слов’янські мови, означає насправді багато. Та й при перекладі поезії, як ніде інде, найважливішою є не кількість, а якість. І якщо ще зі слов’янськими мовами у мене є хоч якась можливість звірити переклад з оригіналом, помітити якісь непорозуміння, то з усіма іншими мовами доводиться в усьому покладатися на перекладачів. Більшість цих перекладів зроблена з нагоди якихось поетичних фестивалів чи презентацій, і це дуже добра практика – перекладати твори запрошених авторів. Тоді принаймні можна самій запропонувати тексти. Деколи трапляється так, що перекладачі самі роблять вибір із доступних їм текстів – з того, що опинилося під рукою. І тоді виринають на поверхню дуже давні, маргінальні вірші, про які я уже навіть забула і які є зовсім не характерними для мого письма.   Взагалі, переклад – це дуже тонка справа, я сама теж перекладаю з кількох мов, тож знаю, як часом важко перекладачеві ввійти у чужий текст, зрозуміти його і вивернути його іншою мовою, а точніше мовою іншої культури, особливо, коли ці культури віддалені і філософія мови абсолютно інша. Якщо у мене не лежить душа до художнього твору, якщо я його не відчуваю, я волію не братися за нього, бо переклад не вийде. Розумію, що це непрофесійно, але при перекладі поезії по-інакшому не можна. І справа тут не у перекладності чи неперекладності художнього тексту, а у відсутності глибинного контакту, який є обов’язковою передумовою перекладу. Зрештою, вибір текстів для перекладу (якщо він робиться перекладачем чи видавцем) насамперед багато говорить про літературу, мовою якої зроблено цей переклад, він є виявом орієнтації на певну читацьку кон’юнктуру (у позитивному значенні цього слова). І тут буває по-різному – або це акцент на інакшості, або навпаки – пошуки близького, схожого, того, що промовлятиме до читача мовою зрозумілих кодів і символів. От, скажімо, при перекладі польською ближчою перекладачам виявилася мова верлібру, натомість наша силаботоніка для сучасного польського читача має виразний анахронічний присмак. Що вжеказати про ті мови, де класичні форми ще більше віддалені в часі і перекладач істоять на роздоріжжі: чи зберегти особливості ритмічної організації оригіналуі віддалити його від адекватного розуміння, чи передати текст адекватною поетичною мовою, щоправда, коштом його специфічної національної форми. У будь-якому випадку втрати неминучі, особливо, якщо це поезія, в якій автор зіштовхує ідіоми, обігрує прямі і переносні значення слів, приділяє увагу звукопису. Я часто використовую у поезії такі прийоми, тож доводиться потім спільно з перекладачами ламати собі голову, як це передати з мінімальними втратами. От, наприклад, позірно проста фраза „і сонце знову сходить на манівці“ містить контамінацію двох стійких словосполук „сонце сходить“ і „сходити на манівці“, а водночас важливою є ще алюзія до Гемінґвеєвого роману „І сонце знову сходить“. Найкраще з такими головоломками справляються ті перекладачі, які самі пишуть поезію – з цієї точки зору цікаво було співпрацювати над моїми перекладами з талановитою англомовною поеткою Оленою Дженінґс, з чудовим російським поетом і перекладачем Ігорем Бєловим, з молодою білоруською поеткою і перекладачкою Марийкою Мартисевич, з литовцем Вітасом Декшнисом. З-поміж останніх перекладів дуже сподобалися переклади Клавдії Дате, яка просто чудово передала мої вірші німецькою.

 

Як сприймають твої вірші і, якщо ширше, українську літературу загалом,в інших країнах, інших культурах? Чи відрізняється сприйняття і розуміння?

Як правило, дуже добре, з цікавістю. Щоправда, усе залежить від аудиторії – якщо вона віддалена від літератури – то переважає все-таки інтерес до України загалом, до якихось специфічно національних речей. Якщо ж це публіка, зорієнтована саме на поезію, то реакція набагато вникливіша. Пам’ятаю, як на міжнародному поетичному фестивалі у Стокгольмі десь 200-250 чоловік шведської публіки слухали наші із Сергієм Жаданом читання, а особливо, переклади наших віршів у блискучому виконанні відомої шведської акторки Стіни Екблад. Чути було навіть, як вони дихають, як внутрішньо відгукуються на почуте (а шведи загалом реагують дуже безпосередньо). Незабутнє враження. Або останнього разу у Берліні приємно стало, коли зрозуміла, що публіка в залі не просто слухає поезію, а й паралельно до цього читає переклад із видрукованого буклета, після кожного вірша доводилось робити невеличку паузу для того, щоб вони встигали перегортати сторінки. А після вечора багато хто з публіки не соромиться підійти і поспілкуватися, висловити свої враження від поезії. На жаль, в Україні не часто трапляється така уважна публіка – вона радше чекає від поета якогось епатажу, шоу, а поезія залишається на задньому плані. Як на мене, це передовсім багато свідчить про стан нашої культури, про те, що культурна верства у нас є дуже тонкою (про що в попередні часи добре „подбали“). А загалом, увага до сучасної української літератури за кордоном велика, хоч відкривають нас дуже повільно і не завжди з того боку, що треба. Проте це процес незворотній – спершу пізнають те, що ближче, зрозуміліше, а вже згодом, сподіваюся, дійде черга і до специфічно українського літературного продукту. Україна ж мала б якось підтримати тих іноземців, які, вивчивши українську мову, беруть на себе нелегку місію презентувати українську літературу у своїх культурах, бо без перекладу жодного контакту не буде. Це роблять практично всі країни, а у нас поки що глухо…

 

 

Чи є Україна й досі культурно закритою країною? Якщо так, то чи треба це

змінювати, і якщо треба, то як?

Я б сказала трохи по-інакшому: Україна й досі є культурно занедбаною країною.І доки це не зміниться – ніяка відкритість не врятує ситуації. Кожен знає, що якщо квітником під вікнами не займатися, то за якийсь час бур’яни заглушать квіти. Бо в них абсолютно різні динаміка росту, стійкість і опірність зовнішнім факторам. Так і в культурі – якщо залишити різні явища, різні напрямки культури в однакових умовах, то більш пристосовані будуть розвиватися коштом менш пристосованих і врешті-решт витіснять їх. Нас переконують, що так і має бути – виживає найживучіше. Забувають тільки, що культура не може існувати за законом джунглів. Ринок – це ті ж джунглі. Як розумієш, я веду до того, що певні ділянки культури потребують державної підтримки, сприяння або, принаймні, реакції на усі ці виселення некомерційних книгарень із дорогих центральних районів, бо усі ці безликі книжкові супермаркети зі стандартним набором маскульту ситуації не врятують. Або наприклад, хіба держава не може фінансово підтримати на плаву такі багатолітні некомерційні видання, як „Сучасність“, „Всесвіт“, „Березіль“, „Кур’єр Кривбасу“? Не тільки може, а й мусить, це її обов’язок і не треба сором’язливо мовчати про це. Але фінансова підтримка некомерційної культури мусить здійснюватися за прозорою схемою, з належною звітністю і відповідальністю (як це, робиться, наприклад, в Естонії, Литві, Швеції). А поки що маємо те, що маємо.

 

 

І ще трохи про суспільство. Життя нашої країни постійно сповнене різних загроз на межі параної – загрози фінансового краху, розпаду держави, громадянської війни, зовнішньої агресії, анархії, диктатури. Чи впливає це на тебе, чи реагуєш на такі речі в творчості (хоч приховано, хоч відкрито)? Зрештою, чи відчуваєш потребу реагувати?

Всі ми реагуємо більшою чи меншою мірою, навіть неусвідомлено. Бо всі ми є дітьми свого часу, цього „тут“ і „зараз“. Звичайно, не так прямолінійно –  загроза розпаду держави, значить, вірш про це. Часто це суспільне-соціальне-побутове дає поштовх до якихось зовсім віддалених узагальнень і висновків, вже в суто мистецькій площині, воно є тим обов’язковим тлом, простором, у якому існує людина. Хоча персонально для мене акцент все-таки зміщений у бік людини і тих конфліктів, які розгортаються всередині неї та на рівні людських стосунків. Тобто, мене як митця все ж таки більше перейматиме проблема людської самотності чи нереалізованості, ніж загроза фінансового краху, зізнаюся тобі чесно, що фінансову кризу я сприймаю, в першу чергу, як морально-етичну кризу, бо вона оголює в людині те, що за інших обставин ховалося від людського ока. Як би це цинічно не звучало, для мистецтва ситуація кризи є набагато цікавішою, ніж ситуація суспільного добробуту і рівноваги. Згадай багатющу літературу українського бароко – на тлі яких воєн і яких національних трагедій вона виникала? Або культурне піднесення 20–30-х років ХХ століття – з якого суспільно-історичного та світоглядного розламу воно вийшло на-гора?

 

 

Коли і де чекати нових книжок Галини Крук?

Сподіваюся, ще до наступного Форуму (наскільки це дозволить фінансова криза – тут із нею все-таки доводиться рахуватися). Насправді я дуже мало пишу (не тільки тепер, так завжди було). Тому з часу моїх перших книжок мусило пройти аж 8 років, доки я зібрала текстів на третю. Маю надію, що з четвертою якось швидше вийде. Частково ми її уже навіть „заповідали“ (як то кажуть на Галичині) із Юрком Іздриком (бо саме в його руки віддана графічна частина книжки) на фестивалі „Флюгери Львова“, залишилось лише розкрутити якесь із видавництв на багату поліграфію (бо саме так це задумано). Тож – до скорої зустрічі!

 

***
буває Господь сотворить когось
без запобіжного клапана
дасть йому шкіру таку тонку
щоб на вилицях тріскала
заллє йому попід шкіру кров
щоб на асфальт крапала
і пустить його найдовшою
у світі доріжкою
мовляв – іди собі людику
недосконала конструкціє
нібито все при тобі: і нозі і руці є
тільки немає в тобі
для щему ущелини
для сльози сльозоточини
для душі віддушини
і несе в собі чоловік скільки може винести
по самі краї заливається оковитою
але як би душа у п’ятах його не билася
а – не передбачено
ніякого
запасного виходу
і живе собі чоловік, аж ходова зноситься
аж Господь на техогляді зглянеться –
не пропустить
і під тиском обставин бухає кров носом
і лежить чоловік на дорозі
і – ні пари з уст
***
вулична пташка дощ
видзьобує з наших розмов
раціональне зерно
перелітна пташка душа проситься
у тепліші краї
а рідкісна птиця любов
в таких недоступних місцях кладе гніздо
що ні один орнітолог-лох
не знайде ні його ні її
будемо жити тут на пташиних правах
на темному боці місяця
вересня дев’ять з половиною днів
доки море б’ється в істериці і
осувається Карадаг
запливатимемо в портвейни –
найзатишніші із портів
не даватимем волі словам
бо слово не горобець
бо невблаганний час стежить
за нами в приціл
бо між журавлем у небі
й синицею в жмені
щодня розривається серце
і сонце знову сходить на манівці
***
Якоїсь ранньої осені,
коли нав’язливі мухи думок
не зуміють добудитися тебе на світанку,
на тому останньому плацдармі сну,
з якого вже нема куди відступати,
ти озирнешся на все це,
мовби побачивши вперше:
будиночок на згір’ї,
весь у зарослях дикого винограду
і розхристаних хризантем,
аскетичне ліжко,
яке пам’ятає всі проказані тут молитви,
складний чоловік за стіною,
з яким не склалося…
Визнай свою поразку,
врешті визнай свою поразку!
Цієї зраненої осені,
що, як відсталий від своїх комбатант,
знесилено тягне за собою
кривавий слід –
подалі від людей,
подалі від їх захриплого
радіоприймача,
який щогодини передає новини
з лінії фронту,
подалі від лінії фронту,
яка ніколи не буває прямою,
як горизонт,
а вже краще сказати – ламаною,
як мова на окупованій території,
як кардіограма твого серця,
яке ще б’ється саме зі собою
за право не битися.

 

 

 

 

Розмовляв Олег Коцарєв

 

 

 

 

 

Джерело: УЖ

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", Крук Галина

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s