Валерій Петущак, мандрівник: Після нападу акули злякався лише через два дні

11 вересня 2018 р.

Інтерв’ю з першим українцем, який 20 років тому здійснив навколосвітню подорож на невеличкій яхті під синьо-жовтим прапором.

На «морську хворобу» Валерій Петущак захворів ще у дитинстві. Його заразили романи Жюля Верна, які він запоєм читав з семи років. «Відтоді солоний океанський бриз в’ївся мені в душу», – каже перший українець, який здійснив навколосвітню подорож на невеличкій яхті під жовто-блакитним прапором. Планував іти сам і лише з ввічливості запропонував дружині скласти йому компанію. На його здивування, вона погодилась і стала його вірним Екіпажем, саме так капітан яхти називав свою дружину Наталю під час майже чотирьохрічної подорожі. Як напасти на акулу з поліетиленовим кульком і як правильно заспокоїти налякану до смерті жінку, як «припаркувати» яхту під час тайфуну і що робити при зустрічі з хижими китами, як долати шторми і вгамовувати сімейні бурі – читайте далі.

Валерію Дісановичу, як довго готувались до навколосвітньої подорожі?

Недовго. Все життя (сміється). Коли мені було сім років, сусідка по комунальній квартирі мала цілу бібліотеку творів Жюля Верна. І я ці томи ковтав один за одним, читав лежачи по 4-6 годин, а потім, коли  вставав, не міг ходити. Відтоді солоний океанський бриз в’ївся мені в душу. Я почав мріяти про далекі мандрівки і незвідані країни. Моя перша спроба здійснити навколосвітню подорож була у 1990 році. Але коли ми вийшли в океан, я капітану кажу: «Знімай цю червону ганчірку, вішай жовто-блакитний прапор!» – а  він: «До біса нам твоя політика». Виявилось, що друзі, які мене запросили у навколосвітню подорож, просто хотіли знайти, як вони казали, нормальну країну і там осісти. У мене ж були зовсім інші думки, інші надії… З Нової Зеландії я повернувся додому, і от одного разу ввімкнув телевізор і мені показують цю райську країну. І я подумав: «Боже, який ти ідіот, з якого раю в яке болото ти повернувся, твої друзі, розумні люди, залишилися там! Що ж ти таке наробив?!» І мені себе стало так шкода, що навіть сльози з’явилися на очах. А я ніколи не дозволяю себе жаліти і я розізлився на себе, стукнув кулаком по столі і сказав: «Клянусь, обійду навколо світу на власній яхті під українським жовто-блакитним прапором!» І я заприсягся так щиросердечно, що вже через тиждень моє життя повністю змінилось. Мій друг запропонував зайнятися бізнесом, я став директором страхової компанії і за кілька років зміг купити яхту.

Кажуть, як корабель назвеш, так він і попливе. Ви назвали свою яхту «Лелітка», як це позначилось на Вашій подорожі?

Це справді дуже важливо, я довго думав, як назвати яхту. Назва повинна бути ніжною і жіночою, бо яхта це вона. Моя дружина дуже любила читати Лесю Українку і у неї є такі рядки:

Ми тоді знайдемо з папороті квітку,

З неба зірвем зірку, золоту лелітку…

І я запропонував назвати яхту «Леліткою». Лелітка – це блискітка. Коли ми мандрували океаном і мене запитували, що означає ця назва, я казав, що це відображення світла зірки в океані. Іноземцям це дуже подобалося. Тільки коли ми повернулися з подорожі я прочитав книгу Братка-Кутинського «Феномен України» і там написано, що Лелітки – це дочки богині Лелі, богині води, богині Всесвіту, а батько був Полель – бог сонця. Тобто, лелітки – це втілення жовто-блакитного, сонця і води. Мені ніби хтось підказав цю назву. І справді під час цієї подорожі я відчував дуже потужний захист.

Вирушити у навколосвітню подорож на маленькій яхті дуже ризиковано. Невже Ви не знаєте, що таке страх?

Ні, я знаю, що таке страх, але у мене є  дуже корисна властивість – аби злякатися, мені потрібен час. Наприклад, після нападу акули я злякався лише через два дні – прокинувся посеред ночі і уявив, як ця тварюка могла мене роздерти на шматки і де б я був зараз…

Як вдалося залишитися живим після такої зустрічі?

Це було на атолі Соломон в Індійському океані. Там ми харчувались переважно кокосами – не тільки горіхами, а й стовбурами дерев. Риба у мене не ловилася, а дружина весь час вимагала тваринних білків. І от я пішов ловити лангустів, а щоб на них полювати озброївся поліетиленовим кульком. Відійшов приблизно на 700 метрів  від берега і раптом бачу акулу, лише за 15 метрів від мене. Ми подивились один на одного, а потім вона зробила кільце, як вони завжди роблять перед атакою, і розвернулась до мене – я зрозумів, що вона хоче мене зжерти. І це викликало в мені таку неймовірну лють, що я відчув, що просто можу роздерти її голими руками. Єдиною моєю зброєю був американський піхотний ніж, але і його я лишив на березі, бо для лангустів він не потрібен, тобто був озброєний тільки цим поліетиленовим кульком. І я, не чекаючи, поки вона на мене кинеться, кинувся на неї першим. Я там кричав такими словами, згадував таку лайку, якої вона, мабуть, ще ніколи не чула (сміється)! Вона злякалась і тікала від мене на другій космічній швидкості. За лічені секунди ця акула вже була метрів за 200 від мене, там натрапила на якусь велику рибину і кинулась на неї. Я бачив, що та рибина теж вчепилась у неї, вони боролись, вилітали на метри півтора у повітря, а вода навколо них аж кипіла і була червона.

Після таких ситуацій багато хто  взагалі б побоявся виходити у відкрите море…

Справа в тому, що кожен сприймає океан по-різному. Наприклад, під час моєї першої подорожі (тоді нас було четверо в екіпажі), коли ми вийшли в екваторіальні води Тихого океану, де сонце стоїть майже вертикально і гріє так, що можна розплавитись, температура в каюті 50 градусів, а вода за кормою 35, мої друзі почали жалітися на океан, на те, що солона вода  виїдає очі і шкіру. Для них це була ворожа стихія, а для мене – рідне обійстя. Коли зранку виходиш на палубу, дивишся на схід сонця, бачиш безмежну площу океану і відчуваєш, що це все твоє, розумієш, що щасливий. Я люблю океан. І зберіг любов до нього попри всі випробування. До речі, якраз на початку цієї подорожі біля Японських островів ми потрапили у тайфун. Швидкість вітру була понад 200 км. на годину, а хвилі досягали 15 метрів. Тоді наша яхта двічі переверталась так, що щогла йшла під воду. І коли ти бачиш, як на тебе котиться цей гребінь, сотні тонн води,  коли бачиш люту безкінечну енергію океану, розумієш, що він може знищити будь-яке судно. Вже потім я дізнався, що в 1945 році, коли почалася війна з Японією, до Японських островів наближався американський авіаносець і по дорозі він потрапив у такий тайфун і не вийшов досі. А це ж судно, яке важить сотні тисяч тонн…

Мабуть, Ви знаєте якісь секрети, як неушкодженим пройти крізь шторми?

Розумієте, керування яхтою – це мистецтво, якому можна вчитися все життя. Коли я четвертий раз долав океан, після того, як пережив 12-бальні шторми і тайфуни, мав досвід за плечима, мені дали книжку американських авторів «Тактика в штормі». І коли я її прочитав, зрозумів, що досі нічого не знав і тактику обирав абсолютно не вірну. Я завжди тікав від хвилі. Але тактика тікання від вітру пряма і небезпечна. Бо хвиля штовхає яхту, наче чоботом. І якщо така хвиля іде не під прямим кутом, вона розвертає яхту, підіймає її на свій гребінь і з цього гребня яхта летить щоглою вниз… і розбивається. А автори цієї книги зробили геніальний винахід, вони показали, що під час екстремального шторму яхту можна «припаркувати» посеред океану. Можна покласти її в дрейф таким чином, що ви будете спокійно сидіти на носу. Щоправда, треба заткнути вуха, бо стоїть такий рев, виття і свист, що можна збожеволіти.  І от ти сидиш і бачиш, що назустріч тобі летять хвилі і обходять яхту, а вона лише плавно і тихо хилитається, можна лягти на койку і лежати так, наче матір колише тебе в колисці. Цей винахід автори перевірили практично, правда не змогли пояснити, чому так виходить, куди діваються ці хвилі. Я сам спробував цю тактику при вході у Егейське море, не раз говорив про неї нашим яхтсменам, але вони не вірять, що це можливо.

Валерію Дісановичу, кажуть, що жінка на кораблі до біди. Як наважилися взяти дружину у навколосвітню подорож?

Та я і не наважувався її брати. Я ніколи не думав, що дружина піде зі мною, бо вона підвладна морській хворобі. Тому я спокійно готувався до подорожі одинаком. На яхті обладнав все так, щоб міг впоратися сам.  А десь за місяць до подорожі лише з ввічливості запропонував Наталі піти зі мною. А вона взяла і погодилась. Я до останнього у це не вірив. Коли ми вирушили з Києва до Одеси, з нами було ще двоє хлопців. От один і питає: «Хто буде коком?»,  – я кажу: «Мужики, коком буду я. Я хочу навчитися готувати, бо далі піду одинаком і помру з голоду (сміється)».

А чим відрізняється сімейне життя на суші і в морі?

На яхті ми весь час поруч, я не можу відпочити від дружини, а вона не може відпочити від мене. І якщо я думаю, що щось має бути так, а вона думає, що  навпаки, то сперечатися можна аж до бійки. Знаєте, одного разу біля нас стояла французька яхта, якою мандрував одинак. Я запросив його на каву і питаю, чому ж він один? А він каже: «Я вийшов в море разом з дружиною, 20 років прожили разом душа в душу, така хороша жіночка була… Та поки ми дійшли до наступного порту, я зрозумів, що ця стерва зіпсувала мені все життя, зараз я про неї ні чути, ні думати не можу, нема у мене дружини! Потім я запропонував приєднатися до мене найкращому другу дитинства, але до наступного порту я його вигнав. З іншим другом було те саме, тепер я йду один». А нас з дружиною рятувало почуття гумору. Коли Наталя на мене розсердиться, починає грюкати, я відвертаюсь, роблю паузу, чекаю, щоб вона трошки заспокоїлась, а потім повертаюсь і кажу: «Наталю, повтори, будь ласка, ще раз, тільки ніжно і лагідно» (сміється). А вона: «Ах ти ж такий-сякий…». Насправді я зрозумів, що чим більше ти переконуєш жінку, що ти правий, а вона ні, тим більше вона переконується в протилежному. Та все таки найголовніше у стосунках – це мораль. Жодного разу моя дружина не вимушувала мене піти проти моєї моралі, так само, як і я її.

Напевно, жінці у морі важче, ніж чоловікові? Як Ваша дружина боролася зі страхом?

Це дуже цікава штука. Тут я, мабуть, зробив винахід: чим більше ти жінку заспокоюєш, тим більше вона лякається. Тому треба казати навпаки. Одного разу я спав після безсонної ночі, а дружина була на вахті. Раптом чую вона кричить: «Валеро, Валеро, стріляй у нього!» О, думаю, дружина побачила щось цікаве, схопив відеокамеру, вискочив з каюти, а там таке здоровенне рило підходить до яхти все ближче і ближче. Дивлюсь, це морда кита, коли він повернувся поперек, я побачив, що він розміром, як наша яхта, мені вдалося його трошки зняти на камеру. Він підійшов метрів на двісті до яхти, а потім поплив до своєї подруги, яка була трохи далі.  І от вони пливуть, пускають фонтанчики, обмінюються враженнями. Дружина тоді страшенно перелякалась і сказала, що з неї досить і вона з Канар летить додому. А я їй кажу: «Наталю, ти налякалась недарма, бо це були косатки – кити-вбивці, єдиний вид, який нападає на людей. От зараз я якраз читаю книжку, як біля Галапагоських островів три косатки побачили яхту, виструнчилися в шеренгу, розігналися, пірнули і лобами пробили дірку в дні, так, що яхта затонула за 10 хвилин». І знаєте, дружина зразу заспокоїлась.

Валерію Дісановичу, а до чого у подорожі Ви виявились не готовим?

Яхта була не готова.

А дружина про це знала?

Та я й сам не знав (сміється). Яхта була дуже не готова, але за чотири роки ми її вдосконалили. Місяць тому я ходив по Атлантиці на розкішній 12-метровій французькій яхті і тоді зрозумів, наскільки моя яхта мореходніша і безпечніша за ту.

Валерію Дісановичу, як під час навколосвітньої подорожі знаходили спільну мову з іноземцями?

Під час наших подорожей ми знайшли розгадку, як знайомитися з іноземцями. Але починали ми з того, як не треба це робити. Якщо нам подобались якісь люди, ми запрошували їх на яхту, накривали стіл і наливали горілку «Лелітку», яку Наталя готувала на апельсинових шкоринках. Вони із задоволенням випивали, розслаблялись і  ми прощались, як брати і сестри. А потім ці люди назавжди зникали з нашого обрію. Думаємо, ну холера, це ми вас запросили, ви тут напились-наїлись і вас жаба давить, щоб нас пригостити?! (сміється). Аж потім ми зрозуміли в чому справа. Це наші люди, коли нап’ються, наступного дня розповідають, як було добре, хваляться, як вони класно провели час. А якщо іноземець випив більше, ніж треба, і трошки розв’язався, йому потім соромно дивитися вам в очі. І ми змінили тактику. Запрошували тільки на каву-печиво, якщо випивали, то дуже трошки. І друзів у нас бувало так багато, що у цій каюті збиралось 18 чоловік, ми тут ледь поміщалися.

Для навколосвітньої мандрівки, мабуть, потрібні візи?

У нас були візи на два тижні до Болгарії. Я не афішував, що іду у навколосвітню подорож, про це знали лише близькі. І ось коли ми підійшли до одеської митниці, нас почали перевіряти. Запитують: «Наскільки йдете? – На два тижні.  – А навіщо вам стільки харчів? (а яхта була ними просто завалена). Кажу: «Знаєте, в Болгарії до влади повернулись комуністи і тепер у них там голод, от ми і веземо допомогу». Потім побачили медичний спирт. Запитують, навіщо вам на два тижні шість літрів спирту? Я відповів, що з верхнього поверху мого будинку в хорошу погоду видно Чорнобиль, і у мене вночі печінка від радіації аж світиться. Лікарі сказали виводити. Так нас і пропустили.

Ви вирушили у подорож буквально через кілька років після того, як Україна стала незалежною державою? Що тоді у світі знали про Україну?

Тоді про Україну нічого не знали.  Перший раз іноземця, який знав, що таке Україна, я зустрів у Панамі. Ми гуляли по місту, а там весь час до тебе чіпляються продавці і один з них запитав, звідки ми? Я сказав, що з України. А він мені каже: «О, ви з України. Україна – не Росія. Росія воюює з Чечнею. А Україна – мирна країна».

Що Ви в першу чергу розповідали про Україну?

Ми починали з того, що Україна і Росія це абсолютно різні країни, різні народи, різна ментальність, різна національна культура. Потім трохи поглиблювались в історію. Розповідали, що в трипільські часи Україна була заселена майже так само густо, як і зараз. І коли в усій Європі люди жили в землянках і лісах, тут уже була держава. Також казав про версії, що саме на теренах України починалась  індоєвропейська цивілізація і так далі. Свою розповідь я завжди закінчував однаково: «Насамкінець я хочу сказати, що демократична незалежна заможна Україна, якщо вона буде такою, це буде запорука миру і спокою не тільки в Європі, а може, й в усьому світі. А якщо станеться інакше, якщо Росія і Україна об’єднаються, якщо відродиться ця тоталітарна держава, вона своєю ядерною дубинкою буде погрожувати усьому світові… Коли ще у 1990 році я повернувся після першої подорожі в Україну, я сказав своїм колегам: «Той загниваючий капіталізм настільки кращий, ніж комунізм, який нам обіцяли, що ви собі навіть не можете уявити. Ви навіть не розумієте, що демократичне суспільство дає людині. Воно дає не тільки свободу і можливості, а й почуття відповідальності. Спочатку ти повинен бути гідним того, щоб жити в цьому суспільстві, а вже потім матимеш право користуватися його перевагами».

Як вважаєте, Україні і українцям з їхнім менталітетом далеко до такого демократичного суспільства?

Коли я повернувся з навколосвітньої подорожі, ми пішли в Херсоні на базар. І мене вразило те, як за чотири роки змінилось відношення продавців до покупців. Вони тобі все показують, вони тебе вмовляють, нема вже такого хамства, як було раніше. Але потім ми йшли Дніпром, дивимось рибалки ловлять рибу. Я звик, що в тому демократичному суспільстві, коли ти випадково зустрічаєшся очима з незнайомцем, він обов’язково тобі посміхнеться і кивне. А тут ми йдемо по Дніпру, я махаю рибалці рукою, питаю як справи, а він дивиться на мене з-під лоба, і лише проводжає яхту насупленим поглядом. Та все ж таки ми змінились.  І найбільше мене вразив Євромайдан, коли я приходив на цей Майдан, у мене наче крила розкривалися, люди і їхній менталітет вразили мене до глибини душі. Тобто менталітет змінюється і є не просто надія, а впевненість, що зараз ми достойні того, щоб іти в Європу. Ми змінюємось і ростемо дуже швидко.

Валерію Дісановичу, що у навколосвітній подорожі стало для Вас стало найбільшим відкриттям?

Найбільше відкриття зробила моя дружина у Новій Зеландії. Вона подивилась на їхні національні орнаменти, на татуювання, скатертини і каже: «Так це ж наші українські вишиванки!». Щоб вас не дивувало, що я скажу, що новозеландці вийшли з території України, я розповім, що ще під час моєї першої подорожі, коли ми жили на хаті у шотландця Теда, він мені каже: «Сьогодні ввечері ти повинен подивитися фільм «Кельти. Хто вони? – я кажу: «Чого це я маю дивитися фільм про ваших кельтів? – А ти хіба не знаєш, що вони вийшли з території України?» Я ледь не впав. Я кажу: «Я про це знаю, але я ніколи й гадки не мав, що ви про це знаєте». Виявилось, що їм про це розповідали в школі. Крім того, що полінезійці мають близькі до українських національні орнаменти, в їхніх міфах говориться, що їхньою прабатьківщиною була земля з дуже суворим кліматом, півроку там стояли такі холоди, що можна було пішки ходити по воді, тобто, була крига, а чорний з білим птах відлітав у теплі краї. Я думаю, що мова йде про нашого бусла. Це і було нашим відкриттям.

А чи плануєте Ви  ще одну навколосвітню подорож?

Звичайно, я мрію. Але найбільше мене тримає моя дружина. Вона каже, що  вже все пройшла, все побачила, намучилась. До речі, книгу про навколосвітню мандрівку я писав переважно за матеріалами щоденника дружини. І знаєте, якби я написав ще одну книжку конкретно по тому, що писала Наталя, це було б «Ходіння по муках» (сміється). До речі, за допомогою книги я врятував дружину від смерті. Десь посередині Індійського океану у неї почав боліти живіт і вона поставила собі діагноз – рак. Я кажу: «Ну що, Наталю, ти вже вирішила, що живою додому не повернешся? – каже: «Не повернуся». Вона щовечора питала мене: «Ти запам’ятав, що зробиш з моїм тілом, якщо я помру? – Ну якщо помреш, я тебе викину за борт – Ні, викинути за борт не можна, бо мене розірвуть акули, ти повинен взяти простирадло і мене туди зашити. – Добре, зашию в простирадло і викину за борт. – Ні, ти повинен зробити так, щоб я швидко пішла на дно і акули не встигли мене роздерти, тому треба прив’язати до ніг якір. – Кажу: як же я далі піду без якоря? – Ну ти і жлоб, у тебе чотири якоря, один ти хотів викинути, його і прив’яжеш». Так повторювалось щовечора, але їй справді було дуже погано і навіть я повірив, що вона серйозно хвора. Тоді я їй кажу: «Наталю, ми ж з тобою пообіцяли одне одному написати книжку про мандрівку, а як же ми її напишемо, якщо ти помреш? Не смій помирати, поки не напишемо книгу».

Розмовляла Оксана Габдукаєва

Довідка

Валерій Петущак (25 грудня 1939, м. Донецьк) – перший українець, який здійснив навколосвітню подорож на яхті під жовто-блакитним прапором (1994-1998рр.). У 1990 році у складі екіпажу яхти «Дніпро» пройшов Тихий океан від Владивостока до Нової Зеландії. Автор книги «Солоний гопак» (2005), яка у 2009 році була перевидана під назвою «Ходіння за три океани» і перекладена польською мовою. Кандидат технічних наук, громадський діяч.

 

 

 

 

Джерело: Експедиція ХХІ

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s