Олександра Коваль, директор Українського інституту книги: Видавці часто орієнтуються на попит в інших країнах. Це не означає, що те саме цікавить читача в Україні

12 грудня 2018 р.

51 відсоток українців за рік не прочитали жодної книжки120,5 млн грн виділила держава на поповнення фондів бібліотек. Конкурс проводив Український інститут книги. Видання відбирали 36 експертів – філологи, критики, журналісти, письменники

– Українці втратили навичку і потребу ходити в бібліотеку, – каже директорка Інституту книги Олександра Коваль, 61 рік. – У деякі сільські бібліотеки за роки незалежності держава не закупила жодної книги. Фонди поповнювали за рахунок подарунків.

Хотіли дати якомога більший вибір нових книжок. Цього року відібрали 741 назву. Держава закупить від 500 до двох тисяч примірників кожного видання. Раніше це було до 140 назв. Так невеликий вибір потрапляв у більшість бібліотек.

Зараз їм доведеться між собою мінятися. Чула, таку модель використовують у деяких сільських бібліотеках. Тримають книжки по два-чотири тижні, а потім передають далі.

Автор: Ярослав Tимчишин
Олександра КОВАЛЬ 61 рік, директор Українського інституту книги Народилася 20 жовтня 1957 року у Львові. Батька Андрія Коваля репресували. Відбув 10 років у Воркутлагу – одному з найбільших таборів ГУЛАГу. Після цього закінчив ”Львівську політехніку”, працював інженером. Мати Анна Прус була пульмонологом. Здобула фах інженера-механіка дерево­обробної промисловості. Працювала у Лісотехнічному інституті, обласному відділенні Фонду культури, державному видавництві ”Картографія”, у видавництві ”Фенікс”. Була співзасновницею кооперативу ”­Аерос”, що випускав аеростатичну техніку. Очолювала видавничу спілку ”Просвіта”. Із 1994-го організовує Форум видавців у Львові. З 2007 року – дитячий форум. Співзасновниця Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів. Два роки тому отримала премію імені Василя Стуса від Українського ПЕН-центру. У липні 2018-го виграла конкурс на посаду директора Українського інституту книги. Розлучена. Має доньку Софію й онука Давида
Олександра КОВАЛЬ 61 рік, директор Українського інституту книги Народилася 20 жовтня 1957 року у Львові. Батька Андрія Коваля репресували. Відбув 10 років у Воркутлагу – одному з найбільших таборів ГУЛАГу. Після цього закінчив ”Львівську політехніку”, працював інженером. Мати Анна Прус була пульмонологом. Здобула фах інженера-механіка дерево­обробної промисловості. Працювала у Лісотехнічному інституті, обласному відділенні Фонду культури, державному видавництві ”Картографія”, у видавництві ”Фенікс”. Була співзасновницею кооперативу ”­Аерос”, що випускав аеростатичну техніку. Очолювала видавничу спілку ”Просвіта”. Із 1994-го організовує Форум видавців у Львові. З 2007 року – дитячий форум. Співзасновниця Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів. Два роки тому отримала премію імені Василя Стуса від Українського ПЕН-центру. У липні 2018-го виграла конкурс на посаду директора Українського інституту книги. Розлучена. Має доньку Софію й онука Давида

Деякі письменники, наприклад, брати Капранови, Андрій Кокотюха критикували процес відбору. Вважають неправильним те, що в комісії не було бібліотекарів. Закупівлю книжок ірландського письменника Джеймса Джойса називають нецільовим використанням коштів. Мовляв, таку літературу не читають у бібліотеках, особливо в селах.

– Важливо показати, що в бібліотеках є нові видання. Цікаві, про які пишуть і говорять, які у книгарнях міст продають великими накладами. Вони мають бути різні – і Джойс, і Кокотюха. Якщо виявиться, що ці примірники стоять на полицях і ніхто їх не торкається, тоді змінимо процес відбору.

Таку велику суму, як цього року, держава виділила вперше. Міністерства фінансів, економіки занепокоєні, чи гроші використають раціонально. Цікавляться, чому саме ці книжки обрали, яка з них буде користь українцям. Чиновники переконані, що гроші мають виділяти на виробництво книжок, які замовить держава.

Я вважаю, що природа бібліотеки інша. Люди приходять отримати те, що їм цікаво. Навряд чи вищий орган управління може вгадати потреби громадян у якомусь населеному пункті Сумської чи Закарпатської областей.

Книжки повинні обирати бібліотеки. Ніхто не знає краще, де яка книжка потрібна. У них на руках мають бути гроші. Так це працює в решті країн, за винятком Росії і Білорусі.

У Швеції державну підтримку бібліотек запровадили у XVI столітті. Фінансування триває досі. У кожну бібліотеку закуповують усю поезію, яку видають у країні. Якщо читач хоче книжку, якої немає у фонді, його просять повернутися за два дні. За цей час бібліотекарі мають купити примірник – навіть якщо ним поцікавилася одна людина.

Як розподілять книжки між бібліотеками?

– Обласні зробили нам замовлення. Вони розподілять по філіях.

Найбільше бібліотек на Львівщині – понад тисячу. Загалом їх в Україні майже 16 тисяч. Нових книжок не вистачить на всіх. Держава бідна, щоб профінансувати таку кількість. Місцеве самоврядування теж не може їх утримувати. Тому реорганізація бібліотечної системи неминуча. У Польщі, яка майже така сама за розміром, як Україна, – вісім тисяч бібліотек.

Одним із завдань Інституту книги є популяризація читання. Як це робити практично?

– Ми ще не почали. У пріоритеті була закупівля книжок. Очевидно, має бути більше фестивалів, читань, телевізійних і радіопрограм, поїздок авторів, зустрічей у книгарнях, університетах. Письменники вміють запалити людей. Вони так добре розповідають, що рука мимоволі тягнеться до їхніх книжок. Але за існуючими зараз нормативами мало що може бути оплачене з бюджетних коштів. Наприклад, якщо в Оксани Забужко виходить новий роман, ми не можемо організувати їй тур, привезти її в райцентр.

Чи є статистика, скільки українців читають книжки?

– Офіційної немає. У Держстаті не ввели статистичного коду для книжок. Є лише “поліграфія”, що включає всю листову продукцію. Неможливо точно знати, скільки книжок випускають, продають. Багато реалізовують без касових апаратів.

Торік проводили соціологічне опитування, яке виявило, що 51 відсоток українців за рік не прочитали жодної книги. Ще шість вагалися. Серед решти багато хто прочитав одну-дві книжки, тобто теж майже нічого. Треба враховувати, що про читання люди схильні брехати. Тому дослідження не дають достовірного результату.

В інших країнах відсоток нечитаючих теж може бути доволі великий. Просто там ті, хто читає, роблять це набагато більше.

Хтось може сказати, що книга застаріла. Зараз є інтернет, соціальні мережі. Що можна відповісти такій людині? Навіщо читати книжки?

– Вже нічого відповісти. По такій людині видно, що є прогалина в тому, щоб виховати звичку читати. Свого часу її не привчили робити це для задоволення. Ніхто не показав дитині, що читання може бути пригодою, забавою, розвагою.

У нас не пов’язують поняття ерудиції і соціального статусу. Люди читають для отримання інформації, підвищення професійного рівня.

У США в 1970-х зіштовхнулися з проблемою неграмотності. Неписьменні своєю працею дають малу додану вартість для країни. Держава почала виділяти кошти на популяризацію читання. До кампаній залучали зірок шоу-бізнесу, відомих спортсменів. Це дало результат. Американські школярі молодших класів мають прочитувати по книжці в тиждень. Виходить 52 на рік. Починають із тоненьких. Згодом діти дорослішають, а книжки товщають. Так виробляється звичка читати. Так само, як щоранку чистити зуби. Для цього у шкільних бібліотеках, крім підручників і обов’язкової літератури, мають з’явитися й не обов’язкові для читання книги.

15 років тому в США провели масштабне дослідження про рівень читання, анкетували 200 тисяч осіб. Виявили, що люди, які читають, отримують вищу зарплату. Що вони займаються спортом, ходять у театри, музеї, добре соціалізовані порівняно з тими, хто не читає.

Інститут книги має популяризувати українську книжку за кордоном. Навіщо?

– У Західній Європі топові письменники рівня наших Сергія Жадана й Оксани Забужко мають тиражі книжок від 50 тисяч примірників. Буває, сягають і сотень тисяч. У нас це 5–10 тисяч. Може, 20 натягнеться за три роки продажу. Але якщо наших письменників визнають в інших країнах, вдома на них починають звертати більше уваги. Коли їх цитують міжнародні видання, беруть інтерв’ю, замовляють колонки.

Завдання Інституту насамперед – покращити ситуацію з читанням в Україні. Але якщо нам для цього потрібен світ, ми маємо його використовувати.

З другого боку, це бізнес. Українські видавництва й автори заробляють на публікаціях. Що краще вони заробляють, то більше податків сплачують. Це вигідно державі. Реальні гроші можна заробити тільки на світовому ринку. Наприклад, права на одну з книжок “Видавництва Старого Лева” продали у 20 країн світу. Це дитяча книга “Голосно, тихо, пошепки” Андрія Лесіва й Романи Романишин із творчої майстерні “Аґрафка”.

В Україні немає програми перекладів наших авторів за кордоном. Законодавство забороняє надавати гранти іноземним видавництвам і перекладачам. І це потребує змін.

У світі щороку видають понад 1,5 мільйона назв книжок. Уявляєте, що означає не загубитися в цьому потоці? Перекладачі з української – це святі люди. Майже нічого не заробляють на цьому. Переважно перекладають власним коштом, у вільний від основної роботи час. А потім намагаються зацікавити іноземних видавців, щоб вони це друкували. Було б справедливо запросити їх в Україну, показати, що країна побачила й оцінила їхню працю.

Якими мовами найчастіше перекладають українських авторів?

– Німецькою, польською. Немає точної статистики. Наше завдання – підкорити англомовний світ. Бо охоплює кілька континентів. Але з тих 1,5 мільйона назв дві третини – англійською.

Щоб наша література стала більш самодостатньою, маємо знімати фільми, серіали за українськими книжками.

Чи задовольняє вас те, що пропонують українські видавництва? Якої літератури бракує чи видають забагато?

– Один видавець казав, що видав Канта. Продав 200 примірників. Думає, що за наступні 10 років продасть ще стільки ж.

Багато нон-фікшну (твори, в основу яких покладені факти, а не вигадка; документальна література. – Країна). Якщо людина прочитала мотиваційну книжку, а їй треба ще – значить ця книга їй не допомагає. Але рука тягнеться за наступною в надії, що вона точно змотивує підняти дупу і нарешті зробити те, що там написано.

Видавці часто скачуть по верхах, беруть те, що є очевидним. Орієнтуються на попит в інших країнах. Це не означає, що те саме цікавить читача в Україні. Наприклад, багато французьких романів, які на батьківщині продавали мільйонними накладами, в нас провалилися.

Скільки в Україні видавництв, хто є лідерами на ринку?

– В Україні зареєстровано за різними даними від двох до п’яти тисяч видавництв. Із них активно діють майже 600. Більше однієї книжки на рік видають десь 250. На Форумі видавців маємо 180 видавництв.

До трійки лідерів входять харківські “Ранок”, “Клуб сімейного дозвілля”. А ще донецьке “Кристал бук” (із 2016-го працює у Києві й Одесі. – Країна), яке знайшло свою нішу. Видають брошури про соління і варення, самолікування. Сотні тисяч примірників продають в електричках, кіосках.

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Коваль Олександра

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s