Володимир Сорока, композитор, філософ: Коли дитина народжується, вона ще на 99 відсотків перебуває в космосі

7 грудня 2018 р.

Фото: Сергій Старостенко

Думки та ідеї – перший інструмент, за допомогою якого маніпулюють людьми. Нам потрібні ідеї для того, щоб наше тіло щось робило – кудись рухалось, за когось голосувало. Ідеї – це бензин, на якому наш мотор працює, аби ми рухалися до нашої чи не нашої мети. Подивіться на історію людства. Ідеї спричинювали постійну боротьбу та війну. Навіть найщиріші ідеї перетворювалися на жах. І для тих, хто їх підтримував і для тих, хто їх не підтримував, – вважає музикант, філософ, есперантист Володимир Сорока.

В інтерв’ю для Gazeta.ua він розповів про ціну слів, страхи, любов, справжнє і приховане у своєму житті.

Коли дитина народжується, вона ще на 99 відсотків перебуває в космосі і майже не заземлена. До 5-6 років ми всі пам’ятаємо, як народжувалися. Потім забуваємо. Дитина насправді дуже повільно приходить в цей світ. Хтось швидше, хтось – пізніше. Я заземлився дуже пізно – десь в 16 років.

Заземлення означає усвідомлювати себе у своєму тілі?

Тіло – це дарунок Божий. Я більше 20-ти разів міг його втратити.

В дитинстві ішов вночі великим парком у Полтаві на вулиці Фрунзе. Вийшов на проїжджу частину, збирав каштани на дорозі. Раптом відчув, що треба заплигнути на бордюр, просто поштовх. Заплигую – і цієї ж миті поряд зі мною за кілька сантиметрів від мене на шаленій швидкості проїжджає тролейбус. Скоріш за все шофер вночі просто не помітив мене. Мені ніхто не сигналив. Я нічого не чув. Якби я спонтанно не відстрибнув, то жодного шансу вижити не було б.

Іншим разом вже юнаком я просто боровся за своє життя. У парку відпочинку в Харкові ми з компанією вирішили покататися на атракціонах-літаках – сіли, пристебнулися, літаки піднялися намотувати кола в повітрі, почали набирати швидкість. І вже в повітрі я бачу, що в мене розійшовся пасок. Я був непристебнутий. Тримався усіма м’язами рук, щоб не випасти. Я спортивна людина, м’язи рук розвинені. Це мені допомогло не випасти. Здавалось, що я катався там не 5 хвилин, а цілу вічність. Це було насправді за межами моїх фізичних можливостей. Не знаю як я витримав. Кричати я не міг, бо там стояв гуркіт, а крім того там всі кричали: все одно ніхто б не помітив. Коли все це закінчилося, я нікому не сказав. Але став іншим – людиною, яка вже бачила смерть. Наче тебе готувалися розстріляти, але не розстріляли.

Такі речі не раз і не два відбувалися в моєму житті. Горів торік. Пожежа була в нашій київській оселі. З моїх друзів про це майже ніхто не знає. Це був найшокуючий епізод мого життя. Коли все могло просто закінчитися. І не тільки для мене, а і для моєї дружини і сина. Це просто містика і чудо, що ми всі тоді не полягли там. Адже крім того, що там буяло полум’я від полу до стелі, саме там за годину до того знаходилися два ртутні термометри, які чомусь абсолютно спонтанно дружина Павлинка вирішила за годину до пожежі винести в інше приміщення. Вона навіть зараз не може пояснити, чому вона це зробила. Адже ці термометри були там весь час протягом року. Просто взяла і винесла. Коли мене запитують про інтуїцію, то я згадую саме такі моменти.

Тонув на морі, в Ялті, у шторм. Теж рятував людей, які були занадто самовпевнені в своїх силах. Я дуже гарно плаваю. Але поки відштовхував потерпілих у небезпечну зону сам знесилів і мене почало нести прямо на пірс. Вже сил не було боротися з тими скаженими хвилями. Я зібрав краплину сил, що залишилися і на останньому подиху пірнув наскільки зміг глибоко під хвилі і плив як уві сні. Став рибою просто. І вцілів.

От думаю собі: хто за нами стоїть, хто оберігає? Що це за сили такі?

Не знаю, але відчуваю до них не просто вдячність, а якусь глибинну подяку. Інколи – благоговіння.

Що є для вас страх?

Страх – дуже корисна для людини річ. Оберігає від небезпеки. Боюся висоти. Я довго літав у снах. Сон був як життя і життя було як сон. Міг дитиною переплутати сон з реальністю і стрибнути з 15-поверхового будинка. Я не оцінював ризиків для тіла. Страх мене рятував. Я йому дуже вдячний. Уві сні я літаю запросто. А в тілі – ні. І з цим треба рахуватися.

В Африці є плем’я, яке будує будинки дуже високо на деревах – десятки метрів. Ніхто не падає, діти ростуть на цій висоті. Вони в цьому народжені. А мені страх таке навіть уявити.

Пам’ятаєте свою першу закоханість?

Першою я закохався в маму. Це була любов на все життя. Мама була надзвичайно красивою. Мама – це божественність, це прийняття, доброта. Вона ніколи нікого не засуджувала. Якась неймовірна мудрість була в парі моїх батьків – у кожному з них, і в їхньому союзі.

Дівчат не шукав. Я був симпатичним хлопцем, за яким дівчата самі ганялися. Тому я не цінував цього. Я цінував душу – не важливо, чоловіка чи жінки. Вік для мене не має значення. Можу порозумітися з дворічною дитиною, коли бачу, що її душа тягнеться до моєї.

Чи потрібен людям інститут шлюбу?

Я був офіційно одружений один раз і зрозумів, що інституція шлюбу – це для мене велике зло. Як на мене, свідому людину має насторожувати цей жах під назвою шлюб. Російською – брак. Це один з найбільших жахів, в який опускається людська сутність усвідомлено. Роблячи підпис на папері, людина фактично дозволяє всім родам, які стоять за його “половинкою”, тепер володарювати над ним і обтяжувати його “карму”.

Думав інколи, що знищити інститут офіційного шлюбу це перше, що мали б зробити свідомі люди. Бо це не є свобода. І ніяка це не відповідальність. Єдина відповідальність – це совість. Це найголовніший суддя всередині нас.

Всі зв’язки встановлюються на небесах. А всі ці земні папірці варто спалити, змити в унітаз і не шкодувати ні крапельки.

Знаю, до жінки у вас ставлення особливе.

Жінка – це Всесвіт, який народжує всесвіти. Це завжди для мене було ясно як Божий день. Жінці по великому рахунку для цього не потрібен чоловік. Наука це вже довела. Жінка може народити дитину без чоловіка. Але взаємодія жінки і чоловіка – це дуже цікава, найпрекрасніша гра, найприємніший досвід і джерело творчості.

Я всіма клітинами відчуваю як творчість пов’язана з лібідо. Нема лібідо – нема творчості.

Автор: Сергій Старостенко

Якщо чоловік розуміє жінку, її відчуття і фізичний стан, тоді він стає більш гармонійним і цілісним. Якщо чоловік відчуває в собі жіноче начало на такому рівні, що переживає за жінку так, нібито він все відчуває як вона, то він буде гарним чоловіком. З такою людиною дуже легко – говорити і мовчати. Проявляти своє жіноче начало – це значить вибачатися відразу ж, коли ти створив якусь херню, це – проявляти ніжність і при тому бути сильним захисником. Це і є гармонія. Гармонійний чоловік – тендітний всередині і мужній ззовні. Мені до цього, на жаль, далеко.

Почуваюся то жінкою, то чоловіком. Коли творю, сприймаю це як чоловіче. Коли ж переживаю – як жіноче.

Жіночність зараз світові дуже важлива. Тому що забагато агресії. А агресія вся від чоловіків походить. Їм для того, навіть, щоб щось збудувати, треба спочатку “до основанья всё разрушить”…

Чоловік не має соромитися проявляти ніжність. Ніжність – це найвищий пік мужності.

Як змінили вас діти?

Діти – це найкращі вчителі. Їх треба заслужити.

Діти – це космос, який ти можеш бачити в розвитку. Старшого, Степана, ми народжували вдома в воду. Це була моя, наша мрія. У нас була чудова акушерка від Бога – Тетяна Міронова. Степан має набагато більше сил фізичних, ніж діти, народжені в пологовому. Він плигає через вікно на сніг і голим біжить по снігу. “Дитино, що ти робиш? Тобі ж холодно?”. А він сміється.

Молодшого сина мусили народити в пологовому. Був ризик інфекції. Пологовий будинок – це максимально небажано, те, що ми аж ніяк не хотіли. Але так склалося.

Маєте глибокі стосунки з водою?

Вода – це не просто стихія, це божество. Ми знаємо різні її стани – рідкий, твердий, газоподібний. Це замало і смішно. Вона має значно більше станів, і вони всюди. Вода є нами. Волога всюди. Поклади на сковорідку абсолютно суху річ і накрий кришкою – побачиш пар.

Наше інформаційне суспільство не здається вам надто говірким?

Наші предки значно більше відчували, ніж говорили. Наша вербальність – це платня нинішньої цивілізації за втрату чутливості.

Слова для мене – це просто фантики. Інколи вони ведуть себе як проститутки. Але головне не вони як форма, а те, що за ними. Якщо ти зчитуєш посил людини, розумієш її без слів, то ти і не будеш чіплятися за слова. Я скажу так – за слова чіпляються задужо розумні люди, критикани, що вивчили у своєму житті багато фігні і тепер нав’язують її всім довкола.

Слова часто майже нічого не значать для мене. Людина може навіть матюкатися, а я любитиму її всією душею.

Мова – безперечно є цивілізаційним досягненням людства. Але водночас прямолінійне академічне вживання і розуміння слів і словосполучень з моєї точки зору є доволі хворобливою рисою аналітично-логічного біороботу під назвою людина. Може саме тому у мене по суті немає авторитетів. Тобто людей за якими я піду без вагань.

Цивілізація наша зараз дуже зациклена на цифрах і знакових системах. Часто їх подають як мови всесвіту, як щось божественне. Але, як на мене, насправді вони просто є копіатори, ретранслятори, перекладачі. Я маю на увазі нуль і одиницю – тобто біт. Вони ж нічого не народжують. Це ми їх народили. Або краще сказати через нас вони прийшли в наш світ і світосприйняття. Креативна ж функція бого-людини насправді має духовний початок, але ж ніяк не цифровий.

Автор: Сергій Старостенко

Чому ви з підозрою ставитеся до ідей?

Відчуття для мене набагато цінніші за думки. Походження думок та ідей доволі сумнівне. А от відчуття для мене справжні і первинні. І свідомо і навіть підсвідомо я керуюсь в своєму житті лише ними. Особливо коли йдеться про стратегічні напрямки розвитку чогось або когось.

Коли з’являється ідея, мені треба відразу, цієї ж миті хапати її за хвоста. Якщо трохи прогавити, вже не впіймаєш відчуття-підказку, що надає інтуїція. І тоді ти або біжиш туди куди треба, або ж просто ноги туди не йдуть. Думки та ідеї – перший інструмент, за допомогою якого маніпулюють людьми. Так, нам потрібні ідеї для того, щоб наше тіло щось робило – кудись рухалось, за когось голосувало. Ідеї – це бензин, на якому наш мотор працює, аби ми рухалися до нашої чи не нашої мети.

Подивіться на історію людства. Ідеї спричинювали постійну боротьбу та війну. Навіть найщиріші ідеї перетворювалися на жах. І для тих, хто їх підтримував і для тих, хто їх не підтримував…

У нас все в оренді – тіло, мозок. Навіть за півхвилини до того, як ми вирішили, що прийняли якесь рішення, це рішення приймає наш мозок. Я знав це з дитинства. Зараз науковці це довели. А наш вибір – це єдине, що ми вважали своїм.

Вам легко втілювати власні ідеї?

Всі мої творчі проекти вдавалися без перешкод. Навіть за Союзу ніхто не ставав поперек, усі допомагали. Таке відчуття, що хтось усе це розчищає і знаходить для тебе людей, контакти. Ніби ти пуп землі. Інколи це навіть трохи хвилює.

У 1986 році я, 26-річний хлопець, приніс свою пісню до міністерствао культури. Їх послухали, попросили приносити ще: “Нарешті дочекалися! Купуємо все!” А тоді бюрократія була така, що нинішня з нею і поруч не стоїть. Від такої похвали можна було впасти в зіркову хворобу.

І у мене тобі відбувся шок. Саме тоді я зрозумів, що шок, незалежно від того, позитивний він чи ні, шкодить життю, бо конкретно палить нервові клітини.

Саме в цьому році мій ансамбль посилають за кордон представляти СРСР на міжнародному рок фестивалі в словацькому місті Мартін. Для мене це було теж незрозумілим. З області сакрального містичного. Адже я не працював на КДБ, не був у партії. Мене від цього просто нудило. Пам’ятаю, як ще в полтавські часи до мене підійшов кадебіст і запропонував співпрацю. На той час я вже товаришував з людьми, які не співали владі дифірамбів. Один з них, і дотепер мій вчитель і друг Сергій Зорін, який тоді дружив з Олесем Бердником, на якого власне і полювало КДБ. І коли мені запропонували “співпрацю”, я відповів, що їхня пропозиція дуже мені лестить і що я ну дуже хотів би їм допомогти. “Але в мене є така маленька і скоріш за все незначна вада – я уві сні розмовляю. Якщо це для вас не біда – то давайте”. Мене облишили.

Ви хороший актор.

Я актор, який не навчався акторству. Вважаю, що в кожній людині є дуже багато істот, сил і енергії, талантів. Я, наприклад, в різних небезпечних ситуаціях можу бути таким, якого потребує дійсність. І це відбувається несвідомо. Просто включається якійсь автомат і мені навіть не треба нічого придумувати – все просто в режимі онлайн вилітає з мене. І виглядає це дуже переконливо. Насамперед для мене самого.

Ми можемо виконувати будь-які ролі, і це насолода – їх виконувати. Часто сам дивувався своїй поведінці, думав про себе: “Ай да Пушкин, ай да сукин сын”. Коли трапляються якісь такі сумнівні пропозиції співпраці або ж просто небезпечні ситуації, я в мить перетворююсь на щось інше і воно мене рятує. Це реально містика. Звідки це в мені?

Коли пишу музику то теж відчуваю-розумію, що не я її автор, що вона просто з’являється у мене в голові. Часто це щось зворушливе, тендітне і дуже красиве. І воно несе неймовірне почуття щастя.

Успіхи здатні запаморочити голову.

Гадаю, що не тільки для мене, а і для здоров’я будь-якої людини краще не брати на себе славу. Краще вважати, що не ти лікуєш, наприклад, а через тебе оздоровлюють когось. Талановитий не я, а хтось через мене цю музику дарує. Для мене це працює. Для мене це формула спасіння від зазнайства і всякої такої хвороби. Це ніби частинка істини. А якщо ти тримаєшся істини, ти тримаєшся середини. Адже наше життя – величезна центрифуга. Вона мотає з величезною швидкістю. Якщо ти не будеш в центрі, тебе на шматки, в кров рознесе. Треба якомога частіше намагатися бути якомога ближче до центру рівноваги, балансу. А краще ніколи і не відходити від центу цього “світлового стовпа”.

У 1985 році я зібрав кількох музикантів і ми поселилися в селі Нечипорівка Яготинського району робити музику. Це були часи СРСР і прописку в місті губити дорівнювало безглуздому вчинку. А у нас хтось був прописаний в трикімнатній квартирі в Магнітогорську, хтось у Львові, хтось – у Києві, хтось – в Полтаві. І мало хто з нашого оточення вірив, що ми всі покидаємо свої прописки і житло і поїдемо на село. Але ми занадто сильно прагнули зробити нашу музичну комуну. Також важливим було і те, що ми були не лише музиканти, а ще й гарні есперантисти, які не тільки співали мовою длружби, а й створювали нею пісні. Тож, ми зірвалися зі своїх насиджених місць і пірнули в невідомість. Нам дали в селі будиночок 100 метрів квадратних, ми там жили, і там дозаписували свою першу касету, яку я розпочав писати в студії полтавського радіо, у свого брата дуже відомого на той час звукорежисера Леоніда Сорокіна.

Через рік у 1986 після вибуху у Чорнобилі ми поїхали в Чорнобильську зону виступати з моїм хором і з ансамблем. Тоді ще ніхто з нас не усвідомлював небезпеку перебування там у Чорнобильській зоні. Після цих виступів всі ми серйозно захворіли. Кожен отримав “свою частку”. Я через ендокринну залозу взагалі опинився на грані життя і смерті. Втратив голос. Два місяці не розмовляв зовсім.

Автор: Сергій Старостенко

Чому навчилися в мовчанні?

Мовчання для мене виявилось доволі цікавим досвідом. Переосмислив цінності. Зрозумів, що все у світі закономірно. І що ця втрата голосу не дала мені загордитися. У мене був дуже гарний голос. Коли він трохи відновився після Чорнобиля, став уже не той – це був напівголос, адже ліва половина гортані отримала параліч і перестала працювати. Зрозуміло, що співати як раніше я уже не міг. Через рік на запису своєї платівки прохрипів тільки одну пісню. Кар’єра автора-співака накрилася.

З дитинства відчував чужий біль як свій. Це була моя проблема впродовж довгого часу, можливо, як компенсація за безтурботне і щасливе дитинство. Тобто я чужий біль змалку відчував як свій і цим мучився. Звільнився від цього тільки коли у 1986 році записав мовою есперанто свою платівку з назвою “Доля”.

Коли поїхав у Швецію робити студію звукозапису, мав порожні кишені. На початку не відмовлявся від жодної роботи. Був вуличним музикантом. Тоді у Швеції вуличні музиканти заробляли дуже багато – аж соромно сказати. Інколи до ста доларів на день можна було заробити. Я за місяць у 1989 заробив на вулиці більше, ніж мама з татом за десять років.

Коли я почав займатися есперанто і музикою, тато казав: “Навіщо тобі це? Ти ж інженер”. Але ж згодом саме музика і есперанто дали мені можливість заробити свої найбільші гроші. Але тато про то не дізнався – саме в той час його впіймав останній інсульт…

Як ставитеся до грошей?

Гроші – це міжнародна мова. Така сама як мова емоцій, як математика або невербальні мистецтва. Ти нею або володієш, або ні. Щастя вони мені не приносять. Я у Швеції при грошах був не таким щасливим як тут в Україні, майже без них.

Легко було прижитися у Швеції?

Квартиру мені у Швеції подарувала не держава, а людина. Мільйонер, есперантист, судовий журналіст Карл Йоган Еберстейн. Запросив в кафе, сказав, що вражений, що мій проект об’єднує людей і вигідний аж абсолютно всім. Дуже дивувався з цього. Каже: “Ціную твою роботу. Хочу подарувати тобі квартиру”. Я не хотів її приймати. Чесно. Бо боявся обтяжуватись. Мені було достатньо студії в центрі Стокгольму, яку я на той час купив. Але Оксана, моя тоді шведська половинка, переконала: “Тобі потрібне місце для відпочинку, щоб ти довше горів”. І дійсно, завдяки квартирі я пропрацював там абсолютно безперервно чотири роки. Без неї мене точно вистачило б не більше ніж на два, здався б швидше.

Однак у Швеції, де я створив музичну студію звукозапису, я втратив творчий потенціал. До цього все життя я мав наснагу і натхнення. Надихав багатьох, міг працювати по кілька діб без перерви. Навіть полтавські журналісти називали мене містер натхнення. Мене часто запитували – звідки я беру енергію. Я відповідав їм, що не знаю звідки цей запал береться, пам’ятаю себе таким змалку, з цим народився. І тільки у Швеції я відчув, що це джерело натхнення висихає. Хоч там мене вважали самодостатньою і щасливою людиною, якою я в принципі був усе життя. Але не там. Саме у Швеції я це все помаленьку-потихеньку втратив. Вся енергетика звелась до нуля. Я перестав писати музику, перестав відчувати дівоче як джерело натхнення – відчував, що лібідо ось-ось і геть зникне. Я втрачав у собі щось божественне, креативність. Коли ти втрачаєш креативність, почуваєшся заживо похованим. Це абсолютно знеструмлює.

У Швеції я мав усе, що пересічними шукачами щастя вважається за елементи щастя, але зсередини його не відчував. Відчував, що втрачаю корені і засихаю. Тому роздарував все матеріальне, облишив все що мав на той час: квартиру, дачу, студію, машину. Я змалку відчував себе аскетом, Діогеном, якому все це не потрібно, якому вистачає бочки. Повернувся по натхнення до джерел, до рідної Полтави. І … там відродився. Знову ідеї, проекти, любов. Але любов все ж таки з початку.

Ностальгія – це пекло. Коли їхав зі Швеції в Україну, навіть таргани в купе поїзда здавалися мені рідними.

Ішли якось з Оксаною у Швеції парком. Кажу: “Глянь, які у них прикольні статуї тварин. Олень як живий”. А цей олень бере і повертає голову. Живі олені у Швеції в парках гуляли, у центрі міста. Не раз бачив лося, коли виходив зі своєї квартири.

Суспільство, в якого багато чому можна повчитися.

Головна помилка шведів – що вони дуже гуманні, і за це поплатилися. Вони впускають в свою країну справжніх дебілів, що крадуть, таранять вітрини магазинів, влаштовують аварії, щоб потрапити в тюрму. Бо у Швеції в’язні в тюрмах отримують гроші і живуть в нормальних умовах. В’язні палять ковдри в камерах для того, щоб їм термін продовжили. Виходять з тюрми багатіями. Шведи не розраховували на таку кмітливість варварів, якими ми всі, слов’яни, здебільшого, на жаль, є.

Шведів часто приваблює талановитість слов’ян, наша культура. Хоча, звісно, вони розрізняють совєтську науково-культурну еліту, тобто вченого, винахідника, диригента, есперантиста і таке інше від звичайного лиходія, для якого норма збрехати, взяти, що погано лежить. Шведи, якби що погано не лежало, не візьмуть чужого. Нерідко були випадки, коли забували валізу на вулиці. Через день приходили, а вона на місці.

Коли ж відкрили залізну завісу і туди поперла братія з радянського Союзу, там настав жах.

Автор: Сергій Старостенко

Маючи українську і російську кров, як сприймаєте події на сході України?

Я інтернаціоналіст по крові – в роду українці і росіяни наполовину. Російська мова моя рідна. Я з нею народився. В українську мене закохала геніальна полтавська вчителька Анастасія Данилівна. Це дивовижна мова. Італійська, українська і есперанто – це для мене мови, в які я закоханий. Тому що вони найспівучіші мови світу. Українська найменше змінилася протягом століть, вона багато зберегла від прамови. Гриневич запевняє, що російська почаромутилась найсильніше. Найбільше від прамови зберегла в собі білоруська мова.

Для мене дуже важлива дружба. Тому мені зараз дуже важко. Я ще до окупації Криму відчував це протистояння. Свого часу російське шовіністичне мракобісся у собі витравлював. Мене дратувало, що росіяни переважно ставляться до інших націй зі зневагою. Мені це завжди було не просто дивно, а прикро, неприємно і неприйнятно. Але ж для багатьох з росіян це й досі норма. Вони дають всім, абсолютно всім принизливі прізвиська – хохли, чурки, чорножопі, вузькоокі, і цьому нема кінця … Жах. Чому? – думав я. Коли я побачив у собі цю гнилизну, я захотів неї позбутися. Українська мова, а ще більше нейтральна і насправді міжнародна мова есперанто допомогли мені це зробити. Для мене це було як спасіння від цього шовіністичного хамства, нахабства, безапеляційності і манії величі.

Нейтральною мовою апріорі неможливо принизити будь-яку національну мову, людину чи народ. Тому я поділяю думку Володимира Сосюри про захист української мови через нейтральну міжнародну мову есперанто.

Свого часу близько 65 відсотків британських європарламентарів проголосували проти англійської мови як міжнародної. Американці проголосували б за, усі. Бо для них мова – це бабло. А британці не хочуть, щоб мова їхньої нації стала міжнародною, адже тоді вона примітивізується “каструль- каструлька-каструльчик”, що власне зараз на наших очах і відбувається.

Есперанто дає змогу всім мовам лишитися в руслі своїх національних королівств. Вона ні на кого не тисне. Вона народжена як нейтральна допоміжна мова для будь-якої національної мови. Ніяка національна мова не повинна витісняти іншу національну мову, якою б великою вона її носіям не здавалася.

Інтернаціоналізм в Союзі був би привабливим, якби був справжнім. Коли я вивчив есперанто. Зрозумів, що радянський інтернаціоналізм – це бутафорія.

Людей дуже легко провокувати. Людина – це поле битви. Людина, як вогонь, може бути як багаттям, на якому можна спекти картоплю, так і пожежею, що спалює все живе навколо.

Будь-яку війну сприймаю важко. Це як бачити, що місто з рідними людьми накриває цунамі. У мене рідні повсюди. І я їх насправді дуже люблю.

Ви поділяєте людей на добрих і ні? Як визначаєте, чого в людині більше?

Нічого хорошого від людини в людині немає. Все, абсолютно все хороше в ній – від божественного.

Щоб дізнатися, яка людина перед тобою, дай їй напитися горілки і вина. Якщо у стані сп’яніння людина проявляє агресію, можна точно здогадатися, що її гени дикунські, варварські абсолютно. Якщо ж людина під алкоголем стає лагідною, товариською, добрішою, у неї лагідне коріння. Щоб дізнатися, хто ти, напийся. Щоб дізнатися, хто твій друг, дай йому напитися. Цей тест працює без помилок.

Як тоді роздивитися себе?

Себе знайти ще важче. Це хвіст, за яким ми весь час ганяємося і не можемо зловити. Ми лише наближаємося до цієї грані розуміння. Це як абсолютний нуль – мінус 273 градуси за цельсієм. За цією межею є відкриття всіх секретів.

Совість, яка нас гризе, відчуття сорому – це вмонтовані в людину властивості. У декого відчуття справедливості випирає, і людина носиться з ним як дурень з писаною торбою. Але справедливості насправді немає. Все у світі – гра. Все життя гра. Свідомість – це теж гра.

Вірите у випадковості?

Немає нічого випадкового. Якщо тебе вкусив собака, – це не випадково. Все без виключення дається людині для того, щоб вона здобула той досвід, якого потребує саме вона, саме в цей час.

Людина має зіграти в цю гру і відчути радість творця – посадити дерево, народити дитину, побудувати щось.

Кожна людина, яка зустрічається з тобою – дивовижний світ. Це не ти його знайшов, це вас звели.

Галактик навіть не мільярди. Їм немає числа, і це тільки видимий світ. А скільки ще невидимих світів, які ми не можемо пояснити. Тому розслабся – отримай задоволення від того, що маєш. Радій кожній миті.

Автор: Сергій Старостенко

В чому знаходите радість ви?

Пошуки важливих речей всередині себе – це є насолода. Якщо ви задаєтеся цими питаннями, знайте на сто відсотків, без сумніву, що це хтось чує. Наскільки сильно ви грюкаєте в двері вашими запитами, питаннями і запитаннями, настільки швидкою вам буде відповідь. Відповіддю може стати одкровення, зустріч з якоюсь людиною чи народження якоїсь душі, яка через вас прийде.

Чи траплялися у вашому житті містичні речі?

Коли моя мама помирала, останньою її бачила моя вчителька музики Ніна Миколаївна Сидорук – в лікарні. Коли я приїхав і зустрівся з вчителькою, вона відкриває двері і я бачу очі моєї мами. Це не дивно – вона каже: “Я остання, хто її бачив”. Коли значно пізніше я зайшов у гості до незнайомої мені тоді Раїси Недашківської, знову відчув, що бачу мамині очі: всерозуміння. Вона бачить серцем, наскрізь. Це якесь диво, коли абсолютно незнайома тобі людина стає в мить рідною. Їй не треба було нічого розповідати чи пояснювати. Каже: “У мене є квартира на Володимирській і на Шулявці. Ти можеш і там і там жити, а цей мій офіс, тепер він і твій теж”. А я тоді майже нікого не знав в Києві, тільки приїхав. Згодом такі ж очі я побачив у Ніни Матвієнко, коли ми годинами обмінювалися нашими історіями життя, потім у Валентини Сазонової, у Людмили Авескулової, Людмили Мешкової, Валентини Бердник-Сикорської… Це абсолютно для мене сакральні речі. Науці поки що непідвладні. І ці жінки для мене це чудо з чудес. Ми зовсім їх не знаємо. Та вони і самі навіть себе не знають.

Що вас дратує в людях?

Не терплю курців, хоча багатьох з них люблю. Знаю чоловіка, в якого почали загнивати кінцівки після того, як він після нашого з друзями натиску через силу кинув палити. Це був аранжувальник моїх пісень Андрій Берце. Все-таки кожному своє. Куріння було йому потрібне. Після цього я відчуваю фанатизм як то кажуть шкірою, і вірувальний і науковий, у будь-якій ситуації. Це трохи допомагає бути менше маніпульованим.

Не люблю агресії. Хоча сам дуже запальний. Можу не замислюючись, наприклад, прибити людину, яка ображає тварину, і навіть не помічу цього. Мені зброю давати не можна. Тому оточую себе колом людей, які мене пом’якшують і стримують у такі моменти, коли я віддаляюсь від стрижня світла.

У дитинстві мріяв бути лісником. Але добре, що не став. Через те, що я занадто емоційний та імпульсивний, вбили б точно, або посадили б за вбивство браконьєрів чи мисливців. Коли рубають дерево мені до сих пір боляче. І тримайте мене.

Що б ви розповіли на сповіді?

На сповіді мені нічого сказати. Згадаю, як зламав у дитинстві гілку. Оце буде моя сповідь. Всі інше, що релігія вважає гріхом, я гріхом не вважаю. Нагадую, що не маю авторитетів. Вважаю все, що приносить мені насолоду, божественними подарунками. Який це гріх, якщо всі від нього отримують тільки радість і насолоду? Ти був близький з тією душею чи з іншою, ти куштував те чи інше, ти пив це смачне вино. Якщо ти нікого не образив, не завдав болю, не гнобив, не обмовив, який ти грішник? І не варто товкти воду в ступі чи бігати за мною з папірусами благоцільовими. Повторююсь – у мене немає авторитетів. Інтуїція – мій єдиний авторитет.

Чого в собі вам найважче було позбутися?

Ревнощі – це вмонтована в людину річ, яку важко подолати. Позбутися ревнощів так само важко як дозволити відрізати свою ногу. Ревнощі є частиною нас. Мені вдалося подолати ревнощі роботою над собою. Це був довгий шлях. Зрозумів, що насправді у світі немає нічого поганого. Є лише погана сторона, яку ти бачиш. Це палиця з двома кінцями, завжди. У всьому поганому можна знайти щось хороше і навпаки. Але аби усвідомити глибину цієї тези, мені знадобилися роки. Це була робота з почуттями. А почуття це стихія, жива природа. А зі стихіями і природою, з ними усіма треба знаходити спільну мову.

Пристрасть – це те, на що ти підеш, щоб злитися душею і усіма тілами з коханою людиною.

Любов це те, на що ти підеш аби кохана тобою людина була щасливою. І не важливо, з тобою, чи з кимось іншим.

Ми знаємо все. Так само як стіл пам’ятає себе деревом, коли через нього ішли соки. Немає нічого мертвого на землі, все живе і все трансформується в щось. Коли ви усвідомлюєте, що все живе, тоді ви єдині з цим і тоді не будете нікого ранити.

 

Володимир Сорока, композитор, педагог, філософ, есперантист, громадський діяч, 59 років.
Народився 22 вересня 1959 року в Санкт-Петербурзі. Батько був військовим інженером. Мама викладала крій і шиття в домі культури. Коли Володимирові було три роки, родина переїхала до Полтави.
У 1979 закінчив Полтавський геологорозвідувальний технікум і вступив у Московський інститут нафти і газу ім. Губкіна на інженера.
У 1980 самотужки вивчив мову есперанто і відразу ж почав викладати її та писати нею пісні, з якими дотепер виступає на всесвітніх фестивалях і конгресах.
У 1983-85 навчання в Полтавському музичному училищі за спеціальністю хорового диригування.
У 1985 році створив проект Музична комуна в селі Нечипорівка Яготинського району Київської області.
У травні 1986 виступав з музикантами у Чорнобильській зоні відразу після вибуху на ЧАЕС, після чого втратив голос. Цього ж року поступив у Київський інститут культури та мистецтв.
1986-89. Влітку жив у Ялті, взимку у Москві, де записував на фірмі “Мелодія” свій авторський диск мовою есперанто “Destin`” – Доля.
У 1989 поїхав в Стокгольм по проекту обміну молоддю “Некст стоп сов’єт” і працював там до 1995. За два роки створив там професійну 24-канальну студію звукозапису, якою керував 4 роки до повернення на батьківщину.
В 1995 році повернувся до Полтави.
1997-1999 проведення семінарів з гуманного бізнесу.
У 2000 році створив рефренну методику вивчення мов та 7-денний курс мови есперанто “Septima”.
2002 – написав книжку “Набути крила або навколо світу через 7 днів”
2002-2004 – створив проект родинного культурно-освітнього відпочинку “Золоте літо” на хуторі поблизу Диканьки Полтавської області.
З 2005 живе у Києві.
У 2005 ініціював культурний проект “Навколосвітній караван Інтеркультура”. “Пересувний фестиваль цивілізаційних досягнень людства: наук, мистецтв, взаємодії заради процвітання. Це саме і є платформа взаєморозуміння”. В цьому ж році створив волонтерську інформагенцію “Інтеркультура”, яка за 10 років існування підтримала більше півтисячи міжнародних та всеукраїнських суспільно значущих заходів в Україні.
2005 – створив проект “Книжкова хвиля”, що з акції на підтримку страждаючих від рейдерства видавництв, бібліотек та книгарень згодом перетворився на рух підтримки вітчизняних книжкових ініціатив.
У 2005-2010 створює рухи “Відчуй смак рідної мови”, “Чисті канали”, “Дітям планети – спільну мову”, “На підтримку проектів та резолюцій ЮНЕСКО”, “На підтримку національних та етнічних мов та культур”, “До Національних Асамблей Благодійних Асоціацій та Товариств “НАБАТ-2020”, “На сполох”, “Собі Рай”, “Сила для миру” та “Еко-Культура”, що дотепер працює у фейсбуці 35-ма мовами. Адмініструє близько ста власних тематичних культ-освітніх груп та сторінок.
2006 – втілює проект “Есперанто за три дні”
У 2007 створює проект “ЧЕРВОНА КНИГА УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ”
2008 – придумує і проводить на Хрещатику парад флешмобів “Сила для миру”
2009 – втор і організатор міжнародного 4-денного фестивалю мов та культур “Екологія спілкування” та проекту “Мовна алея мого міста”
2009 розпочав міжнародний проект “Резонансна агенція розвитку культури “РА”
У 2009 створює проект “Рік Ініціатив”
у 2010 – “Рік Взаєморозуміння”
У 2011 – “Рік Взаємодії”
2010-2012 живе на острові у Києві – проект “Острів скарбів-Острів розвитку”, де організовує низку еко-культурних заходів.
2015 проект “Мова робінзона”
З 2018 починається підготовка до зйомки документального фільму “Екологія спілкування”.

Захоплюється творчістю Олеся Бердника, Фелікса Крівіна, Ліни Костенко, Вільяма Ольда.
Перша улюблена дитяча книжка “В країні сонячних зайчиків” Всеволода Нестайка.
Улюблений фільм “День бабака”
Дружина Павлина Кравченко – піаністка, аранжувальник, викладає джазову та класичну гру на фортепіано діткам і дорослим.
Батько двох синів – 21-го і 18-ти років. Перший працює в комп’ютерному фронтенд-секторі. Молодший вчиться грі на кларнеті в музичній академії.

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s